Пригоди Синдбада мореплавця

ВСТУПНА ПРИГОДА

Мене звуть Синдбад. Живу я постійно в Багдаді. Батьки мої, помираючи, залишили мені у спадок тисячу мішків золота, тисячу бочок срібла, сто палаців, сто садів і один кутній зуб мого прадіда, що його мій батько зберігав у шкатулці з чорного дерева як рідкісну пам’ятку. Мій прадід усе життя страждав від зубного болю і час від часу що іншого зуба повинен був виривати, тож нарешті лишився в нього один лише кутній зуб. Помираючи, наказав вирвати і того останнього кутнього зуба, який перейшов у спадок від мого діда до мого батька, а від батька до мене. Це був звичайний, зіпсований і почорнілий зуб. Я певен, що на світі можна знайти багато таких самих зіпсованих і почорнілих зубів, але не кожен потрапляє у шкатулку з чорного дерева, аби стати рідкісною пам’яткою. Цей — потрапив. Не раз, розглядаючи його шанобливо й зацікавлено, я уявляв собі, як же цей зуб болів колись у мого прадіда.

Після смерті батьків я жив у палаці разом зі своїм єдиним дядьком Тарабуком. Дядько Тарабук був поетом. Він майже щодня складав вірші, а потім читав їх так голосно, що в нього починало боліти горло і він мусив полоскати його ліками, які старанно ховав від людських очей, суворо зберігаючи таємницю. При цьому твердив, що горло в нього зовсім не болить і тому немає потреби полоскати його ліками.

Дядько Тарабук кохав поезію, але ненавидів граматику. Писав він з помилками і зазвичай робив дві-три помилки на слово. Він, щоправда, соромився свого неуцтва й твердив, ніби робить помилки навмисне, аби мати потім можливість і приємність правити свої твори. Але я, правду кажучи, ніколи не бачив, щоби дядько Тарабук поправляв колись написаний вірш.

У дядька Тарабука був розкладний столик, срібний каламар і золоте перо. З тими знаряддями ходив він на берег моря, сідав над берегом і, дослухаючись до морського шуму, писав свої вірші.

Одного разу на світанку пішов він на берег моря. Поставив розкладний столик, умочив золоте перо в срібний каламар і почав писати якийсь вірш на рожевому папері.

Він писав і писав, шкрябав і шкрябав, парився й парився, сопів і сопів, аж нарешті по нелюдських трудах і муках склав такого вірша:

Написавши цей вірш, дядько Тарабук голосно прочитав його і вигукнув:

— Чудовий вірш! Який правдивий початок! Море — то вам не ріка, а птах — не корова. Хто ж заперечить правду цих слів! І який влучний кінець! За столиком — море, за морем — Бог зна що. І справді, за морем видно імлу, а в тій імлі — незнану далечінь. Один Бог знає, що в тій далині криється. Тому я й написав: за морем — Бог зна що.

Дядько Тарабук потер від задоволення руки й витягнув з кишені пляшечку з таємничими ліками, щоб прополоскати горло, струджене голосним читанням свіжонаписаного вірша.

Важко повірити, скільки орфографічних помилок зумів зробити дядько Тарабук у такому коротенькому віршику! Замість «ріка» він писав «рїга», замість «птах» — «бдаг». Я не хочу перераховувати усіх помилок, аби не робити посміховища з мого дядька, якого я любив і шанував. Зрештою, дядько Тарабук сам відчував, що пише з помилками. А хоча й не міг своїх власних помилок помітити, однак, переглядаючи вірш повторно, почав кожне слово підозрювати в помилці. Низка тих неустанних підозр так його вимучила, що, поправивши врешті «бдага» на «бдаха», заснув він сном раптовим, смачним і підбадьорливим. Спав, безвладно хилитаючись над розкладним столиком і раз по раз похропуючи, бо хропіти дядько Тарабук любив і вмів.

Хмари зібралися на небі, море розблисло срібними пасмами розгойданої піни, зірвалася буря.

Дядько Тарабук спав.

Вихор вдарив у розкладний столик, підхопив срібний каламар і золоте перо і вкинув їх у море.

Дядько Тарабук спав.

Потонуло золоте перо і срібний каламар. Вперше два таких предмети опинилися на морському дні серед дивовижних риб і потвор. Вихор удруге вдарив у розкладний столик і звіяв усі папери в море. То були — ой леле! — усі вірші дядька Тарабука, написані від дитячих літ аж до останньої хвилини. Вірші заколихалися на збурених хвилях і почали мокнути. Мокли, мокли, аж промокли і, отяжілі від випитої води, пішли на дно слідом за каламарем і пером.

Море, відчувши у своїх глибинах римовані витвори дядька Тарабука, збурилося ще більше, зашуміло, заревло так сильно, що дядько нарешті прокинувся.

Прокинувся і поглянув на столик. Не побачивши на столику своїх скарбів, почав плакати й лементувати і рвати на голові волосся. Плачучи, лементуючи, виючи, скімлячи й видираючи із себе жмути буйного волосся, побіг він назад додому, схопив найдовшу вудочку, вернувся з нею на морський берег і закинув чимдалі. Дядько Тарабук гадав, що йому вдасться вудочкою повиловлювати рукописи з морського дна.

Відтоді дядько Тарабук щодня ходив з вудочкою на море, але даремно! Бо ані разу не вдалося йому бодай хоч один рукопис виловити!

Тимчасом усі дядькові рукописи лежали на дні. Помітила їх певна риба, що звалася Морський Диявол. Це риба з круглим черевом, величезною пащею і страшними очима. Але має ту перевагу, що вчена. Вміє читати й писати. Отож Морський Диявол, побачивши рукописи, наблизився до них і почав уважно читати. Прочитавши кілька рукописів, гнівно махнув хвостом і заволав:

— Ніколи ще не читав я таких дурних, гидких і нестерпних віршів! Та до всього ще й у кожному слові дві-три помилки криються. Я здогадуюся, що автором цих віршів є дядько Тарабук, який щодня висиджує над берегом моря за розкладним столиком і сушить голову над римами. Добре, що вихор звіяв зі столика усі ці рукописи разом зі срібним каламарем і золотим пером! Може, перестане нарешті творити такі огидні вірші! А має він дуже милого племінника Синдбада, живе з ним в однім палаці. Нещасний той племінник, що мусить жити з таким дядьком під одним дахом! Скористаюся я цим золотим пером і срібним каламарем, аби написати листа до Синдбада. І попрошу мою добру знайому, Летючу Рибу, аби того листа Синдбадові вручила.

Морський Диявол одразу взявся до писання листа. Він вибрав рукопис, де тільки одна сторона була списана, а друга чиста, і швидко почав писати золотим пером з чистого боку.

Я знаю про все, що діялося на дні моря, бо певної ночі дістав листа від Морського Диявола і зі змісту того листа здогадався, що діялося все саме так, а не інакше.

Я сидів біля відчиненого вікна й дивився в небо, на якому палав місяць у повні. Раптом у повітрі почув я дивний, сухий, гострий шум крил. Це був особливий шум, не схожий ні на який інший. Жоден птах не шумить так крильми.

Я висунув голову у вікно і став уважно вдивлятися в місячну ясноту погідної ночі. Ще мить — і я побачив у повітрі Летючу Рибу. Її крила, схожі на величезні плавці, виблискували сріблом у місячнім сяйві. Рухалася вона поволі й через силу. Не звикла, схоже, літати над землею, і вражав її, мабуть, брак морської води в повітрі. Але летіла впевнено, виблискуючи в місячному світлі райдужною лускою. Я бачив, як швидко рухає вона стомленим ротом, як важко дихати її зябрам через нестачу води. В роті вона тримала шмат рожевого паперу. Летіла просто до мене.

Наблизившись до вікна, вона подала мені рожевий папір. Ледь-но я взяв той папір у неї з рота, як риба одразу рвонула назад і невдовзі зникла мені з очей.

Я глянув на папір. З одного боку красувався каліграфічно й старанно, хоча й зі страшними помилками написаний вірш дядька Тарабука. Одразу пізнавши його письмо і не бажаючи читати нудного й дурного вірша, я перевернув аркуш і глянув на його зворотний бік.

Зі зворотного боку вгорі великими чорними літерами було написано:

Нижче під тим написом був лист такого змісту:

Я прочитав того листа одним духом і мушу визнати, що ніколи не припускав, аби Морський Диявол писав так складно й доречно. Лист цей справив на мене велике враження. Поради Морського Диявола видалися мені і слушними, і привабливими. Давно вже набрид мені і мій палац, і дядько Тарабук, і вірші дядька Тарабука. Віддавна хотів я скуштувати пригод і небезпек. А крім того, лист Морського Диявола, прочитаний у місячному світлі, отуманив мене пронизливими, нездоланними чарами. Кожне слово, писане чорним атраментом на рожевому папері, дивно миготіло у світлі місяця і так мене п’янило, що мені аж запаморочилося в голові. Кожна літера виділяла спокусливий запах морської трави. Без сумніву, лист цей був зачарований, а зміст його, незважаючи на безневинний вигляд, був справді диявольським. Лукавий Морський Диявол чулими й доладними словами намовляв мене покинути рідну домівку і єдиного дядька. Я, однак, піддався чарам тієї намови. Я був настільки захоплений листом, адресованим мені з таємничих морських глибин, що одразу б і відповів Морському Дияволу, якби Летюча Риба зачекала на мою відповідь.

Але Летючої Риби давно вже тут не було. Не чекаючи на відповідь, втекла вона назад у море.

Усю ніч просидів я біля вікна в глибокій задумі.

На світанку дочекався хвилини, коли дядько Тарабук з вудочкою в руці саме виходив з кімнати, аби своїм звичаєм вирушити над море для виловлювання загублених рукописів.

Був він блідий і сумний. Втрата улюблених рукописів згубно вплинула на його здоров’я. Він постарів років на сто з гаком, хоча мав усього лише п’ятдесят. Став маломовним і не закінчував слів, які починав. От і зараз, сумно на мене глянувши, він сказав:

— Доброго ра…

Це мало означати: «доброго ранку». Горе й глибокий жаль не давали йому докінчувати слів. Я вже звик до тих неповних і незакінчених виразів і мало що не за першим складом відгадував їхню замовчану решту.

— Доброго ранку, — відповів я, — як вам спалося цієї ночі?

— Якнай… — відповів дядько Тарабук.

Це мало означати: «якнайгірше», бо дядько після втрати рукописів страждав на безсоння.

— Я мушу з вами попрощатися, дядечку! — сказав я рішучим голосом. — Сьогодні вночі я постановив вирушити в далеку подорож. Чи маєте ви щось проти цього?

— Ні, — відповів дядько. («Ні» — було одним із тих слів, які дядько вимовляв повністю.) Після втрати рукописів дядько Тарабук так збайдужів до всіх справ, що його зовсім не схвилювала звістка про мою подорож.

Я кинувся йому на шию і почав його обнімати й цілувати.

— Дядечку, — закричав я. — Я прощаюся з тобою надовго і бажаю, аби ти повиловлював з моря усі свої рукописи!

Дядько Тарабук поцілував мене в чоло і сказав тремтячим голосом:

— Весе…

Це мало означати: «веселої подорожі!»

Після чого дядько Тарабук вийшов, а за хвильку я побачив його через вікно, як він ішов до моря, змахуючи вудочкою.

Того ж дня я виїхав верхи з Багдада до Басри, бо Басра — портове місто, і кораблі з цього порту відпливають в усі сторони світу.

У Басрі я сів на корабель, який плив у краї далекі й незнані. Я стояв на палубі й дивився, як земля віддаляється від мене і поволі зникає з очей. Дув попутний вітер. Нап’яті вітрила поблискували на сонці. Море мінилося блакитним і зеленим. Чайки з криком носилися над вітрилами, злітали над поверхнею води і торкалися тієї поверхні білими крильми. Коли земля зникла з очей, я відчув навкруги безмір і безкрай.

Наді мною — небо, піді мною — море, переді мною — далечінь, незнана й незвідана.

Я витяг з кишені лист Морського Диявола, щоб того чарівного листа ще раз прочитати. Читав його, впиваючись кожним словом, і так при цьому вимахував руками, що капітан корабля наблизився до мене і запитав:

— Що це ти читаєш, друже, що аж так дивно при цьому вимахуєш руками?

— Лист від Морського Диявола, — відповів я просто і щиро.

— Що? — знову запитав здивований капітан. — Я, здається, не дочув твоєї відповіді?

— Лист від Морського Диявола, — повторив я голосніше зі ще більшою щирістю і ще більшою простотою.