Пригоди Синдбада мореплавця

ПРИГОДА ТРЕТЯ

Перський купець з явними ознаками неспокою чи, може, недовіри супроводжував мене до рідного палацу. Мабуть, не дуже він довіряв моїм обіцянкам, що я поверну йому належну кількість таких самих цінних діамантів.

Ні хвилинки не зволікаючи, я подався разом з ним до скарбниці, яка знаходилась у підземеллі, і, відкривши перед його очима скрині, наповнені діамантами, сказав:

— Вибирай одну з них, а я поручуся, що її вміст з верхом винагородить твою втрату.

Купець вказав рукою на найбільшу скриню й усміхнувся зі знаттям та задоволенням.

— Я вибираю оцю, — сказав він, поглядаючи на мене спідлоба. — Маю надію, що зможу нести її сам, на власних плечах.

— Сумніваюся, — сказав я недбало. — Це найважча скриня, і я гадаю, що одна людина не впорається з таким тягарем.

— Якби я був тільки людиною, то, може б, і не впорався, — відповів купець. — На щастя, я є не тільки людиною, але й ще чимось крім того.

— Чим же, якщо можна запитати?

— Я вироджений чарівник, який колись володів усією могутністю чорної магії. Зараз, на жаль, лишилося у мене одне єдине вміння — носити тягарі без жодних зусиль.

— Як же сталося, що ти втратив свої чародійські здібності? — зацікавлено запитав я.

— Через непомірну обжерливість я захворів на катар шлунка, пізніше на катар кишок і врешті на щось, що лікарі впівголоса називали катаром мозку. Через отой останній катар я почав помалу, поступово і в свою чергу втрачати різні розумові та чародійські здібності. Так я втратив їх усі, крім однієї, яку я тобі вже назвав. Ця здібність робить мені в житті різні послуги, і в даному випадку я з її допомогою зможу обтяжити свої плечі цим дорогоцінним тягарем.

Купець підбіг до вибраної скрині, і я наочно переконався, що він без жодних зусиль підняв її на плечі і, злегка від надмірної радості пританцьовуючи, наблизився до дверей, зробив несподіваний, очевидно, прощальний пірует і зник у дверях раз і назавжди. Я покинув підземну скарбницю і повернувся в палац, щоби привітатися з дядьком Тарабуком. Але — важко було його привітати. Він мав безумний погляд і якось дивно рухав руками. Я довго придивлявся до тих рухів, аж нарешті здогадався, що дядько Тарабук наслідує рухи прачок у час, коли ті перуть білизну. Розмова з дядьком Тарабуком підтвердила мої здогадки, бо він щохвилини й зовсім недоречно вставляв у розмову слово «прати» у найрізноманітніших формах і варіантах.

— Звідки ж ти вертаєшся, мій спраний Синдбаде? — запитав він, заглядаючи мені в очі непритомним поглядом. — Які ж то пригоди й попранки чекали тебе у мандрах? Схоже, життя гнітило тебе і прало, бо ти якийсь зблідлий.

— Ні, дорогий дядечку, життя зовсім не гнітило мене. Радше гнітить мене те, що в тобі, замість колишньої веселості, я бачу якусь смутнавість, інакшість і ніяковість…

— Прийди ж у мої обійми, аби я оцю твою пику міг поцілувати і спрати, — закричав раптом дядько Тарабук.

Визнаю щиро, що обіцянка спрати мені пику дещо сплутала й загальмувала мої кроки, які саме несли мене в обійми мого дядька.

— А скажи мені, дядечку, що означають ці дивні одноманітні додатки чи теж вставки до речень, які завжди мають той чи інший зв’язок зі словом «прати»? Чому ти, наприклад, назвав мене спраним ще до того, як виказав незаперечну охоту спрати мені пику?

— Спраним, — відповів дядько, — назвав я тебе, мабуть, тому, що вертаєшся ти з морської подорожі, і я припускаю, що море так чи інакше далося тобі взнаки. У виразі ж «спрати пику» я вжив це слово у значенні довірливо-пестливім, замість «поцілувати міцно, з усіх сил і без церемоній». А зрештою, визнаю тобі щиро, що я не зовсім здаю собі справу з отих пральних окреслень. Вони самі собою навиваються мені на язик, і я маю при цьому нездоланне враження, що все наше життя на цім падолі сліз — це одна неустанна попранка як тих предметів, котрі до прання надаються, так і тих, яким можна прання заощадити. І не витріщуй на мою морду очей, наче ночви, бо морда моя — не прачка, а язик мій — не брудна білизна.

— Свят, свят, свят! — закричав я, хрестячись досить побожно і не без розпачу. — Чи то я сам збожеволів, чи маю божевільного дядька!

— Я знаю, ти хотів би радше мати божевільного дядька, аніж самому збожеволіти. Однак дві вищезгадані можливості зовсім не виключають третьої — що ми обидва божевільні. Ти — як схиблений на жазі подорожей племінник, я ж — як дядько, що зловживає пральними виразами. У будь-якім разі запам’ятай собі ненароком, що племінник зовсім не мусить називати дядька в очі — божевільним. Ти ще шмаркач порівняно зі мною. Тож другим разом не скупися на належну мені шану, ти, недопранцю.

— Дядечку, я дуже вибачаюся, але оті окреслення усіх предметів, не виключаючи моєї особи, з точки зору пральництва так мене приголомшили, що я на якусь мить просто втратив розум, а не пошану до тебе. Я був би безмежно вдячний, аби ти схотів пояснити мені таємничу причину отих дивних і неустанних згадок про пральництво…

Дядько Тарабук кинув на мене затуманений і безумний погляд і почав досить плутано пояснювати згадану причину.

Дядькова розповідь, говорячи щиро, окрім того, що була довгою і плутаною, не мала ні ладу, ні складу. То був набір беззмістовних і беззв’язних слів, до того ж старанно і ретельно оздоблений порівняннями й метафорами, взятими безпосередньо з пральні. Поки що я підозрював дядька Тарабука, що він закохався в якусь гарненьку прачку і прагне швиденько одружитися з нею. Однак по мірі розповіді я переконався, що дядько Тарабук виявляє якусь хворобливу огиду та стійку ненависть до усіх прачок взагалі. Помалу, з хаосу його не пов’язаних одне з одним слів і речень я нарешті дійшов висновку, що якась справжня прачка дійсно була винуватицею його нещастя. А саме — дядько Тарабук мав дві скрині з чорного дерева, однакових за формою й розмірами, таких схожих, що не можна буде однієї від другої відрізнити. Одна стояла з лівого, а друга з правого боку шафи з червоного дерева у дядьковій спальні. У правій дядько Тарабук зазвичай складав брудну білизну, а в лівій ховав свої дорогоцінні вірші, які останнім часом писав на пергаменті з метою ще кращого увічнення своїх творів. Отож одного разу, коли права скриня доверху наповнилася білизною, дядько Тарабук наказав слузі привести прачку. Прачка прийшла — а я забув сказати, що дядько Тарабук був шульга.

— Добра жінко, візьміть оцю скриню з брудною білизною до прання, — сказав дядько Тарабук, показуючи лівою рукою праву скриню, — і дивіться, щоб усе мені добре випрали, випрасували й накрохмалили.

Промовивши ті слова, дядько вийшов з дому, аби вирушити на довгу прогулянку околицями Багдада.

Тоді прачка звернулася до присутнього в кімнаті слуги з питанням, яку їй скриню забирати.

— Ясно, що праву, — відповів слуга, — бо ж я бачив, як пан показав праву скриню.

— Ясно, що ліву, — відказала прачка, — бо ж я бачила, як пан ліву руку підніс вгору.

— Що правда, то правда! — підтвердив слуга. — Я теж зараз пригадую, що пан ліву руку підніс вгору.

Тоді прачка й забрала ліву скриню.

Через три дні, на світанку, прийшла вона у палац із тою скринею.

Ранок був справді дуже сонячний, і дядько Тарабук був у прекрасному настрої.

— Ну що, жінко? — звернувся він до неї, коли вона увійшла до спальні. — Чи все випране, випрасуване й накрохмалене?

— Як ви й наказували, — услужно відповіла жінка, — усе випране, випрасуване й накрохмалене. Жодної плямки не залишила, хоча, сказати по правді, було там тих плям більше, ніж чого іншого. Плямка при плямці, так охайно посаджені, наче хтось мав умисну приємність у такім стараннім плямленні.

Дядько Тарабук образився й засоромився.

— Як же ви можете мені, шановна, таку неправду в очі говорити? Чи ж я якийсь професійний замазура, щоб так ретельно плямити білизну? Я люблю чистоту і не терплю бруду.

Говорячи це, відкрив він скриню і глянув скоса на її випраний, випрасуваний і накрохмалений вміст. Глянув і зблід. Зблід і знову глянув, цього разу не скоса, а прямо — витріщеними очима. Пергаментні дядькові рукописи, дощенту відіпрані від усіх літер, надзвичайно старанно випрасувані й елегантно, по-святковому, майже по-бальному тверді від крохмалю, лежали в скрині один на одному — складені так, як звичайно складають випрану, випрасувану й накрохмалену білизну. Від них ішов теплий ще, приємний і особливий запах чистоти, створеної мильною піною, крохмалем та гарячою праскою. Зблизька вони справляли враження цупких нагрудників від сорочок, з дальшої, але все ж помірної відстані здавалися купками носових хусточок, а з іще дальшої мали вигляд найрізноманітнішої білизни.

— Рятуйте! — зойкнув дядько Тарабук. — Пропав я на довгі літа! О, що ж ти зробила зі мною, недобра жінко! Чи ж не показав я тобі праву скриню?

— Ліву руку піднесли ви вгору, то ж я й подумала, що йдеться про ліву скриню.

— І треба ж було мені народитися шульгою! — побивався дядько Тарабук. — Чи ж ти не вмієш, недобра жінко, відрізнити білизну від небілизни? Ну, сама скажи, хіба так виглядає білизна?

— Це правда, що ніколи білизна аж так не виглядає, — рішуче заявила жінка. — Тому я довго міркувала і ніяк не могла зміркувати, яку ж частину своєї особи ви, ясновельможний пане, одягаєте в ці пишноти. Бо ані тим ослонитися, ані в те нарядитися. Але потім з безлічі отих плямок я вимудрувала, що то, напевно, якісь слинявчики або й ще щось.

— Геть з моїх очей! — гнівно ревнув дядько Тарабук. — І щоб я ніколи більше тебе не бачив, зрозуміла? Ніколи!

Жінка, дуже засмучена, вийшла з кімнати, а дядько Тарабук кілька днів заламував руки й плакав гіркими сльозами. Його раптово позбавили усіх римованих творів, які були плодом довгої та наполегливої праці. Розпач дядька був такий великий, що його розум, як він сам висловився, зсунувся трохи набакир. Саме тут крилася причина, в силу якої дядько Тарабук мимоволі й несвідомо, завдяки особливій хворобі — спричиненій нелюдським розпачем — оздоблював кожне речення словами, узятими з пральництва.

Я хотів відволікти його розповідями про мої пригоди, але даремно! Дядько Тарабук ні на чому не міг зосередити увагу. Та увага заблудилася в дивному й паркому світі мильної піни, пралень і прачок. Ба! Дядько Тарабук дійшов до таких заплутаних мовних змін, що замість слова «працювати» постійно вживав вираз «прачкувати», який з огляду на надмірну багатозначність часто звучить так, наче зовсім позбавлений будь-якого значення. Побіжно ще мушу додати, що замість сказати: «осів на мілизні», дядько казав: «осів на білизні»… Тоді після короткого спілкування з дядьком я потихеньку зробив висновок, що в старого помішалися розум і мова, тим більш, що одного разу, приглядаючись до мене з явними ознаками погано прихованого остраху, він злякано шепнув:

— Так ти дивно й так скоса на мене поглядаєш, ніби хочеш віддати мене випрати. Признайся чесно, чи плекаєш в душі таку нелюдську думку?

— Заспокойся, дорогий дядечку! — вигукнув я із зарум’яненим злегка обличчям. — Ніколи подібна думка не приходила мені в голову! Я надто тебе люблю, аби навіть на мить прагнув позбутися тебе таким нерозумним способом!

І справді, в душі я вирішив, що не покину дядька доти, доки не позбудеться він своїх хворобливих звичок.

І я б напевне виконав свій шляхетний намір, якби не те, що Морський Диявол не спить, як, зрештою, кожен диявол. Він пильнував мене й очікував лиш відповідної хвилини, аби знову спокусити мене до нових пригод і небезпек. Цього разу він з’явився мені уві сні й сказав, що в далекій і незнаній країні нетерпляче чекає мене напрочуд гарна й полум’яна королівна, яка знає про мене з чуток і оповідань, бо слава моя, як мандрівника, облетіла майже весь світ і проникла аж до найбільш зачарованих куточків землі.

Я недовірливо посміхнувся уві сні й запитав ніби ненароком:

— А чи не знаєш принаймні, як ту королівну звуть?

— Та ж як би я про це не знав — я, який за фахом і посадою повинен знати усе! — закричав Морський Диявол. — Та королівна зветься Серміна. Зрештою, ти можеш пізнати її не тільки по імені, але й по надзвичайно полум’яному виразу очей. В усьому світі не знайдеш другої такої полум’яної королівни! Її серце робить тисячу двісті п’ятдесят три удари за хвилину. Тисячу перших ударів королівна призначила для незнаного юнака, двісті наступних — для улюбленого кота, який ніколи зі своєю хазяйкою не розлучається, п’ятдесят передостанніх — для кожного, хто захопиться її красою, а три останніх удари — для свого чоловіка, який є знаменитим чорнокнижником і вже багато років виконує всі забаганки й примхи полум’яної королівни. І раджу тобі, коханий Синдбаде, ні хвилини не зволікати й одразу після пробудження вирушити в подорож до країн незнаних, де ти напевне зустрінеш прекрасну Серміну, бо сама доля скерує твій корабель до тих берегів, де Серміна нетерпляче очікує твого приїзду.

— Я не покину рідного дому і не вирушу в подорож, до якої ти мене намовляєш, з двох причин: по-перше, я не вірю Морським Дияволам, по-друге, я не вірю в сни, а знаю прекрасно, що і ти, і твої слова — то тільки сон, який сниться мені в цю мить.

— Ти вчиниш так, як вважатимеш за потрібне, — відказав Морський Диявол злегка ображеним голосом. — Щодо мене, то вважаю, що нічого мені іншого не лишається, як делікатно усунутися з твого сну, в який ти не віриш; це ж бо єдина відплата, на яку може здобутися кожен сон: перестати снитися тому, хто в нього не вірить.

Сказавши це, Морський Диявол зник раптом з мого сну. Я негайно прокинувся, повен дивних, нездоланних марень про полум’яну Серміну, чиє серце б’ється тисячу двісті п’ятдесят три рази на хвилину. Я довго боровся зі спокусою від’їзду в незнані країни, де мене чекає така чарівна королівна. Довго й марно повторював я собі, що сон — то облуда, а вся розповідь Морського Диявола — вигадана байка. Я не міг опиратися солодкій спокусі віри в те, у що мені хотілося вірити наосліп. І одного дня я нарешті повірив в існування полум’яної королівни та в її нетерпляче вичікування мого приїзду. Одночасно я прийняв незламне рішення негайно податися в подорож до незнаних країн. Цього разу дядько Тарабук по особливому виразу моїх очей відгадав затаєну в мені жагу мандрів.

— Бачу, що ти знов хочеш на невизначений час покинути свого хворого дядька. Це тобі з очей лізе! Чи ж неправда, Синдбаде?

— Я не відпираюся від своїх намірів, — відповів я, злегка опустивши очі.

— Не відпираєшся? — шепнув дядько голосом, повним жаху. — Добре робиш, що не відпираєшся. В кожнім разі, у сто разів краще недопратися, аніж запиратися. Коли ти від’їжджаєш?

— Негайно.

— Ну то… до побачення!

— До побачення!

Того ж дня я був у Басрі, а наступного — величезний корабель ніс мене по морю у незнані країни.

День був такий спекотний, що по кількох годинах плавання капітан вирішив тимчасово пристати до берега, аби дати можливість команді — для охолодження — скупатися в морі. І от уся команда зійшла на берег, і за хвильку сотня оголених людських тіл з радістю занурились у воду.

Оголився під кінець і я та й, склавши одяг на березі, скочив у воду й пірнув, бо плавати вмів чудово. А коли я купався, Морський Диявол виплив раптом на берег і поскакав на череві просто до мого одягу. Я здогадався, що він знову хоче всунути мені в кишеню того клятого листа, який приніс мені стільки негараздів і лиха. Але я відплив надто далеко від берега і вже не міг йому в тім перешкодити. У першу мить я мав намір криком покликати на поміч усю команду, але своєчасно стримав той крик. Моє знайомство з Морським Дияволом могло, як завжди, зродити найрізноманітніші підозри й настановити всю команду проти мене. Від мене або відвернулись би, або — ще гірше — кинули б мене на березі. Отож я й мусив мовчати, дивлячись, як Морський Диявол старанно й ретельно засовує в мою кишеню добре знайомого мені листа, а потім безкарно вертається в море, аби в нього зануритись.

Тимчасом капітан подав знак, що купання закінчене. Ми всі одяглися і чимшвидше повернулися на корабель.

У мене не було ні часу, ні можливості позбутися диявольського листа, бо матроси весь час були поряд зі мною, а один із них навіть приязно взяв мене під руку і весело повернувся зі мною на палубу. Я знав, що наявність у кишені клятого листа віщує мені невдачі та лихо. Але що ж було робити? Корабель плив з блискавичною швидкістю. Даремно намагався я усамітнитись. Матроси відчули до мене щиру приязнь і не відпускали навіть на мить. Тоді я вдався до хитрощів — запропонував матросам для розваги постріляти з лука. Ми почали стріляти по черзі, аби виявити, хто стріляє найкраще і найдалі. Коли підійшла моя черга, я сказав з удаваною і досить, зрештою, недолугою посмішкою:

— Я стріляю зазвичай так далеко, що для позначення моєї стріли хочу причепити до оперення шмат паперу.

Тремтячою рукою витяг я з кишені диявольського листа, міцно прикріпив його до оперення і, з усіх сил натягши тятиву, випустив летючу стрілу в повітря. Але вистрілив я так необачно, що стріла замість уперед — злетіла вгору над кораблем і, досягши певної висоти, почала швидко падати вниз. Я був у розпачі! Усі очі підвелися вгору — за стрілою. Вся команда зацікавлено стежила за летом стріли.

— Впаде назад на палубу чи не впаде? — питав один з матросів, витріщивши зацікавлено очі.

— Мабуть, не впаде, — зауважив другий.

— Напевно впаде, — твердив, доводячи мене до відчаю, третій.

— Вже падає! — вигукнув четвертий.

— Падає просто на палубу! — підхопив п’ятий.

— Падає, падає! — радісно закричала вся команда.

І стріла впала. Впала просто на палубу разом з диявольським листом, який я так міцно і так старанно прикріпив до оперення. Тисячі рук простяглися до стріли. Я злякався. Я відчував, що зараз зомлію. Я робив зусилля, аби не втратити притомності. Стріла переходила з рук в руки. До неї приглядалися уважно й зацікавлено. Врешті схопив її один старий і бувалий матрос. Ледь кинув він погляд на диявольський лист, як зародилася, мабуть, у нього якась підозра, бо він примружив очі, скривився, відчепив лист від оперення і почав його спершу пильно роздивлятися, а потім повільно читати. Я пропав.

— То ти лиш для позначення одягнув свою стрілу в ці диявольські шати? — нарешті запитав він у мене з глузливою посмішкою, якої я не забуду ніколи.

Я мовчав.

— Такого старого горобця, як я, на полову не підманиш! — бурчав далі матрос. — Знаю я диявольський почерк з розповідей мого діда. Слухайте, панове командо, то сам Морський Диявол власноручно писав цього листа, прикріпленого до оперення, і власноручно адресував його на ім’я цього мандрівника, з якого такий вправний стрілець, що стріла сама повертається до нього, як вірний собака до свого господаря!

Ґвалт і рух зчинилися на палубі. Одні нарікали, інші зловісно бурчали щось під ніс, ще інші погрожували мені кулаками.

Капітан суворо глянув на мене і сказав голосом поважним і зовсім не прихильним:

— Не знаємо, які родинні зв’язки чи, може, свояцтво поєднують тебе з Морським Дияволом, підозрілий чужоземцю. Одне лише знаємо, що наявність на кораблі листа Морського Диявола віщує нам лихо. Тому мусимо так чи інакше позбутися і тебе, і цього листа. Листа наказуємо тобі негайно викинути в море. Тебе ж висадимо на найближчому березі, а до того ми відмовляємо тобі у будь-якій їжі, бо — за нашими звичаями — не можна нам безкарно ділитися своїми харчами з дияволами чи з їхніми навіть найдальшими родичами.

Мовчки вкинув я лист Морського Диявола у вир хвиль. Лист зморщився, розійшовся в піні й зник. Я знав наперед, що всі мої пояснення будуть зустрінуті загальною недовірою. Тому волів мовчати. Віддалився на протилежний кінець палуби і — усіма покинутий — мужньо чекав дальших подій.

Тимчасом небо раптом вкрилося хмарами, і шалений вітер розгулявся на морі. Ніколи мої очі не бачили такої бурі. Гадаю, то була зачарована буря — народжена під пекельним впливом диявольського листа. Вітер поламав нам вітрила й стерно. Безсилий і безпомічний корабель плив туди, куди гнала його непередбачувана воля оскаженілого вітру.

Капітан, зберігаючи самовладання, стояв на носі корабля й дивився через підзорну трубу в далечінь, яка затягалася чимраз чорнішими хмарами.

Раптом труба затремтіла в його руках, а обличчя вкрилося смертельною блідістю.

— Увага! — закричав він голосом, повним розпачу. — Я бачу здалеку чорну пляму, і це, без сумніву, Магнітна Гора!

Така сама смертельна блідість миттю вкрила обличчя усіх матросів. Я ще не розумів, але незабаром переконався, чим загрожує кораблю найменше наближення до Магнітної Гори. Та гора має сатанинську здатність притягати всі металеві предмети. Не лише якір, залізні скрині, ножі, ложки та інше начиння, але навіть цвяхи, якими позбивані корабельні дошки, самі вискакують зі своїх місць і летять до тієї Гори, аби ще збільшити її об’єм. Даремно намагалися матроси скерувати корабель у протилежний бік. Вітер гнав його просто на Магнітну Гору. Незабаром дивна й страшна дія тієї Гори далася взнаки на кораблі, незважаючи на значну відстань. Труба вирвалася з капітанових рук і миттю зникла йому з очей. Тут же і я, і всі матроси, і сам капітан відчули, як швидко й нервово відриваються ґудзики від нашого одягу. Весь простір довкола наповнився тисячами металевих ґудзиків, які, мов хмара дрібних комах, полетіли до Магнітної Гори. Ми залишились без ґудзиків. Нижня частина одягу раптом опала з нас, оголивши ноги, що трусилися від страху. Але ноги капітана міцно і мужньо стояли на носі корабля. Та ось — лишенько! — цвяхи з корабельних дошок почали вискакувати з іржавим скреготом і негайно відлітали до страшної Гори, вершина якої вже з’явилася перед нашими очима. Корабель, позбавлений цвяхів, почав помалу розпадатися. Вода проникла всередину. Ми щораз більше наближалися до Магнітної Гори. Каструлі, ножі, виделки та ложки з корабельної кухні, видзвонюючи й побрязкуючи, злетіли в повітря і на чолі з якорем полетіли до Магнітної Гори. Мені було дивно й моторошно, коли я дивився на той зовсім несумісний із нормальним станом речей відліт усякого залізяччя, яке по-пташиному здіймалося в повітря. Ще дивніше і ще моторошніше зробилося мені, коли вже після того, як стих вітер, останній залізний обруч, який ще так-сяк утримував в цілості наш корабель, зірвався до Гори, дозволяючи кораблю розсипатися на дрібні часточки. Але поки те сталося і поки корабель з усією командою пішов на дно, я ще встиг помітити, як казан, у якім зазвичай варили юшку, сам вкотився на сходи і, підскакуючи, біг тими сходами на палубу. Я був настільки притомний, що в той казан ускочив. Казан одразу ж разом зі мною злетів у повітря і полетів до Магнітної Гори. Дорогою я тут і там зустрічав у повітрі цілі рої спізнілих каструль, виделок і дукатів. Усе те летіло наосліп і наввипередки до Магнітної Гори. Зручно сидячи в казані, я трошки висунув голову і поглянув у бік нашого корабля. Але вже не було по нім ані сліду. Затонув разом з усією командою. Лиш час від часу вилітав ще з води зовсім вже спізнений ножичок, ґудзик чи дукат з кишені, мабуть, самого капітана, який у цю мить лежав мертвий на морському дні. Нарешті — наостанок — вилетіли з моря величезні окуляри, які я бачив на носі у корабельного кухаря. Після чого все стихло. Наскільки я міг довіряти своєму відчуттю часу, мандрував я в повітрі у згаданому казані десь із чверть години. Через чверть години казан став на самому вершечку Магнітної Гори. Я тоді вискочив з нього й роззирнувся навкруг.

Піді мною здіймалася чорна, як чорне дерево, Магнітна Гора, наїжачена цвяхами, ножами, виделками, сокирами, мечами, дукатами, червінцями, ґудзиками, кітвами та тисячами інших предметів, а також коштовностей, золотих і срібних. Різнорідність і непотрібність цих наїжачених по узбіччях Гори предметів непоборно приводили до думки про якісь безладні нутрощі комори, власником якої був чи є божевільний. Уявляю собі, причиною скількох нещасть була ця Гора, яка найбезглуздіше в світі громадила на своїй поверхні стільки залізяччя! Мені здавалося, що я стирчу на вершині якогось смітника, і я не міг зрозуміти, чому цей смітник таїть у собі таку нездоланну могутність! Поволі я звів очі догори і зі здивуванням побачив перед собою на самім вершечку Гори пам’ятник, величезний бронзовий пам’ятник якогось рицаря. Він сидів на бронзовому огирі, гордо задерши чоло і гордо схрестивши обидві руки на грудях. Я наблизився, щоб прочитати напис на пам’ятнику.

Напис був такий:

Прочитавши той напис, я замислився і після довгих роздумів промовив досить голосно:

— Геній.

Рицар негайно відкрив очі, протер їх і шепнув:

— Чи хто мене кликав?

— Не стільки кликав, скільки виконав пораду, що міститься в твоєму написі, — відповів я, уважно до нього приглядаючись.

— Ну й ось я, — продовжував рицар. — Чую, як життя знов наповнює мою істоту і кров починає кружляти в жилах.

— Мабуть, це приємне відчуття і не кожному доступне, — перервав я, приглядаючись до нього все уважніше. — Однак скажи мені, ким ти, власне кажучи, є і за що поставлено тобі такий пам’ятник з бронзи на вершині цієї гори?

— Хто я? — повторив рицар. — І важко, і легко відповісти на це питання. Я людина, яка була би повним нулем, якби її не обдарували пам’ятником. Саме з цієї, а не іншої причини і поставили мені пам’ятник. Увічнений в бронзі, стою я тут на вершині гори, бо стати мене на те, щоб стояти. Я один із тих, які схожі на всіх, і вирізняюся лише пам’ятником. За життя я був славен монументальною дурістю, тож і слушно, що після смерті маю монумент. Я любив життя в його щоденних проявах і ненавидів у його злетах до вершин. Тож і слушно, що після смерті поставили мене на вершині, аби винагородити мені неустанне перебування за життя у низинах. Я збудував святиню божку буденності й стягав до неї вірних, обіцяючи їм дні буденні й ночі без сонних марень. Після смерті я теж стягаю до себе все, що завдяки Магнітній Горі можу стягти, а саме: виделки, ножі, дукати, ґудзики, цвяхи… нічим я не гребую, бо мене тішить сама можливість стягання чогось. У цьому й полягає справжнє життя, воно містить у собі виделку поруч із дукатом, казан поруч із ґудзиком — словом, оту всякість, яка і є реальністю. Зблизька ця реальність виглядає, як смітник, але зате здалеку набирає жаху і виглядає, як потоплений корабель, повний тисяч людських страждань. Тож хіба я не вартий пам’ятника? Але дозволь мені, однак, зійти з мого п’єдесталу, бо я вже віддавна не торкався ногою землі. Я скучив за нею. І з тобою я охоче порозмовляю, якщо схочеш час від часу — чи то набік, чи теж ненароком — промовити слово: «геній».

— Осел! — закричав я досить різко.

Обличчя рицаря зблідло. Він глянув на мене переляканим поглядом і знову перетворився на бронзу. Сидів, як і раніше, на бронзовому коні, гордо задерши чоло і гордо схрестивши обидві руки на грудях.

Я поспішно зійшов з вершини гори до її підніжжя.

Гора знаходилася посередині невеличкого острова, вкритого самою лиш кропивою. Я наблизився до берега, щоб подивитися, чи не видно на морі якого човна чи баржі, але довкруж була пустка.

Раптом я побачив над собою — в повітрі — пролітаючу почвару.

Я здогадався, що то чарівник, тим більш, що в обіймах він ніс якусь чудесну королівну, котра тулила до грудей білого кота. Коли вони пролітали якраз над моєю головою, королівна невловимо й непомітно кинула мені просто в руки листочок у рожевому конверті.

Я схопив той листочок і, переконавшись, що чарівник разом із королівною зник вже на обрії, відкрив конверт і прочитав листа, від якого ішов запах троянд, лілей, конвалій і левконій.

Яке ж було моє здивування, коли я прочитав такі слова:

Я був захоплений і очарований змістом листа. Морський Диявол не обдурив мене уві сні. Полум’яна Серміна не тільки існувала насправді, але й очікувала мого приїзду і завчасно призначила для мене тисячу перших ударів свого серця.

Як тільки місяць роз’яснив нічне небо, я став на березі острова і, намагаючись скерувати голос просто перед собою — в безкінечність, — вигукнув нікуди й нікому:

— Привіт, привіт!

Одразу ж під впливом цих магічних слів усе повітря наповнилося срібними крилатими істотами, які почали кружляти навколо мене у місячнім блиску. Кружляючи, вони наближались до мене щораз ближче, так що незабаром я міг докладно розгледіти їхні обличчя. Я був здивований розмаїтістю цих крилатих постатей, характерним виразом їхніх облич, а також їхнім одягом. Кожна з них тримала в руках або під пахвою якийсь клуночок чи згорточок. Придивившись уважніше, я здогадався, що це крилатий рій срібних кравчиків, срібних шевчиків і багатьох інших срібних виробників найрізноманітніших предметів розкоші та зайвини. Кожен з них, кружляючи навколо мене в місячнім блиску, розгортав свій срібний клуночок чи згорточок і, показуючи найдивовижніші витвори своєї майстерності, нахвалював мені свій товар.

Я зрозумів, що, згідно з прагненням полум’яної Серміни, я повинен вдягтися у відповідні одежі, аби в тих одежах постати перед її очима. Тоді я навмання вибрав необхідні предмети, і одразу крилатий кравчик одягнув мене в королівські шати, крилатий шевчик натягнув мені на ноги золотисті чоботи, крилатий пестун вусів підкрутив мені вуса, так що стирчали рівно й хвацько, як у хруща, крилатий пестун бороди розчесав мені бороду, а потім якийсь крилатий власник пахощів скропив і намастив мене пахощами. Стоячи на березі острова, я світився, золотився й пахкотів у безкінечність, яка зоріла в моїх очах розвіяним світлом місяця.

— Чи задоволений ти своїм одягом, своїми чоботами та пахощами? — заволав рій крилатих істот.

— Цілком задоволений, — відказав я, погладжуючи долонею свій шовковий одяг. — Тепер я хотів би опинитися там, де знаходиться полум’яна Серміна. Але не знаю, як це зробити. По-перше, я не знаю місця її перебування, а по-друге, не маю ні людей, ні коней, ані взагалі жодного способу вибратися з цього острова.

Ледь вимовив я ці слова, як з’явилася переді мною вогняна колісниця, запряжена чотирма вогняними жеребцями. Я сів у колісницю, і вогняні жеребці миттю підняли мене в повітря. Я чув лише шум вогняних коліс і порскання вогняних жеребців, у яких з очей і ніздрів сипалися іскри. Здавалося, що мене огорнула якась зачарована пожежа, у якій я зараз згорю на попіл. Однак не згорів. Навпаки — вогонь, з якого були зіткані колісниця і четвірка жеребців, вивіював із себе лагідну й наповнену трояндовим духом прохолоду.

Раптом вогняні жеребці затрималися на якомусь пустому й самотньому відлюдді. Я вискочив з колісниці — й ледь торкнувся ногою землі, як усе раптом зникло мені з очей: і колісниця, і жеребці. Я роззирнувся навколо, але не помітив ніде навіть слідів того палацу, якого очікував; бо ж я був певен, що вогняні жеребці зупиняться разом зі мною перед палацом Серміни.

Я не знав, куди мені тепер податися. І вирішив чекати на дальші чарівні вказівки.

Чекав я цілу годину, але даремно.

А тоді я почув голос, який наче з-під землі пролунав:

— Іди за мною, Синдбаде! Це я, полум’яна Серміна! Я живу тут, у підземеллі. Іди слідом за моїм голосом, а я доведу тебе до входу. Я співатиму пісеньку, аби ти весь час міг чути мій голос.

— Співай, — сказав я, — твій голос п’янить і чарує мене. Я охоче піду за твоїм голосом.

І в ту ж мить залунав спів Серміни. Вона співала дивну й чудову підземну співанку, слова якої збереглися в моїй пам’яті:

Так співала Серміна. Не бачачи її постаті, я чув лише чудесний голос і йшов слідом за тим голосом. Я ішов поверхнею землі, тоді як вона йшла під поверхнею. Я пильно прислухався до співу, аби випадково не розминутися з моєю підземною провідничкою. Раптом спів затих. Я тут же зупинився на тому місці, де настало мовчання. Я здогадався, що саме в цьому місці знаходиться вхід до підземелля.

— Чи бачиш трояндовий кущ біля своїх ніг? — запитала мене з-під землі Серміна.

— Бачу, — відповів я.

— Вирви з коренем цей трояндовий кущ і побачиш під ним залізні двері. Тоді зірви одну троянду і тією трояндою веди по дверях так, наче пишеш — літера за літерою — моє ім’я, і двері тут же відімкнуться. Під ними побачиш мармурові сходи й тими сходами зійдеш до підземелля, де я чекаю тебе, бо віддавна вже призначила тобі тисячу перших ударів мого серця.

Я з коренем вирвав трояндовий кущ і знайшов на його місці залізні двері. Зірвав одну з троянд і почав нею вести по дверях так, наче пишу — літера за літерою — ім’я Серміни. Коли я накреслив літеру «С» — двері неспокійно порушилися. Коли накреслив літеру «е» — на них з’явилася золота клямка. Коли накреслив літеру «р» — з’явилася дірка для ключа. Коли накреслив літеру «м» — золотий ключ з’явився з-під землі і поповз до дірки. Коли накреслив літеру «і» — ключ сам увійшов у дірку. Коли накреслив літеру «н» — ключ повернувся в дірці три рази. Коли накреслив літеру «а» — двері рипнули й розчинилися переді мною навстіж.

Під дверима я побачив мармурові сходи. Ними я зійшов униз і раптом опинився посеред величезної палацової кімнати, де мене чекала Серміна.

— Що маю робити далі? — запитав я полум’яну королівну.

— Спершу мусиш вислухати мою коротку розповідь, яка з’ясує тобі багато таємничих речей. Я донька короля того острова, на якому знаходиться Магнітна Гора. То маленький острівець, але десять років тому стояло на нім чудове й багате місто. Населення цього міста складалося з самих лиш поетів, крім одного єдиного, який звався Хтосьтам і який поетом не був. Той Хтосьтам, завдяки своїй спритності та всупереч вродженій глупоті, заволодів незабаром усім містом. Бо всі повірили у його вищість і вважали його генієм. Сам король довірив йому управління містом. Хтосьтам почав управляти. Внаслідок його управління квіти, дерева, палаци та ціле населення — одним словом, усе — так остаточно зсіріло, що та сірість зумовила меланхолію і в короля, і в його підданих. Поети почали потихеньку вимирати і по якімсь часі вимерли усі до одного, збудувавши перед тим пам’ятник тому Хтосьтаму. Помер нарешті й король. Залишились тільки я, Хтосьтам і його пам’ятник. Хтосьтам хотів зі мною одружитися. Я ж воліла вмерти, аніж стати його дружиною. Оскільки я знайома з чародійською справою, то й накинула на нього чари смерті. Хтосьтам помер. Я залишилася одна на острові. Одного дня побачив мене, пролітаючи над нашим містом, чародій Мурумадаркос. Я йому сподобалась, він схопив мене в обійми й заніс у це підземелля. Внаслідок його чарів я повинна перебувати у цьому підземеллі разом із моїм улюбленим білим котом, якому я призначила двісті ударів мого серця. Мурумадаркос навідує мене лише раз на три роки і тоді звичайно забирає на прогулянку в повітрі, бо я страшенно люблю такі повітряні прогулянки. Якраз учора був день його відвідин. Я вже відбула з ним ту повітряну прогулянку, під час якої й побачила тебе на березі острова. Знову я маю три роки повного спокою. Не можу сказати, щоб я не любила Мурумадаркоса. Йому я призначила три удари мого серця. Але він завзятий, могутній і страшний. Він убив би кожного, кого б застав у підземеллі. Бо нікому не можна відвідувати цього підземелля. Однак ти можеш цілком спокійно поселитися тут на три роки. Стережися лише того дзеркала, що стоїть у кутку кімнати напроти мого ліжка, а також отого лука, який висить у протилежному кутку кімнати. Якби стрілою, випущеною з того лука, ти влучив би в оте дзеркало — Мурумадаркос негайно з’явився б у підземеллі. І лук, і дзеркало він навмисне залишив у моїй кімнаті, аби я могла його викликати у разі якоїсь нагальної потреби чи лиха.

— Тепер я знаю, чого маю остерігатися, тож будь за мене спокійна. Я достатньо розважний, щоб не розбити цього дзеркала стрілою, випущеною з того лука. Не в голові мені такого роду забави!

Серміна взяла мене за руку і провела по підземеллю. Там було безліч прекрасних кімнат, а також садів, де росли підземні дерева, квітли підземні квіти й співали підземні птахи.

Я оселився разом із Серміною у підземному палаці, де було мені значно приємніше, аніж у рідному домі поруч із дядьком Тарабуком. Оскільки дядько Тарабук був поетом, тож Серміні були цікаві мої про нього розповіді. Дні минали для нас у розмовах та читанні чародійських книг.

Так минуло п’ять днів, а минуло би й більше, якби не нещасна пригода, яка навіки позбавила мене полум’яної Серміни.

Одного вечора я увійшов до кімнати Серміни. Серміна спала. Тож я сів під стіною, щоб не будити її, і захоплено дивився на сплячу. Раптом я побачив величезного щура. Він виліз з-під ліжка, на якому спала Серміна, і миттю скочив на нього. Оскільки я сидів під стіною, на якій висів лук, то й схопив його в руки, бажаючи покарати нахабу. Я прицілився щурові просто в око і випустив стрілу, сподіваючись, що вона прошиє щура навиліт. Але на своє здивування — почув брязкіт розбитого дзеркала. Серміна пробудилася, поглянула на дзеркало і заломила руки. Щур втік, а я стояв у розпачі з луком в руках. Лелечко! Дзеркало було таким досконалим, що відбиття Серміни й щура я вважав реальним. Замість того, щоби прошити стрілою справжнього щура, я прошив дзеркало у тім місці, де щур відбивався.

— Що ти наробив? — вигукнула Серміна. — Мурумадаркос зараз же з’явиться у підземеллі! Ми пропали, хіба що порятують нас мої чари.

Несподіваний удар грому сповістив нам, що Мурумадаркос вже близько.

І справді — тут же біля розбитого дзеркала з’явилася його постать, страшна й могутня. Я встиг сховатися за завісою дверей.

Я уважно прислухався до розмови Мурумадаркоса з Серміною, щоб у разі потреби прийти на допомогу.

Серміна в першу мить так розгубилася, що її відповіді були нерозсудливими.

— Чого ти хотіла від мене? — спитав Мурумадаркос.

— Я хотіла довідатись, котра година, — відповіла, почервонівши, Серміна.

— Як то? Через таку дурницю ти викликала мене аж так здалеку? Я ж був щойно на кінці світу, зайнятий полюванням на левів і тигрів.

— Це дурниця для тебе, але не для мене, — тлумачила Серміна. — Мій годинник ходить так погано, що я ніколи не знаю, коли маю вставати, а коли лягати спати. День — два — навіть тиждень — навіть місяць можна жити без годинника, але три роки — це трохи занадто.

Мурумадаркос глянув на годинник, який висів на стіні, насупив брови й сказав:

— Твій годинник іде аж надто добре. Мабуть, якийсь інший намір чи випадок примусив тебе розбити дзеркало.

Серміна знову почервоніла й поспішно сказала:

— Власне кажучи, було так: я почала нудьгувати сама в підземеллі й подумала, що аж три роки мушу чекати твоїх відвідин. Мені зробилося так нудно, ну, так нудно, що я вирішила для розваги протанцювати біля дзеркала якийсь сольний танець, аби приглядатися до свого розтанцьованого у дзеркалі відбиття. Я почала танцювати. І танцювала з таким запалом, ну, з таким запалом, що необережно підняла в танцювальному запалі ногу так високо, ну, так високо, що розбила дзеркало.

Мурумадаркос ще сильніше насупив брови й буркнув з-під вусів:

— Але ж я бачу, що дзеркало прошите навиліт стрілою з мого лука.

Серміна почервоніла аж по вуха і заволала:

— Я ж забула тобі сказати, що танцювала свій улюблений танець з луком. Танцюючи, я натягнула тятиву так сильно, ну, так сильно, що стріла необережно вислизнула з моєї руки та й прошила наскрізь дзеркало якраз у ту мить, коли, як я вже тобі сказала, я надто високо підняла ногу.

Тупнув ногою об землю Мурумадаркос.

— Я не дурень і не осел, аби вірити таким явно брехливим словам! Могла би вже якусь вправнішу брехню вигадати! Дивись мені просто в очі й кажи, що сталося.

Серміна поглянула йому просто в очі.

— Дивися прямо! — грізно повторив Мурумадаркос.

— А хіба я не дивлюся достатньо прямо?

— Власне кажучи, ти дивишся достатньо прямо, і саме це зовсім мене спантеличує. Тепер я підозрюю тебе в тому, що ти хочеш мене спантеличити.

— Але ж ти сам сказав мені дивитися просто в очі.

— Я сказав тобі дивитися просто в очі, але не казав тобі спантеличувати мене.

— Що ж мені тепер зробити, щоб не спантеличувати тебе?

— Ти повинна опустити очі й визнати, що після того, що сталося, ти не можеш дивитися мені просто в очі.

— Навіщо ж мені опускати очі, якщо нічого не сталося і якщо я можу цілком спокійно дивитися тобі просто в очі?

Мурумадаркос почервонів від злості й почав ніздрями винюхувати по всій кімнаті. Мабуть, щось винюхав, бо раптом схопив лук, приклав до тятиви стрілу, натягнув тятиву і, прицілившись просто в заслону, за якою я ховався, сказав Серміні з глузливою посмішкою:

— Ти прошила стрілою моє дзеркало, то ж дозволь, що тією самою стрілою я прошию твою заслону.

— Не роби цього! — закричала Серміна. — Ця заслона — це пам’ятка по моїй матері.

— Помиляєшся — цю заслону я подарував тобі в день шлюбу, а купив її особисто у перського купця.

— Я добре це пам’ятаю! — закричала Серміна. — Я пам’ятаю, що ця заслона — твій шлюбний подарунок, але одночасно вона так схожа на улюблену заслону моєї матері, що я вважаю її майже пам’яткою по матері.

— І усе ж, — відповів Мурумадаркос, — я лічитиму до трьох. За третім разом стріла прошиє оцю пам’ятку по твоїй матері.

Мені, укритому за заслоною, раптом стало не по собі.

— Один! — сказав Мурумадаркос.

— Благаю тебе, не стріляй! — вигукнула Серміна.

— Два! — сказав невблаганний Мурумадаркос.

Бажаючи вчасно випередити жорстоке «три», яке б неминуче потягло за собою смертельний для мене постріл, я мимоволі висунувся з-поза заслони.

— А це хто? — закричав Мурумадаркос, присідаючи до землі від надмірного, мабуть, здивування.

— Геть звідси, підлий чорнокнижнику! — закричав я відважно. — Я кохаю Серміну і не дозволю й надалі тримати її в цьому підземеллі. Або я вб’ю тебе, або сам буду вбитий.

— І це останнє — значно правдоподібніше, — відповів чарівник і перекинувся раптом велетенським псом. Пес розкрив пащу і вже хотів на мене кинутися, як Серміна перекинулася вовком. Вовк кинувся на пса, і почалася запекла бійка. Під час тієї бійки пес раптом обернувся тигром. Тоді вовк обернувся левом. Тигр раптом став жовтим від заздрості й злості пломенем. Я тривожно глянув на лева, чекаючи, як же він тепер зміниться. Лев після коротких роздумів спалахнув чудесним, пурпуровим полум’ям. Тоді ото я пригадав, що Серміна ж мала славу полум’яної. Ті два пломені — жовтий і пурпуровий, — кружляючи, як вихор, і повіваючи язиками, сплуталися й переплелися один з одним. Довго тривав двобій пломенів. То жовтий, то пурпуровий шугав угору, пануючи над супротивником. Вони змагалися один з одним, то клубками звиваючись по землі, то злітаючи аж до стелі, ковзаючи по стінах, палячи по дорозі заслони та парчові шпалери. Нарешті обидва завмерли й злилися в один вогняний жовто-пурпуровий вихор. Видно було, як вони напружуються й міряються один з одним в останньому зусиллі. Я затамував подих і з завмерлим у грудях серцем слідкував за цим двобоєм, від якого залежало життя моє і Серміни. Раптом жовтий пломінь захитався, засичав, задимив і почав помалу хиріти, пригасати, сірішати, аж нарешті, обернений в попіл, опав на землю. Серміна перемогла.

У вигляді пурпурового пломеня вона наблизилася до мене і овіяла моє обличчя духмяним, чарівним, п’янким жаром. Я простягнув руки і занурив їх у пурпуровий пломінь. Не згоріли вони, лиш затремтіли від пронизливої спекоти, схожої на спекоту весняного полудня. Я розхилив губи й почав вдихати духмяний жар, який виливався з пломеня. Я пив той пурпуровий жар радісно і жадібно, бо ж вливався він мені в груди й бив у голову, як вино.

— Серміно! — вишептав я. — Чи ж це ти, така полум’яна?

— Це я, — відказала.

— Що діється з тобою? Відповідай, бо я не бачу твоєї постаті!

— Я палаю, — шепнула Серміна.

— Чи ти жива ще?

— Палаю.

— Чи бачиш мене?

— Палаю.

— Чи кохаєш мене, Серміно?

— Палаю.

— О, якщо ти в змозі, поверни собі давню постать, бо мої очі знудьгувалися за твоїм виглядом.

Тут же пурпуровий пломінь завихорився, розвіявся, і на його місці з’явилася давня Серміна, але яка ж змінена, яка ж бліда, яка ж сумна й задумлива!

— Перемогла я Мурумадаркоса, спаливши його на попіл — марний і нікчемний, але немає перемог без жертв! Я обернулася на постать палаючу, але не можна палати безкарно! Хто раз спалахнув — до кінця повинен палати! Я знала, що мене чекає, але не могла уникнути своєї долі! Коли Мурумадаркос перетворився на пломінь, я мусила — заради перемоги — протистояти йому теж у пломінній постаті. Дивися на мене, поки я ще існую на землі, бо наближається вже хвилина моєї смерті. Перемігши Мурумадаркоса — я врятувала тебе. Рятуючи тебе — я сама себе мусила знищити. Я палаю, палаю, все ще палаю, без надії!

— Але ж ти вже позбулася вигляду пломеню?

— О так! Позбулася того вигляду лише зовні, але всередині, в душі, в грудях лишилася страшна, нездоланна, пурпурова заграва!

Вона мене спалює швидко, прожогом… спалює на попіл, на тлінний прах!

— Скажи, чим можу я загасити, чим приборкати ту жорстоку заграву?

— Нічим її не приборкаєш, нічим не загасиш! Подивися на мене уважно: хоч і не бачиш ти пломеню, який мене травить, але можеш побачити всі видимі ознаки спалення і спопеління.

Лише зараз — під впливом цих слів — я раптом побачив, що тіло Серміни помалу чорніє, наче перетворюється на вугіль. Її коси, величезні, золоті коси гарячково скручувались, як у вогні, хоча вогню й не було видно. Помалу вся вона перетворилася у вугіль, який незабаром розсипався на попіл. Це сталося так швидко, що я навіть не встиг хоч раз обійняти її перед смертю, хоч раз попрощатися назавжди, хоч раз вишептати її ім’я. У підземеллі запанувала тиша і пустка. Я зібрав попіл Серміни в мармурову урну і, плачучи, вийшов з підземелля. Щойно я опинився на поверхні, поблизу залізних дверей, як раптом почув грім і одночасно побачив, що залізні двері провалилися кудись глибоко й зникли без сліду, лиш білий кіт вискочив звідти і, женучи наосліп вперед і вперед, зник десь на обрії.

З урною, наповненою попелом, довго блукав я незнаною землею, де не міг знайти ні поживи, ні людей, ні навіть звірів. Розпач мій не мав меж! Нікого я так не кохав, як Серміну! Ніхто не наповнював мою душу таким щастям! І ось — за одну мить — зникла назавжди, згоріла, розвіялась у ніщо. Що ж мені лишилося? Урна, наповнена попелом.

На третій день блукань тою землею дістався я до берега і побачив здалеку корабель. Я став щосили кричати, щоби мене почули. Мій голос долетів до вух команди, бо незабаром я помітив, що корабель повернув до острова. Через півгодини корабель наблизився до берега. На моє запитання, куди він пливе, капітан відповів, що пливе до Басри.

— Це ж якраз те місто, куди я хочу повернутися! — радісно вигукнув я. — Я ж бо живу в Багдаді. Ви ж, мабуть, не відмовите мені у місці на кораблі?

— Ми охоче візьмемо тебе на борт, — відповів капітан. — Чи є в тебе якісь пакунки?

— Нічого немає, лиш ця урна, наповнена попелом. Я стомлений і голодний. Під час подорожі я розповім вам про свої пригоди. А тимчасом дайте мені щось поїсти.

Мене відвели до їдальні й нагодували. Корабель, погойдуючись на хвилях, плив у сторону Басри, а капітан і вся команда зацікавлено очікували моєї розповіді. Під’ївши, я розповів їм усе, що зі мною сталося.

Вони були безмежно здивовані й очаровані моїми пригодами. Вітер весь час сприяв нам. Протягом усього плавання ми не знали ніяких невдач і пригод. Пливли ми кілька місяців з гаком — і нарешті, по кількох місяцях плавання, наш корабель кинув якір у порту Басри. Я попрощався з капітаном і усіма матросами й чимшвидше подався до Багдада.