Пригоди Синдбада мореплавця

ПРИГОДА ЧЕТВЕРТА

Цього разу я застав дядька Тарабука в хорошому настрої. Із задоволенням, хоч не без ґрунтовного здивування, я ствердив, що розумово він зовсім здоровий. Він вже зовсім не вживав чудернацьких окреслень і порівнянь, які колись так щедро черпав із царини пральництва.

Він радісно привітав мене і негайно сповістив про себе важливі новини. Щоб уникнути в майбутньому можливих катастроф, він перестав писати вірші на папері та пергаменті. Бо папір і пергамент наражені на різні небезпеки. Будь-який вітер може звіяти їх у морські глибини, а будь-яка прачка може мильною піною позбавити їх працьовито виписаних літер. Звідусіль загрожує знищення, і не можна довіряти своїх творів таким безвідповідальним предметам, як папір чи пергамент, котрі, не маючи розуму, не здатні ані оборонитися, ані уникнути небезпеки. Тому дядько Тарабук постановив довірити свої твори, а також їх охорону істотам живим і розумним. З цією метою він найняв тисячу молодих невільниць. Після написання кожного твору він наказував одній з невільниць вивчити його напам’ять. Написавши першу тисячу своїх віршів, він розпочав другу, призначаючи по черзі кожній невільниці наступний твір для закарбування в пам’яті. За час моєї відсутності дядько Тарабук встиг сплодити десять тисяч творів, тож на кожну невільницю припало по десять. Дядько Тарабук щодня під вечір збирав усіх невільниць у своїй кімнаті й до пізньої ночі на вибір наказував їм повторювати то кінцеві, то середні строфи своїх творів. Послужливі й з доброю пам’яттю дівчата так до цих вправ привчилися, що в разі чіткої вимоги могли з легкістю продекламувати весь твір від кінця до початку, опускаючи всі розділові знаки. Дядько Тарабук запросив мене увечері до кімнати, аби я позахоплювався услужністю й доброю пам’яттю метких дівчат. І дійсно, я не приховував подиву, слухаючи, як дівчата по черзі декламують якісь дивні, незрозумілі, але римовані слова, і до всього, як запевняв мене дядько Тарабук, ще й декламують їх без єдиної помилки. Мушу додати, що дядько Тарабук, після того як написав вірш і довірив його пам’яті однієї зі своїх невільниць, нищив оригінал на папері чи пергаменті, бо мав якусь особливу ненависть до одного й другого. Після цього додатку долучу ще, що дядько Тарабук пам’ять мав досить слабку і напевне не міг у своїй пам’яті зберігати стількох творів. Після вищезгаданого додатку і нижченаведеного долучення мушу висловити певний сумнів: чи й справді дівчата повторювали твори дядька Тарабука без єдиної помилки? Не знаю чому, але безлад і незрозумілість слів, які вони з блискавичною швидкістю виголошували на знак мого дядька, породжували у мене певну підозру щодо відповідності цих слів первинному зразку. І хоча первинний зразок міг так само бути безладним і незрозумілим, мене все ж насторожувало певного роду перебільшення в безладності й незрозумілості. Словом, я підозрював і підозрюю досі невільниць мого дядька в тому, що, користаючи з відсутності знищених первинних зразків, вони експлуатували його слабку пам’ять, довільно замінюючи слова оригіналів і підміняючи їх будь-якими відповідниками чи невідповідниками. Але мушу віддати дівчатам належне, що читали вони ті змінені твори з незвичайною, майже блискавичною швидкістю, яка унеможливлювала будь-який контроль. Ця блискавична швидкість п’янила й чарувала дядька Тарабука, служачи йому запорукою ретельності та прекрасної пам’яті невільниць. Я в глибині душі був протилежної думки, хоча й не смів її зрадити перед дядьком Тарабуком. І саме ця швидкість читання ще збільшувала мої вищезазначені підозри. По закінченні показу дядько, радісно потираючи руки, запитав:

— Ну, як тобі подобається новий спосіб увічнення моїх творів?

— А чи не гадаєш ти, дядечку, — несміливо зауважив я, — що дівчата виголошують вірші зашвидко?

— Не буває зашвидко! — відповів дядько, з урочистим знаттям піднявши вгору вказівний палець. — Не буває зашвидко! Вірш треба або читати швидко, або взагалі не читати! Треба навіть досягти того, аби губи, тріпочучи наввипередки, переплутались у спільному своєму розгоні. Нехай не знає верхня губа, що говорить нижня! Правда, дівчата?

— Правда, правда, правда! — закричали заскочені зненацька питанням дівчата.

Дядько знову звернувся до мене.

— Щодня перед відходом до сну мої невільниці урочисто мені присягаються, що ніколи по своїй охоті, з власної і невимушеної волі не викинуть зі своєї пам’яті моїх творів.

Тут дядько звернувся до дівчат.

— Присягайтеся мені згідно зі звичаєм!

— Присягаємось, присягаємось, присягаємось! — знову хором вигукнули дівчата, піднімаючи вгору руки.

Дядько гордо вказав мені на них рукою і сказав:

— Погодься, що я добре знав, кому довірити свої твори. Чим є папір, чим є пергамент порівняно з такими дівчатами? Нічим! Так — їх ані вітер у море не звіє, ані прачка з них моїх творів не випере.

І дядько дав знак рукою, що дозволяє невільницям іти на спочинок. Вони почали вервечкою виходити з кімнати. Були там білявки, брюнетки, шатенки, руді і русяві. Поки вони виходили з кімнати, я помітив, що обличчя їх дещо стомлені, а й навіть пригнічені. В очах стояв якийсь смуток чи навіть розпач. Вони викликали одночасно жаль і повагу, якщо не зважати на вищезгадані підозри, позбутися яких я чомусь не міг.

Коли вони вийшли, дядько Тарабук звернувся до мене:

— Ти, мабуть, стомлений подорожжю, тому не силуватиму тебе сьогодні до розповіді, хоча й знаю, що трапилося тобі в далеких краях багато дива дивного. Я відкладаю нашу розмову до завтра в надії, що завтра почую від тебе відповідь, яку дала Піруза, прочитавши мій вірш.

Нічого не відповів я на це дядькові, лиш, попрощавшись, пішов спати.

На другий день на світанку дядько Тарабук прослизнув тихенько в мою кімнату, аби терпляче чекати мого пробудження. Розплющивши очі, я сказав:

— Я вже не сплю, сідайте собі, дядечку, десь близенько, а я розповім вам про все, що зі мною було.

— Починай від Пірузи, — таємниче і з помітним хвилюванням шепнув дядько.

— Не можу почати від Пірузи.

— Чому не можеш?

— Бо не був я в країні царя Міража.

Дядько Тарабук заломив руки.

— О, що ж ти зробив, недобрий Синдбаде! Я ж так довго чекав на Пірузину відповідь, так довго мені снилося, як пришле вона по мене сто лицарів і негайно після мого приїзду до країни царя Міража віддасть мені свою руку разом із половиною царства! Я ж був і є певен, що мій вірш очарував би й сп’янив її. Чому ж ти в своїх мандрах оминув країну царя Міража?

— Повернення у ту країну мені заборонене. Чатує там на моє життя жорстокий Дегіал, чия помста завжди буває страшною і неминучою. Але зате, дорогий дядечку, можу тобі розповісти багато інших чудес, які я бачив.

— Гай-гай, важка справа! — сумно зауважив дядько Тарабук. — Не бачив ти цього разу Пірузи, але зате напевне зустрів якусь іншу неземну істоту.

— Зустрів я істоту полум’яну, яка звалася Серміна.

— Що ж, нема Пірузи — розповідай про Серміну.

І я розповів дядькові усю історію Серміни від початку до кінця. Полум’яна постать Серміни в моєму описі так очарувала дядька Тарабука, що він зовсім забув про існування Пірузи.

— Дивна, однак, була та Серміна, чи не так? — зазначив дядько, глибоко замислившись.

— Дивна, — підтвердив я сумно.

— І полум’яна, кажеш?

— Полум’яна.

— Чи дуже полум’яна?

— Дуже! Адже ж власний внутрішній вогонь спалив її на попіл.

— Чи зберіг ти той попіл?

— Я зберіг його в урні, яку привіз у Багдад.

— Подаруй мені ту урну. Дивлячись на неї, я творитиму такі прекрасні вірші, яких не творив ще ніколи.

— Урни тієї не віддам я нікому! — відказав я похмуро. — Ти, дядьку, забуваєш про те, що з тисячі двохсот п’ятдесяти трьох ударів серця Серміна тисячу перших призначила мені!

— Напевне призначила б їх мені, якби хоч раз мене перед смертю побачила. Але доля судила, щоб вона померла, позбавлена можливості лицезріти мене! Нещасна! Навіть у годину смерті не було їй дано останнім поглядом окинути з ніг до голови мою постать! Я певен, що вигляд такого як я поета справив би велике полегшення конаючій і підбадьорив би її при переході у світ потойбічний! Але що поробиш? Я постійно розминаюся з полум’яними істотами, які призначені мені хіба лиш для того, щоб я їх ніколи вчасно не побачив. Життя повне непоправних помилок!

— То давайте, дядечку, вирушайте якось разом зі мною в подорож, аби зустрітися там з якоюсь полум’яною істотою.

— Не зараз іще, не зараз! — відповів дядько Тарабук. — У мене надто багато роботи, надто багато слів римується в моїй голові. Не можу я на подорож тратити час, самим Богом призначений на писання віршів. А крім того, я не хочу покидати тисячу моїх невільниць, які за час моєї відсутності напевне встигли би пустити в непам’ять усі мої твори, а заповнити корабель тисячею дівчат — то було б надто обтяжливо.

Дядько Тарабук ще довго говорив про все, про що тільки міг говорити, але я вже його не слухав. Останнім часом він зробився страшенно багатослівним, і його багатослівність стомлювала мене й дратувала. Правду кажучи, я уникав дядькового товариства, хоча глибоко й щиро любив його. Після стількох переживань і потрясінь, яких завдали мені подорожі, я потребував спокою, тиші та самотності. Тому найчастіше я ішов з дому на самотні прогулянки берегом моря, щоб там думати про полум’яну Серміну, яку втратив безповоротно.

Під час однієї з таких прогулянок я зустрів якогось юнака, котрий наблизився до мене і, усміхаючись, запитав, чи це не я випадково Синдбад-Мореплавець.

Я відповів ствердно.

— В такому разі чи дозволиш мені потиснути твою руку? — запитав юнак.

— Звичайно! — відповів я, подаючи йому обидві руки.

— Твоя слава, — вів далі юнак, — оповила цілий світ. Твоє ім’я лунає по всіх країнах. Я віддавна марив про те, щоб пізнати тебе, і я безмірно вдячний за те, що ти дав мені потиснути обидві руки, а не відвернувся від мене з погордою, як від людини незнайомої. Адже я теж мрію про славу великого мандрівника. І я хотів би почути від тебе пораду, куди мені податися і яких небезпек зазнати, щоб здобути собі нарешті репутацію мандрівника.

Коли я пояснював йому, куди податися і яких небезпек зазнати, то краєм ока помітив, що юнакове обличчя постійно змінює свій вираз, а властиво, набуває по черзі двох виразів: один — вираз веселого юнацького обличчя, а другий — вираз морди Морського Диявола. Схоже було, що юнак насилу позбувається диявольського виразу — як тільки погляну, то він із надзвичайною посмішкою і видимими ознаками певних зусиль набуває виразу юнацького обличчя.

Я пригадав, що — на думку бувалих моряків — Морський Диявол може міняти свій вигляд, але з таким трудом і з такими нападами нестерпного болю, що заради стишення того болю повинен щохвилини повертати собі природну подобу.

Тоді я став з підозрою поглядати на юнака. Юнак це одразу помітив і сказав, усміхаючись:

— Ти, мабуть, зауважив дивні зміни, яких зазнає моє обличчя. Але не звертай на них ніякої уваги. Це наслідки нещасного випадку. Одного разу, коли я був ще дитиною, я грався піском і мушельками на морському березі. Нянька разом зі своїм нареченим віддалилися від мене, покинувши мене напризволяще. Я наблизився до берега і зацікавлено зазирнув у воду, яка, пінячись, билася в берег. Під хвилями — на білому піску — я помітив гарну, велику, барвисту мушлю. Я простяг ручку — бо мав тоді ручки, а не руки, — отож, простяг ручку до тієї мушлі. Раптом із хвиль з’явився Морський Диявол. Переляканий його виглядом, я став кричати. На мій крик прибігла разом із нареченим нянька і схопила мене на руки. Морський Диявол одразу зник у хвилях. Але вигляд Морського Диявола викликав у моїх м’язах хворобливу судому, яка час від часу примушує моє обличчя мимовільно й нестерпно прибирати форму морди Морського Диявола. Ця прикра й невиліковна хвороба не має, однак, нічого спільного з моєю істотою. Це просто нещасне каліцтво, яким я завдячую необачності своєї няньки. Мені боляче, якщо хтось звертає на моє каліцтво увагу й глузує з мене або глумливо дражнить Морським Дияволом. Я знаю, що ти людина чуйна і тому не будеш надто часто словом чи поглядом нагадувати мені про моє каліцтво.

— Урочисто присягаюся в цьому! — відповів я трохи зворушено. — Я й сам був іграшкою Морського Диявола, тому розумію, причиною скількох нещасть може стати та потвора. Це, мабуть, прикра хвороба — оте мимовільне, внаслідок хворобливої судоми, споріднення людського обличчя з такою потворною мордою, як морда Морського Диявола. Але що поробиш! Невиліковної хвороби ніхто позбутися не може. Прошу тебе, бідний юначе, не звертай зовсім уваги на мою присутність, і коли та судома тебе схопить, попускай хворобливим рухам свого обличчя, бо ж усяке силування тої судоми додасть лише болю твоїм м’язам.

— Дякую тобі за люб’язність і дозвіл! — вигукнув юнак, сердечно стискаючи мої руки й одразу попустивши хворобливим рухам обличчя, яке повністю видовжилося в морду Морського Диявола.

Оскільки по природі я не підозріливий, то розповідь юнака повністю мене заспокоїла. Я відчув до нього жаль, навіть прихильність. Я жалів його від усього серця, бо як же можна не пожаліти юнака, у якого людське обличчя видовжується в зовсім диявольську морду в ту мить, коли він, наприклад, наближається до прекрасної принцеси або прощається перед від’їздом з таким улюбленим дядьком як, наприклад, дядько Тарабук?

Відтоді я старанно вдавав, що зовсім не помічаю хворобливих судом його обличчя. Юнак же, чи то для власного полегшення, чи для виявлення мені безоглядної довіри, попустив своєму обличчю такою мірою, що від того часу спішно й на постійно уподібнив його до морди Морського Диявола і, взявши мене під руку, ішов уздовж берега, зовсім не завдаючи собі труду позбутися хоча б на мить тої морди й прибрати — хоча б заради звичайної ввічливості — приємний вираз обличчя.

Незважаючи на це, я подружився з юнаком, і щовечора ми гуляли разом понад берегом моря. Я йому розповідав про свої подорожі, він же звіряв мені свої мандрівні мрії та наміри. При цьому він виявляв надзвичайну обізнаність із морем. Він вмів безпомилково прогнозувати погоду і непогоду. Він знав усі види риб, що живуть у морі. Одного разу він навіть визнав мені, що любить море у сто разів більше, ніж тверду землю, і що воліє пити солону морську воду, аніж прісну річну, тим більш, що ця остання викликає у нього болі в шлунку. Хтось інший на моєму місці здогадався би, з ким має справу. Було ж ясно, що позірний юнак є попросту Морським Дияволом. І лише через нечувану мою легковірність міг я так вірити його запевненням. Моя легковірність незабаром була покарана.

Одного разу юнак почав намовляти мене на спільну подорож.

— Я в подорожі стану тобі в пригоді, — гаряче переконував він. — У разі небезпеки я закрию тебе власними грудьми. Я ж бо сильний і відважний. І в подорожі легше вдвох дати собі раду. Я вмію плавати, як риба. Я знаю море наскрізь, як риба. Морську бурю я передчуваю безпомилково, як риба. Я спритний, як риба. В небезпеці я вмію залишатися холоднокровним, як риба. Одним словом, ти в мені матимеш вірного й сміливого товариша. Ми вирушимо просто до незнаних країн. Нас чекають чудеса і дива, які віддавна й надаремно сняться мені й маряться. Я був би щасливим, якби ти не відкладав день подорожі, а погодився б виїхати зараз, притьмом, негайно. Уявляю собі, скільки зачарованих принцес зустрінемо ми в дорозі! Скількох чорнокнижників переможемо! Нас чекає така слава, якої ніхто ще досі не здобув. Не варто зволікати, не варто спізнюватись! Хто пізно приходить — той сам собі шкодить. Сьогодні — через годину ми кіньми поїдемо до Басри, а завтра зранку відчалимо від берега. Чим швидше — тим краще. Моєю мрією з давніх-давен була спільна подорож з тобою, о славний, о непереможний, о великий Синдбаде!

Було щось особливе й привабливе в голосі юнака, щось, що зневолило мене до майже негайної згоди. Мені важко навіть докладно пояснити, чому я не міг опиратися його намовам. Хоча він і повертав до мене постійно свою диявольську морду, проте лагідне звучання його оксамитного голосу щільно заслоняло від мене усю огидність і потворність тієї морди. Не тільки заслоняло, але ще й надавало тій морді якогось нездоланного чару й привабливості. Заслухавшись мелодійних, п’янких звуків спокусливого голосу, я бачив мало не сліди прихованої краси в отій судомній морді. Незабаром ця морда почала мене попросту очаровувати. Мені здавалося, що вираз цієї морди сповнений глибокої задуми, саме такої задуми, яку пробуджує в загорілому мандрівникові вигляд незнаних країн. Мені знову захотілося волочитися світом — захотілося нездоланно, непереборно, безповоротно! Я схопив юнака за руку і, тиснучи її, приязно сказав:

— Згода, дорогий друже! Вже сьогодні, через годину, вирушимо верхи до Басри. Ти маєш рацію: ні хвилини не треба зволікати! Світ перед нами відкритий. Поспішаймо! Може, якраз тепер призначено нам зустріти в дорозі найпрекраснішу казку! Якщо запізнимось, ніколи вже наші очі її не побачать! Дозволь лише, щоб я ненадовго повернувся в палац, аби попрощатися з моїм дядьком.

— Я чекатиму тебе тут, на березі, — відповів юнак.

Я побіг у палац. Дядько Тарабук у своїй кімнаті якраз був зайнятий допитуванням дівчат. Я, захекавшись, вбіг у кімнату і тут же вигукнув:

— Я від’їжджаю!

— Куди? — запитав дядько Тарабук.

— До незнаних країн.

— Як це? Вже хочеш мене покинути?

— Це моє безповоротне рішення.

— А чи маєш при собі вірша, якого я колись написав на честь незабутньої Пірузи?

— Маю.

— Отож, якщо зустрінеш дорогою якусь королівну, аби лиш достатньо полум’яну, вручи їй цей твір із запевненням, що то я для неї його зримував. Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Урочисто?

— Урочисто.

— В такому разі, щасливої подорожі.

Дядько Тарабук не без розчуленості обійняв мене і тут же повернувся до свого заняття, яке полягало у перевірці вмісту пам’яті тисячі дівчат. Я вибіг з палацу і незабаром вже був на березі. Юнак чекав мене, тримаючи за вудила двох вороних коней.

— Яким чином за такий короткий час ти знайшов двох таких вороних коней?

— Я ретельний і старанний товариш у подорожі! — весело відповів юнак, кривлячи у посмішці свою розумну морду. — Це мої власні коні з моєї власної стайні, яка знаходиться там, де стоїть мій власний дім.

— А де ж у такому разі стоїть твій дім?

— Зараз у нас немає часу. Я потім відповім на твої запитання. Час квапить. Рушаймо в дорогу!

Ми скочили на коней і помчали в сторону Басри. На велике своє здивування я дорогою помітив, що коні біжать так дивно, ніби перекочуються в повітрі, як хвилі. Гриви їх були схожі на плетиво з морської трави. Час від часу з їхніх ніздрів трискали якісь фосфоричні виблиски, які розсвітлювали перед нами морок чимраз темнішої ночі.

— Дивні то коні! — сказав я юнакові. — Не зустрічав я досі таких коней. У якій стороні світу купив ти цих чудових звірів, які пирхають фосфором?

— Немає у нас зараз часу, — відповів юнак. — Я потім відповім на твої запитання.

З Багдада до Басри найшвидший кінь біжить звичайно шість годин добрим галопом. Тимчасом, не минуло й години, як ми вже були в Басрі.

— Як же це сталося, — запитав я здивовано, — що ми шлях з Багдада до Басри подолали за одну годину?

— Немає у нас зараз часу, — відповів юнак. — Я потім відповім на твої запитання.

І затримав коня біля заїзду, де ми мали переночувати.

У заїзді була лиш одна вільна кімната. Ми ночували в тій кімнаті обидва. Я заснув камінним сном, одягнений, щоби — як тільки розвидниться — податися на корабель, який якраз на світанку мав пристати до берега.

Опівночі я відчув крізь сон, що чиясь рука торкається мене в тому місці, де була кишеня, в якій уже кілька разів лежав лист Морського Диявола. Я хотів прокинутись, але не міг, а вранці, коли прокинувся, забув тимчасово про мої сонні відчуття і не перевірив кишеню, хоча вночі й постановив це зробити.

Юнак вже був на ногах. Ми поспішили до пристані й піднялися на величезну палубу корабля, залишивши коней на березі. Я йшов попереду, юнак ішов за мною.

— Дай мені тепер відповідь на три питання, — сказав я, не повертаючи до нього голови. — Тепер у нас достатньо часу, тож можеш мені відповісти. Відповідай по черзі — по-перше: де знаходиться твій дім?

Юнак мовчав, а я продовжував:

— По-друге: в якій стороні світу купив ти таких дивних коней?

Юнак мовчав, а я продовжував:

— По-третє: яким чином за одну годину подолали ми шлях з Багдада до Басри?

Юнак мовчав, а я повернув голову, щоб тепер придивитися до нього, але юнака не було. Зник без сліду. Я глянув на берег — коней теж не було. Зникли без сліду.

Лиш тепер пригадав я собі той таємничий дотик чиєїсь руки, який занепокоїв мене опівночі і — раптом — зрозумів усе! Я зрозумів, що Морський Диявол у постаті юнака ще раз мене надурив — ще раз спокусив до подорожі і ще раз зумів всунути мені в кишеню лист, у час, коли сон зморив мене в заїзді. Як міг я вірити словам того юнака! Адже морда Морського Диявола виразно й щомиті проглядала крізь риси його фальшивого обличчя! Адже він під кінець понехаяв незносне, мабуть, для нього й болісне втілення в постать юнака і йшов поруч зовсім нахабно, не вважаючи навіть за потрібне відвертати від мене свою природну диявольську морду! І нарешті коні, на яких ми мчали з Багдада до Басри, чи ж не мали вони всіх ознак нечистої сили і чи ж не повинні були збудити в мені підозру? Воістину — я став жертвою своєї власної легковірності.

Нервовим рухом долоні я торкнувся кишені й зблід. У кишені зашелестів диявольський лист. Я пізнав той шелест — сухий, різкий, прикрий, зловісний, пронизливий, не схожий на жоден інший шелест. Мабуть, папір, власноручно списаний Морським Дияволом, теж набрав якоїсь диявольськості, то й шелестів цілком особливо.

Першим моїм наміром було негайно позбутися листа.

Я вже засунув руку в кишеню, вже мав витягти звідти листа і вкинути його в море, як раптом оточили мене зацікавлені матроси, питаючи, куди й навіщо я їду.

Тож я відмовився від свого наміру. Вирішив дочекатися відповідної хвилини, щоб позбутися листа. Тимчасом корабель відчалив від берега. Погода була сонячна. День спекотний. Ми пливли вже, мабуть, добрих шість чи сім годин і побачили перед собою невеличкий острів. Капітан наказав кинути якір поблизу острова, аби дати команді можливість скупатися.

Ми жваво вискочили на берег і почали роздягатися. Я кинув свій одяг на піщаному березі острова і скочив у воду. Коли я відплив від берега, один з матросів, що купалися, раптом вигукнув:

— Здається мені, що в мене нежить і що купання може мені зашкодити.

Він і справді мав нежить, бо його обличчя, яке стирчало над поверхнею води, дивно скривилося, брови несподівано скочили вгору, ніздрі роздулися — і він чхнув просто перед собою — в морську далечінь. Після чого швидко поплив до берега і, вискочивши на сушу, підбіг до свого одягу, що лежав на землі, аби чимшвидше його одягти. Коли він почав одягатися, я затремтів від жаху! Леле! Старий матрос через короткозорість помилився, не добачив, чи через надмірну неуважність — словом, замість свого — старанно одягав моє вбрання.

Я притьмом вискочив на берег і закричав:

— Помилка, помилка, помилка!

— Яка помилка? — запитав старий матрос.

— Замість свого ти взяв мій одяг!

— Нічого не поробиш! — відповів матрос. — Я вже й так задоволений, що хоч якимось одягом огорнув своє вистуджене тіло. Одягай тимчасом моє вбрання, а я віддам тобі твої шати, коли повернемося на корабель, бо не хочу знов роздягатися на вітрі.

Важко мені описати розпач, з яким я одягав на себе широченні шати старого матроса! Серце билося в грудях чимраз сильніше від страху, що старий матрос сягне випадково рукою в мою кишеню і витягне з неї диявольського листа.

Як я передчував, так і сталося.

Коли ми повернулися на борт, капітан передовсім звернувся до старого матроса.

— Чи маєш ти, — запитав він, — список корабельної команди, який я дав тобі годину тому?

— До ваших послуг, капітане! — відповів матрос і рухом старого служаки витяг з кишені диявольського листа і тим самим рухом подав його капітанові.

Я зойкнув.

— Хто це там зойкає? — запитав капітан.

Я нічого не відповів.

Капітан розгорнув складений учетверо лист і на якийсь час повністю заглибився в читання, але через хвильку глянув скоса на старого матроса.

— Що за нісенітниці дав ти мені до читання? — запитав він роздратованим голосом і віддав матросові диявольського листа.

Я зойкнув удруге.

— Хто це там вдруге зойкає? — запитав капітан.

Я й цього разу не спромігся на жодну відповідь.

Тимчасом старий матрос, потрясаючи кулаком, у якому тримав нещасного листа, закричав:

— До ста чортів! Лист Морського Диявола на кораблі! Нас чекають невдачі і лиха. Я волів би очі загубити в морі, аніж знайти такий лист у власній кишені! Але, бачить Бог, не моя це кишеня, а того чужоземця, який вже двічі зойкнув і двічі нічого на капітанове питання не відповів! Бо я через нестерпну короткозорість одягнув його вбрання замість свого.

Ноги піді мною затремтіли.

— Чи це правда? — запитав мене капітан.

— Правда, — відповів я голосом таким тихим, як писк комара.

Капітан звернувся до матроса:

— Негайно вкинь цього листа в море, бо чим довше такий лист залишається на кораблі, тим більші й численніші лиха спадають на такий корабель.

Матрос вкинув листа в море. Лист, як завжди, зморщився, розвіявся в піні й зник.

Тоді капітан звернувся до мене.

— Визнай нам правду, які родинні зв’язки поєднують тебе з Морським Дияволом?

— Я з ним зовсім не споріднений, — відповів я, — він мене переслідує вже кілька років, не даючи спокою і множачи неминучі нещастя. Я розповім тобі, капітане, про всі його старання щодо моєї особи, про всі спокуси, якими він мене знаджує, про всі зусилля, яких докладає, аби занурити мене у вічні муки. Вислухай терпляче мою розповідь і переконаєшся, що я невинний і що не маю нічого спільного з тою морською почварою.

Я розповів капітанові про Морського Диявола усе, що тільки міг розповісти. Моя розповідь збудила в ньому велике співчуття:

— Бідний Синдбаде, бо ж так тебе звуть? Я чудово розумію твій розпач з приводу таких неустанних переслідувань і напастей Морського Диявола, розумію тим більше, що я й сам у молоді роки був його жертвою і спізнав від нього різні кривди й зневаги. У першу мить, коли старий матрос сповістив про приналежність диявольського листа тобі, я мав намір утопити тебе в морі, але тепер, пильно й уважно вислухавши твою розповідь, я переконався, що ти такий самий нещасливий, як колись був я. Тому можеш сміливо залишатися на нашому кораблі, і тільки одного в тебе прошу, а саме — щоби час від часу ти розповідав мені про Морського Диявола все, що можеш розповісти.

— Обіцяю тобі, капітане, і дотримаю слова! — відповів я, вклонившись.

І справді, ставлячись, може, й надто старанно до своєї обіцянки, я щоранку й щовечора розповідав капітанові про всі мої зіткнення з Морським Дияволом, так що по певнім часі капітан, кидаючи на мене дивний погляд, суворо сказав:

— Бідний Синдбаде, бо ж так тебе звуть? Я тобі співчуваю, а хоча міг би ще й сьогодні втопити тебе в морі, однак дозволяю тобі й надалі залишатися на кораблі, але прошу у тебе одного, а саме: щоби ти перестав розповідати мені про Морського Диявола все, що можеш розповісти.

— Обіцяю тобі, капітане, і дотримаю слова! — відповів я, вклонившись. І справді, припинив я відтоді свої розповіді.

Матроси, бачачи прихильність, яку виявляв мені при кожній нагоді капітан, пройнялися до мене довірою, а й навіть — зав’язали зі мною через деякий час тісну дружбу. Ніколи ще не проводив я час на кораблі так приємно і так спокійно.

Але наявність диявольського листа в моїй кишені не минула безслідно. Я, зрештою, знав, що рано чи пізно повинно спіткати нас лихо. І лихо спіткало нас у момент для всіх найнесподіваніший.

Одного дня наш корабель знаходився поблизу острова з незнаною назвою. Раптом ми помітили, що корабель без видимої причини обважнів і занурився у воду глибше, ніж звичайно.

Капітан із купкою матросів спустився на низ корабля, аби виявити таємничу причину такої раптової зміни.

Незабаром він повернувся на палубу, блідий, як крейда.

— Біда з нами! — звернувся він до команди. — Незчисленна зграя пил оточила наш корабель і вже в кількох місцях продірявила. Ми затуляємо діри як і чим можемо, але боротьба дуже важка. Бо наскільки легко порадити собі з однією пилою, настільки ж важко з громадою.

Я повністю розумів тривогу капітана. Пила — це риба потворна, обдарована в місці видовження морди зубатим і гострим знаряддям у формі пили. Не знаю, чи має ця риба злочинні нахили, але безсумнівним є те, що інших знарядь крім природної пили не має. Тому коли хоче щось змайструвати, то вдається завжди до цього єдиного знаряддя. За яке б діло не взялася — діло це завжди зведеться до пиляння. Їй все одно, що пиляти — аби пиляти. Усе її життя зводиться до неустанного та неминучого пиляння. Важко визначити, чи приходить вона на світ для того, щоб пиляти — чи теж пиляє для того, щоб якимось чином позначити своє перебування на світі. Ще важче визначити, чи пиляє вона, бо справді хоче пиляти, а чи тому, що не має іншого окрім пили знаряддя і що кожен її відрух — це мимовільне пиляння. Була б вона, напевне, корисним створінням, якби приходила на допомогу лісорубам чи пилярам. Але замість того, щоб прилучитися до суспільного життя задля людського ужитку й пожитку, воліє перебувати у стані дикому й хижому. Часто нападає вона на величезні кораблі, а тоді — неминуча загибель загрожує кожному кораблеві! Бо зграя пил із задоволенням, запалом і добрим знанням справи перепиляє навіть найтовстіше дно корабля. Негайне затикання й заливання смолою пропиляних щілин і отворів не допомагає, бо невтомна й нічим не збентежена пила перепилює їх знову з подвійною швидкістю. Найкращим підтвердженням моїх слів є описаний нижче випадок із нашим кораблем.

Слова капітана пройняли нас тривогою та розпачем. Усі як один збігли ми сходами й драбинами на низ корабля і старанно взялися до роботи. Дно було продірявлене в трьохстах місцях, а нас було якраз триста — усі як на підбір, — і кожен тоді став на сторожі одного отвору, аби його неустанно затикати. На одну мить нам вдалося затримати наплив води в корабель. Та лихо хотіло, аби ми натрапили на якихось винятково хитрих і гострих пил. Бо замість того, щоб пиляти позатикувані нами отвори, вони вибрали собі свіжі місця, в проміжках між давніми отворами. І поки ми спромоглися зрозуміти, що коїться, хитрі пили пропиляли триста нових отворів. Мабуть, їхня кількість точно дорівнювала нашій. Нас було триста справних матросів — проти трьохсот хитрих пил. Ми кинулися до новостворених отворів і стали їх затикати з надзвичайною працьовитістю. Але поки ми довели роботу до половини, хитрі пили, користаючи з часу, з подвійною швидкістю продірявили триста позатикуваних нами отворів. Тоді на кожного з нас раптом припало по два отвори, що нам дуже ускладнило роботу. Але на цьому не кінець. Хитрі пили, прагнучи, певно, до кінця ускладнити нам роботу та унеможливити будь-який порятунок, пропиляли раптом триста зовсім нових отворів у зовсім нових місцях. Тепер на кожного з нас припадало вже по три отвори для затикання. Боротьба тривала без упину, і врешті дійшло до того, що кожен з нас мав під своєю опікою та відповідальністю десять здорових отворів, шість добрячих щілин і дві незначні, але небезпечні шпари. Пили доп’яли свого! Праця стала неможливою! Ми втратили надію на порятунок! Вода струменями вливалася до корабля, шуміла, пінилася і сичала. Корабель ішов на дно. Нас чекала страшна смерть серед пил.

— Панове командо! — гукнув капітан. — Я волів би сконати під сокирою звичайного лісоруба, аніж під вістрями цих пил! Поки нам вдасться захлинутись водою і втратити притомність, ці потвори будуть нас пиляти надвоє, натроє і навіть начетверо. Пиляння конаючих — це їхня підводна чинність і діяльність! Нумо ж, кинемо марну роботу і вертаймося на палубу! А ну ж вдасться нам придумати інший спосіб порятунку!

Ми послухали поради капітана і миттю вибралися на палубу.

Радість наповнила наші серця, коли ми побачили, що корабель за час нашої відсутності на палубі так наблизився до вищезгаданого острова з незнаною назвою, що за допомогою відповідних, але нелюдських стрибків ми від біди могли перескочити з палуби на берег острова.

Ми рядочком стали на палубі й почали по черзі стрибати. Першим скочив капітан. Скочив так, що безпомилково впав на берег острова, злегка лиш надірвавши праву і незначно підвернувши ліву ногу. Після нього стали стрибати матроси, які стрибали ще краще від капітана, так що навіть у стрибку не випускали з рота своїх запалених люльок. Нарешті дійшла черга й до мене. Я ніколи в житті не стрибав на таку відстань і в таких обставинах. Не дострибнути до острова і впасти по дорозі в море означало те саме, що бути перепиляним. Я вже кілька разів присідав на палубі, аби тим пружніше і тим розгонистіше відштовхнутися в повітря, і стільки ж разів знову підводився, боячись дати маху. Нарешті прийшла мені в голову чудова думка. Я зірвав одне велике вітрило і, взявши його за кінці, розпростав над головою. Вітер вдарив у вітрило і надув його наді мною. Тоді я присів і, з усіх сил відштовхнувшись від палуби, скочив, а радше полетів, бо вітрило тримало мене в повітрі і надзвичайно полегшувало переліт з корабля на острів. Коли я спурхнув на берег острова, капітан і вся команда вітали мене з моєю вигадкою. Нас усіх охопила безмежна радість. Обдурені таким чином пили зі злістю металися в морі, показуючи час від часу свої гострі зубаті знаряддя.

Ми негайно вирушили вглиб острова, щоб з’ясувати, де ми знаходимося, і пошукати якоїсь поживи.

Поживи ми не знайшли, але зате натрапили на якесь дивне, незвичне поселення, що складалося з мазанок, критих мохом і лишайниками.

Ще більший подив викликав у нас особливий люд того поселення. Це були карлики, схожі на малих собачок. Їхня шкіра була чорною, як чорне дерево, а очі червоними й блискучими, як жужіль. Під широким носом з рухливими ніздрями розходилася величезна паща, озброєна великими білими іклами. Угледівши нас здалеку, вони почали подавати руками привітні знаки, запрошуючи в гості.

— Капітане, — сказав я, — якось не вірю я тим людям та їх гостинності. Вони подібні скоріш на чортів, ніж на людей.

— Зовнішність оманлива, — відповів капітан. — Я часто зустрічав у житті людей потворних з добрим серцем і людей з гарним обличчям, зовсім позбавлених серця. Гадаю, ми можемо сміливо довіритися знакам, які вони нам подають. І напевне серед цих потвор ми знайдемо більш чуйну опіку й гостинність, аніж деінде.

Матроси усі разом підтвердили слова капітана. Після цього ми поспішним кроком наблизилися до поселення. Карлики оточили нас і зацікавлено до нас приглядалися з якимось дивним, сказав би, апетитним виразом обличчя.

— Капітане, — шепнув я знову, — чи не вважаєш ти, що ці карлики дивляться на нас надто апетитно. Чи ж це не погляд досвідчених і примхливих людожерів? Бо ж дивляться на нас так, наче розмірковують над тим, якими зіллями та соусами приправити те м’ясо, яке ми поки що вважаємо своїм власним, неїстівним і недоторканим тілом.

— Ти надто підозріливий, — відказав капітан. — Це радше якісь добродушні потвори, які хочуть поділитися з нами запасами своїх харчів.

Матроси знову підтвердили слова капітана, а він жестами намагався дати знати карликам, що він голодний і хоче пити. Карлики одразу ж відгадали багатозначні рухи капітана. Серед їхнього натовпу зродилися ґвалт і метушня. Певно, про щось радилися, і капітан негайно нам пояснив, що — на його думку — вони радяться щодо вибору страв, аби розкішною їжею гідно відсвяткувати наше перебування на острові. Рій карликів миттю взявся до діла, і тут же одні поставили перед нами стіл, інші — дзиглики, а решта побігла до найближчої мазанки, з якої вискочили з шумом, несучи чудернацькі келихи й оплетені сулії.

Ми сіли до столу в очікуванні їжі й напоїв. Карлики подали нам келихи і з огидними посмішками наповнили їх зеленкуватим напоєм з оплетених сулій. Той напій виділяв такий густий, привабливий, п’янкий і приголомшливий запах, що капітан і всі матроси із захватом вихилили до дна свої келихи, поки я встиг їх застерегти. Я ж був певен, що напій той містить якесь сонне зілля, яке відбирає притомність і повністю знесилює тих, котрі не стали опиратися його духмяним повабам. Тому я не вихилив свого келиха. І добре зробив. Мої здогадки незабаром справдилися. У капітана у першого, а за ним по черзі у всіх матросів зробився якийсь дивний, безумний, непритомний вираз обличчя. А було це безумство дивне і непритомність особлива, бо почали вони говорити речі такі несподівані, що в мене волосся стало дибом! Отож, ні більше, ні менше, але любо і з великим знанням справи почали вони дораджувати приправи та способи смаження, найбільш відповідні ґатункам їхніх тіл. Я з жахом дивився, як уважно карлики прислухалися до того, що говорили оті непритомні. Схоже, вони знали нашу мову, хоча й вдавали, що нічого не розуміють.

Капітан, обмацуючи свої пухкі щоки й прицмокуючи при цьому язиком, говорив наполовину до нас, наполовину до себе:

— З таких щічок варто би два біфштексики на свіжому маслечку підсмажити. Я б легенько притрусив їх згори тертим хріном і оточив би віночком з рум’яної, тим же маслечком насиченої картопельки.

На це один зі старих матросів, поплескуючи себе по жилавих стегнах, гукнув:

— З таких стегенців я підкоптив би шиночку, не на звичайному димі, а на ялівцевому, бо той останній додає особливого смаку, присмаку й відсмаку.

Тоді один з молодших матросів, приглядаючись до своїх кощавих рук, сказав із задоволеною посмішкою:

— Добрий був би з мене бульйончик, бульйончик на кісточках, з додатком петрушки, моркви, селери, а ще й кількох запашних капустяних листочків.

Я вгадав, що карлики знали нашу мову, бо ось один із них, у кухарському вбранні, підбіг до капітана й двох згаданих матросів і, поплескавши їх по плечу, заволав:

— Нумо за мною до кухні, мій біфштексику, мій бульйончику і моя шиночко, що прагне ялівцевого диму!

Капітан і двоє матросів услужно підвелися зі своїх місць і пішли слідом за кухарем. Даремно я кликав їх по іменах! Не чули, не хотіли почути моїх волань і осторог! Сатанинський напій ошелешив їх таким дивним чином, що їх переймала насолодою сама думка про те, як їх використають для смачних, ними самими придуманих страв! Ішли, сп’янені своєю долею, непритомні від безумної радості, рум’яні від випитого напою, який отрутою шаленства приправив їхню кров. У цьому поході до кухні я міг би затримати їх хіба лиш єдиною звісткою — що кухар збирається вжити їх для інших страв, аніж ті, до яких вони, згідно з власним переконанням, були, безсумнівно, призначені. Якби хтось шепнув на вухо капітанові, що з нього зроблять не біфштекс, а звичайну печеню чи м’ясо, запечене цілим куском, капітан, мабуть, згорів би від сорому або страшенно розлютився. Мене охопив жаль, сором і жах. Але що ж я міг зробити?

Ніхто не хотів слухати моїх осторог, які я чинив від самого початку. Тепер вже було пізно! Усі мої товариші втратили притомність. Огидний і незрозумілий шал оволодів їхніми душами, отруєними особливим напоєм. Кожен із них лише снив і марив про те, яку страву зробить з нього потворний кухар карликів. Либонь, карлики були небувалими ласунами, і закони, а може, звичаї урочисто забороняли їм найменшу помилку в застосуванні матеріалу до відповідних кулінарних призначень, тобто в пристосуванні змісту до форми. Помилки такого роду вважали тут злочином і карали рожном, або — інакше кажучи — засудженого пекли на рожні аж до готовності. Це звичай — ну, просто потворний, особливо з точки зору людей культурних, над якими не тяжіють людожерські потяги. Я знав, що втрачу поступово усіх товаришів і лишуся на острові самотній. Так і сталося. Протягом певного часу потворні карлики з’їли усіх моїх приятелів, не залишивши мені жодного.

Я помітив, що всі карлики вичікують моїх кулінарних розпоряджень, які стосувалися б моєї власної особи. Тож і дивувалися повсюдно, що жодне такого роду розпорядження не вийшло з моїх вуст.

Здогадалися ті почвари, що я утримався і не випив їхнього напою. Оскільки в поселенні було кілька фруктових садів, тож і годувався я зірваними там плодами, чого мені не забороняли.

Одного дня я все ж таки вирішив раз і назавжди покинути кляте поселення, нехай навіть поза ним чекає мене голодна смерть.

До цього рішення я прийшов у ту мить, коли, вилізши на яблуню, зривав стиглі плоди і смачно їх пожирав.

Раптом почув я в саду якийсь дівочий спів. Мене здивувало приємне, майже чарівне звучання голосу, оскільки всі карлики мали голоси жахливо хрипкі. Я негайно здогадався, що співачка не походить з роду карликів, і озирнувся, аби подивитися, хто ж це співає.

У бічній алеї саду я побачив молоду дівчину, дуже вродливу, але зовсім чорну. Вона йшла просто до мене і, наблизившись до дерева, де я якраз сидів на сукуватій гілляці, підвела вгору бірюзові очі й сказала:

— Добрий день!

— Добрий день! — відповів я. — Ти хочеш мені щось сказати?

— Хочу.

— Ну, то слухаю.

— Я не чорна, а біла.

— Але якщо очі мені не зраджують, то ти якраз чорна, — відповів я.

— Це омана! — вигукнула дівчина. — Я біла, як алебастр! Я донька короля Алькариса, мене звуть Арміна. Рік тому мій батько заблукав у лісах цього острова. Мандруючи островом, ми дійшли до цього огидного поселення. Батько, знемагаючи від спраги, вихилив до дна келих, поданий карликами. Напій, що був у тім келиху, відібрав у нього притомність. Він сам наказав покликати кухаря і порадив йому, щоби той зробив з нього тушковане м’ясо з капарцями й корнішонами. Марно я плакала, заламуючи руки! Марно благала батька, щоб дав спокій таким наказам і щоб не заходив до кухні, де вже завчасу розпалили для нього вогонь! Не допомогли ні плач мій, ні благання. Мій батько з якоюсь незрозумілою для мене охотою і квапливістю, узявши кухаря під руку і довірливо шепочучи йому на вухо детальні щодо власної особи розпорядження й кулінарні поради, пішов разом з ним до грізної кухні, покинувши мене моїй власній долі. Ішов він із погано приховуваною поспішністю й нетерплячістю, наче не міг дочекатися хвилини, коли з нього зроблять нарешті тушковане м’ясо, заправлене капарцями й корнішонами. Я не хочу докладно розповідати тобі, що сталося. Достатньо, що я втратила батька. Зробив він мене передчасно сиротою. Жив як король — загинув як тушковане м’ясо. Я залишилася сама. Безумства й шаленства я уникла, бо терпіти не можу ніяких напоїв. Карлики дозволяють мені жити тут і харчуватися фруктами. І я б мужньо терпіла свою самотність, якби не та жахлива обставина, що один із карликів закохався в мене і перефарбував мене на чорно, не стільки для того, щоб мене не впізнали, скільки тому, що моя білість заслоняє його очам всеохопне очарування моєї постаті.

— Чи ти його дружина? — запитав я.

— Так, — шепнула вона, спустивши очі.

— Чи ти вийшла за нього заміж з власної волі?

Дівчина знову підвела на мене свої бірюзові очі.

— Ні! — відповіла. — Він примусив мене, погрожуючи смертю.

— Я вирішив сьогодні раз і назавжди покинути це поселення. Чи хочеш товаришити мені в моїй мандрівці?

— Хочу! — вигукнула дівчина.

— Я досить влюбливий, — продовжував я, — і дуже може статися, що я покохаю тебе, коли пізнаю ближче. Зараз мені важко обіцяти тобі свою любов, бо чорнота твого обличчя заслоняє моїм очам всеохопне очарування твоєї постаті, але я гадаю, що мені вдасться цю чорноту відмити чи знебарвити.

— Не вдасться, — сумно шепнула Арміна.

— Чому? — запитав я.

— Клятий карлик почорнив мене такою маззю, що будь-яке миття чи знебарвлення може заподіяти мені смерть. Я розвіюся в ніщо й зникну з твоїх очей, як сон.

Нічого я їй на те не відповів.

— Коли ти маєш намір покинути поселення? — спитала вона, помовчавши.

— Як тільки настане вечір.

— Чи ти змінив свій початковий намір, чи я все ж таки можу товаришити тобі в твоїй мандрівці, незважаючи на те, що нав’язана мені чорнота заслоняє твоїм очам всеохопну чарівність моєї постаті?

— Можеш мені товаришити, — відповів я.

— О Боже! — зітхнула дівчина. — Що ж мені робити, нещасній? Один мене почорнив, другий хоче побілити! Той мене забарвив, цей хоче знебарвити! Самі лиш клопоти, самі непорозуміння!

— Не плач, дівчино, — закричав я з дерева. — Не зітхай так тяжко, не заламуй руки! Як тільки настане вечір, ми втечемо з поселення і, можливо, вдасться нам дістатися до якоїсь гарної країни, де немає ні клопотів, ні непорозумінь.

Як тільки настав вечір і на небі з’явилася перша зірка, я вислизнув разом з Арміною до найближчого лісу і, пробігши його щодуху, дістався на рівнину, а звідти — на берег острова.

Щасливою оказією якийсь випадковий корабель пропливав недалечко від берега, в напрямку — як мені здавалося — Басри. Я почав горлати з усіх сил, аби привернути до себе увагу матросів. Нас помітили з палуби й скерували корабель до берега.

Через півгодини я вже сидів разом з Арміною на палубі й розповідав капітану й матросам про свої дивні пригоди. Я, однак, помилився, гадаючи, що корабель плине в напрямку Басри, він спішив до незнаної мені держави царя Павича. Капітан і матроси якраз і були підданими цього царя. Наскільки я міг збагнути з їхніх розповідей, цар Павич був напрочуд сердечною і добродушною людиною. Мене дуже намовляли, аби я разом із моєю чарівною товаришкою назавжди оселився в їхній вітчизні, де знайду дружбу й гостинність. А ще мене зацікавлено розпитували, де я знайшов таку чорну товаришку подорожі. Я їм тут же розповів історію Арміни. Коли я замовк, один старий, бувалий матрос сказав, поплескуючи мне по плечу:

— Не терзайся і не смутися випадково набутою чорнотою твоєї товаришки. Я знаюся на цих речах і тому завжди маю з собою в кишені мазь, що будь-яку такого роду чорноту виводить без сліду. Дам я тобі тої мазі, і побачиш, як твоя дівчина побіліє.

— На жаль, — сказав я, — відмивання чи знебарвлення тієї чорноти заподіє моїй товаришці неминучу смерть, як напророчив їй огидний карлик.

— Посмійся з того карлика і з його пророцтва! — сказав на це старий і бувалий матрос. — Захотілося чорному карликові чорної жінки, тож він їй хитро унеможливив дуже легке, зрештою, повернення до білості вигаданою загрозою смерті. Нічого поганого дівці не станеться, якщо побіліє і знову буде схожа на людину. Вір старому й бувалому матросу, який одночасно є власником цілющої мазі. Нікого ще білість у труну не загнала! Чим більше людина має людський вигляд, тим бадьорішою чується тілом і душею.

Говорячи це, старий матрос витяг з кишені слоїчок зі згаданою маззю і подав мені його з усмішкою:

— Годі вірити в казки та страхи, скористайся краще моєю маззю. Намаж цією маззю дівчину рівно опівночі, і вона збіліє, майже як лілея.

Слова старого і бувалого матроса переконали не тільки мене, але й Арміну. Ми обоє негайно вирішили скористатися з подарованої нам мазі. Арміну, щоправда, мучила якась невиразна тривога, але вона намагалася придушити її.

— Нарешті я побілію і буду, як і раніше, подібна до алебастру, — говорила вона, дивлячись мені в очі. — Радість розпирала мені груди на саму думку про те, що несумісна з моєю природою чорнота не буде вже заслоняти твоїм очам всеохопну чарівність моєї постаті. Той мене почорнив, ти мене побілиш, і все буде якнайкраще!

Але спокій і веселість Арміни були удавані. Я помітив, що вона частенько говорить про себе в минулому часі, як про когось, хто вже неживий. Раз навіть шепнула з якоюсь тривожною і особливою знеохотою:

— Коли я жила на світі, я завжди очікувала якогось величезного, більшого від мене самої щастя, але щастя не прийшло. Сьогодні, коли мене вже немає, я відчуваю, що я значно більша від того щастя, яке не прийшло.

— Арміно, не говори про себе, як про покійницю, — шепнув я, беручи її за руку. — Мене проймають тривогою твої слова і цей минулий час, який ти постійно вживаєш через неуважність. Будь якнайкращої думки. Старий матрос має рацію.

— Напевне, має рацію, — підтвердила Арміна.

— Коли настане ніч… — продовжував я.

— Ніч вже настала, — перервала Арміна.

Лиш тепер я відчув, якою мірою перейнявся тим, що мало статися. Я навіть не помітив приходу ночі. Зірки вже мерехтіли на небі, і нічна тиша запанувала на морі.

Ми довго мовчали, дуже довго, і жодне з нас не хотіло чи не сміло порушити мовчання. Нарешті я вирішив промовити першим.

— Коли підійде північ… — почав я.

— Уже підійшла, — знову перервала мене Арміна. На палубі нікого не було. Я подав Арміні слоїчок з маззю. Вона взяла його тремтячою рукою і глянула мені в очі.

Якраз була північ. Арміна занурила свої чорні пальці в слоїчок і торкнулася ними свого обличчя. Обличчя, шия і долоні тут же побіліли.

Переді мною стояла чудесна, біла, як алебастр, королівна. Я простяг до неї руки, але вона не подала мені своїх.

— Арміно, чому ти не подаси мені руки?

Арміна мовчала.

Я глянув у її бірюзові очі, але через нічну пітьму не міг бачити їхнього виразу.

Арміна білішала щораз більше, білішала з кожною хвилиною, білішала неустанно, так що під кінець покрилася дивною, жахливою білістю.

— Арміно! — шепнув я знову. — Що з тобою? Чому ти нічого не кажеш? Чому ти така жахливо біла?

Вона й далі стояла без руху, спираючись на корабельну стіну.

Я торкнувся її рук. Вони були холодні, як лід. Я торкнувся чола, повік, вуст… Холодними були і вуста, і повіки, і чоло… Я все зрозумів… Її білість була білістю трупа…

І незважаючи на це — Арміна все ще білішала. Її постать зробилася тепер майже прозорою і колихалася від найменшого вітерця. Нарешті я помітив, що це вже не Арміна стоїть переді мною, а якась дивна, мертва, прозора істота, зіткана з миршавого, білого квіткового пуху. Раптовий і сильний порив вітру миттю розвіяв той пух у ніщо, здмухнув його кудись у повітря, яке одразу наповнилося чарівним квітковим ароматом. Я вдихав той аромат, неустанно повторюючи:

— Арміно!.. Арміно!.. Арміно!..

Арміни вже не було.

Усю ніч я проплакав. Вранці розповів команді про все, що сталося. Старий і бувалий матрос розридався, як дитина.

— Бачить Бог, що я з першого погляду полюбив ту дівчину! — з натугою сказав він. — Я хотів їй зробити послугу — а скривдив передчасною смертю. Мені б там її чорнота не дуже й заважала, але я старий і бувалий і одразу зметикував, що та чорнота стоїть на заваді до одруження з дівчиною. І лишень тому я й порадив тобі вжити мазь, повернення якої, до речі, було б дуже бажаним, бо я маю дружину, чиє обличчя час від часу чорніє, і тоді для елегантності — щоразу, коли я вертаюся додому — ми застосовуємо ту мазь належним чином.

Я віддав йому слоїчок з маззю, бо підняв його з палуби, де Арміна впустила його з рук.

Ми саме наближалися до острова, на якому знаходилася держава царя Павича. Корабель пристав до берега, і ми поспішно зійшли на сушу, дещо стомлені подорожжю. Капітан негайно повів мене до палацу царя Павича, щоби — згідно зі звичаєм — представити цареві чужоземця.

Цар Павич сидів саме на троні й читав якісь надзвичайно цікаві казки, бо навіть не помітив нашого приходу.

— Царю, — досить голосно сказав капітан, — я привів до тебе чужоземця, який прагне бачити твоє обличчя.

Цар не відірвав очей від книжки з казками. Він, мабуть, читав якесь потішне місце, бо посміхався сам до себе і читав далі.

— Царю! — голосніше закричав капітан. — Я привів до тебе чужоземця, який прагне бачити твоє обличчя.

Цар і цього разу не відірвав очей від книжки. Він, мабуть, читав про якусь сумну пригоду, бо очі в нього розширились, а обличчя набрало виразу тривоги та зацікавленості.

— Царю! — ревнув капітан. — Я привів до тебе чужоземця, який прагне бачити твоє обличчя!

Цар читав далі. Він, мабуть, доходив до кінця якоїсь заплутаної історії, бо сопів від зацікавлення і нетерпляче смикав ногою.

Капітан, втративши будь-яку надію привернути царську увагу, звернувся до мене:

— Мого горлання, мабуть, не вистачає. Було б, либонь, найкраще, якби ми разом, спільними силами й зладженим хором ревнули одне й те ж речення.

— Звичайно, — відповів я, — не маю нічого проти, але хотів би знати, яке мені речення кричати.

— Та те ж саме, яке я досі повторював надаремно, — відповів капітан.

— Але це ж буде якось смішно, якщо я сам про себе вигукну речення, яке тільки хтось інший може про мене сказати, — зауважив я дещо збентежено.

— Пусте! — перервав мене капітан. — Йдеться лише про те, аби в два голоси ревнути те, що я до цього горлав одним голосом.

Капітан дав знак, і ми обидва ревнули:

— Царю, я привів до тебе чужоземця, який прагне бачити твоє обличчя!

Цього разу цар відірвав погляд від книжки і переніс його спершу на мене, потім на капітана.

— Хто говорить і кому? — запитав він, подумавши. Видно було, що він ще не звільнився від вражень, які навіяла йому прочитана казка. Погляд його все ще був неуважний, а думки далекі від реальності.

Тоді капітан витлумачив йому, що я чужоземець і з’явився перед його царські очі згідно прадавнього звичаю.

— А, це дуже гарно з твого боку, молодий чужоземцю, що відвідав нашу країну. Щоправда, ти перервав мені надзвичайно цікаву казку, яку я саме закінчував, але, на жаль, завжди хтось комусь мусить щось перервати. Ти дуже мені подобаєшся, і можу сміливо сказати, що я з першого погляду відчув до тебе симпатію. Отже, можеш оселитись у моїй державі, але мушу тебе попередити, що, згідно наших одвічних звичаїв, жоден, навіть найсимпатичніший чужоземець не має права одружитися з нашою підданою без спеціального царського дозволу.

Цар ще раз привітно подивився на мене і дав знак рукою, що аудієнція закінчена.

Я вклонився і вийшов з палацу разом із капітаном.

Оселився я в одному з менших будинків, що стояли поблизу царського палацу. Поряд зі мною жив купець на ім’я Гассан, у якого була надзвичайно вродлива дружина Корибілла.

Я заприятелював з ними і відтоді всі дні й вечори проводив у їхньому домі в розмовах.

Я помітив, що держава царя Павича має дві особливості. По-перше, усі без винятку жінки — надзвичайно вродливі й чарівні. А по-друге, чоловіки, незважаючи на захоплення верховою їздою, зовсім не користуються сідлами, навіть і не знають їх.

— Чи ж може таке бути, — запитав я у Гассана і Корибілли, — що у вашій державі ніхто ніколи не користувався сідлом?

— Чим? — здивовано вигукнули обоє.

— Сідлом, — повторив я.

— Ми не знаємо цього слова і не знаємо, що воно значить, а тому нам важко відповісти на твоє запитання.

Я намагався на різні способи витлумачити їм значення цього слова.

— Це такий м’який предмет, — сказав я, — який насаджують на спину коням, щоб полегшити вершнику його перебування на коні.

— А чому ж у такому разі те, що має забезпечити зручність вершника, насаджують на спину коням, а не вершникам? — запитали обоє.

— Та з тієї простої причини, що сідло має на меті створення певного проміжку між вершником і конем.

— Тоді ми не розуміємо, чому той, хто хоче сісти на коня, одночасно повинен створювати якийсь проміжок між собою та конем.

— Кінська спина, — продовжував я, — вузька і тверда. З неї легко звалитися на землю. А тимчасом сідло — широке й м’яке, на ньому можна чудово триматися і уникнути падіння.

— Ніхто ще в нашій державі з коня не впав, — зауважив Гассан, — тому я не розумію, навіщо нам користуватися предметом, який захищає саме від падіння.

— Бачу, що мені не вдасться пояснити вам усі переваги сідла. Тож замість з’ясувань, займуся я виробництвом сідел, а тоді ви самі особисто справдите їх корисність. Для мене це буде заняття дуже вигідне. Бо я уславлюся у вашій країні як перший лимар і винахідник сідла. Окрім того, продаж сідел забезпечить мені значні прибутки, бо зараз я позбавлений необхідних засобів до життя.

І зайнявся я тоді виробництвом сідел. Протягом кількох місяців моє житло до країв заповнилось тисячею найдобірніших сідел.

Тоді я оголосив цілому місту, що навчу всіх користуватися новим знаряддям для верхової їзди, яке називається сідло і яке, забезпечуючи зручність їзди верхи, одночасно оберігає від падіння.

Я визначив годину проби і вибрав місцем показу найбільшу площу в самому центрі міста.

О визначеній годині усе населення зібралося на площі.

Привели тисячу коней, на яких рицарі царя Павича їздили зазвичай охляп.

Я стояв посеред площі, оточений горами скупчених сідел, а поруч стояли мої приятелі — Гассан і Корибілла, які зацікавлено очікували мого показу.

Для випробувань я обрав першого з краю коня, осідлав його і скочив верхи. Я почав гарцювати по площі, аби дати можливість присутнім докладно придивитися до моєї їзди. Після чого, зсівши з коня, запропонував, аби тепер хтось із рицарів сів на нього і випробував переваги їзди в сідлі над їздою охляп. Однак ніхто з рицарів не хотів відважитися на пробу. Одні виявляли ознаки чогось, схожого на засоромленість, причин якої я не міг збагнути. Інші, найімовірніше, боялися сідла, наче якоїсь диявольської пастки чи засідки. Ще інші виправдовувалися тим, що не налаштовані зараз на верхову їзду. Ще інші казали:

— Як же можна сісти на коня, який має на спині щось зовсім не кінське, а ще й таке зайве, наче пухлина чи горб? Але ми, зрештою, охоче сядемо на того коня, якщо вигадливий чужоземець розташує своє сідло далі від спини, під животом коня, чи приладнає його до хвоста.

Мої настійливі вмовляння нічим би, мабуть, не закінчились, якби не те, що сам цар Павич несподівано прибув на площу.

Терпляче вислухавши мої пояснення та докори рицарів, він наказав мені ще раз сісти на осідланого коня. Я негайно зробив це і знову об’їхав кругом площі.

Цар придивлявся до мене уважно і з помітним подивом. Коли я зіскочив з коня, він сказав мені з великою вдячністю:

— Твій задум прекрасний і має, безумовно, на меті сіяти страх серед ворогів під час битви. Ти виглядав так страшно, що я мусив чинити нелюдські зусилля, аби не втекти чи не зомліти! Цар, який скористається з твого задуму, має забезпечену перемогу у війні, бо жоден, навіть найхоробріший ворог не встоїть, побачивши страшних вершників, які окрім кінських спин мають ще під собою такий потворний і такий зайвий приладунок! І я прошу тебе, аби ти осідлав усіх наших коней, бо я хочу сам особисто разом з усією моєю чоловічою частиною населення сісти на осідланих коней.

І почав я сідлати коней. Сідлав я їх три дні й три ночі — на четвертий день ще раз показав царю й рицарям, яку ногу вони повинні вкласти в стремено, а яку перекинути через коня.

Жіноча частина населення теж зібралася на площі, аби оглядати незвичайне видовище.

На даний знак цар і усі рицарі сіли на коней і риссю вирушили за місто. Леле! — цар через неуважність правою ногою вскочив у стремено, а ліву перекинув через коня, тому мчав тепер на чолі всього загону, повернувшись задом до кінської голови, а передом до хвоста, якого досить міцно тримав у руках з метою закріплення своєї на коні позиції.

Я і уся жіноча частина населення побігли риссю слідом за вершниками, аби прослідкувати їхню дальшу долю. Даремно я подавав царю знаки, щоб він зупинився і поміняв свою прикру позицію. Цар добродушно посміхався мені й волав:

— Не маю часу!

Або горлав:

— Надто пізно, надто пізно!

Це останнє царське горлання зродило у мене досить обґрунтоване припущення, що цар, маючи в руках лише кінський хвіст, не може ні затримати коня, ні керувати ним. Одночасно я помітив, що цар робився то блідий, то червоний і виправляв на коні дивні торсання й підскоки. Він блід, підскакуючи вгору — і червонів, спадаючи назад на сідло.

Зате інші рицарі, як мені здавалося, належно сиділи на конях. Вершники якраз виїхали на узвишшя, яке підносилося за містом, а звідти взяли розгін до долини, яка зеленіла під узвишшям. Я і жіноча половина населення затримались на вершині узвишшя, щоби звідти оглядати дальшу їхню долю.

Цар перший з’їхав у долину, обернений до нас обличчям, аж ніяк не усміхненим, а задом — до мети своєї поїздки. За ним з’їхала решта рицарів. І тоді сталося те, чого я найбільше боявся. Ледь-но коні торкнулися копитами духмяної підстілки долини, як цар і усі його рицарі поспадали з сідел на землю. Серед усієї жіночої частини населення зчинилися ґвалт і метушня, чоловіча ж частина зберігала повний спокій, лежачи в найрізноманітніших позах на дні долини, не намагаючись навіть, а може, не в силах звестися на ноги. Я і вся жіноча половина населення щодуху збігли з узвишшя в долину.

Варта співчуття картина постала перед нашими заплаканими очима! Цар і рицарі зазнали такого болісного падіння, що не було навіть мови про те, аби своїми силами повернутися додому! Переляк жіночої частини населення був тим більший, що від створення світу ніхто в державі царя Павича з коня не впав. Це вперше пережили тут таку катастрофу і вперше пересвідчились у можливості такого падіння!

Жіноча частина населення зайнялася перенесенням поранених і пошкоджених до рідних домівок. Після чого в місті протягом більш як трьох місяців тривала понура й безлюдна тиша. Бо ж уся чоловіча частина населення під неустанним доглядом жінок лежала в ліжках і терпляче чекала, аж загояться рани. Нарешті, коли вже усі рани загоїлись і зарубцювались, почали складати мені візити вдячності, бо так наказували звичаї і ввічливість. Першим відвідав мене цар Павич і зі сльозами на очах дякував мені за мій винахід. Він весь був вкритий синцями, шрамами й ґулями.

— Це гарний і цікавий винахід, — говорив він, тихенько плачучи, — але має один недолік, а саме те, що він незручний.

Говорячи це, він вручив мені у власні руки сідло, яке приніс під пахвою. На другий день складала візити уся чоловіча частина населення, тиснучи мені мовчки руку і повертаючи сідла, якими я їх обдарував. Незабаром моє житло знову до країв заповнилося сідлами.

Довший час я не виходив з дому на вулицю, бо соромився з’явитися перед очима тих, хто так через мене настраждався.

Однак після довгих роздумів написав я царю листа такого змісту:

На другий день після відправлення вищенаведеного листа я дістав пергамент, списаний власною рукою царя, в якому було сказано таке:

Отримавши цей цінний пергамент, я приліпив його чимшвидше до шиби мого вікна так, що письмом він був звернений до вулиці. Принадливість пергаменту була, вочевидь, великою, бо незабаром натовп жінок зібрався під моїм вікном і уважно читав царське послання.

Я ж міг скільки завгодно приглядатися до прекрасних жительок острова, аби нарешті зробити вибір і одній з них — в силу царського дозволу — запропонувати одруження.

Однак усі були такі гарні, що я жодним способом не міг вивищити одну над другою, бо, вибираючи одну, поминув би й скривдив решту. Я приглядався й роздумував так довго, що настала врешті ніч, і вулиця спустіла. Усі жительки острова розійшлися по домах, усі, крім однієї, яка — незважаючи на ніч — все ще стояла під моїм вікном і, мабуть, усоте перечитувала царське послання.

Я тоді відчинив вікно і сказав:

— Прекрасна самітнице, як ти можеш псувати свої блакитні очі читанням у темряві цього пергаменту?

— Зміст цього пергаменту, — відказала дівчина, — такий цікавий і захопливий, що волію радше зіпсувати очі, аніж відмовитись від насолоди читання слів, які грають барвами на його поверхні. Мене звуть Каскада.

— Гарне ім’я, — зауважив я, — значить майже те саме, що водоспад. Я страшенно люблю водоспади.

— Ти щасливий! — шепнула дівчина.

— Чому? — спитав я.

— Тому що цар обдарував тебе таким почесним дозволом.

— А що б ти зробила, якби цар дозволив тобі вийти заміж за чужинця?

— Я вибрала б тебе! — вигукнула дівчина.

— Нехай же станеться, як ти сказала! — шепнув я через вікно дівчині. — Сам я не міг спромогтися на вибір, зате зумію бути обранцем!

На другий день я одружився з Каскадою.

Наше подружнє життя було ланцюгом чудес, захватів, усмішок, розваг, безперервних прогулянок, цікавих розмов, приспішених ударів серця, золотих снів і менш золотих пробуджень.

Ніщо не затьмарювало нашого щастя крім одного єдиного дивного норову, який мала прекрасна Каскада, а саме — від народження палила її нездоланна жага кидатися з вершин скель і гір у прірви й безодні. Я намагався неустанно слідкувати за Каскадою і супроводити її в усіх прогулянках, щоби вона не залишалася сама. І усе ж їй кілька разів вдалося вибратися з дому так, щоб я не знав, і лиш завдяки моїй невтомній пильності я своєчасно з’являвся поруч неї — у мить, коли вона якраз мала скочити з вершини урвистої скелі у прірву, що розверзлася під її ногами. Я хапав її в обійми й ніс назад додому.

Надаремно тлумачив я їй нерозумність і небезпечність таких стрибків. Ніяк не міг я перемогти в ній тієї вродженої і нездоланної жаги, яка, напевно, була сильнішою за жагу життя.

Тимчасом стався випадок, який глибоко вразив мене. Дружина мого приятеля Гассана — прекрасна Корибілла, — купаючись в озері, поринула раптом у таку нездоланну задуму, що не помітила навіть, коли почала тонути. Від тієї особливої задуми вона не звільнилася навіть тоді, коли вода залила їй очі та вуха. Вона потонула, правдоподібно, навіть не знаючи про те, що стає утопленицею. Сталося це на світанку, і саме на світанку пробудили мене крики мого сусіда, які роздирали серце. Я вибіг з дому на вулицю і застав його, коли він, стоячи під вікнами свого житла, заламував над головою руки. Вираз його обличчя був майже безумний. Він плакав так розпачливо, що його плач не стільки зворушував, скільки жахав.

— Бідний Гассане, — сказав я, — я знаю, яке нещастя прийшло до тебе. І усе ж заспокойся і не побивайся так жахливо! Розпач нікому не допоможе. Ти ще молодий, життя ще перед тобою.

— Ти що, глузуєш! — закричав Гассан. — Життя вже за мною! Сьогодні увечері я покину цей світ раз і назавжди. Чи ж ти не знаєш, що, згідно з нашими звичаями, у разі смерті когось одного з подружжя живцем ховають і другого? Адже ж існує у нас прислів’я: «Кого жона покидає, того смерть не минає». Чи інше прислів’я: «За життя — немов шуліки, після смерті — вдвох навіки».

Говорячи це, Гассан безнадійно плакав. Його слова зродили в мені різнорідні побоювання.

— Як це! — закричав я. — Чи ж може бути, щоби в країні, де панує поштивий і добродушний цар Павич, існував такий жорстокий звичай!

— На жаль, існує! — плачучи, відповів Гассан. — Вже сьогодні увечері мене поховають живцем! Разом зі мною в могилу покладуть усе моє рухоме майно, а також сім хлібів і сім глечиків води — їжу на цілий тиждень під землею.

Гассан ще щось казав, але я вже його не слухав, бо щодуху побіг додому. Я хотів переконатися, чи Каскада, згідно з даною мені обіцянкою, слухняно сидить вдома. Я боявся, що, незважаючи на обіцянку, вона втекла з дому, аби видряпатись на вершину якоїсь скелі й кинутися звідти у прірву.

Але я застав її вдома. Я знову взяв із неї урочисту обіцянку, що вона не вийде без мого дозволу з дому, і подався чимшвидше до палацу царя Павича. Цар Павич, як завжди, сидів на троні й читав казки під назвою «Чудесні оповідання».

— Царю! — ревнув я одразу так голосно, що цар тут же відірвав погляд від книжки і зі страхом переніс його на мене.

— Слухаю, — ввічливо відповів він через деякий час.

— Царю! — кричав я далі. — Я дізнався сьогодні про існування в твоїй державі такого нелюдського звичаю, що в мене волосся стало дибом і, мабуть, ще й досі стоїть так на голові.

— Стоїть, — підтвердив цар, оглядаючи мою голову. — То чим же я можу бути тобі корисним?

Я розповів йому все, що почув з вуст бідного Гассана, а потім додав:

— Скажи мені, царю, чи чужоземці теж підлягають дії цього жорстокого звичаю?

— Теж, — лаконічно відповів цар.

— Без винятку?

— Без, — коротко відповів цар.

— Значить, і я в такому випадку мусив би, на жаль, підкоритися цьому звичаю?

— На жаль! — підтвердив цар.

— А чи як чужоземець, не міг би я отримати у цьому в усіх відношеннях сумному становищі яких-небудь привілеїв?

— Наприклад… яких? — спитав цар.

— Наприклад… привілеїв зволікання, відволікання чи відкладання?

— Ні, — рішуче відповів цар.

— Мене дивує, — зауважив я гірко, — що під пануванням такого добродушного царя живуть в усій красі такі жорстокі звичаї.

— А однак, — відповів, усміхаючись, цар, — моя добродушність, яка тобі так припала до серця, теж є лише звичаєм, якому я мушу коритися так само сліпо, як ти — похованню живцем твоєї особи. Чи добродушний я по природі — не знаю. Знаю лише, що одвічний звичай моєї країни наказує кожному царю добродушність. Я користуюся цією приписуваною мені всіма добродушністю так ревно, що давно вже у цьому відношенні втратив усяку міру та всі критерії. Я читаю казки, всміхаюся, вдаю людину розсіяну, часто кажу дурниці та з кожним роком чимраз швидше дитинію. Так вимагає звичай, і я йому корюся. Так я виконую обов’язок, що зветься царювання, і я не стільки стомлений, скільки заворожений цим обов’язком. Тому мене сповнює обуренням невдячний протест і бунт проти ласкаво запропонованих нами тобі обов’язків. Ти лишень подумай, що твоя нехіть до звичаєвого поховання живцем твоєї особи є тим самим, чим був би з мого боку бунт проти власного трону і власної особи. Це вперше доводиться мені чути в моїй державі такого роду нарікання. Ти перервав мені на якийсь час читання казок і неустанний поступ до безумовного здитиніння. Тож дай мені спокій. Я вертаюся до своєї казки, яку перервав на найцікавішому місці.

Цар знову глянув на мене з добродушною, майже дитячою усмішкою і заглибився в читання, я ж зі смутком і розпачем покинув палац.

Увечері того ж дня відбулося поховання Гассана і Корибілли. Похоронна процесія пройшла через усе місто аж до заміських горбів. Гассан, згідно зі звичаєм, ніс на власних плечах скляну труну з мертвою Корибіллою. За ним — на величезній колісниці — двоє чорних коней везли усе його рухоме майно: столи, стільці, меблі, шафи, а також величезну колекцію альбомів з найрізноманітнішими поштовими марками, бо Гассан був відомим і завзятим збирачем поштових марок і мав найрідкісніші екземпляри, які ніде не зустрічаються. На вершині одного з горбів знаходились потаємні двері, які вели у підземелля, що служило спільною гробницею для усіх підданих царя Павича. Урочисто ті двері відчинили і через їх темний отвір спустили на мотузках у підземну безодню бідного Гассана, мертву Корибіллу, меблі, столи, шафи й колекції найрідкісніших марок, а під кінець — сім буханців хліба й сім глечиків води. Після чого двері зачинили.

Урочистості було закінчено.

Я повернувся додому глибоко схвильований. Каскада намагалася розвіяти мій смуток пестощами й усмішками, але надаремно. Я вперше бачив людину, поховану живцем, і вперше зрозумів, що й мене може чекати схожа доля.

На кілька днів Каскада понехаяла свої дикі прогулянки над прірвами. Не відходила від мене ні на мить. Я вже почав сподіватися, що моя дружина позбулася своїх хворобливих звичок. І усе ж одного дня вона потихеньку зникла з дому і щось довго не поверталася. Занепокоєний, я побіг у місто, аби шукати її, але ніде не знайшов. Випадковий зустрічний пастух, який повертався з-поза міста, сказав мені, що бачив її на вершинах скель, як бігла кудись, наче причинна. У супроводі кільканадцяти приятелів побіг я до тих скель. Ще не наблизились ми як слід до їхнього підніжжя, як побачили вже здаля Каскаду на вершині найвищої скелі. Її довгі розтріпані коси розвівалися, спливаючи по плечах. Очі палали дивним, безумним вогнем.

Я добіг до підніжжя скелі, на якій вона стояла, і закричав:

— Каскадо!

Вона нахилила голову і поглянула на мене.

— Каскадо! — кричав я далі. — Облиш свої безумні наміри! Стримайся, погамуйся! Приборкай жагу злету з вершини цієї скелі в пащу смерті, яка чатує на тебе!

— Синдбаде! — відгукнулася Каскада. — Муже мій і коханку єдиний! Вибач мені мою неслухняність і мою впертість! Не можу я приборкати цієї страшної жаги злету! Не можу її стримати ані погамувати! Щось волочить мене, і тягне, і вабить, і штовхає, і підхоплює, і приневолює до того, аби я з вершини скелі кинулася хоч куди, хоч у прірву, хоч у смерть, хоч би й отуди, до твоїх ніг, на ту нічию траву.

— Що ти робиш, божевільна! — кричав я знову. — Якщо ти кохаєш мене, зійди жива й обережна в мої обійми!

— Не можу зійти, можу лише кинутися, ані жива, ані обережна, а мертва і необачна!

І не встиг я ще нічого відповісти, як Каскада кинулася з вершини скелі і з розвіяним волоссям упала до моїх ніг — мертва і необачна.

Мої приятелі підняли на руки тіло Каскади і мовчки понесли додому.

Я йшов за ними, здивований тим, що не можу плакати. Смерть Каскади була такою незвичайною і такою нею самою спричиненою, і такою на вершинах скель вимареною, що відбирала в мене здатність і можливість плачу.

Це сталося вранці, а вже увечері, згідно зі звичаєм, мали мене живцем разом із Каскадою поховати. Ось і вечір настав. На власних плечах поніс я скляну труну з мертвою Каскадою. За мною сунула колісниця, наповнена різним скарбом, меблями, а за нею сто інших колісниць, на яких купчилися неймовірно великі стоси сідел, які мені повернули.

Нарешті прибули ми на відоме узгір’я, яке я вже добре знав. Відчинили потаємні двері й спустили мене живцем у гробницю разом із прекрасною Каскадою та усім рухомим майном. Коли я вже торкнувся ногами вологого ґрунту похмурого підземелля, то мусив чимшвидше відскочити набік, аби уникнути спадання мені на голову тисячі вкидуваних у підземелля сідел. Під кінець на решті спустили мені на мотузках сім буханців хліба і сім глечиків з водою — і потаємні двері затраснулись…

Мене огорнула пітьма, і я втратив притомність.

Коли вона повернулася — то в першу мить я нічого не міг побачити навкруги в пітьмі, яка мене оточувала. Але помаленьку та потихеньку мої очі так звикли до мороку, що під кінець я міг зовсім вільно розрізняти обриси й навіть барви усіх предметів. Я знаходився в якомусь дивовижному підземному лабіринті, наповненому скляними трунами та біліючими у пітьмі людськими кістяками. Кількість нагромаджених у підземеллі столів, стільців, шаф і усякого роду меблів була просто неймовірною.

І от я всівся на одному зі стільців і, присунувши до себе стіл, поставив на нього сім глечиків з водою і сім буханців хліба. Я, мабуть, дуже довго був непритомним, бо мене вже мучив голод — такий скажений і непогамовний, що я пив і їв доти, доки не випив усієї води з глечиків і не з’їв усіх семи буханців хліба. Так-сяк під’ївши, я встав і побрів наосліп просто себе. Я вирішив іти безустанку, без зупинки, без спочинку, в усіх можливих напрямках, з надією на те, що сліпе щастя чи випадок прийдуть мені на допомогу, а збіг обставин дозволить мені як не в той, то в інший спосіб вибратися з підземелля на сонце.

Важко мені визначити, як довго я тинявся покрученими підземними коридорами — серед скляних трун, щільно й до країв наповнених людськими тілами. Здається, однак, що мандри мої тривали кілька днів. Нарешті одного дня я натрапив на величезну самотню нішу, в якій стояла лише одна скляна труна, більших за інші розмірів. У тій труні лежала на єдвабних подушках жінка надзвичайної вроди із золотою лютнею в руці. Виглядала вона, як жива. Смерть не змогла торкнути тлінню її тіла ані вчинити їй чогось недоброго; одним словом, здавалося, що жінка спочиває у труні без смерті.

Труна стояла на великому, запліснявілому від вологи та вкритому мохом камені. Вид померлої чи, може, сплячої так зачарував мене, що я присів біля підніжжя труни на камені, щоб придивитися до неї зблизька і трохи відпочити, бо ж до цього я ні на мить не переривав своєї мандрівки. Машинально й неусвідомлено почав я рукою згортати з каменя плісняву й мох. Раптом під пальцями я відчув дотик якогось металу. Я наблизив очі й побачив, що це були куті з золота літери. Я тут же зірвав плісняву до кінця і розчистив напис, викарбуваний у камені золотими літерами. Поспішно й зацікавлено прочитав я той напис, який звучав так:

Я підняв кулак і щосили вгатив у скляну труну. Та розпалася зі стогоном і дзвоном на дрібні шматочки. У ту ж мить жінка немов пробудилася від сну. Однією рукою протерла очі, а другою обмацала лютню, наче прагнучи переконатися, що не загубила її. Нарешті, притискаючи лютню до грудей, вона підвелася і повільно зійшла з каменя на землю. Тоді її погляд упав на мене.

— Це ти розбив труну? — запитала вона голосом таким мелодійним, що я одразу й не смів відповісти, бо мені здавалося, що у відповідь повинен заспівати якусь чудову пісню. Звільнившись від першого враження, я відповів:

— Так, я розбив твою труну, прочитавши напис на камені.

— Значить, я належу тобі, бо присяглася, що вийду заміж за чоловіка, який розіб’є мою труну і поверне життя моєму тілу.

— Чи давно ти померла? — запитав я.

— Я ніколи не помирала, — відповіла вона.

— Чи ти ніколи не жила на землі?

— Ніколи не жила.

— Скажи мені, хто ти.

— Я ніхто. Мене зовсім немає. Я не існую. Я не вмію існувати. Я вмію лише снитися тим, хто прагне сну. І оце зараз я снюся тобі. Раніше я снилася царю Павичу, коли він ще був юнаком, але той сон так його втомив, що він наказав якомусь чарівникові підловити мене на гарячому вчинку явлення уві сні, і той — підловивши — закрив мене у скляній труні, котру спустили у підземелля і встановили в ніші на оцім камені. Тоді я вигадала напис, який ти на камені прочитав, а мені ж достатньо щось побачити уві сні, аби воно здійснилося. Напис здійснився. Я пообіцяла собі в душі вийти заміж за того, хто цей напис прочитає і розіб’є труну, аби знову повернути мене до мого сонного діла. Вийти заміж для мене означає те саме, що снитися. Відтепер я снитимусь тобі вірно, слухняно й вічно. Буду уві сні грати тобі на моїй лютні різноманітні пісні. А лютня моя — дивовижна: достатньо піснею порушити її струни, як спалахнуть вони різними блисками, що освітлять будь-яку пітьму.

Говорячи це, вона торкнулася пальцями струн своєї лютні й почала грати. Струни почали спалахувати різними блисками стосовно до звуків, які вона з них добувала. Світилися вони розмаїто: то червоним, то блакитним, то зеленим світлом, освітлюючи підземелля.

— Чи добре я тобі снюся? — запитала вона, граючи дедалі чарівніше.

— Добре, — шепнув я.

— Чи забуваєш ти, що я — лиш сон? — запитала вона знову.

— Забуваю.

— Це значить, що я снюся тобі добре.

— Снися мені ще… грай мені ще… — шепнув я.

— Іди за мною, а я виведу тебе з підземелля, аби віддячитись за те, що ти мене визволив із труни.

— Чи підеш ти зі мною до моєї вітчизни? Бо як тільки ти виведеш мене з підземелля, я негайно вирушу до Багдада.

— Я тобі снитимусь і в Багдаді, але зникну тобі з очей, як тільки ми виберемося на поверхню землі. Ти повинен однаково кохати мої появи і зникнення.

— Скажи мені, як тебе звуть, аби я міг прикликати тебе уві сні, коли того забажаю.

— Мене звуть Ургела.

Я кілька разів повторив її ім’я, щоб запам’ятати, вона ж, граючи, вела мене підземними коридорами. Струни під дотиком її тонких пальців спалахували тисячами розмаїтих світлячків. Ми посувалися вперед то в червоному, то в зеленому, то в блакитному освітленні, аж нарешті затрималися в місці, де я побачив камінні сходи, що вели до отвору, крізь який проникало сонячне світло. Під дією сонячних променів постать Ургели зблідла, а звуки її лютні зробилися приглушені й наче далекі. Я піднявся сходами нагору. Ургела йшла за мною. Незабаром я вийшов через отвір на поверхню землі і радісно став на сонці, бо якраз був полудень.

Я озирнувся назад. Ургела стояла переді мною ледь помітна, ледь окреслена на тлі блакитного повітря. Звуки її лютні були вже такі далекі, що я не міг їх почути.

Я простяг до неї руки, але Ургела зникла.

Я знаходився на пустинному й незаселеному березі острова, далеко від держави царя Павича. Оскільки недалечко від берега якраз плив корабель, я одразу почав криками кликати його до себе. Незабаром корабель наблизився до берега. Я тут же вбіг на борт і з радістю довідався, що корабель той пливе до Басри. Ми пливли тридцять днів і тридцять ночей, і усі тридцять ночей мені снилася Ургела і грала мені уві сні на своїй золотій лютні. Капітан і матроси дивувалися і не могли зрозуміти, яким чином корабель по ночах наповнюється чудесними звуками невловимих пісень. Ургела грала з таким запалом і так голосно, що звуки з мого сну переходили у світ поза мною і наповнювали весь корабель, який мелодійно колихався під їх чарівною силою.

Через тридцять днів і ночей корабель прибув у порт Басри.

Я негайно вирушив з Басри до Багдада.