Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79

ЗА ПЕРЕВАЛОМ — БААЛЬБЕК

Коли настає літо, бейрутці піднімаються в гори. Звичайно, фешенебельні санаторії і пансіонати, розкішні вілли і особняки заселяє публіка, яка має гроші і якій не обов’язково працювати. Наїжджають сюди заможні туристи і з інших країн. Нафтові магнати, феодальні князі, власники фірм, банкіри — всі вони звикли влітку дихати цілющим гірським повітрям, а не пектися під аравійським сонцем чи пріти в задушливих європейських столицях.

Що тоді робиться тут! Скільки транжириться грошей на вишукані розваги!

Розповідали мені: по дамаському шосе, неподалік від Алейха, стоїть незвичайна споруда. Білосніжний палац, зведений на схилі гори, увінчує металева конструкція — зменшена копія Ейфелевої вежі. Палац побудував один із південноаравійських шейхів для своєї подруги-француженки. Вона нібито відмовилася поселитися в гаремі шейха, і він переніс її помешкання на схили Ліванських гір. Минуло трохи часу, і француженка засумувала. Їй закортіло на Єлисейські поля та схили Монмартру. Шейх виявився людиною не без гумору: він наказав спорудити над палацом Ейфелеву вежу…

В горах — казино й ресторани, картярські будинки й басейни. І все це пнеться якомога вище на схили. Дивіться, мовляв, і надивляйтеся, люди: одним день у день гнути спину на заробітках, іншим — сам бог велів розкошувати.

Але гори славляться не тільки індустрією відпочинку. За крутим перевалом, між гірських хребтів, розкинулася мальовнича долина Бекаа. Звідси столиця постачається знаменитими ліванськими яблуками, виноградом, овочами, тютюном. У долині Бекаа лежить і славетний Баальбек — місто, яке не оминув жоден турист, відвідуючи Ліван. Та хіба тільки турист! У Баальбек квапляться всі — від шкіпера маленького судна до членів іноземних урядових і торговельних делегацій, що прибувають у Бейрут. Всім хочеться на власні очі побачити сьоме диво світу, яке ще й досі зберігає таємницю свого походження.

Вирушаючи в гори, ясна річ, хочеться помилуватися ліванськими кедрами. Адже вони ростуть серед засніжених вершин, а тут, унизу, їхні зображення зеленіють хіба що на державних прапорах та поліцейських машинах. Проте зустрітися з прославленим деревом не так просто. Мені випало побачити лише один кедр. Стоїть він при дорозі на Баальбек і начебто стиха повідує, як зникав з лиця землі його великий та славний рід…

Служили кедри ще древнім фінікійцям. Ті робили з них не тільки щогли та реї, а й будували кораблі, аби розвозити цінну деревину по всіх середземноморських держав вах. З кедрів стругали саркофаги для померлих фараонів, тесали трони для молодих халіфів, зводили храми. Згодом до кедрів потягнулися руки завойовників — у густих колись лісах безугавно дзвеніли сокири римлян і турків, греків і хрестоносців. І залишилося кедрів лічені одиниці.

Кедри не такі вже й високі — найстаріші сягають тридцяти метрів, зате стовбура не обхопити. По колу деякі набирають десять, а то й більше метрів. Чудові властивості деревини знали ще фінікійці. Будуючи кораблі, вони помітили: міцнішого дерева немає, а головне — його не беруть ні гризуни, ні шашіль.

Нині кедри в Лівані суворо охороняються законом. Їх пе рубають, проте й не насаджують. Ліванці вважають, що вистачить тих чотирьохсот, які ростуть, бо, мовляв, коли кедрів стане багато, вони перестануть цікавити туристів…

Однак чим же славетний Баальбек? Чому всі так поспішають сюди, ледь ступивши на ліванську землю?

Сучасний Баальбек — звичайне собі містечко, що потопає в зелені садів. Його майже не видно з-за високих тополь, олив та інжира. Але поряд із ним на штучних підвищеннях стоїть інший Баальбек — руїни древнього Геліополіса, міста Сонця. Старовинні забудови тут настільки грандіозні, що появу їх зв’язують навіть із космічними пришельцями. Та й справді, пройшовшись межи руїн величних храмів, неодмінно хочеться запитати: хто, чиї руки могли таке сотворити?

Як свідчить історія, Баальбек почали будувати римляни ще в першому столітті нашої ери. Аби показати Сходу свою силу й могутність, римські імператори наказали закласти тут велетенське місто-храм, яке б слугувало для поклоніння поганським богам. Було скликано найдосвідченіших римських архітекторів, зібрано найкращих майстрів, що мали справу з мостами та храмами, греблями й фортецями.

Минули десятиліття, і серед долини Бекаа звівся гігантський архітектурний ансамбль — храм Юпітера з прибудовами, а також храми Бахуса і Венери. Всі будівлі стояли на колосальних фундаментах з тисячотонних гранітних плит. Плити витесували в місцевих каменоломнях і підганяли одна до одної без будь-якого розчину настільки щільно, що між ними не встромиш і голки. Храми вражають численними колонами, які виготовляли з мармурових монолітів. Храм Юпітера, наприклад, обступали 62 колони заввишки 20 метрів і діаметром 2 метри. Це — найбільші монолітні опори, що їх будь-коли зводили людські руки. До наших днів збереглося їх лише шість.

З плином віків Баальбек дуже постраждав. Обличчя храмів міняли спустошливі війни візантійських часів та епохи середньовіччя, часті землетруси. Але завдяки розкопкам і реставраціям, що ведуться з початку нашого століття, можна побачити деякі споруди майже в первозданному вигляді.

Бродиш отак серед руш і дивуєшся: все-таки яких висот сягнув людський геній, щоб в умовах примітивної техніки і рабської праці створювати такі шедеври! Адже будівельники тоді не мали ні гвинтових домкратів, ні кранів, а все ж якось піднімали двадцятитонні фасадні блоки цілими і неушкодженими на двадцятиметрову висоту і з точністю до одного міліметра насаджували на мережані корінфські колони. При цьому вони користувалися лише пересувними баштами з кедрового дерева. А як вирізали плити в каменоломнях? З допомогою звичайнісіньких дерев’яних клинів, які заганялії в заготовлені щілини і поливали водою. Дерево розбухало і відривало кам’яні брили. З монолітів потім витесували колони, вирізали плити для фундаментів і сходів. Між іншим, коли уважно придивитися до сходів, що ведуть до храму Юпітера, легко помітити; вони викладені не з окремих східців, а з монолітних тригранних призм. Кожен з таких блоків важить близько чотирьохсот тонн.

Та, виявляється, ні п’ятсот, ні вісімсот, ні навіть тисяча тонн не стали рекордами ваги. В каменоломні, що розташована за кілометр від Баальбека, лежить обтесаний моноліт, розміри якого вражають навіть найзапекліших скептиків та невір. Висота його 420 сантиметрів, ширина — 480, а довжина — 21,5 метра. Вага — 1084 тонни!.. Хто ті велети, що його обробляли? Хто і як збирався доставити його на будову?

Кажуть, такі моноліти будівничі Баальбека пересували з допомогою кедрових котків і мішків з піском. Але як піднімали їх на десятиметрову висоту? Адже інженери підрахували: для того, щоб зрушити такий камінь, треба об’єднати силу сорока тисяч чоловік.

Цікавлять відвідувачів Баальбека й інші питання. Навіщо, скажімо, було мучити себе каменярам древнього міста Сонця, витесуючи такі моноліти? Там, де можна було скласти стіну із десяти каменів, вони клали один, витрачаючи зусиль у сто разів більше. Може, це якась гігантоманія? А чи людям хотілося уславити на віки свої розум і руки?..

Хоч би як там було, а варто побувати в Баальбеку навіть заради того, щоб побачити двадцятиметрові колони і тисячотонний оброблений камінь. І не будемо дивуватися вченим, які й справді висувають гіпотезу, що Баальбек зв’язаний з космічними пришельцями. Прихильники такої гіпотези доводять: цей камінь багато років тому висікли із скелі таємничі посланці зірок, котрі прилітали на Землю. Але перед тим, як залишити нашу планету, вопи нібито знищили запаси ядерного пального, від чого й загинули міста Содом і Гоморра. Після цього пришельці збудували в долині Бекаа “стартовий майданчик”. На користь таких доводів беруться дані різних археологічних розвідок, а також сліди радіоактивності, виявлені в Лівійській пустелі.

А тим часом Баальбек вирує земним життям. День у день тут никають археологи, снують у різних напрямах туристи, неугавно шумить сук — східний базар.

Ще чим славиться Баальбек — це міжнародними фестивалями, які проводяться тут з 1965 року. В Лівані немає театрів ні в містах, ні в селах. Тож коли приїздять у Бейрут камерні оркестри з Італії чи драматичні театри з Франції, вони виступають в античному храмі Бахуса або на гігантській сцені храму Юпітера, від якого збереглося лише шість колон. На такі вечори збираються тисячі слухачів, і до пізньої ночі не стихають на руїнах міста Сонця пісні й музика. Часто виступає тут і знаменита ліванська співачка Фейруз, яка виконує народні пісні. В її голосі — і шум морської хвилі, і синя прозорість неба, і вдовина зажура піній. Та найбентежніше звучить голос Фейруз, коли вона співає про щастя й долю ліванських бідаків…

КВІТКА ПУСТЕЛІ

В Дамаску якось мені сказали: коли не відвідаю Пальміру, то так і поїду, не побачивши найбільшого дива пустелі. А вже коли буду там, у столиці древнього Пальмірена, і не зустріну сходу сонця, на все життя себе обкраду.

…Їхали ми до Пальміри через Хомс — це добрячий гак, але Муса Ібрагім, який вів машину, про інший маршрут і слухати не хотів.

— Що нам зайві сто кілометрів? — лукаво підморгнув він. — Зате подивимося фортецю Хосна. Все одно до смерку в Пальміру не втрапимо, а вночі там робити нічого.

Переконувати Ібрагіма важко, нагадати, що він дві ночі не спав і певне стомився, — зробити на гірше. Ібрагім у таких випадках знімає руки з керма, на ходу прикурює цигарку, а машина летить як навіжена. Ні просьби, ні перестороги на Ібрагіма не впливають.

Фортеця Хосна, або, як її ще називають, Крак де Шевальє — дивовижна й велична. Вражають насамперед грандіозні укріплені вали, широчезні рови, башти з визубнями. Коли проходиш через вузенький міст, лабіринтами тунелів і сховищ, відчуваєш, ніби попав у глибоке середньовіччя, ніби ось-ось затупотять кінські копита, пролунають гучні команди і вдарять гармати. Збудована фортеця на високій горі — понад 750 метрів над рівнем моря. Колись тут була церква, просторі з терасами зали. Гарнізон Крак де Шевальє налічував чотири тисячі воїнів.

Багато цікавого у фортеці, та я з нетерпінням чекав, коли рушимо на Пальміру. Сонце вже хилилося до обрію, а кортіло по дорозі через пустелю ще зустрітися з кочівниками-бедуїнами. В Сірії їх близько восьмисот тисяч. Все життя цих синів пустелі минає в безперервних переходах з місця на місце в пошуках водопоїв і пасовиськ. Деякі кочівники мають постійні райони, закріплені за ними віковічними традиціями. Але там вони лише зимують. Є племепа, що кочують у замкнутих районах на відстані до двохсот кілометрів. Але є й такі, що, перетинаючи пустелю, проходять від гір Джебель Ансарія до кордонів Саудівської Аравії.

Спека в пустелі стояла неймовірна. На небі ні хмаринки, а назустріч дув рвучкий сухий, вітер. Колючі піщинки запорошували очі, обпікали лице, і від цього жара ставала ще нестерпнішою. А довкруж, куди не сягнеш оком, крем’янисті пустища. Сірим камінням були вкриті сотні гектарів мертвих земель. Лише місцями, в низинах, неймовірними зусиллями люди відвоювали у природи жалюгідні латочки пісного грунту, на яких зеленіють пшениця і ячмінь, ростуть сливи та інжир.

Аж ось Ібрагім зупиняє машину, виходить на шосе І якийсь час немовби слухає вітер. Потім ступає на узбіччя, прикладає до ціску долоню.

— Ай-яй! — вигукує він. — Не бачити нам сьогодні бедуїнів. Готуймося до іншої зустрічі… Іде смерч!

Не встигли ми позатикати в машині вікна і розвернути її під кутом до вітру, як на обрії з’явилася велика чорна завіса. Вона враз розрослася на півнеба, довкола закрутилися шалені вихори. Сильними крилами вони зняли вгору руді стовпи піску й пилюки і тут же кинули їх на землю разом з краплями дощу. Нашу машину оповила непроглядна темінь. Від буревію автобус гойдався, як човен на хвилях.

— Отакі вони, курні смерчі Сірійської пустелі, — каже Ібрагім. — А бува, підхопить машину і кидає, поки не витрясе останньої гайки…

В Пальміру ми в’їжджали пізно ввечері. Нерівним, розбитим шляхом, обігнувши приземисті забудови, подалися до готелю. Зупинилися біля двоповерхового будинку з написом над дверима “Готель “Зіновія”. От ми й прибули до центру Сірійської пустелі, в місто, яке колись називали Квіткою пустелі і яке лежало тепер білим скаліченим птахом серед жовтавих сипучих пісків.

У готелі на нас чекав вечірній чай і м’яка постіль. Але я не можу спати: якийсь неспокій і бентега охопили мене, тільки-но ступив на цю прадавню землю. Захотілося одразу ж, не чекаючи ранку, йти до знаменитих античних руїн.

Відійшовши від нашого готелю, я набрів на втоптану стежину. Вона й повела мене у відкриту пустелю. Та не встиг я пройти й кількох десятків метрів, як всюди погасло світло. Пітьма проковтнула все довкола. Лише уламок товстелезної колони, що висувався неподалік з піску, бовванів темно-сірим силуетом. Далі йти небезпечно — легко заблудитись. Я сідаю на холодний мармур і намагаюсь пригадати історію віковічного міста.

…Давним-давно, ще за тисячоліття до пашої ери, жили тут кочівники-сарацини. На краю пустельної улоговини вони добули воду і насадили пальмовий гай. Мало-помалу зелений оазис став місцем перепочинку всіх караванів, що йшли зі сходу на захід, а з часом перетворився у великий торговельний центр. Тут продавалися китайські шовки й перли, індійська слонова кістка і перські килими, скляні вироби і вина. Вирушаючи в далеку путь, каравани запасались у Пальмірі джерельною водою, наймали місцевих провідників та кінних лучників для охорони товарів. На початку нашої ери місто завойовують римляни. Вони колонізують його, а полонене військо приєднують до імператорської армії.

У третьому столітті нашої ери в Пальмірі прийшов до влади Оденат. Виходець з арабів, він став всевладцем і головним супротивником персів. 216 року Оденат завдав їм нищівної поразки на берегах Євфрату, за що дістав від римського імператора титул східного принца. Проголошення Одената віце-імператором східної частини імперії не всім сподобалося в Римі. Ще б пак, якийсь араб, бедуїн, — і раптом такі воєнні успіхи і слава. Невдовзі Оденат і його старший син були вбиті. Сталося це нібито за таємничих обставин, але версія вбивства живе ще й нині: загинув Оденат від руки свого племінника. А спільницею його була дружина Одената Зіновія. Корона перейшла до молодшого сина віце-імператора, та, оскільки той був ще малий, правити державою стала його мати. Високоосвічена і вольова, незмірно горда жінка вважала себе покликаною правити в місцях, де колись владарювала легендарна Семіраміс, яка нібито збудувала Вавілон і прикрасила його казковими садами.

Як тільки Зіновію проголосили регентшею, політика Пальміри різко змінилася. Обережно, але з дивовижною наполегливістю Зіновія здійснювала свої плани. Саме в цей період їй вдається підкорити Єгипет. Після перемоги над римськими військами до її володінь приєдналась багата долина Нілу з невичерпними запасами хліба. Захоплена успіхами, невгамовна цариця проникає в Малу Азію, завойовує всю Сірію і значну частину Аравії. 371 року Зіновія і її син проголосили себе імператором та імператрицею Сходу. Це були часи найвищої слави Зіновії, вона стала “найсвітлішою” на чолі імперії, створеної власними зусиллями.

Одначе владарювання імператриці успіху пе мало. Країни Сходу ладні були швидше миритися з римським пануванням, аніж погодитися на владу бедуїнів, та ще й із жінкою на чолі. Скориставшись із цього, Рим пішов війною на Пальміру. Невдовзі місто було обложене і пограбоване. Зіновію взяли в полон. Під час урочистого повернення імператора Авреліана до Риму вона йшла з розтріпаним волоссям перед його колісницею, ступаючи по землі закованими в золотий ланцюг босими ногами.

Згодом Пальміру ще не раз поневолюватимуть і грабуватимуть, але вона знову розквітатиме чарівною квіткою серед безкрайнього моря пісків. Та настане час, коли місто залишить по собі лише руїни…

Я проводжу по холодній кам’яній плиті рукою, а самому хочеться спитати: невже світ так і не взнає твоїх зодчих Пальміро? Невже люди так і не знайдуть тих шляхів до моря, якими доставлялися на твої оздоби оці багатотонні мармурові брили?

…Вперше європейці відвідали Пальміру 1691 року, коли в ній побував англійський купець Галіфакс. Та мало хто повірив його малюнкам і звітам про невідомі руїни величного міста серед пустелі. Зацікавилися ними лише кілька спеціалістів-археологів.

Другим з Європи завітав сюди швед Корнелій Лоос. Після Полтавської битви архітекторові Лоосу разом з королем Карлом XII судилося опинитись аж у Туреччині. Перебуваючи там у полоні, король не переставав вигадувати яскраві мундири для своєї неіснуючої армії. Лоос допомагав йому, перемальовуючи з королівських ескізів нові форми для різних родів військ. Коли королю це заняття набридло, архітектора послали до Сірії, Палестини і Єгипту зробити зарисовки пам’яток минувшини. На жаль, значна частина пальмірських малюнків загинула під час пожежі.

Широкої популярності набувають античні руїни після мандрівки в сірійський край англійця Вуда. Відтоді Пальміра стає об’єктом постійних наукових досліджень. Її відвідують відомі орієнталісти й археологи. А серед них — російський мандрівник Абамелек-Лазарєв. Саме йому пощастило віднайти в товщі пісків кращу з епіграфічних пам’яток Пальміри — митний тариф, основний документ торгової політики, датований ще 137 роком.

…Світає в Пальмірі о п’ятій годині. Темний намет почі поквапно розвіюється, і густу тишу враз пронизують людські голоси. Це біжать від готелів іноземні туристи, поспішаючи зустріти схід сонця на античних руїнах.

Аж ось і перші промені. Зачепившись за сопку Пальмірського кряжа, вони, немов причаровані, впали на довгу шеренгу високих колон. Одним кінцем колонада впирається в руїни гігантського храму, другим підходить до занесених піском крутосхилів. Там видніються прямокутні башти, купи кам’яних брил, похилені колони. Все це — посеред жовтого піску, в ранковій синяві і сонячній визолоті. Дивоглядна картина. Здається, ось-ось із-за колон вийдуть люди і почнуть відбудову біблійного міста. Та сонце піднімається, пустеля світлішає, і вже враження таке, що за якусь хвилю впаде і те, що стоїть.

Збігаю з пагорба до колонної вулиці. Яка це неповторна споруда! Стрункі й високі стоять античні красуні — рожево-жовті колони. Їх не десять, не двадцять — аж на півтора кілометра тягнеться колонада. Колись її покривав широкий дах, на якому місцями піднімався другий поверх колон, утворюючи алею для прогулянок. Тепер колони стоять самі по собі. Деякі з них підперті, деякі “підліковані” гіпсом. Під багатьма збереглися підставки. Мабуть, у давні часи на підставках стояли бюсти імператорів і видатних воїнів. А може… може, тут торгували рабами — виставляли свій кращий товар раболови?

…В осяяному промінням сонця повітрі вимальовується постить молодої оголеної жінки з кайданами на ногах. Вона притулилася до гарячої колони, довгі коси спадають на груди, у вишневих очах — туга. А повз неї проходять работорговці. Вони ковзають по стрункій постаті хтивими поглядами. Дзенькнули кайдани, і рабиню звільнили від пут. Але тут же наділи нові, ще міцніші, і повели поза святі гробниці й храми.

Привид поволі гасне… Серед мертвої вулиці лежать розкопані камінні труби водогону, розкидані уламки чудового орнаменту із зображенням виноградної лози, плодів лимона і апельсина.

А ось руїни амфітеатру. Лише 1952 року він вдруге відкрив для людей свою гігантську сцену розміром п’ятсот квадратних метрів. На дванадцяти рядах театру могло сидіти близько 7 тисяч глядачів… Десять тисяч кубічних метрів піску довелося вийняти розкопувачам, аби звільнити лише основні приміщення.

Від театру йду до храму Сонця. Вгадую його по кам’яних стінах, що утворюють величезний квадрат. Довжина кожної сторони — 233 метри; висота — 17. Храм стоїть на пагорбі біля самого оазису, площа його — майже чверть квадратного кілометра. Споруда зведена з мармурового вапняку ніжно-жовтого, майже золотистого кольору. Південна стіна спотворена всілякими пізнішими переробками, північна місцями пообвалювалася. Всередині, вподовж стін, ішов ряд корінфських колон. Всього їх було триста, дев’яносто, але до сьогодні збереглося лише шістдесят… Весь двір вимощений гігантськими полірованими плитами білого вапняку. Посеред цього двору й височить знаменитий храм.

Храм Сонця, збудований як поганський, служив один час християнам, потім протягом шести віків був мечеттю. Прямо перед входом до храму в невеличкому будиночку — старий музей. Частина його експонатів зберігається під дахом, багато лежить і під відкритим сонцем. Це невеликі статуї і погруддя, що колись прикрашали головну вулицю, скульптури богів, капітелі колон, уламки мозаїки. Щоправда, цінного тут мало. Дорогі експонати потрапили до музеїв Парижа ще 1936 року, коли французи окупували Сірію.

На південь від храму Сонця зеленіє великий пальмовий гай, обнесений глиняним муром. Він тягнеться від сучасної Пальміри до широкої сірої понизини, над якою від сходу до заходу сонця день у день носяться білясті вихори пилюги.

Цікаво, звідки бере воду цей зелений масив? Через отвір у стіні потрапляю в пальмове царство. Але далі йти не наважуюсь — земля після поливу ще не просохла, було грузько. Потім уже мені розповіли, що все в Пальмірі живиться від одного джерела. Там, де підводна річка виходить на поверхню, колись були грандіозні купальні, тепер лишився тільки один невеличкий басейн.

Де починається джерело, ніхто не знає. Гадають, біжить воно довгим підземним гротом, а через два кілометри перетинається греблею, яка нібито стримує великий потік… Розповідають, що один сміливець пройшов гротом аж на другий бік гори, але потім скільки не шукав щілину, так і не знайшов.

Поки сонце ще не стало припікати, поспішаю на вершину, де височить напівзруйнований замок. Звідти добре видно всі античні руїни і околиці сучасного виселку. Добираюся до стіни Юстініана, вдивляюсь у зруйновані храми, театри, вежі-гробниці, і чомусь гадається мені: така доля чекає на все, що зводиться на кістках рабів. Не минула вона й уярмлювачів сірійського народу. Де вони тепер, оті могутні з могутніх? Де їхня велич і де їхня сила?

І знову перед очима рабиня-полонянка. По збитій копитами завойованій землі ступає вона, закута у кайдани. і глумом повняться очі жадібного до кривавих розваг товписька.

Хоча ні. Ні! Не в неволю йде полонянка. Вона повертається на рідну землю з посвітлілим зором. Час історії вже зірвав із неї окови. Зранена і стомлена, йде вона на свою прабатьківщину, щоб оживити давно замулені джерела, збудити пустельну тишу голосами своїх дітей.

І вже вчувається мені, як дзюркотить по кам’яних водогонах цілюща волога, як живодайно гомонить листя пальмових гаїв, а впродовж розчищених вулиць, де перехрестилися дороги століть і народів, лунає багатомовний хор голосів і дзвенить священне слово — свобода!

ПЕТРА

Оповідають, він ледь тримався на ногах. Змарніле, виснажене обличчя, спраглий погляд, запечені губи… А довкола стояли озброєні воїни. В довгих абу і білих хассах, вони тісним колом оточили високого бородатого бранця, націливши на нього пістолі. Так стояли, поки не прискакав на коні ще один. Виграючи на сонці дорогою зброєю, прибулий нахилився до полоненого:

— Хто такий? Звідки?

— Мапдрівник Буркхардт. Із Швейцарії…

— Що шукаєш тут, на землях Йорданії?

— Місто Петру, або ще — Селлу… Селла — назва біблійна.

— Взяти його! І за мною, — наказав власник коштовної зброї. — Сьогодні всім на втіху стратимо ще одного чужинця.

На полоненого накинулися троє воїнів, вмить скрутили руки, прив’язали довгим сирицевим пасом до сідла.

— Рушаймо! — пролунала команда.

Бородань якось зачудовано глянув на крихітне поселення, що гніздилося біля підніжжя велетенських скель, на табунисько людей, що з’юрмилися неподалік на пагорбі, і неквапно рушив за вершником. А в голові роїлися думки. На хвилю забулись і спрага, і втома: що, як він, Буркхардт, і справді натрапив на забуте богом і людьми місто? На ту знамениту Петру, що в давнину славилася як одне з див світу? Скільки вже віків минуло відтоді, як люди загубили його серед скель і не знають, де шукати!

Тим часом дорога збігла з пагорба, оминула невеличкі чахлі сади і виноградники, запетляла вузьким урвищем. Скелі ставали дедалі вищими, обриси їх нагадували то химерні вежі, то стіни казкових палаців та фортець.

Та ось дорога звужується настільки, що, здається, далі йти нікуди. Проте вершник сміливо спрямував коня у ледь помітний прохід. Одразу ж зникло сонце, війнуло прохолодою. Під ногами зашурхотіла дрібна жорства — стежка в’юнилася висохлим струмком.

Полонений більше й більше впевнювався: загублену стежку до знаменитого в давнину міста знайдено! Тільки-но проблискувало сонце, він пожадливо розглядав кожен камінь, кожен кущ олеандрів чи фіг, що тулилися в розщелинах круч. Праворуч по прямовиспій стіні тягнувся акведук, який живив древніх поселенців водою… Все так, як свідчили скупі описи. Але чи так? Хіба він перший шукає загублену Петру?..

…Петра лежить на півдні Йорданії в горах Аш-Шірах. Щоб потрапити туди завидна, треба виїхати з Аммана на світанні — попереду 275-кілометровий шлях через мертву пустелю. Назви Петра і давніша — Селла — означають камінь. Мабуть, жодне місто в світі не названо так вдало, як це, йорданське. Проте назва лише частково передає грандіозну картину, що постає перед очима. Фантастичні обриси скель, глибокі яруги і розколини, своєрідне забарвлення каменю надають Петрі унікального вигляду.

Коли під’їжджаєш до цих гір, навіть на думку не спаде, що там, серед стрімчастих вершин, є долина, а довкола в скелях видовбано ціле місто…

Потрапити в Петру можна тільки одним шляхом — глибокою вузькою ущелиною, що тягнеться від селища Ваді-Муса. Сотні років вода прорізала тут собі дорогу, якою скористалося древнє арабське плем’я набатеїв, котре ще до нашої ери проникло далеко в гори. Знайшовши там притулок, плем’я надовго захистило себе од вітрів і палючого сонця, од звірів і поневолювачів.

Спершу Петра була лише місцем схову скарбів, що діставалися набатеям від пограбування караванів, які йшли з Індії і Саудівської Аравії. Згодом набатеї зрозуміли: краще брати з караванів мито. Відтоді встановлюється контроль майже над усіма караванними шляхами. Зібрані кошти набатеї вкладають у будівництво своєї столиці. Але як будувати і де? Долина для цього замала, лісу поблизу немає, мало води…

І ось набатеї беруться довбати собі палаци прямо в скелях. В архітектурі вони охоче підпадають під вплив греків, хоча розвивають і власний стиль, заснований зокрема на ассірійському будівельному мистецтві. З тих пір у скелях почали з’являтися будинки в два і три поверхи, які всередині з’єднувалися сходинками. Всі будови прикрашаються численними шпилястими вежами. Водночас у Селлі набуває широкого розмаху гончарне виробництво. З’являються мідні гроші.

Найгострішою проблемою стає вода. Струмок, що тік із Ваді-Муси, скоро пересох, місцеві джерела аж ніяк не могли забезпечити потреб міста. Тоді від джерел Ваді-Муси набатеї проклали канал. На випадок, якщо б вороги, перекрили його, в скелях було висічено величезні резервуари для дощової води. По збірних каналах вона звідусіль збігала в запасники, а звідти в разі потреби надходила в центральні квартали.

Петра стала багатою і неприступною. І хоча під час розпаду грецької держави довколишній світ хмелів від крові, виснажуючи себе війнами, набатеї мирно жили в своїй потаємній столиці. Правда, незадовго перед початком нашої ери набатейський король Аретас III розширив свої володіння, які охоплювали територію аж до Дамаска.

Розквіт Римської імперії позначився і на культурі Петри. Особливо це видно з архітектури. В той час тут з’являються колони і трикутні фронтони.

Наслухані про незліченні багатства Петри, римляни кидають пожадливі погляди на це далеке місто в скелях. А незабаром біля Ваді-Муси з’являються їхні озброєні легіони. Вони тричі пробують штурмом взяти місто, проте щоразу зазнають невдач. Обклавши набатеїв даниною, роми полишають Петру. Та ненадовго. У 106 році нашої ери Петра все ж стає римською провінцією.

За часів римського правління місто досягає найбільшого розквіту. Імператор Троян прокладає сюди велику дорогу, що з’єднує Петру з Червоним морем, будує нові храми, амфітеатр, лазні, житлові квартали. Одначе розквіт тривав недовго. Вже в III столітті починається швидкий занепад. Каравани, які ще недавно проходили поблизу Петри, тепер здебільшого повертали на Пальміру.

В цей період у Петру приходить християнство. Деякі усипальні перетворюються на церкви, а один із кварталів дістає назву християнського.

Тим часом караванів зовім не стало, і місто, втративши джерело прибутку, занепадає. Вулиці, по яких ще недавно гриміли царські колісниці, поринають у первісну тишу, а в палацах, яким не було рівних на той час, знаходять пристановище хижі звірі. Водозбірні канали помалу заносить піском, дороги руйнуються…

Минув ще якийсь час, і Петру зовсім забули. Вона стала легендою, біблійним дивом. Дослідники шукали її, але намарне. Неприступні гори і людська безпам’ятність кілька віків оберігали це місто від пограбувань та руйнації. Лише 1812 року його знаходить Буркхардт. Це перший європеєць, що побував у казковому місті, і, можливо, перший, хто звідти повернувся…

Нині Петра вважається найціннішою історичною пам’яткою Йорданії і охороняється державним законом. Вже десять років, як король заборонив проживати людям у цьому древньому місті, і тут усе більш-менш пристосовується для відвідин місцевих та іноземних туристів.

Ми починали огляд із Ваді-Муси. Тепер тут збудовано модерний готель, ресторан-грот, автогаражі. До послуг туристів і розцяцьковані коні, яких можна найняти до Петри. Але ми зумисне відмовляємося від будь-якого транспорту і йдемо туди пішки. Дорога і справді довга. Тісною напівтемною ущелиною вона тягнеться п’ять кілометрів.

Раптом скелі розступаються — і перед нами велична картина древньої усипальні. При сліпучо-яскравому сонці спершу здається, що це витвір не людських рук. Тільки потім свідомість поволі вбирає дивовижні форми скульптур і рідкісне забарвлення кам’яної брили, перед якою цвітуть олеандри. Це найкраще збережена і найкрасивіша частина міста. Можливо, тут поховано одного з найбагатших королів Петри, а може… Урна на вершині цієї усипальні подзьобана й почеркана кулями. Певне, її не раз пробували зруйнувати, щоб добути скарби, які, за переказами, і в ній заховано.

Трохи далі у видолинку розташовано храми, палаци, лазні, житлові квартали. В центрі — красива брукована вулиця. Всі пам’ятники і храми — набатейського і римського періодів. Стиль і архітектура їх, як ніде, відповідає будівельному матеріалу. Пісковик відзначається виключною м’якістю, обробляти його дуже складно. Роботи древніх майстрів просто-таки казкові. Вони не губляться на тлі і грандіозних стрімчаків і водночас гарно вписуються у загальний пейзаж.

Від центру в усі боки вузькими яругами розходяться дороги. У схилах гір видовбано житла й усипальні. Тут Ще й тепер подеколи ночують бедуїни. Луна доносить їхні Дивні крики, коли вони зганяють докупи своїх кіз, а то й пісні, що химерно звучать у довколишній тиші.

Деякі з найвишуканіших усипалень видовбані на північному сході міста. Фасад однієї імітує триповерховий римський палац. Скеля була не досить висока, щоб збудувати тут третій поверх, тому добудовували його з кам’яних блоків. Усередині усипальні все так, як було колись по закінченні будівництва.

Високо в горах на заході міститься ще одна споруда, відома арабам як монастир. Це одна з найграндіозніших будов Петри. В монастирі, а точніше в храмі, є невеличкий вівтар, звідки відкривається чудовий краєвид на Ваді-Арабах. В ясний день з вівтаря видно Палестинські гори і Сінай.

…Назад ми поверталися тією ж тісною ущелиною. Зав’язалась розмова з інспектором по античностях Мухаммедом Муршетом. Не приховуючи своєї цікавості, питаю:

— Чи багато людей буває тут?

— В середньому за день десять-п’ятнадцять чоловік. Це тепер. А до війни з Ізраїлем бувало й п’ятсот, і більше…

— Чи безпечно проводити велику кількість людей ущелиною? А коли дощ?

— Іншої дороги, як ви знаєте, немає. На вертольоти не розжилися. А ходити ущелиною, звичайно, небезпечно. Кілька років тому група французів на маленькому автобусі задумала проїхати в Петру. Це було в квітні. Зненацька линув дощ. Ущелиною одразу ж ринув бурхливий потік. Коли вода спала, з двадцяти трьох чоловік не знайшли жодного. Загинув і водій автобуса з Лівану. Після цього лиха уряд збудував дамбу. Бачили при вході?

— А чому б не прокласти в ущелині шосейну дорогу?

— Еге, — всміхається інспектор. — Тоді вивезти з Петри історичні цінності буде не важче, ніж їх там побачити.

Ми полишали Петру, коли вже сутеніло. Гігантські скелі з храмами і мавзолеями, здавалося, зійшлися на вечірню раду. Вони нічого не мають до сучасної цивілізації і нічого у неї не просять. Хіба що належно оцінити їх як одне з рідкісних див, будь-коли створених людиною.