Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79

Олександр Тесленко ТАТУ, ПРО ЩО ТИ ДУМАЄШ? Фантастичне оповідання

Промені штучного інканського сонця пробивалися крізь синювату прозорість великого вікна і падали на широке підвіконня, на два оранжевих листки інканської лілеї, на рожеву сукню Фоліани і на її довге волосся, оранжеве, як і листя лілеї. Промені падали і розбивались на безліч леліток — жовтих, зеленкавих, помаранчевих.

Фоліана непорушно стояла біля вікна й дивилася, як по широкій магістралі вантажний гелікомобіль повільно тягнув за собою причеп з двома будівельними аркадами, що вигинались полідікроловими хребтами, мов коти на осонні. Було видно, як за вікнами сусіднього будинку пораються люди. Фоліана намагалася угамувати своє збудження. Не могла до кінця усвідомити свій стан, пояснити його, лише пригадала, що сім років тому відчувала щось подібне.

Сім років тому біокібер Фоліана зійшла з конвейєру Інканського комбінату біокібернетйки і почала самостійне життя. Вона добре пам’ятала той день. Тоді також хвилювалася. Зараз би запитати, чому? Вона все знала про світ, у який приходила. Але хвилювалась, бо ще не бачила його і десь у глибині свого біокібернетичного єства потерпала — а чи ж такий він, СВІТ, яким вона, не бачивши його ще, знає і любить.

Ось так і тепер. Стояла біля вікна, думала про далеку, ще не бачену Землю. Ніби відчувала в собі хвилювання всього людства, яке створило не лише її, Фоліану, а й штучні зоряні метакаскади в астероїдному поясі, створило, аби відчути свою силу і сумувати за далекою Землею, мов за дитинством, котрого не повернути.

— Доброго ранку, імениннику, — мовила вона тихо, все ще дивлячись у вікно.

В глибині кімнати, куди ще не сягнули промені інканського сонця, на ліжку під жовтою ковдрою малий Чебрик ворухнувся, розплющив очі.

— Імениннику? — перепитав він ще сонно. — А я й забув… — Хлопчик звісив ноги, потянувся: — Ти сьогодні така гарна, Фоліано.

— Сьогодні в мене свято.

— Мій день народження? — здивувався хлопчик.

— Так, — посміхнулася. — І до того ж сьогодні ми побачимо з тобою… — але урвала на півслові. — Не будемо поспішати.

Чебрик стояв у квітчастих трусиках на квітчастому килимку і не міг стримати радості:

— Сім років — це вже багато, правда?

Доки робили ранкову гімнастику, Чебрика привітали з днем народження батько, мати і шкільний товариш Торик.

Батько, що з’явився на великому екрані відеона, схвильовано поправив вилоги білого лікарського вбрання, усміхнено сказав:

— Прокинувся, синку? Вітаю тебе з днем народження!

Потім привітала мати. Вона говорила прямо з цеху первинного синтезу комбінату харчових виробів. Чебрик знав, що сьогодні вона принесе багато солодощів. Стояв на килимку і лиш посміхався. Фоліана розуміла, як кортить хлопчикові запитати: “А що ви мені подаруєте?” Проте він нічого не запитав, знав уже, що подяку чи подарунок треба заслужити, а не випросити.

А Торик привітав поважно, як дорослий:

— В тебе сьогодні свято, Чебрику. День народження. Ми прийдемо до тебе ввечері з Яруткою і Шафраном. Але ввечері. Зараз мушу почитати аналітику. В мене “незадовільно”.

— Фоліано, як це він пам’ятав? Я сам забув, а він пам’ятав про день народження.

— Він же твій товариш.

Після ранкової гімнастики поснідали ланчиками, а потім ще й випили по шклянці електрону задля свята.

— Ти казала, ми з тобою щось побачимо сьогодні… — нагадав Чебрик, але Фоліана і сама добре пам’ятала, лиш не знала, як почати найкраще, аби зацікавити хлопця.

Підійшла до телеінформатора й увімкнула 23-й учбовий канал.

— Ми з вами є жителями 142-го штучного зоряного метакаскаду, створеного розумом людей та кіберів на середній відстані від природного світила 417 мільйонів кілометрів… — вусатий чоловік на екрані довірливо усміхався до уявних телеучнів, запрошував подивитись на кольорову схему.

— Фоліано, я це вже знаю. У школі вихідний, а ти хочеш влаштувати урок планетографії.

— Нетерплячий і самовпевнений хлопчисько, — мовила ображено, але посміхнулась. — Тобі видається, що ти багато знаєш. Добре. А що тобі відомо про Землю? — натисла рожеву клавішу, і екран загас.

— Про Землю?

Коли батько приніс Чебрику нового гравітоангуляра найсучаснішої конструкції, хлопець без найменшого жалю викинув стару машину, котрій радів ще вчора, але того дня вона вмить постаріла для нього. Так і Земля. Що могло бути для Чебрика цікавого на Землі, на старій планеті минулого?

— Про Землю? Це величезний музей, де нині працює сім мільярдів людей та кіберів. Мета музею — зберегти для нащадків інформацію про те, як жили люди раніше… — Чебрик не раз дивився той 23-й учбовий канал, тож відповідав як по писаному. — От і все. Музей, та й годі, тільки що великий.

— І все-таки сьогодні я покажу тобі Землю, — сказала Фоліана тихо і втаємничено. — Хай це буде моїм подарунком.

Чебрик зрозумів, чому Фоліана одягнула свою улюблену рожеву сукню, адже вони полетять до музею, але не міг поділити її хвилювання та радості.

Кілька годин дороги минули швидко. Для Чебрика то був звичайний політ у швидкісному міжпланетному таксі, і він навіть задрімав. Часом голос водія, підсилений динаміками, лунав з-під купола кабіни і будив Чебрика.

— Ти нічого не відчуваєш? — запитала раптом Фоліана.

— Ні, — сонно озвався хлопчик.

— Ми вже підлітаємо.

— А що я міг відчувати?

— Землю.

А за кілька хвилин Фоліана знову запитала з незрозумілим для хлопця хвилюванням у голосі:

— Чому ти не любиш казок?

— То все вигадки, — буркнув Чебрик.

— Ні, не вигадки, — якось дивно усміхнулась Фоліана. — То все правда. Але було дуже давно.

— Вам який континент? — Голос водія пролунав так раптово голосно, що Чебрик аж здригнувся.

— Шкода, що в нас мало часу. Ми сьогодні ж повинні повернутися на Інкану… Почнемо з…

Фоліана обрала південний захід європейського континенту, бо великий Сфагнум, її творець і директор Інканського комбінату біокібернетики, 267 років тому народився саме там. Того дня, коли поважна комісія мала перевірити біокібера Фоліану й видати їй технічний паспорт з направленням на роботу, до неї підійшов сам Олександр Сфагнум.

— Як почуваєте себе? — усміхнувся він.

— Дякую.

— Сьогоднішній день, Фоліано, є днем вашого народження. Я дуже б хотів, щоб ви не забували цей день і наш комбінат… Бо для істоти, що мислить, це дуже важливо, та, на жаль, не може бути запрограмовано в повному об’ємі. Ви — майбутній педагог, Фоліано, і я дуже б хотів, щоб ви усвідомили з власного досвіду, що таке батьківщина.

Спершу Сфагнум говорив академічно поважно, але раптом у погляді його зблиснули вогники дивного сяєва.

— Я народився на півдні Европи в невеличкому містечку… — Він раптом замовк. — Що я вам розповідати^ му? Ви все знаєте про Землю і про мене. Але для вас це просто інформація, а для мене — казка.

Тої хвилини Сфагнум був схожий на хлопчака.

Чебрика розморила дорога. З міжпланетного трансангуляра він вийшов позіхаючи. Ситалові плити космопорту були точнісінько такими, як і на Інкані. Але з неба світило справжнє яскраве сонце. Якийсь час Чебрик не міг навіть розплющити повністю очей, не звик до такого сліпучого світла. Не підводячи погляду, хлопчик ішов сірими ситаловими плитами і гнівався на біокібера, що в день його народження вони попхалися до якогось музею. Спечно. Та ось ситалове покриття скінчилось, і вони ступили на килимок трави. Хлопець злякано зупинився:

— Що це?

— Це трава, — Фоліана усміхнулася.

— Але чому вона така?

— Яка?

— Не знаю… Незвична…

— Вона жива, Чебрику.

— Як жива? — сахнувся назад Чебрик. Він ніколи не чув, щоб на траву казали, ніби вона жива. Сміється з нього кібер, чи що?

— Чому ти так жартуєш? Я вже не маленький, щоб розказувати мені казочки.

А Фоліана знову лиш усміхнулась:

— Ходімо.

Чебрик побачив високу споруду приміщення космопорту, правда, не таку високу й сучасну, як на Інкані. Побачив людей, що йшли до міжпланетних машин чи від них, але тут ніхто так не поспішав, як в інканському порту.

— Куди ми йдемо? — спитав хлопчик.

— Не знаю… Ще не знаю.

— А чому ти сказала, що ця трава жива?

— Ти думаєш, я пожартувала? Ні. Вона справді жива, вона росте.

— І думає?

— Але не так, як ми з тобою.

— А як?

— Так, як трава.

— На якому комбінаті вона створена? Чому ти смієшся? Інканську траву випускає комбінат _синтетичних покриттів… А цю? Хто створює живу траву?

— Ця трава виросла з насіння. Ти скоро вчитимені біологію. А зараз дивися. Найкраща відповідь приходить сама.

Вони перетнули невелику площу, оточену одноповерховими будинками під високими округлими дахами. Магістраллю проїздили гелікомобілі, а в небі воркотіли трансангуляри. Все було, як і на Інкані.

— Куди ми йдемо? — знову запитав Чебрик.

— Ти вже втомився?

— Ні, але даремно ми не взяли наших нових гравітоангулярів.

— Ні, Чебрику, не даремно. По Землі треба ходити. Інакше на ній нічого не роздивишся.

Космопорт лишився далеко позаду, коли вони вийшли в степ, який, здавалося, не мав краю. Від духмяності трав наморочилась голова. А в траві…

— Це квіти, Фоліано?

— Квіти.

— І вони теж ростуть, теж живі?

— Так.

— З насіння?

— З насіння. — Фоліана схилилась і понюхала червону квітку на довгім стеблі, і квітка загойдалась, затріпотіла пелюстками.

Квіти серед трави були різнокольорові — сині, червоні, жовті, білі… І трава теж, як помітив Чебрик згодом, була різна — з листям довгим від самої землі і з листям широким на жовтавих стеблах, з китицями на кінці і без них.

— Фоліано?

— Що Чебрику?

— А мені на Землі подобається. Так затишно. А на Землі є комбінати? Чи тут усе з насіння?

— Ой Чебрику, яке ти чудо, — нестримно засміялась Фоліана і раптом побігла вперед, а потім так само раптово зникла у високій траві. Чебрик злякався. Побіг туди, де ще хвилювались стебла трави.

— Що сталося, Фоліано?

— Нічого.

— Чому ж ти впала й не підводишся?

— Не знаю, — вона сміялася. — А тобі хіба не хочеться зробити те ж саме?

— Що?

— Впасти у цю траву.

— Не знаю… У мене голова йде обертом.

— Сідай. Ти такий смішний зараз. Я такими уявляю наляканих горобенят, — розкуйовдила рукою його чуприну.

— Горобенят?

— Пташки такі земні. У нас на Інкані таких немає. Не прижились у заповіднику. А на Землі є.

— Звідки ти знаєш?

— Я про Землю багато знаю. І ти повинен знати. Ви, люди, наділили нас своїми найкращими рисами, щоб. ми постійно нагадували вам…

Нараз хлопець злякано сахнувся й вигукнув:

— Що це?

— Де?

— Ось! Переді мною. Таке велике й страшне.

Фоліана не зразу помітила це створіння, схоже на казкового дракона, волохате, різнокольорове, незграбне й химерне, з безліччю кінцівок і величезними зеленкавими очима та могутніми щелепами.

— Це ж гусінь, — сказала вона нарешті.

— Гусінь?

— Так.

— Жива гусінь, — вже не запитав, а ствердив Чебрик. — Жива гусінь на живій траві… А що вона робить, гусінь?

— Їсть траву.

— Як страшно.

— А потім вона збудує навколо себе кокон і в ньому перетвориться на метелика. Ти знаєш, які метелики.

— Знаю, вони красиві, різнокольорові, з великими крилами, їх випускає для прикрас Інканський комбінат біокібернетики.

— Але тут, на Землі, у метеликів перетворюються ось такі створіння. Цікаво? Без конвейєрних ліній, реторт і камер біосублімації.

— Це як у казці, — прошепотів Чебрик.

— Так. Мене це теж інколи дивує.

— Тебе дивує, Фоліано?

— Чому б і ні? — усміхнулася. — Вас, людей, дивує, а ми лиш поділяємо ваш подив.

Чебрик сидів у траві, заплющивши очі.

— В моїй голові ніби тече мільйон струмків. І водночас я ніби чую музику, скрипучу, але гарну.

— Це цвіркуни, Чебрику.

— Що?

— Цвіркуни. Трав’яні коники. Це вони сюрчать.

— А я подумав, що це в мене в голові, — розсміявся дзвінко. — А які вони?

— Ось такі, — Фоліана кумедно підібгала під себе ноги. — І зелені, як трава.

— Я хочу їх побачити.

— А ти сиди спокійно. Коник сам до тебе прийде.

Чебрик не знав, скільки часу минуло. Він завмер у траві. І коник справді з’явився. Він його впізнав — кумедного, довгоногого і з крилами, про які не говорила Фоліана. Подивився на хлопця величезними опуклими очима і сказав:

— Сю-ю-р-р-р-р-р, сю-ю-ю-ю-р-р-р…

Відштовхнувся довгими зеленими ногами і скочив високо. Чебрик не побачив, де він подівся.

— Він з крилами. Ти не казала.

— Я забула. Але ж ти впізнав?

— Впізнав.

— Ходімо до лісу.

І вони рушили далі. Трава була така висока, що Чебрик навіть не помітив, коли вони вийшли до першого дерева… На Інкані таких дерев він ніколи не бачив. Брунатні стовбури, а на верхівці — гілля без листя, але з зеленими голками, а під деревами також голки, зелені та жовті.

— Розпалимо вогнище?

— А можна?

Фоліана згребла на купу жовті голки і піднесла вогника з запальнички. Голки розгорілися. Чебрик дивився на вогонь, і він теж видавався йому живим.

— Не боляче їм?

— Цим жовтим голкам?

— Так. Адже вони живі?

— Вони вже сухі. Ти скоро вивчатимеш закони Вакса. Вогонь допомагає їм перейти в іншу форму, щоб колись стати деревом, чи землею, чи трав’яним коником.

— А вогонь живий?

— Вогонь об’єднує всесвіт, все живить і все пожирає, все виповнює і у все перетворюється. Закон всього сущого — вічний генезис. Всесвіт один для всіх, його ніхто не створював, ні люди, ні боги, він був і завжди буде — вічно існуюче полум’я. Так сказав три тисячоліття тому один землянин. Його звали Геракліт. І з того часу, як на мене, ніхто не сказав розумніше й простіше.

— Вогонь, — тихо сказав Чебрик, простягнувши до нього долоні.

Суха глиця потріскувала, часом сичала.

— Він щось говорить?

— Щось говорить, — повторила за ним Фоліана. Прозорий сизий димок від вогню огортав гіркуватою

пеленою, мовби хотів розчинити, перетворити у когось іншого, чи не в трав’яного коника, сюрчання котрого ще й досі дзвеніло спогадом.

Сиділи біля трепетних язичків вогню, що все виповнював і у все перетворювався, сиділи притишені і упокорені — кібер і маленька людина.

І раптом пішов дощ. Спершу вони почули, як залопотіло над їхніми головами по кронах дерев. А потім перші краплі впали Фоліані на чоло, а Чебрику на носа. Зненацька, земля і небо немов луснули навпіл. Чебрик заплющив очі. Він злякався. Не встиг нічого запитати, але встиг подумати, що все закінчилось, мов казковий фільм, — і степ, і коники, і вогонь, і, можливо, навіть його з Фоліаною існування.

— Це грім, — сказала Фоліана.

— А що це — грім?

— Електричний розряд між землею і хмарою. Коли на Землі йде дощ, часто чути грім.

Краплі падали з неба прямовисно, просотуючись крізь сито високих крон. Фоліана була така кумедна, її довге оранжеве волосся прилипло до чола, по ньому стікали струмочки води. А вогонь не загасав, лише сичав голосніше.

І раптом Фоліана сказала:

— Пора.

Чебрик зрозумів, що зараз вони підуть назад і полетять на Інкану. Йому стало сумно.

— Тобі було цікаво сьогодні?

— Фоліано, я ще не хочу повертатися.

— Тепер ти вже дещо знаєш про Землю?

— Це казкова планета. На ній все живе, і ця планета…

— Батьківщина твоїх батьків, — продовжила Фоліана.

— Я так багато побачив сьогодні.

— Ти дуже мало бачив, Чебрику.

— Ну, що ти! Я бачив живу траву і живі дерева, я бачив гусінь і трав’яних коників, я чув грім.

По їхніх усміхнених обличчях стікали дощові краплі.

Коли Фоліана з Чебриком повернулися на Інкану, батьки були вже вдома. Вони подарували Чебрику глобус — маленьку Землю. Хлопчик довго роздивлявся подарунок, потім раптом спитав:

— А ти гусінь бачив, тату? Ото жах!

— Бачив, синку.

— На Землі?

— На Землі, синку, я там народився…

— В степу чи в лісі? Батько голосно сміявся.

— Давно хотів сам показати тобі Землю… і той будинок, в якому жили мої батьки… Але так багато справ.

— Ми з Чебриком скоро знову відвідаємо Землю, — сказала Фоліана. — Я обов’язково покажу містечко, де ви жили.

— Дякую, Фоліано.

Батько раптом спохмурнів, щось його засмутило, чи просто поринув у спогади.

— Тату, про що ти думаєш? Ти думаєш про гусінь?

— Так, синку, — чомусь сумно посміхнувся. — І про гусінь теж.