Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79

Сергій Кисельов ВЛАДА І ПОГОДА Фантастичне оповідання

Я ніколи не сидів з Пітером Сіменсом за однією партою. І не тільки тому, що в нашій школі ніяких парт не було. У класах стояли столи з ліжками, що висувалися. Росте учень — разом із ним піднімається й стіл.

Проте й за одним столом із Пітером я ніколи не сидів. Ми були в усьому різними дітьми. А потім стали в усьому різними дорослими.

А тепер Пітер з дедалі більшою приязню, яка вже сягала найвищого рівня, пояснював блідому й млявому Мелу Томпсону — з видавничої фірми “Томпсон і К°”, — що в школі ми завжди сиділи за однією партою. Томпсон на це кволо й поблажливо усміхався. І я теж посміхався. І ця моя усмішка була зрадою щодо самого себе. Бо вона лише підтверджувала облудну й помилкову теорію Пітера про стосунки між тим, хто видає, і тим, кого видають.

Це ж він, Пітер Сіменс, з його швидким, обмеженим і цинічним розумом гангстера, колись написав і досі модну книжку “Геній видавця”. Він доводив у ній, що видавці мають перед людством такі самі, коли не більші заслуги, як і автор. Що твори найуславленіших письменників так би й лишилися невідомими людству, коли б не видавці, які вельми ризикували. Бо авторові ризикувати нічим. А видавцеві доводиться закладати своє майно, а подеколи й дружину та дітей.

Мел Томпсон поблажливо поплескав мене по плечу, і я це теж стерпів.

— Наше видавництво, — сказав він, — живе в реальному світі й реальним світом.

Це я добре знав. Видавництво випускало вісім газет, п’ять журналів і достобіса книжок. Водночас воно було лише невеличкою інституцією в князівстві “Томпсон і К°”, де виготовлялися літаки, верстати та кухонне обладнання.

— Отже, — казав далі Томпсон, — фантастичних творів ми ще ніколи не друкували. Та нема правил без винятків. І ваш твір буде першим винятком, що підтверджує наше правило.

За своє недовге журналістське життя мені доводилося зустрічатися за різних обставин з різними людьми. Одного разу я навіть розмовляв з юною п’яною й зухвалою герцогинею Монморансі. Та цієї хвилини мені здалося, що ніколи ще так із мене не кепкували.

— Дозвольте!.. — вигукнув я.

— Не дозволю, — рішуче заперечив Томпсон. — Не треба дякувати. Я роблю це не лише з щирої симпатії до вас, але й цілком усвідомивши ваш талант і вашу відповідальність.

Він вклонився, повернувся й вийшов.

— Ну, от і покінчено з урочистостями, — з полегкістю зауважив мій колишній однокласник Пітер Сіменс. — Тепер перейдемо до маруднішої справи. Звичайно, в книзі, як це завжди буває, доведеться зробити деякі зміни. Насамперед треба поміняти прізвища. А дію добре було б перенести на іншу планету. На який-небудь Трафальгар чи Альдебаран. І в часі непогано було б відсунути все це на дві тисячі років назад або на вісім тисяч років уперед…

Уперше в житті я відчув, що злість і жовчність справді близькі поняття. Злість піднялась у мене звідкись із шлунку по стравоходу хінно-гіркою жовчною слиною. Я пошукав очима і не знайшов у модно вмебльованому кабінеті плювальниці. Тут не плювалися. Довелося витягати носовичка.

— Це— не фантастика, — сказав я твердо. — Ти і твій старший компаньйон це добре розумієте. В мене зібрані документи. І я віддам їх у “Ранкову зірку”, хоча мені дуже не хотілося звертатися до лівої газети. Та однаково детектори брехні вже не вилізуть із могили!..

— Слухай, Вільяме, коли ти й справді зібрав документи, принеси їх нам. Наші експерти перевірять їхню автентичність, а там подивимося. Може, й справді видрукуємо твій фантастичний твір із зовсім нефантастичними прізвищами… — Пітер щиро, весело й доброзичливо посміхнувся. — Врахуй лишень, що тоді у нашій богом улюбленій країні почнеться справжній землетрус — так швидко перевертатиметься в могилі твій уславлений родич…

Не прощаючись, я вийшов з Штерового кабінету.

Мешкав я на двадцять шостому поверсі звичайного, не надто розкішного будинку в досить бідному районі поблизу порту. Коли переїздив сюди два роки тому, я дивувався: як прекрасно збереглися в мові, що дуже змінилась останнім часом, усі старовинні лайки та прокльони. Ці емоційні вислови я почув від робітників, які встановлювали сейф у мене в передпокої. Не повірите — довелося розбирати пройом у дверях, аби його пронести.

Цей сейф я одержав у спадок від свого уславленого родича. Разом з єдиним ключем та відлитим із чавуну орлом, що прикрашав залізну шафу зверху.

Ключ легко повернувся, замок, як завжди, програв мелодію нашого давнього національного гімну. Але теки з документами на полиці не було. Замість неї лежала стара пожовкла газета і в ній кілька сторінок з надрукованим на машинці текстом.

Який ідіот! Ідіот — це я! Я й справді ніколи не сидів за однією партою з Пітером Сіменсом. Та день у день бачив його одинадцять років поспіль. І, незважаючи на це, чомусь довірився людинг, яка ще в школі читала чужі листи й у такий підступний спосіб здобувала владу над однокласниками.

Тепер я був певен, що зі мною вчинили так само, хіба що застосувавши досконалішу техніку. Тепер я не мав найменших сумнівів у тому, що в затишному кабінеті Пітера Сіменса був мікрофон. Прихований. Десь у вишуканій попільничці. Або у килимі. Або у зручному фотелі чи де там іще ховають у нас мікрофони. І старший його партнер Мел Томпсон чув усю мою розмову з Пітером іще до того, як зайшов до нього в кабінет, щоб познайомитися зі мною. Але, вочевидь, перед цим він надіслав до мене додому своїх фахівців. Адже компанія Томпсона мала спеціалістів у будь-якій галузі людської діяльності. Навіть у літературі. А мій журналістський досвід свідчив, що фахівців-гангстерів легше-таки підібрати, як фахівців-літераторів…

У стані повної прострації, безсилля й люті я перегортав сторінки, що знайшов у своєму “надійному” сейфові, прагнучи видобути з них хоч якийсь сенс.

Ось що було надруковано друкарською машинкою із синьою стрічкою, яка в редакціях і установах у наш час не застосовується:

“…І тоді святий Дін довів, що розвиток людства відбувається за еліпсами, які перетинаються. Кількість їх практично необмежена. Перший з еліпсів — це початковий період розвитку планети Земля. Цей еліпс усім відомий. Не важко уявити собі ще кільканадцять фігур. Та скільки їх насправді — дві сотні чи якесь число N у безконечності — не знав і сам святий Дін. Проте він точно визначив, що еліпси з’єднані не як ланцюжок, а цілком довільно. Вони нагадують велетенський асиметричний візерунок, у якому фігури переплетені без усякої логічної послідовності. По цих замкнених мереживах і рухається людство у часі.

Еліпси мають різні розміри. Тому деякі з них людство проходить за кілька століть, а з орбіти інших зсувається протягом трьох місяців. Святий Дін довів, що ми зовсім не застраховані від того, щоб за кілька років не з’їхати по каскаду еліпсів знову в крейдяний період або ж не сягнути найвищого рівня цивілізації, якщо пустимось еліпсами в протилежному напрямку.

Та головним у відкритті еліпсоподібного руху людства було те, що святий Дін при зовнішній хаотичності цього процесу зумів його детермінізувати й систематизувати настільки досконало, що теорема Піфагора порівняно з еліпсами святого Діна здається найскладнішою з космофізичніх теорій.

Святий Дін переконував, що людство час від часу неодмінно повертається на еліпси, які воно вже проходило. І ось тепер, коли ми починаємо рух до еліпса десятого сторіччя, розрив, що утворився між технікою нових часів і свідомістю людей, загрожує існуванню навколишнього середовища.

Святий Дін пояснює пересування з одного еліпса на інший тим, що ми рухаємось у часі за годинниковою стрілкою. А проти неї в зворотному напрямку рухаються інші світи. Ми не можемо з ними зіштовхнутись, як два магніти, коли їх повернути однаковими полюсами. При зближенні, виникає потужна відштовхувальна сила, яка й скеровує нас на інший еліпс. Хоча й не виключена можливість, коли відштовхуюча сила двох світів може виявитися настільки значною, що вони обидва підуть по тому самому еліпсу в зворотному напрямку. А це призведе до непоправної катастрофи. І тепер, коли вже почалося таке зіткнення, святий Дін має…”

Цілковита нісенітниця. Абракадабра. Все це не мало нічого спільного з тим, що зберігалося в моєму сейфі. Я достеменно знав, що святий Дін ніколи нічого не казав і не писав про ці еліпси чи про інші космогонічні теорії. Він був дуже земною людиною, до того ж надзвичайно практичною. Теорії його не цікавили. Я про нього знаю дуже багато, коли не все. Бо святий Дін — мій прадід.

У самому центрі нашого міста, на просторій площі, вкритій сірими гранітними плитами, стоїть пам’ятник святому мерові Діну. Він зображений у натуральному розмірі. Тобто висота пам’ятника — сто шістдесят п’ять і три десятих сантиметра. Стоїть він не на п’єдесталі, а просто на бруківці. В руці у святого Діна — закрита парасолька, якою він підтримує величезну кам’яну брилу, що ось-ось упаде на малесенький макет нашого міста, розташований біля його ніг.

Брила — гранітна, макет — срібний, а пам’ятник відлитий із щирого золота, яке вдень сліпуче сяє на сонці, а вночі не менш сліпуче палахкотить під променями потужних ліхтарів. Так принаймні кажуть усім приїжджим туристам і всім тутешнім дітям. При цьому обов’язково пояснюють, що жодна злочинна рука ще не зазіхнула на золото пам’ятника. Бо не знайшлося ще бузувіра, який би наважився осквернити святиню.

Та насправді на пам’ятник не зазіхали з інших причин. Всі добре знали, що він не золотий, а лише вкритий позолотою, причому шаром усього в два мікрони. Що насправді пам’ятник срібний, але й срібла у ньому лише четверта частина. А решта — мідь, цинк, олово.

Є в цьому щось небезпечне, як довгодіюча отрута. Якась брехня у кілька шарів. Не золото, а тоненька позолота на сріблі. Не срібло, а лігатура, сплав, суміш. А головне — пам’ятник споруджено святому, який аж ніяк не був святим. Ні в думках, ні в намірах, ні в діях…

Та хай там хоч як, а золотий пам’ятник святому мерові Діну стоїть у самісінькому центрі нашого міста. Його зображенням прикрашено наш державний прапор, а філателісти всього світу цінують наші марки із пам’ятником. Кожен турист неодмінно фотографується поряд із ним.

Про святого мера Діна розповідається в підручниках нової історії приблизно таке.

У сиву давнину небо, гніваючись на грішних людей, одним махом трощило й нищило цілі міста, як це було за часів всесвітнього потопу або Содому і Гоморри. Нині небо нагадує грішникам про кару, що на них чекає, менш рішучими діями і обмежуться землетрусами, повенями, цунамі, пандеміями грипу та постійною сльотою.

І хоча вчені-метеорологи узурпували більшу частину електронно-обчислювальних машин і збудували метеостанції в усіх тих місцях, де до епохи телебачення стояли кінотеатри, хоча мало не щодня запускалися метеорологічні супутники, передбачення метеорологів, за їхнім власним визнанням, відповідали дійсності лише сорок разів із ста. І коли б вони говорили не те, що показують їхні прилади, то, цілком можливо, відсоток угадування був би не менше шістдесяти.

Саме в зв’язку з помилками метеорологів мер нашої столиці, згодом відомий усьому світові як святий мер Дін (свята церква канонізувала його одразу після смерті), зробив своє геніальне відкриття.

Як засвідчують історичні документи, того знаменного дня і тієї знаменної ночі святий мер Дін був у особливо піднесеному стані. Попереду на нього чекала гостра й рішуча боротьба. Наближалися перевибори. Ліві екстремісти підступними й демагогічними заходами підкрадалися до влади. Що міг протиставити їм, досвідченим політикам, святий мер Дін, окрім свого чистого серця та щирої, лагідної вдачі?! Та в святого був у кишені ще один козир — будівництво очисних споруд, які мали поліпшити навколишнє середовище, зберегти здоров’я дітям і дорослим уславленого нашого міста. Отже завтра треба було так переконливо розповісти населенню про майбутні вигоди очисних споруд, щоб воно не віддало своїх голосів екстремістським шибайголовам і пройдисвітам.

Увечері святий мер Дін сів за роботу над промовою, бо цієї справи він не довіряв нікому й усе, що виголошував, сам і складав. Але працювалося йому цього разу погано. Мимоволі він заглиблювавсь у технічні деталі, які могли тільки відвернути увагу слухачів від важливої та актуальної проблеми.

Незадоволений собою, святий мер Дін ліг спати, висловлюючись архаїчно, аж перед третіми півнями, сподіваючись, що завтра під час виступу небо надихне його на промову, яку він виголосить, не зазираючи в осоружні папірці.

Хто міг подумати тоді, що та ніч ляже підмурковим каменем у нашу історію і що всі наступні двадцять п’ять років, які судилося прожити святому Дійові, мер у столиці більше не переобиратиметься. Святий Дін перебував на цій посаді до самої смерті.

Наснилося святому Діну тієї ночі, що виступає він перед своїми виборцями з промовою про будівництво очисних споруд. Мітинг відбувався на площі перед мерією. Там, де нині сяє золотом пам’ятник. Спеціально для промовця поставлено височенну вежу-постамент з трибуною. Дін піднявся на трибуну і подивився вниз. Згори люди, що стояли на площі, здавалися чорною ікрою. І лише деінде було видно червону ікринку — чиюсь руду голову.

Святий мер подивився далі, на океан, який підступав до міста, дістав свою промову і почав читати.

Не відриваючи очей від паперу, він робив паузи там, де, на його думку, слухачі мали сміятися. Але натовп мовчав. Він зупинявся на тих місцях, де жителі міста повинні були засудити опозиційні елементи. Та ніхто ані пари з уст. Він робив логічні наголоси там, де йому мусили аплодувати. Та в усіх наче руки повсихали.

І тоді святий мер Дін залишив папери й подивився вниз. Усі слухачі стояли до нього спинами й щось роздивлялися в океані. Святий мер Дін і собі подивився в тому напрямку й побачив, що по воді йде людина.

— Месія! — загримів натовп.

“Месія”, — подумав святий мер Дін.

Він узяв дванадцятикратний артилерійський бінокль, який лежав чомусь на таці, де була іце пляшка мінеральної води та склянка, і підніс його до очей.

Як на Ісуса Христа, людина, що йшла по воді, наче по сухому, мала досить дивний вигляд. Святий мер Дін у бінокль добре роздивився польову форму офіцера морської піхоти, хоча, як це всім відомо, морською вона зветься зовсім не тому, що ходить пішки по морю.

Морський піхотинець важко тяг ноги і провалювався у воду, наче в болото. Часом він зупинявся, розшнуровував свої високі черевики й виливав із них воду. Потім знову взувався, а за кілька десятків метрів усе починалося спочатку.

Святий мер Дін пізнав цього чоловіка. Хоча бачив його лише раз у житті. Це трапилося в ранньому дитинстві, коли батько повів іще зовсім малого, шестирічного, але й тоді вже безперечно святого Діна на різдво до своєї сестри — тітки майбутнього мера міста. Там святий Дін і зустрівся із своїм двадцятичотирьохлітнім дядьком, старшим лейтенантом морської піхоти. Він повертався до частини після навчань.

Маленькому святому Дійові дуже сподобався мілітарний родич, що дозволив йому погратися своїм автоматом, з якого про всяк випадок витягнув ріжок з патронами, і показав, як гарно він уміє кидати в дошку свій блискучий багнет-ніж.

Святий мер Дін уві сні згадав, як він плакав, коли дізнався через рік, що його дядечко загинув при висадці десанту під час показових маневрів. Бравий морський піхотинець стрибнув у воду з десантної баржі, але так само, як і деякі інші піхотинці — морські й сухопутні, — плавати він не вмів. Автомат системи Джуса, підсумок з гранатами, протигаз та саперна лопата дуже швидко приставили його на дно.

“Тому й привиділося мені уві сні, — подумав святий мер Дін, прокинувшись вранці, — що мілітарний мій дядечко навчився ходити по воді…”

Цього ж ранку (на календарі було сьоме грудня — день святої Катерини) святий мер Дін поїхав з візитом до своєї дев’яносторічної тітоньки, яку звали Катариною. Згодом вона стала не лише уславленою тітонькою генія, але й відомою в країні довгожителькою, яка пережила й самого святого мера Діна.

Тітонька мешкала у невеличкій віллі на околиці дуже скромно, лише з однією покоївкою і садівником.

Чекаючи у вітальні на свою тітоньку, святий мер Дін машинально перегортав сімейний альбом, який лежав на столику. І раптом помітив там фотографію покійного дядечка. Той марширував на плацу у формі курсанта морського піхотного училища.

Коли тітонька зайшла нарешті до кімнати, святий мер Дін чемно поцілував їй руку і привітав з днем ангела. А потім розповів про свій дивний сон.

Звичайно, стара не згадала свого двоюрідного брата-офіцера. Та й взагалі подейкували, що вона у своєму похилому віці не пам’ятала і не пізнавала майже нікого, крім покоївки, садівника і самого Діна. Щоправда, подеколи вона плутала його із своїм покійним татом.

Цього ранку вона була саме в такому стані безпам’ятства. Навіть не подивившись на фото, яке показував святий мер Дін, вона спитала його, чи поїдуть вони на уїк-енд до театру на балетну виставу. Вочевидь, вона переплутала святого мера Діна із своїм батьком.

Мер Дін пообіцяв, що поїдуть, бо він був святим і в своїх стосунках в родичами й давно переконався, що коли у тітоньки не все гаразд з пам’яттю, краще з нею не сперечатися.

Стара ще трохи побуркотіла, зауваживши, що в її час балерини мали на собі більше одягу, але скоро заспокоїлась. Раптом вона побачила фотографію, яку її родич вийняв з альбому і тримав у руці. Як потім було написано в усіх шкільних хрестоматіях, тієї ж миті зморшки на її обличчі розгладились, очі стали глибокими та вдумливими, а руки перестали тремтіти. І вона вимовила великі слова, які відіграли таку вирішальну роль у нашій історії.

— Небіжчики сняться на зміну погоди, — сказала родичка мера Діна. І, помовчавши, додала: — Отож не треба нікуди їхати, краще зачинити щільніше вікна й двері — будуть цунамі…

Святий мер Дін із раннього дитинства був людиною глибоко забобонною. І в пророцтва вірив. Він добре пам’ятав про ослицю пророка Валаама, яка так само пророчо заговорила. Він знав, що востаннє цунамі були у цьому районі дев’яносто років тому, саме тоді, коли народилася його тітонька. Вночі на місто накотилися дві гігантські чотирьохсотметрові хвилі. Вони дійшли майже до центру, розбившись об хмарочоси.

Тієї ночі, коли народилася тітонька святого Діна, в місті загинуло понад п’ятнадцять тисяч чоловік. А ще більше пропало без вісті. Збитки, що їх вчинили цунамі, вимірювалися мільярдами. Майже пять років довелося відбудовувати зруйноване стихією місто.

Святий мер Дін вважав: не можна тримати в таємниці звістки про те, що місту загрожують нові цунамі. І тому в своїй передвиборній промові, яка стосувалася будівництва очисних споруд, він повідомив і про те, що наближається нове величезне стихійне лихо. Святий Дін пообіцяв, що населення прибережних районів міста буде терміново евакуйовано в західні райони за державний кошт. Що ніхто не залишиться без допомоги. Сказав, що найголовніше тепер — зберігати спокій. Що паніка небезпечніша навіть від самих цунамі.

Після промови мера відбулося розширене засідання муніципальної ради, в якому взяли участь представники політичних партій, видатні громадські діячі і навіть один уславлений віолончеліст. Хоча всі промовці сумнівалися в пророкуваннях мера, та заперечувати не наважився ніхто, крім генерального директора головного метеорологічного центру.

Цей скептик і невіра, якого, до речі, звали так само, як і євангельського невіру, Томасом, тобто Хомою, доводив, що, за науковими даними, найближчим часом не передбачаються не тільки цунамі, а навіть і п’ятибальний шторм; Коли ж він з іронією спитав мера Діна, чи може той назвати день, у який слід чекати цунамі, святий упевнено відповів:

— Найближчого уїк-енду.

Генеральний директор Томас зухвало вимагав, щоб мер повідомив, на основі яких даних він дійшов такого висновку. Та святий мер Дін не розповів цього разу про свій пророчий сон. Він зрозумів, що в залі надто багато скептиків і сном їх не переконаєш. Проте екскурс в історію, який він зробив, примусив присутніх одразу засукати рукава і взятися до захисту міста від стихійного лиха. Він сказав:

— Я знаю, серед присутніх, особливо серед представників опозиції, знайдеться чимало людей, які сьогодні вважають мене за пришелепкуватого. Нехай вважають. Хіба ж історії не відомі випадки, коли пророцтва юродивих, пришелепкуватих і зовсім божевільних виявилися точними? Ви знаєте, що кожен з нас у певні хвилини життя буває схильним до дій, на які здатний лише божевільний. Та, як правило, безумства ці не стосуються матеріального становища людини і мають під собою цілком логічні підвалини. А я сьогодні урочисто заявляю і підписую офіційний лист, — ось він у мене в руках, — що коли напророчені мною цунамі не відбудуться на уїк-енді, я віддаю на; користь наших лікарень усі свої заощадження, все своє майно. Я не залишу собі нічого, крім одягу, в якому я зараз стою перед вами! Проминуло дев’яносто років, і вже не залишилося свідків лиха, яке спіткало наше місто під; час останніх цунамі. Та ми й досі не можемо забути цієї трагедії. Багато людей загинуло тоді в своїх ліжках. Матеріальна шкода від тих цунамі становила десятки мільярдів. Нові цунамі загрожують нам іще більшими збитками. Тим часом на евакуацію прибережних районів ми витратимо якусь мізерію. Наважуйтесь! Час не чекає! Сьогодні середа. До уїк-енду залишилося ще три доби.

На трибуну засідання муніципалітету піднімався звичайний мер міста. А з трибуни сходив уя?е святий Дін, на якого дивилися захоплено й поштиво, до якого підбігали діти, щоб він благословив їх дотиком своєї долоні, і голуби довірливо сідали йому на плечі.

Усі жителі країни виступили на захист своєї вітчизни. До робіт по евакуації населення було залучено дев’яносто п’ять відсотків військовослужбовців. У західній приміській зоні солдати за одну ніч збудували величезне містечко з наметів. Другого дня вантажні автомашини уславленої компанії “Барлок” вивезли сюди все цивільне населення узбережжя. Було зняте й приставлене в безпечну зону все устаткування підприємств, розташованих у прибережному районі.

За чотириста метрів від берега були покладені у чотири ряди глибинні бомби. А на поверхні на якорях — п’ять рядів потужних мін. Бомби і міни піротехніки з’єднали між собою. Крім того, морські піхотинці встановили вздовж узбережжя три лінії бойових ракет на пускових установках. Спрямовані ракети були так, щоб летіти над самою поверхнею океану і розбити цунамі біля їхньої підошви.

Усі три дні, поки тривала евакуація прибережних районів столиці, мер Дін не їв і не спав. Він встигав скрізь, бо йому здавалося, що коли особисто не перевірити кожну дрібничку, то станеться якась біда.

Звичайно, і в цей напружений час скептики та маловіри не вгавали. Вони прагнули підірвати високий авторитет святого мера. Лідер опозиції навіть відмовився покинути свою триповерхову заміську віллу. Проте члени його родини і прислуга евакуювалися.

Генеральний директор головного метеорологічного центру теж залишився в небезпечному районі. Оскільки в нього не було тут заміської вілли, він вирішив на три доби поселитися в убогій рибальській хатинці.

У місті було неспокійно. В опозиційних газетах з’явилися натяки, ніби весь цей галас з цунамі зчинили для того, щоб військові мали можливість випробувати нові види зброї, побрязкати нею в зв’язку з недавньою хвилею страйків, яка прокотилася по країні. Отож уряд, мовляв, і вигадав зустрічну хвилю — цунамі.

У суботу о шостій годині ранку вертольоти патрульної служби військово-повітряних сил повідомили в очолюваний святим Діном штаб, що в океані помічено хвилю, яка з величезного швидкістю наближається до берега.

Міни, бомби й ракети мало що зарадили.

Цунамі пакинулися на столицю, як хижий звір, руйнуючи все на шляху. Хвилі несли на своєму гребені вирвані з корінням дерева, наче сірнички, що їх діти пускають навесні в ручаях. На узбережжі не залишилося жодного будинку. Лінії електропередач були повністю знищені. Коли хвилі, котрі, на щастя, не сягали тієї ж межі міста, за якою населення не покинуло своїх домівок, відкотилися, і в багатьох прибережних районах не залишилося навіть уламків. Їх змило в океан.

У місті лише за два роки змогли відбудувати те, що знищили цунамі. Та оскільки устаткування підприємств і майно громадян встигли вивезти, матеріальні збитки від цунамі, за підрахунком спеціалістів, були значно меншими, ніж дев’яносто років тому. Не постраждало жодне судно на річці Кітон. А головне — практично не було людських жертв. Загинули тільки два військових пілоти вертольота, збитого хвилею, а також генеральний директор головного метеорологічного центру.

На екранах телевізорів було добре видно, як рибальську хатинку, де він залишився, відстоюючи честь своєї науки, було зметено цунамі. Телеглядачі бачили й те, як хвилі знесли, ніби трісочку, триповерхову кам’яну віллу лідера опозиції. Проте, як з’ясувалося згодом, він не загинув. На відміну від генерального директора головного метеорологічного центру, що так легковажно вірив у власні передбачення і не довіряв чужим, лідер опозиції всю ніч просидів у атомному бомбосховищі, спорудженому під його будинком. Цей великий бункер з герметичними металевими дверима та автономними кондиціонерами і захистив лідера опозиції від цунамі.

У неділю ввечері, коли було оголошено відбій, святий Дін уперше ліг відпочити. Шістдесятилітній мер так втомився за останні три доби, що проспав, не прокидаючись, сімнадцять годин.

Розбудив його спікер муніципальної ради. Кінохроніка того часу увічнила урочистий момент: святому мерові Діну прикріплюють до грудей вищу нагороду країни — орден Оранжевого Селезня.

За місяць після цунамі відбулися вибори нового мера. Дев’яносто дев’ять і вісім десятих відсотка виборців відда ли свої голоси за Діна.

У першій же промові, з якою святий мер Дін виступив перед своїми виборцями, він щиро розповів їм про свій сон, про свої сумніви, про те, що завдяки сну, де він побачив старшого лейтенанта морської піхоти, вдалося заздалегідь дізнатися про цунамі. Саме у цій історичній промові святий мер Дін пообіцяв, що тепер він по-справжньому візьметься вивчати сни про небіжчиків.

— Бо мертві, — повторив він слова своєї тітоньки, — сняться до переміни погоди…

І всі останні двадцять п’ять років, які судилося прожити святому Дінові, він присвячував свій неординарний розум, талант і весь дорогоцінний час розробці та поглибленню теорії снів. Він систематизував сни про небіжчиків та їхній вплив на зміну погоди.

Щоранку жителі столиці проходили в мерію (тепер на її місці бюро розслідування та погоди) і розповідали святому мерові Діну про свої сни. У тому разі, коли вони бачили своїх померлих родичів або інших небіжчиків, їм сплачували невелику грошову винагороду. Їхні розповіді записували на магнітні стрічки, а одержані дані програмісти закладали в електронно-обчислювальні пристрої.

Та деякі громадяни були схильні кривити душею задля прибутку і вигадували сни самі. Довелося в створеному святим мером Діном бюро розслідування та погоди встановити невеличкий детектор брехні. В подальшому кожного, хто хотів повідомити про свій сон, перевіряли детектором. Коли прилад показував, що людина обманює, її сон не брали до уваги й вона не отримувала грошей.

На дев’ятому році великої дослідницької роботи бюро розслідування та погоди при безпосередній участі й під керівництвом святого мера Діна склало універсальні таблиці снів і змін у погоді.

Так само як за футбольними таблицями легко визначити, хто з ким і коли грає, за таблицями бюро розслідування та погоди було зразу видно, якою сумою грошей оплачуватиметься той чи інший сон. Усе населення знало про ці таблиці, але зміст їх оберігали як державну таємницю. Це робилося для того, щоб інші держави не могли скористатися цими даними у своїх гидких воєнних цілях, або щоб опозиція не застосувала їх із злочинною метою.

Щоправда, окремі пункти були відомі населенню як у нашій країні, так і за кордоном. Коли снився троюрідний брат по батькові — значить, мав бути весняний дощ. Покійна теща — нічний снігопад, а французький король Людовік XIV — падіння метеорита вагою не менше ста кілограмів. Одначе коли саме відбудуться ті чи інші прояви стихії, знали тільки службовці бюро розслідування та погоди, які користувалися секретними таблицями святого мера Діна.

Громадяни повідомляли про свої сни і проходили детектор брехні не заради грошей. Заради високої ідеї. Грошей, власне, платили небагато. Лише за сон про двоюрідного дядька, що йде по воді, належала величезна винагорода. Вона вимірювалася дев’яткою з п’ятьма нулями. До речі, за роки правління святого Діна відбулися ще одні невеличкі цунамі. Та їм знову своєчасно передбачив сон про двоюрідного дядька, який пішки ходить по воді. Він наснився безневинному маленькому хлопчикові, на ім’я якого в банк і була покладена величезна сума. Він мав право її одержати, коли досягне повноліття.

Від того часу, як метеорологічні передбачення були довірені бюро розслідування та погоди, значно збагатилося духовне життя населення. У підручниках сучасної історії в цьому зв’язку перелічуються п’ять пунктів. Перший: померлих родичів і знайомих почали згадувати набагато частіше. У помешканнях розвішувались їхні портрети, вечорами члени родин дивилися на них, розмовляли про небіжчиків. Це набагато збільшувало ймовірність того, що вночі вони насняться. Старим або хворим людям умирати стало легше. Бо вони були впевнені, що хоч би якими поганими були їхні стосунки з дітьми, невістками, зятями, сусідами та співробітниками, їх, небіжчиків, однаково пам’ятатимуть і говоритимуть про них відповідно старому прислів’ю — або нічого, або добре. Другий: підвищився культурний рівень населення. Громадяни зацікавились історією, щоб краще знати видатних людей, які могли їм наснитися. У країні почали більше читати книжок. Бо за письменника, якого побачиш уві сні, теж платили. Письменник, а особливо поет, означав безхмарний день у січні. Третій: підвищився добробут. Деякі громадяни, день у день повідомляючи про свої сни, зуміли зібрати грубі гроші. Четвертий: різко зменшилася злочинність. Детектор брехні ставив подеколи настільки несподівані запитання, що правильні відповіді на них були для злочинців небезпечними. Та й взагалі люди почали менше брехати, бо детектор привчив їх одразу і без роздумів відповідати щиру правду. І, нарешті, п’ятий: у громадян, які завдяки невсипній роботі бюро розслідування та погоди завжди наперед знали про будь-яке стихійне лихо, з’явилася впевненість у завтрашньому дні. І, таким чином, більша впевненість у собі, в своєму добробуті та своїй справі.

Ось чому великий святий мер Дін одразу після смерті був канонізований, ось чому на центральній площі столиці йому спорудили пам’ятник із щирого золота.

Після смерті святого мера Діна поступово відпала потреба в роботі бюро розслідування та погоди, точність якої гарантувалася перевіркою за допомогою детектора брехні. Бо тепер на основі набутого досвіду з цією справою міг легко впоратися і звичайний метеорологічний центр…

Так пишуть у підручниках нової історії.

У нашій мові існує прислів’я, а точніше сказати, стале порівняння. Коли якась людина надто наполегливо ухиляється від істини, яро неї кажуть: “Брехлива, як підручник історії”.

Коли-небудь я напишу справжню наукову працю про те, як впливають давні прислів’я на спосіб сучасного життя. Я напишу, як мертвий хапає живого. Бо є в нас ще й таке прислів’я: “Поганий той птах, що каляє власне гніздо”.

Тривалий час я не наважувався “каляти власне гніздо”. Але нині знову з’явилися поважні діячі, котрі хочуть відновити діяльність бюро розслідування та погоди. Вони нічого не навчилися.

Тому я вирішив, що не мовчатиму. Я розповім правду, яка зовсім не схожа на солоденьку казочку, що її поширюють підручники новітньої історії. І зроблю я це, щоб не каляти власне гніздо.

У нашій сім’ї збереглися деякі документи. Мій уславлений прадід, святий мер Дін, як і багато інших узурпаторів, ніколи не думав про власну смерть. Як і їм, йому здавалося, що він житиме вічно. Тому й не встиг він геть усе знищити.

Я зібрав усі ці документи. І на їх незаперечній підставі написав книжку. В першій частині я виклав легенду, про яку йшлося вище. А в другій — як усе було насправді.

Перед виборами моєму прадідові святому мерові Діну загрожувало повне банкрутство. Він геть заплутався у темних махінаціях, пов’язаних із повним провалом фірми по перевезеннях “Барлок”, яка через підставних осіб фактично належала Дінові, і з повним провалом головного метеорологічного центру, власником якого також був мій прадід.

Напередодні виборів до мерії генеральний директор головного метеорологічного центру — людина з євангельським ім’ям Хома — повідомив Діна, що треба чекати цунамі. Що його метеорологи визначили строк з точністю до десяти годин.

Мер Дін вирішив скористатитися з обставин. Власне, це був єдиний його шанс витягти з прірви компанію “Барлок”, забезпечити її автомашинам роботу по евакуації населення, а отже й величезні прибутки. До речі, генеральний директор головного метеорологічного центру, який за наказом Діна очолив напередодні цунамі рук опозиції, не загинув під величезною хвилею, як це досі вважають. У мене зберігався незаперечний документ. Його лист до Діна з Південної Америки, куди Томаса вивезли напередодні цунамі. Там він щасливо прожив іще зо два десятки років, очолюючи приватне детективне бюро.

Бюро розслідування і погоди було створене святим мером Діном зовсім не для того, щоб систематизувати сни людей. Ні, це був хитрий і облудний спосіб за допомогою детектора брехні збирати у населення відомості про політичну погоду, затиснути будь-який громадський рух, розтрощити і знищити будь-яку опозицію. За цих, умов уже й не потрібні були таємні агенти, підслуховуючі пристрої, перлюстрація листування. На перший погляд безневинні запитання детектора брехні зробили із звичайних щирих та богобоязливих громадян небезпечних таємних агентів. У кріслі детектора вони все розповідали про себе, про своїх близьких, друзів, співробітників, сусідів, знайомих…

Коли вже шукати щось позитивне у діяльності святого мера Діна, то можна сказати лише про одне. Вперше в історії нашого міста він організував справді найсучаснішу метеорологічну службу. Звичайно, вона не мала нічого спільного з бюро розслідування та погоди, з детектором брехні, із снами про небіжчиків. Точний прогноз погоди давався на підставі даних метеорологічних супутників та метеостанцій. А в бюро розслідування та погоди сиділи досвідчені розвідники, які зводили докупи відповіді людей і робили політичний прогноз, про який повідомляли тільки святого мера Діна та його поплічників із таємної поліції.

За часів святого мера Діна люди не наважувалися висловлювати свої думки навіть пошепки. Лише після його смерті населення поступово почало випростовуватися. Тихо, щоб не викликати бурі, не спричинити революції, політичні нащадки святого Діна ліквідували бюро розслідування та погоди, випустили з тюрем політичних в’язніз.

Але тепер активізувався робітничий рух, а одночасно з’явилися людці, що хотіли б повернути назад колесо історії, збудувати нові детектори брехні. І мій колишній однокласник Пітер Сіменс, як я впевнився, безперечно належить саме до таких людців. І його старший партнер Томпсон — також. Їм би хотілося перетворити правдивий документальний виклад історичних подій у фантастичний твір. Тому й підсунули вони в мій сейф якийсь недолугий уривок про фантастичні діяння “святого” мера Діна.

їм здається, що, викравши документи, вони мене повністю обеззброїли. Та їм скоро доведеться переконатися, що гангстерські методи, які залишилися їм у спадок від “святого” мера Діна, тепер уже не зарадять. Я приєднаюся до робітничої політичної організації, яка розумно й послідовно веде боротьбу з цією новою реакційною опозицією. Я писатиму викривальні статті. Я виступатиму на зборах. Ні, я не мовчатиму. І всі знатимуть, і ні в кого не буде сумніву, що дбаю я не про себе, а про наш народ. І що не заради грошей я написав свою викривальну книгу. Адже я — людина забезпечена. Бо я був тією “безневинною дитиною”, на ім’я якої у банк поклали чималі гроші за “передрікання” третіх в історії нашої країни цунамі…