Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79

Віктор Савченко НОЧІВЛЯ В КАРБОНІ Фантастичне оповідання

Небагато часу знадобилося Чумакові, щоб зробити Заміховського однодумцем, але делікатні натяки на те, що машина часу, коли й не ідея фікс, то в усякому разі проблема далекого майбутнього, наштовхувалися на нездоланний опір. Усе частіше завідуючий сектором біостратиграфії знаходив на лабораторному столі книжки з теорії часу, сторінки, списані якоюсь дивною символікою, прилади й деталі, котрі Заміховський намагався хутко прибрати з видного місця. А в товстому лабораторному журналі з’являлися тим часом нові и нові записи про вік порід, що його Заміховський визначав на вдосконаленому ним уран-свинцевому годиннику з нечуйною досі точністю. Якось учений, переглядаючи густосписані сторінки журналу, зауважив:

— Отже, синицю в жмені, можна сказати, маємо.

Те зауваження було продовженням старої розмови про реальну, хоч і нелегку можливість створення геологічного календаря, на відміну від гіпотетичної машини часу. Бо така машина, на думку Чумака, поки що може бути тільки в уяві.

— Гадаю, й журавлеві вже недовго в небі літати, — відповів тоді Заміховський, ставлячи крапку після щойно написаної формули.

Невдовзі після тієї розмови Заміховський зник, газом із лабораторією. На інститутському подвір і, в кутку між двома корпусами — фізичним і геологічним — лишився тільки прямокутник розміром три на пять метрів, по краях якого з щілин у бруківці пробивалася вбога травичка. Мирослав Петрович сумно дивився на той прямокутник з вікна свого кабінету, ніби то була братська могила його ідей, надій і сподівань.

Якось уранці Чумак, зайшовши до свого кабінету, намірився прочинити кватирку — повітря за ніч так настоювалося на книжках, лакованих меблях та зразках порід з відбитками доісторичних рослин та організмів, які лежали на численних полицях його колекції, що в тому повітрі можна було вчадіти. Простягнувши руку до кватирки учений так і завмер. Унизу під вікном ціла-цілісінька стояла лабораторія. Чумак кинувся в коридор устрибаючи через дві-три сходинки, помчав униз. Спинився тільки біля вузеньких металевих дверей. Натис на клямку двері легко втопилися. Війнуло лісовим запахом прілого листя й болота, буйного життя якихось рослин. На підлозі — руді сліди: шматки глею разом із прилиплими до нього віночкоподібними листочками поприсихали до пластику. Чумак одразу впізнав у тих зразках флори представників кам’яновугільного періоду — відбитки їх на кружальцях керна прикрашають його колекцію. На мить став нерухомо, але не під враженням побаченого, а щоб пересвідчитися — це йому не сниться і він не збожеволів. Тоді, обережно ступаючи, щоб не затоптати сліди, зайшов у лабораторію. Довгий лабораторний стіл під стіною, за яким вони з Заміховським часто попивали чай, зараз був схожий на стелаж аптечного складу, вщерть заставлений склянками, пляшками, банками із зразками невідомої фауни. Внизу під хроматографом лежало кілька скрутків перфострічки. Поряд з хроматографом поблискувала білою емаллю панель біоаналізатора. Його вузеньку синю перфострічку за склом вкривали назви вірусів та бактерій.

У приміщенні потемнішало: в дверях виросла Марія.

— Де Олекса? — почувся її низький голос.

— Не знаю. — Чумак майже вихопив у неї товстий лабораторний журнал, який вона підняла з підлоги.

Перегорнув обкладинку, і враз погляд його розсіявся по нерівних рядках, складених абияк із карлючкуватих літер, з численними перекресленнями та виправленнями. Це писала людина, думка якої набагато випереджає швидкість письма. Вчений почав читати:

“Катархей, 3500 мільйонів років до наших днів.

Дорогий Учителю!

Не дивуйтесь. Я справді в катархейській ері, принаймні в ту мить, коли пишуться ці рядки. А Ви, мабуть, там, на самій вершині спіралі, місця собі не знаходите. Пропала ж лабораторія, зник співробітник, на якого Ви покладали певні надії, не кажучи вже про той клопіт, який у зв’язку з цим Вас обсяде… Вчителю, Ви пригадуєте нашу розмову про журавля і синицю? Так, тоді у мене було вже все напоготові — не вистачало тільки атомного реактора. В основу мого пристрою, з допомогою якого предмети і люди можуть зміщуватися в часі, покладено принцип, що час — матеріальна субстанція з криволінійним вектором руху; повертатись у минуле — все одно, що плисти проти течії по стрімкій річці: — потрібно дуже багато енергії. Ви, мабуть, зараз скрушно похитали головою, здогадавшись, куди зник атомний реактор наших сусідів-фізиків. Можете назвати це крадіжкою і свідчити проти мене як проти злодія. Коли повернуся з подорожі, відповідатиму. Коли ж не повернусь, — не виключене й таке, — лабораторія з усім начинням рано чи пізно з’явиться на подвір’ї інституту. Реле-автомат увімкне реверс на машині часу, якщо я не повернусь на базу через двадцять чотири години… Вчителю, ми можемо пишатися нашою лабораторією. Вона хоч і списана з Навколоземного космічного центру як морально застаріла, одначе прилади її працюють чудово. Не встиг я ще й отямитись після кидка в минуле, як автоматично ввімкнулись аналізатори повітря, радіації, гравітації, наявності біооб’єктів. Я зразу ж кинувся записувати всю ту інформацію (див. додаток у другій половині цього журналу), не перестаючи дякувати творцям лабораторії. Виявись у ній хоч невеличка шпарина, лигнули б мене чорти. Атмосфера нашої новонародженої Землі схожа на реактор для синтезу аміаку. Цього газу десь третина від пекельної суміші,’яка зветься атмосферою. Далі — метан, азот, вуглець, сірководень, хлор і лише сліди кисню. Похмура, мертва поверхня. Неподалік вулкан. Їх тут достобіса. Плюються в отруйно-жовте небо розжареною магмою і шматками породи, чадять, як сто коксохімічних заводів. Земля порепана, із тріщин піднімаються випари, їх миттю підхоплюють потужні повітряні потоки. Неба не видно. Сонячний промінь зрідка черкне по вируючій поверхні і одразу ж загубиться в спалахах кратерів. Сильна радіація. Уран-свинцевий годинник працює разом з лічильником Гейгера-Мюллера — перший показує мізерний вік затверділої лави, другий — потужний радіоактивний фон. О-о! Хроматограф відзначив закис і недоокис вуглецю. Останній реагує з водяною парою, утворюючи малонову кислоту. Учителю! Це ж карбонова кислота! Органіка! Так ось як усе починалося!..”

Чумак відчув, як його хтось торсає за руку.

— Мирославе Петровичу, ви б уголос читали, — нетерпляче мовила Марія.

— А-а, так-так, даруй. Візьми ти, бо в мене щось в очах мерехтить. І починай з останнього запису, в ньому, може, йдеться про те, де зараз Олекса.

Марія швидко знайшла останній запис. Лабораторію заповнив її низький тривожний голос:

— “Палеозой, карбонова система, 320 мільйонів років до наших днів.

Мій мудрий Учителю!

Я зачудовано дивився в ілюмінатор на безкрає море зелені. Щойно на цій площині видніли тільки окремі кущі й деревця девону, а зараз гранітні схили, немов фортецю, обклали зелені велетні. Їхнє суглобисте коріння проникає в тріщини, дереться на камінь. Спустившись до лісу, я зупинився нерішуче: мене лякало те смарагдове військо. Не знаю-бо, як воно поставиться до мене, — чи не розчавить, зімкнувшись, тільки-но ступлю в його ряди, чи не впізнає в мені одну з тих істот, яка в далекому антропогені розриватиме його могили. Я почувався розвідником, який, причаївшись біля самісінького ворожого стану, не тільки бачить, що там робиться, а й дихає важкими випарами табору. Повітря насичене вологою — одяг просто липне до тіла. Я таки наважився зайти в ліс, але в скафандрі без шолома… Опинився серед хаотичної колонади, колони — півсотні метрів заввишки і три в діаметрі. Я спинився пригнічений. Раптом почув потріскування і сильний подув вітру — над головою пролетіла велетенська бабка. Розкрилля цієї голубоокої красуні сягало метра. Вона тріпотіла жовтими з чорними прожилками крилами, як вертоліт.

Учителю, це не моя фантазія, навіяна казкою про ельфів, це реальність карбонового світу. Я поступово заглиблювався в ліс. Мої органи чуття напружились як ніколи. Побачивши в центрі білої мережі, напнутої між двома деревами, павука завбільшки в добрий гарбуз з метровими волохатими лапами, я підібрав добрячу ломаку. Під павутинням валялася купа хітинових панцирів, крил і лап якихось комах, перепаскуджених послідом. Пильнуючи, я підійшов до павучиська кроків на десять і відчув, як у мене ніби вп’ялося вісім отруйних жал, які вилетіли з чотирьох пар блискучих очиць, розташованих на кожному з двох передніх щитків головогрудей. То було не вісім очей, а вісім джерел люті. Мені дуже кортіло пожбурити в нього ломакою, та я дав собі слово без потреби не втручатись у життя чужого мені світу.

Трохи одійшовши від товстих павукових тенет, я побачив цілий рій півметрових коричневих жуків, схожих на трилобітів і на тарганів одночасно: шість колючкуватих ніг і два вуса-антени — теж рудуваті, — як дві гілки шипшини. Ці істоти кублилися в трухлявому пні завбільшки з підмурок великого димаря і в порожнистій серцевині стовбура, який лежав поряд. Т. ак ось чим ласував павук — тарганами. Я налічив сорок кроків уздовж поваленого дерева, перш ніж дійшов до його крони, яка розгалужувалася на дві гілки однакової товщини. Весь стовбур вкривала сіра волосінь. Важко було впізнати в цих закутих у лускаті лати велетах в’юнкий плаунець. Але я впізнав його по лусочках кори, з-під яких пробивалися колись голкоподібні листочки, і по двогіллястій кроні у вигляді рогача. З піску подекуди витикалися брили рожевого граніту. Через надмір вологи камінь був мокрий, з тінистого боку на ньому наросли пухнасті шапки моху. Мох купчився і на стовбурах та гілках дерев.

Весь час я поглядав на плато, яке рожевіло за частоколом стовбурів, і ладен був щомиті туди дременути. Піщаний грунт передгір’я поступово змінювався грузьким глеєм, вистеленим прілою глицею. З порожнистих стовбурів повалених дерев визирали й одразу ж ховалися голови якихось комах. Крім колосів з лускатою корою — палеоботаніки, здається, називають її сигілярії, — траплялися рослини з гіллястою кроною і гладенькою корою. Земля, під ними схована під грубим шаром стилетоподібного листя. Я знову помітив, як із дупла поваленої сигілярії визирнула голова комахи. З кулак завбільшки, броньована товстим хітином і озброєна чи то зубами, чи клешнями. Та голова видалася мені знайомою, і я, спровокований цікавістю, торохнув дрюком по колоді. Краще б не робив того. Із порожнистого стовбура повибігали одна по одній три комахи. У слово “комаха” люди вкладають поняття про невеличку істоту, яку можна розчавити ногою. Але дупло вистрілило півтораметровими багатоніжками. Уявіть собі, Учителю, пожежний шланг, броньований сталевою стрічкою, на якому виросло до сотні чіпких ніг з кожного боку. Перша думка — злетіти в повітря і не торкатися ногами землі, але я спромігся тільки на те, щоб стрибнути на колоду. Сколопендри, оговтавшись, разом кинулися на своє житло, щоб розправитися з напасником. Я з жахом побачив, що для цих гнучких тварюк немає перепон. Пробігши по прілій глиці, вони однаково легко і швидко видерлися на товсту колоду. Міркувати було ніколи, я б від них усе одно не втік; розмахнувшись, щосили вдарив ломакою першу, що вилізла з-під колоди. Цілився в голову, а влучив у сегмент, де мала бути шия. Багатоніжка встигла загородити ного-щелепи в кору і затіпалась, немов прибита до колоди, розгрібаючи двома швайками хвоста пріле листя на землі. З-під кожного сегмента заструмував їдучого кольору газ, а на тому місці, де ногощелепи вп’ялися в дерево, стікало дві цівки отрути. Друга потвора повзла навкіс по колоді, вистрілюючи на ходу хмарками газу, ніби під кожним сегментом у неї було по невеличкій гарматі. В шарудінні сотень лап мені вчувався брязкіт гусениць. Атака була така навальна, що не встиг я порішити першу, як друга багатоніжка вже ладна була зімкнути криві кусачки на моїй правій гомілці. Та дрюк гахнув посередині спини, аж звідти щось чвиркнуло. Сколопендра скрутилася в колесо і впала в корчах на землю. Третя тварюка повзла слідом за другою, отже в мене був якийсь запас часу. Я встиг відскочити і приготуватися. Ця третя була значно товща і довша, тому, мабуть, нападала останньою. Вона й стріляла густішими порціями газу. “Я вцілив багатоніжці по голові. Хряснуло, тіло її скрутилося в колючий клубок, потім той клубок підскочив і випростався на рівні моїх грудей. Раптом я відчув, що мені стає млосно, із рук і ніг витікає вся сила. Я ще встиг помітити, як разом з багатоніжкою падає на колоду моя ломака, навіть почув, як вона глухо бухнулась, і знепритомнів…

Перший проблиск свідомості: я лежу впоперек спини велетенської істоти, її шишакуватий хребет муляє мені груди, мої руки й ноги звисають уздовж крупа, вони важкі, мов налиті свинцем. В ніздрі вдаряє знайомий запах. Від того запаху я знову поринаю в забуття.

Другий проблиск свідомості: смеркає, я лежу сповитий холодним густим туманом; намагаюся ворухнути пальцями, зітхаю; сповзаю по горбистій корі колоди, ноги торкаються грунту, тремтять — чи то від безсилля, чи від холоду. Я очманіло дивлюся на тіло багатоніжки, що звисає з колоди. Воно кольору старої бронзи, на ньому виблискують краплини роси. Свідомість швидко вливається в мене, а з нею й почуття небезпеки. Поки я шукав ломаку — вона лежала з другого боку стовбура, поряд з двома мертвими сколопендрами, — раптом споночіло. Таке враження, ніби на ліс накинуто чорний намет. Ось коли я по-справжньому злякався. Зустріч з отруйними комахами вжахнула, проте розуму не потьмарила, повінь темряви ж у незвичайному світі зробила мене безпорадним. Єдине, на що я спромігся — це вилізти — вже навпомацки — знову на колоду. На мій подив, темрява почала швидко розсіюватися. Спочатку де-не-де заблимали сині вогники; дедалі їх ставало рясніше й рясніше, і нарешті в лісі стало видно, як на освітленій вулиці. Вогники повзали по землі, літали, лазили по стовбурах дерев. Якийсь час я зачудовано спостерігав цю картину, забувши про страх і кволість, а потім вирішив, що треба вибиратися з лісу. Я ступав обережно, дослухаючись до шарудіння, стрекотання, дзижчання і ще якихось тонких звуків. Досвід підказував, що слід уникати повалених колод і пнів, де кублилися комахи, і я обминав їх.

Невдовзі стало ясно, що я заблудився. Збили з дороги світні істоти, котрі гасали навколо в шаленому танку. Я, мов сновида, йшов на примарне світло, яке то зникало за деревами, то спалахувало з іншого боку… Під ногами чвакало. Запахло болотом. Раптом я аж здригнувся, побачивши свою тінь. Я стояв на відкритій місцевості; над головою не було вже шатра з чорних крон, а розпростерлося синє небо, всіяне золотими зірками. Я впізнав і Велику й Малу Ведмедиці, і Стожари, але всі ці сузір’я були ніби не на своєму місці. Надія зорієнтуватися по зірках погасла так само швидко, як і спалахнула. Попереду тьмяно поблискувало чи то озеро, чи болото, по краях якого кущилися невисокі рослини.

Скоро я відчув, що надовго мене не стане, — кволість прямо валила з ніг. І тут виникла думка нікуди більше не йти, а діждатися ранку. Інакше зовсім заблукаю, і тоді вже мені не вибратися. Нагодилось похиле дерево, і я, порачкувавши по стовбуру, простягнувся на ньому за три метри від землі.

Нажаханий багатоніжками, я кожної миті очікував нападу, і дрюком ладен був відбити його знизу і згори. Та потроху я заспокоївся, і моя увага поступово перейшла на сузір’я. Вони були в таких несподіваних місцях неба, що здавалося, я дивлюся на них не з Землі, а з якоїсь іншої планети. В небі вряди-годи спалахували срібні віники комет… Напруження не може тривати вічно, його розряджає короткочасне розслаблення. В одну з таких розрядок я заплющив очі. Здавалося, склепив їх лише на мить, та коли важкі повіки піднялись, — ночі наче й не було. Першою з’явилася думка, що все те я пережив у сні, але гостре пальмоподібне листя, яке високо вгорі лоскотало небесну блакить, повернуло до дійсності. Зразу відчув запах болота, тупі шипи стовбура, які муляли спину, і ще відчув у собі силу й шалений голод. За всю ніч на мене не напала жодна комаха. Я для них був істотою незвичайною, не схожою на жоден з комашиних видів, які розвивалися, чинили усталений мільйонами років екологічний обмін у буйному карбоновому біомі. Одні комахи живилися рослинами, інші — хижаки — пожирали подібних до себе, я ж випадав із раціону тих і других, і поки я їх не чіпав, вони мене просто не помічали. Стрибнувши на землю, я роззирнувся і крізь густу колонаду дерев побачив озеро. Не кидаючи ломаки, подався до берега, сподіваючись знайти щось їстівне. При самій воді росли рідкі кущі папороті, догнивали стовбури велетенських кордаїдів, усюди яснілії на осонні пукнасті латки, моху. І тут я відчув неспокій. Спочатку не второпав, звідки він, ліс-бо зостався позаду, а водойма мирно собі поблискувала на сонці. Про всяк випадок я зупинився, та так і заціпенів. Те, що я спочатку прийняв за великий, укритий мохом корч, ворухнулось і знову завмерло. На мене балушилися булькаті очі велетенської амфібії. Все її грузьке тіло з короткими лапами і куцим хвостом вкривали брудно-зелені нарости. Півметрове, схоже на риб’яче, рило, здавалося, було складене з уламків черепашачого панцира. Ця броньована потвора лежала на зелених подушках моху нерухомо, як колода, всього за кілька кроків од мене. Раптом я відчув, як засвербіли, а потім аж запекли п’яти, й хутко кинувся до лісу. Спинившись на безпечній відстані, відзначив, що розбухле тіло амфібії розвернулося до води й поповзло, а точніше попливло по траві. Куці перетинчасті лапи й приплюснута риб’яча пащека, всіяна дрібними гострими зубами, нагадали мені тих кистеперих риб-переселенців, яких я бачив у девоні. Стегоцефал звивався, аж його гадюче тіло бралося брия?ами, відштовхувався лапами від купин моху і нарешті сяк-так допхався до озера. Тоді повернув голову до мене і несподівано голосно ревнув. Враз відгукнулося з різних боків водойми, і берег заходив ходором від великої кількості стегоцефалів, які досі непомітно вигрівалися проти сонця в пухких перинах моху. Я скоро збагнув, що цих неповоротких істот не слід боятись, і з цікавістю спостерігав їхній дивний спосіб пересування. Плече і стегно у них рухалися тільки в горизонтальній площині, отже лапи рухалися лише тоді, коли звивалося все тіло. Ті рухи — не що інше як плавання, перенесене на сушу. Примітивні амфібії, які ще не ходили, а плавали по суші. Їх було так багато, що коли всі вони опинилися в озері, рівень води піднявся. Я знову наблизився до місця їхнього тирла, промацуючи дрюком кущі папороті й пухйасті острівці моху.

Дивно, але ліс мене більше не лякав. Я вже трохи знав, що не можна дратувати його мешканців. Довго стояв на галявині, марно вдивляючись у туманний присмерк: на відстані у півсотні метрів стовбури перетворювалися в суцільну темну колонаду, обвиту чорним гаддям ліан. І тут, як і вчора, мені спало на думку, що плато, де стоїть моя лабораторія, розташоване у протилежному від водойми місці. Я подався по своїх слідах назад. Голодний і стомлений, довго петляв між живими і поваленими деревами, обминаючи пні, дуплисті стовбури й розкидані то тут, то там павучі тенета, поки нарешті у просвітку між деревами помітив рожеву смугу. То було місце моєї стоянки.

Р. S. Дорогий Мирославе Петровичу, сталося непередбачене. Я вже збирався продовжити подорож, коли мені спало на думку перевірити кількість пального в реакторі. Виявилося, що його дуже мало. Я довго мандрував, спочатку один, потім із зразками флори й фауни, які відбирав у кожній системі; а кожен кілограм матерії при переміщенні в часі потребує багато енергії. Треба викинути з лабораторії предметів на 140 кілограмів, тоді пального вистачить на зворотний шлях до антропогену. Я важу вісімдесят кілограмів; спальний мішок, особисті речі, кілька шматків магматичної породи з кембрію й силуру — це шістдесят кілограмів. Моє рішення: зостаюся в карбоні. В шухляді ви знайдете інструкцію, як заправити пальним реактор і на яку клавішу натиснути, щоб лабораторія знову опинилася в карбоні.

Р. Р. S. Натюрморт з куща рожевих коралів, які я виламав у силурійському морі, і листя кордаїдів передайте, будь ласка, Марії.

Чекаю. Ваш Олекса”.