Пригоди Синдбада мореплавця

ПРИГОДА ПЕРША

Капітан, почувши мою відповідь, сказав, уважно до мене приглядаючись:

— Не раз повідали мені мої матроси, що Морський Диявол вміє читати й писати. Досі я не вірив тим розповідям. Тепер, однак, наочно пересвідчуюся, що слова моїх матросів були правдивими. Я був би тобі безмежно вдячний, якби ти дозволив мені прочитати цього листа, якщо він, звичайно, не містить якихось приватних таємниць.

— Я охоче заспокою твою цікавість, капітане, — відповів я, подаючи йому листа. — Цього листа принесла мені в роті Летюча Риба, коли я сидів біля відчиненого вікна у своєму палаці.

Капітан прочитав листа і покликав одного з найстаріших матросів.

— Я тримаю в руці лист Морського Диявола, — сказав він матросу. — Позаяк ти маєш великий досвід, то скажи: наявність такого листа на кораблі приносить щастя чи нещастя?

— Нещастя, — відповів старий матрос голосом поважним і понурим.

— Що ж я повинен зробити з цим листом? — запитав капітан.

— Кинь його швидше в море! — сказав матрос.

— Синдбаде! — вигукнув капітан. — Мусиш погодитися на те, що я відберу в тебе цього листа.

— Я згоден, капітане! — одразу ж відповів я. — Мене б усе життя мучили докори сумління, якби я став несвідомим винуватцем чийогось нещастя.

Капітан викинув листа в море. Лист, замість поплисти по воді, почав меншати, стягатися, перескакувати з хвилі на хвилю, аж врешті сам склався удвоє, потім утроє, потім учетверо і раптом зашумів, зашелестів, перетворився на морську піну й розплився в ніщо на поверхні моря. Матрос глянув на мене спідлоба і понуро сказав:

— Якби ти залишив цього листа у себе, то загинув би через декілька годин разом з усією командою. Тепер, коли ми викинули листа в море, тебе чекають пригоди, нещастя, несподівані випадки й непередбачені небезпеки. Дуже мені не до вподоби, що ти отримуєш листи від Морського Диявола, але припускаю, що ти просто недосвідчений і не обізнаний з Морськими Дияволами та їхніми листами.

Я нічого не відповів матросові, глянув лише на капітана, чекаючи, що той скаже. Бо ж відчував, що матрос зиркає на мене із сумнівом і підозрює у якійсь таємничій змові з Морським Дияволом. Капітан теж це помітив і сказав матросові:

— Не дивися з такою підозрою на цього юнака, бо я можу поручитися за його невинність. Аби він мав якісь злі наміри, то приховав би від нас лист Морського Диявола; проте він сам зізнався мені з усією простотою і щирістю, що читає лист Морського Диявола, і повторив це визнання двічі підряд.

Заспокоєний словами капітана, матрос пішов собі, але усій команді одразу розповів про те, що сталося. Тож усі, окрім капітана, почали дивитися на мене скоса й уникати мого товариства.

Я ні з ким не зміг потоваришувати ані навіть завести побіжну розмову. Навіть обідав я окремо, а не за спільним столом, бо команда зажадала повного мого усунення від усіх спільних зібрань. Я лише чув гамір і сміх за столом, але не мав права сісти до того столу.

Капітан пояснив мені, що мусив вдовольнити бажання команди, аби не дратувати матросів.

Тож стояв я самотній у куточку палуби й дивився на море, яке піднімалося сапфірною хвилею з піною на гребені. Хвиля була високою, але широкою. Корабель стиха колисався на ній, то здіймаючись на її гребінь, то зсуваючись із того гребеня вниз, аби знов вилізти на наступну хвилю.

Світило сонце, спалахуючи й розсипаючись іскрами на нерівностях і вигинах хвиль. Погода була чудова. Вітер, що надимав наші вітрила, стихав.

Поволі надходила не знана мені досі, нерухома, заціпеніла Морська Тиша. Хвилі меншали з кожною миттю, поверхня моря робилася чимраз гладшою.

А я стояв на палубі й тішився погодою.

Раптом почув неспокійний гомін усієї команди.

Я озирнувся.

Матроси юрбою стояли на палубі, бурчали щось і понуро дивилися в чисте, погідне небо. Вони виявляли тривогу й неспокій. Я не міг зрозуміти, звідки ця тривога і цей неспокій.

Бо ж небо було чисте — без хмарки, без ґанджу. Погода встановилася надовго. Жодна буря не загрожувала нашому кораблю. Я насолоджувався сонцем і тишею, зиркаючи зі здивуванням на матросів, стривожених виглядом погідного неба.

Капітан стояв серед них і, з такою самою тривогою приглядаючись до неба, щось говорив, а може, віддавав якісь накази. Я стояв на самому кінці палуби й не міг чути його слів. Зацікавлений, однак, загальним гармидером і неспокоєм, я підійшов ближче, аби дочути слова капітана.

— Не сподівався я таких перешкод і такої проволоки, — говорив капітан. — Я мав надію і навіть був впевнений, що доля сприятиме кораблеві. Тимчасом мусимо погодитися з нещастям, яке нас спіткало. Нещастя це надто певне, аби мати якісь сумніви. Вітер стихає, поверхня моря вигладжується з дивовижною швидкістю, хвиля за хвилею зникає і завмирає. У повітрі починає бриніти страшна, грізна, жахаюча й гнівна Морська Тиша. Ще хвилинка — і будь-який подмух зникне, вітрила знерухоміють і, замість надиматися, безвладно позвисають. Корабель затримається, як скаменілий, у тій мертвоті і недвижності. Ми змушені будемо стояти на місці доти, доки хоч якийсь вітер не прийде нам на допомогу. Вже краще буря, аніж оця Морська Тиша. З бурею можна змагатися, з тишею змагання неможливе.

Тепер я зрозумів, що погода і тиша, якими я насолоджувався — то грізна для корабля пригода. І дійсно, вітер з кожною хвилиною ставав безсилішим, а вітрила надималися щораз слабше, неохочіше і недолугіше. Дальший перебіг розмови між капітаном і матросами сповнив мене жахом. Бо отой старий матрос, який наказав кинути лист Морського Диявола в море, сказав понурим голосом, показуючи на мене пальцем і звертаючись просто до капітана:

— Оцей незнайомець є причиною нашого нещастя. Дуже мені не подобається його переписка з Морським Дияволом. Якби я був капітаном, то наказав би викинути його в море разом із листом Морського Диявола. Присутність цього чоловіка на кораблі може стати причиною тисячі бід і нещасть.

Мене пройняло морозом від голови до ніг. Я відчував, що блідну, і з жахом глянув у морську глибінь, яка за порадою старого матроса могла за хвилину стати моєю могилою. З серцем, що вискакувало з грудей, я прислухався до відповіді капітана, від якої залежало моє життя.

Капітан насупив брови, глибоко замислився і мовчав. Мовчав так довго, що його мовчання ставало для мене таким же страшним, як Морська Тиша для корабля. Що довше він мовчав, то більший неспокій охоплював мене. Я затамував подих, напружив слух — і чекав. Мені здавалося, що на час його мовчання я перестав існувати. Нарешті капітан після довгих роздумів і ще довшого мовчання сказав:

— Не маєш ти слушності, мій старий і вірний матросе. Юнак цей ані не є поганою людиною, ані лукавим чорнокнижником на службі Морського Диявола. Дістав він того листа випадково, а оскільки лист був адресований саме йому, тож отримав його і залишив у себе, не підозрюючи навіть про його небезпечну силу. Вираз обличчя цього юнака, його поведінка, звучання голосу, а передовсім щирість і простота — переконливо свідчать про його шляхетність. Тож я не тільки не вкину його у море, але й усій команді забороняю ображати його чи чинити йому щось недобре.

Капітанова відповідь вернула мені спокій. Дихати стало легше. Я був врятований. В душі я проклинав Морського Диявола, який отим листом наразив мене на самому початку подорожі на неприхильність матросів і на можливість потонути в морських глибинах за їхньою порадою і намовою. Якби не розум і доброта капітана, мене б неминуче вкинули у море. Мав рацію старий матрос, що через отого диявольського листа чекають мене небезпеки й пригоди.

Заспокоєний відповіддю капітана, я знову відсунувся на кінець корабля і поглянув на море. Морська Тиша росла, здоровшала, наповнюючи повітря щораз більшою мертвотою. Корабель ще плив, але чимраз повільніше і повільніше.

Раптом я почув дружний радісний крик матросів:

— Острів! Острів!

Я поглянув уперед і справді побачив недалечко маленький острівець, що зеленів на поверхні моря.

Корабель, з останніх сил підштовхуваний вітрилами, наблизився до острівця і раптом став без руху. Не було ніякої надії, аби він поплив далі. Морська Тиша повністю зупинила його.

Ми вимушені були стояти на місці й чекати, аж надійде який-небудь вітер.

Частина команди, знудившись бездіяльним очікуванням вітру на палубі, вирішила дістатися на острів, аби там згаяти час очікування.

Кільканадцять матросів тут же зійшли, і на острові зароїлося. Зійшов і я за їх прикладом, аби оглянути острів. Бо ж я вперше в житті бачив острів на морі.

Коли я торкнув ногою ґрунт острова, то був здивований його м’якістю й пружністю. Здавалося, що той ґрунт живий і що життя в нім безупинно пульсує. Я приклав вухо до землі і почув рівномірний відгомін чи й стук, подібний до биття серця.

Оскільки матроси трималися від мене осторонь, я блукав островом самотою. Дійшов аж до самого кінця і став на березі.

Острів був вкритий дивовижними водоростями й кущами. Деякі кущі були такі густі й високі, що я легко міг би в них сховатися. Матроси настягали хмизу, гілок і навіть колод, яких удосталь було на кораблі. Вони розклали вогнище, щоб напекти картоплі. Незабаром те вогнище вибухнуло веселим синювато-золотим полум’ям, над яким кучерявилися рухливі клуби бурого диму. Оскільки я не мав хмизу і не міг розкласти вогнища, то витяг з кишені дорожнього ножа і злегка встромив його в землю, щоб дослідити дивний ґрунт острова.

Ледь я торкнувся ґрунту вістрям свого ножа, як одразу стругонула мені в лице кров — холодна, але червона.

Це явище страшенно мене вразило! Я дійшов висновку, що, мабуть, деякі острови мають повнокровний ґрунт. Тимчасом дим від вогнища бухав чимраз сильніше. Хмиз і дерево розгорілися так, що спека й жар від головешок наповнили пройняте Морською Тишею важке повітря.

Я глянув у бік вогнища і помітив, що ґрунт острова, де його торкнулися жар і полум’я, починає шкварчати й сичати від болю, наче його живцем смажать або печуть.

І справді, запах смаженої чи, може, печеної риби наповнив раптом повітря.

Потім я помітив, що під впливом жару від вогнища весь острів починає коцюрбитися, рухатися й коливатися на своєму фундаменті. Я знову приклав вухо до землі й почув швидші й нервовіші удари загадкового серця, схожі цього разу на неспокійні удари молота по ковадлу.

Земля заколихалась піді мною, і раптом я почув голос капітана, який стояв на носі корабля:

— Негайно покинути острів! Це не острів, а спина кита! Його тілисько занурюється в море! Ви всі потонете!

На той клич капітана матроси швидко перебралися з гаданого острова на корабель. Раптовий і несподіваний вітер повіяв з півночі. Вітрила наповнились, і корабель швидко почав відпливати.

Оскільки я був на самому краєчку величезного тіла, вкритого водоростями, то й не встиг разом із юрбою матросів добігти до корабля. Кілька разів я крикнув, волаючи про допомогу, але ніхто мене не чув. Може, вітер заглушив звук мого голосу, а може, матроси хотіли мене позбутися і вдавали, що не чують моїх волань.

Капітана ж на палубі вже не було. Либонь, зійшов до каюти.

Корабель плив так швидко, що за мить зробився в моїх очах маленьким човником з надміром білих крилатих вітрил. Я залишився сам на тілі кита, яке дрижало і колихалося.

Немає рятунку, немає допомоги!

Вогнище все ще горіло і повівало щораз то іншим язиком синювато-золотистого полум’я.

Я настільки ще зберіг глузд, щоб підбігти до вогнища, аби затоптати й загасити його жарини, які так боляче пекли тремтливе тіло кита, спонукаючи його до занурення у морську безодню разом зі мною, єдиним мешканцем цього жахливого острова!

Але було вже пізно! Кит почав занурюватись у море. Занурювався він повільно. Перша хвиля омила його спину і загасила вогнище.

Перемучене й попечене тіло кита зітхнуло з насолодою під моїми ногами, відчувши прохолоду в місці, де за мить до того палав жорстокий і нестерпний вогонь. Кит продовжував занурюватись. Вода доходила мені до кісточок, потім сягнула пояса, плечей… Вже тільки голова стирчала над поверхнею. Я зрозумів, що за мить мене чекає смерть у морських глибинах. Я втратив притомність, але одразу ж опритомнів.

Блискавично майнула мені в голові, яка ще стирчала над водою, думка вхопитися рукою за одну з колод, що їх матроси позалишали на спині кита.

Ті колоди безладно плавали, колишучись на хвилях і вдаряючись одна об одну.

Обома руками я гарячково вчепився найбільшої колоди — і в ту ж мить відчув, що тіло кита усувається мені з-під ніг і зникає в морській глибині.

Я завис над водяною безоднею, стискаючи руками колоду, яка утримувала мене на поверхні, рятуючи від загибелі. Чимраз сильніший і могутніший вітер дув з півночі, мотаючи мною по морю, як поганою соломинкою. Раз по раз він бив мене й вишарпував мені з рук колоду. Але я тримав її так міцно, що найстрашніша буря не змогла б видерти її з моїх рук.

Вітер гнав мене на південь. Хвилі то підносилися вгору, то опадали піді мною. Я підносився й опадав разом із хвилями. Я плив із вітром, не знаючи, куди він мене несе.

Плив я так цілий день, не бачачи перед собою ніяких берегів, ніяких земель. Нічого — тільки море і море, без кінця, без краю, без меж. Настала ніч. Потемніло море, потемніла навколо вода, в якій я плив, гнаний сліпим і нерозумним вітром. Замість моря я бачив тепер темінь — без кінця, без краю, без меж. Мені здавалося, що не вода, а темінь колишеться піді мною, піниться, шумить, огортає мене й несе невідомо куди.

Я боявся, що вітер шпурне мене на скелю чи підводний риф і розтрощить у темряві ще до того, як я зрозумію, що зі мною сталося.

У розпачі й страху очікував я світанку. Моя душа й мої очі прагнули хоча б одного променю сонця, який своїм несміливим світлом звістує день.

Гойдаючись на темних, спінених хвилях, марив я про той промінь, про зорю, про світанок, який прояснить небеса й розжене довколишній морок.

Ніч нарешті минула, і проглянув день.

Проглянув несміливо, блідим, зелено-жовтим променем на сірій, холодній хмарі.

Море злегка посвітлішало. Мої очі наповнилися радістю, бо могли бачити те, на що дивилися. Надія увійшла в моє серце. Я сильніше стиснув колоду — єдину мою приятельку, єдину товаришку мого смутку і моєї подорожі. Вітер не стихав і усе гнав мене на південь.

Сонце показало з-за хмари золотий свій краєчок, потім півкруга, аж нарешті весь сонячний круг зазолотився на небі.

І тоді мої очі, натомлені нічним мороком, побачили вдалині береги незнаного острова, вкритого зеленню величезних дерев. Вигляд тих берегів розвеселив мої очі й мою душу.

Я відчув у цю мить, як глибоко, як сердечно кохаю ці зелені дерева і ці береги, які є часткою матері-землі, моєї родительки.

Вітер гнав мене якраз до тих берегів, до тих дерев, до тієї зелені. Я наближався до острова з майже блискавичною швидкістю. Ледь минуло півгодини від часу, коли я побачив острів, а вже наближався до його берегів. Ще мить — і колода одним кінцем вдарилася об берег острова. Я схопився руками за кущ, який звисав над берегом, і виповз із моря на острів.

Радість моя не мала меж! Я впав на коліна, схилив голову і цілував пахку землю, тверду землю, чию поверхню я відчував під собою.

Поцілував я ту землю й звівся на ноги, аби роздивитися довкруж.

На березі дикого й пустинного острова я побачив багато прегарних коней. Одні бігали, повіваючи гривами, інші паслися на буйній траві, гордо підвівши голови й придивляючись до мене очима, повними здивування. Я, в свою чергу, теж придивлявся до них зі здивуванням. Бо я не розумів їхньої присутності на цьому дикому й пустинному з вигляду острові.

Мене мучив голод. Тому я вирушив вглиб острова, сподіваючись, що мені вдасться знайти кокоси чи банани й ними заспокоїти голод.

Пройшовши досить далеко, я помітив грот. Всередині того грота сиділо кільканадцятеро людей у багатих одежах.

Вони одразу ж мене помітили й вибігли з грота, щоби затримати.

— Стій! — закричав один із тих людей. — Звідки й куди ти йдеш?

— Іду я просто з моря, — відповів я, — а куди йду… не знаю.

— Ти, мабуть, чужоземець?

— Чужоземець. Мене звуть Синдбад. Щойно я врятувався від смерті, яка загрожувала мені цілий день і цілу ніч. Якщо хочете, я розкажу вам, що зі мною сталося.

— Розкажи! — закричали усі хором. — Ми страшенно любимо усякі розповіді, але можемо слухати тебе лише до третьої години п’яти хвилин. Зараз перша година, отже ти маєш дві години і п’ять хвилин часу.

— Цього мені цілком вистачить, — відповів я і почав їм розповідати по порядку все, що пережив від часу виїзду з Басри.

Вони слухали уважно, дивуючись моїм пригодам.

Коли я закінчив свою історію, вони запросили мене до грота і добре нагодували.

Один із них звернувся до мене з такими словами:

— Усі ми — конюхи царя Міража, який є володарем цього острова і багатьох прилеглих островів. Щороку ми проводимо тут один день разом із тисячею царських коней. Якби ти спізнився на один день, то вже б нас не застав, бо завтра на світанку ми вертаємося до столиці. Дороги ж цього острова такі оманливі й таємничі, що без нашої допомоги ти неминуче заблукав би й помер з голоду.

— Рівно третя! — закричав раптом другий конюх, перериваючи першого.

— Маємо лише п’ять хвилин часу, — сказав перший і, звертаючись до мене, продовжив: — О третій годині п’ять хвилин виходить із моря на берег острова Морський Кінь і виправляє на березі свої чванливі гарцювання, витанцьовування й вистриби. Царські коні приглядаються до тих гарцювань, витанцьовувань і вистрибів і мимоволі починають їх наслідувати, навчаючись чудових рухів. У такий спосіб ми вдосконалюємо царських коней. Але Морський Кінь після закінчення своїх витанцьовувань, гарцювань і вистрибів кидається на наших коней, щоби їх зжерти. Тоді ми відлякуємо його криком, від якого він тікає назад у море. Якщо хочеш побачити це диво, іди з нами на берег, бо ми всі негайно туди рушаємо.

Я погодився й охоче пішов разом із ними.

Ми дісталися до берега о третій годині п’ять хвилин і сховалися у найближчих кущах, щоб не налякати Морського Коня передчасно. Чекали ми недовго. Морський Кінь виринув з води й весело скочив на берег.

Я бачив Морського Коня перший раз у житті. Це був незвичайний і майже чародійний кінь, зеленої масті, як морська хвиля. В нього були зелені очі, зелена грива, зелений хвіст і зелені копита.

Він поворушив ніздрями, вигнув дугою шию і почав гарцювати, танцювати й вистрибувати так гарно, що я не міг відірвати від нього очей. Колихалася його грива і колихалася спина. Часом здавалося, що то морська хвиля танцює на березі.

Царські коні, зачаровані його танцем, довго придивлялись до нього, аж почали нарешті несвідомо наслідувати його рухи й відрухи.

Поставали рядочком один біля одного і, зберігаючи стрій, почали гарцювати, танцювати й вистрибувати, переймаючи від Морського Коня плавність його лебединих рухів. Цілу годину тривав танок царських коней. Морський Кінь навмисне заохочував їх до цього танцю і чарував своїм гарцюванням, щоби потім, в неочікувану хвилину напасти на зачарованих і заполонених танцем і пожерти їх зеленими іклами.

Коли він побачив, що царські коні вже достатньо зачаровані, то припинив свої танці, зачаївся, блиснув очима і вже хотів на них кинутись, але царські конюхи миттю вискочили з кущів, аби налякати його раптовим криком і ґвалтом.

Ґвалт і крик царських конюхів налякали Морського Коня. Блискавичним стрибком перекинувся він з берега в морську глибінь і зник у хвилях.

Царські коні все ще танцювали, не в силах опиратися чарам і спокусам чудесного танцю. Конюхи шовковими батогами скерували їх до грота, який служив коням за сховище. Увесь грот заповнився кіньми й людьми. Ми переночували у гроті разом із кіньми, а наступного дня, ледь розвиднилося, вирушили в дорогу до міста.

Оманливою була та дорога, губилася в ярах, в гущавині, важко було йти нею. Коли ми вже наближалися до міських мурів, царські конюхи раптом пристали, і один з них промовив до мене так:

— Ми виявили тобі гостинність і прихильність. Ми не відмовили тобі ані в їжі, ані в притулку, ані в допомозі. Ти навіть не здогадуєшся, що з нашого боку тобі загрожувала небезпека. Бо за наказом царя Міража ми повинні вбивати кожного, хто насмілиться дістатися до берега острова, до місця, де царські коні навчаються танцям від Морського Коня. Доступ до того місця заборонений під страхом смерті. Нікому крім нас не можна там стати ногою. А навіть і ми лише раз на рік маємо право відбути один день на тому березі. Цар Міраж тримає у страшній таємниці існування Морського Коня і його чудесний вплив на рухи царських коней. Усі піддані чудуються тими танцювальними рухами, але ніхто не знає, що вони є наслідуванням танців Морського Коня, і ніхто не здогадується, що в глибині хвиль біля берегів цього острова криється дивний, зеленогривий і зеленоокий звір, який зветься Морський Кінь. Сліпий випадок заніс тебе на береги цього острова. У першу мить ми мали намір зарізати тебе, як непрошеного гостя і свідка царської таємниці. Але нас зворушила твоя розповідь, і ми вчинили всупереч наказові царя Міража. Ми подарували тобі життя, яке повинні були в тебе відібрати. Тепер нас за порушення царського наказу чекає смерть. Тому в свою чергу ми просимо тебе зберегти в таємниці наш вчинок. Нікому не розповідай про те, що сталося. Ми зараз увійдемо до міста самі, а ти затримайся під його мурами. Стій і терпляче чекай, аж ми віддалимося. Лише після цього увійди до міста, як самотній мандрівник. А якщо колись зустрінеш нас на вулиці, вдавай, що не знаєш нас, і не вклоняйся до нас.

— Можете бути певні, що я виконаю ваше прохання і збережу таємницю! — відповів я зворушеним голосом і потиснув по черзі їхні сильні й широкі долоні. Після чого вони спокійно пішли, женучи перед собою коней, які все ще рухалися, наче в танці, охоплені чарами і спогадами про Морського Коня. Я терпляче стояв, поки вони не зникли з очей.

Упевнившись, що вони вже далеко, я увійшов до міста, як самотній мандрівник.

Вигляд того міста сповнив мене захватом. Бруківка, цегла будинків, дахи, вікна — все було зеленим, кольору морської хвилі. Мені здавалося, що я дивлюся на світ через зелене скло.

Минаючи вулицю за вулицею, я вийшов на величезну площу. На тій площі побачив юрми людей. Я змішався з натовпом і з-поза спин людей, яких там було як мурашок, поглянув на середину площі.

Посеред площі стояв золотий трон. На троні сидів сам цар Міраж у зелених шатах і з зеленою булавою в руці.

Я звернувся до одного з моїх сусідів і запитав, що означає усе те збіговисько навкруг царського трону.

— Ти, мабуть, чужинець, — відповів сусід, — і не знаєш, що сьогодні день іменин царя Міража. У цей день цар Міраж постановив віддати свою доньку, прекрасну Пірузу, в дружини тому, хто відгадає його таємничу загадку. Щороку в день іменин царя відбувається та сама урочистість, але ніхто досі не зміг відгадати загадки. Дивись уважно! Зараз з’явиться прекрасна Піруза, аби сісти біля царя й чекати на розв’язання загадки. Вона віддавна палає жагою вийти заміж і страшенно ображена на всіх лицарів, які не можуть тієї загадки відгадати. Вона вже втратила надію, що хто-небудь, коли-небудь і як-небудь ту царську загадку розв’яже. Тому вона завжди з погордою дивиться на юрбу, що роїться навколо трону.

Сусід мій замовк, а я знову поглянув на площу.

Якраз у цю мить біля золотого трону поставили другий, срібний, і прекрасна Піруза наблизилася до срібного трону. Погорда її була такою великою, що засоромлені лицарі опустили очі. Жоден із них не був впевнений у гостроті свого розуму, хоча кожен мав щирий намір відгадати загадку і заволодіти рукою прекрасної принцеси.

Цар Міраж підвівся з трону і, обвівши поглядом присутніх, проказав гучним голосом:

— За щорічним звичаєм для усіх моїх підданих виголошую мою загадку. Хто її відгадає, той отримає руку моєї доньки, прекрасної Пірузи, а також половину мого царства. Маю надію, що цього року знайдеться здогадливий лицар, який цю загадку розв’яже; поки що протягом довгих років ніхто не дав мені правильної відповіді. Тому й не дивно, що донька моя роздратована нездогадливістю моїх підданих. Таємнича загадка складається з трьох питань.

Тож на три питання — жадаю трьох відповідей.

Перше питання:

Друге питання:

Третє питання:

Ось три питання. Тепер я чекаю відповіді. Піддані мої! Напружте свій інтелект, вигостріть уяву, зберіть докупи всю міць вашого розуму, щоби сю загадку відгадати. Чи ж не засмучує вас нетерплячість прекрасної Пірузи? Чи ж і цього разу ви розчаруєте її? Чи ж ви хочете, щоб вона зістарілася, марно чекаючи на удатні зусилля ваших умів? Я не можу полегшити вам вашого завдання, можу лиш дати знак моєю царською рукою, ви ж на той знак задумайтесь усі разом і кожен зокрема!

Цар дав знак рукою — і всі задумались. Видно було, як вони напружували свій інтелект, вигострювали уяву і старанно збирали докупи розпорошені думки.

Вони стукали себе пальцем по лобі, морщили брови, заплющували очі, навстіж відкривали німі від здивування роти, вкривалися потом і блідли від надмірних зусиль — усе марно! Ніхто не порушив загальної тиші, ніхто не міг розв’язати загадки! Прекрасна Піруза нетерпляче притупувала ніжкою, презирливо знизувала плечима і гнівно закушувала червоні губи.

Серце калатало мені в грудях. Бо ж я відчував, що ще мить — і я заволодію прекрасною Пірузою й половиною царства. Відповіді на три царські питання були мені аж надто добре відомі завдяки пригодам, що спіткали мене у мандрах. І мені достатньо було проказати їх уголос, щоб здобути руку прекрасної Пірузи й заволодіти половиною царства! Я проштовхався через натовп і сміливо наблизився до трону.

Погляди всіх присутніх звернулися до мене. Глянув на мене цар, і глянула прекрасна Піруза. Залягло мовчання, повне очікування. Я вклонився і перервав те мовчання.

— Царю, — сказав я, — я відгадав твою загадку! Можу тобі дати відповідь на три твої питання!

— Відповідай, — сказав цар.

Прекрасна Піруза всміхнулася, я ж говорив далі:

— Перше питання: «Яка погода, хоч погідна і тиха, звістує поразку, нещастя і лихо?» — Морська Тиша.

— Вгадав, — сказав цар.

Прекрасна Піруза споважніла, я ж говорив далі:

— Друге питання: «Що то за танцюр, що, гарцюючи, хоче пожерти інших до танцю охочих?» — Морський Кінь.

— Вгадав, — повторив цар.

Прекрасна Піруза поглянула на мене із захватом і вдячністю, я ж говорив далі:

— Третє питання: «Хто пише листи в морському вертепі і, хоч є дияволом, не походить з пекла?» — Морський Диявол.

— Вгадав, — повторив цар.

Прекрасна Піруза простягла до мене обидві руки й прошепотіла:

— Нарешті!

— Як тебе звуть? — спитав цар.

— Синдбад, — відповів я.

— Синдбаде! — вигукнув цар. — Ти наймудріший з усіх людей на світі! Благословенна хай буде доля, що призначила тебе в чоловіки моїй доньці! Ти розв’язав загадку, чого ніхто досі не зміг зробити. Я сам її склав, бо складання загадок — то найулюбленіше моє заняття. Але значно легше скласти загадку, аніж відгадати. Ти одразу ж підеш разом з нами до палацу. Бо прекрасна Піруза повинна пригледітись до свого майбутнього чоловіка. Ви обидвоє проводитимете час у розмовах. Сьогоднішній день я призначаю на те, аби ви ближче пізнали одне одного. Завтрашній день призначаю на те, аби ви краще придивилися до себе. А післязавтра справлю вам гучне весілля!

Сказавши це, цар Міраж попрямував до палацу. Я і Піруза пішли слідом за ним, оточені юрбою придворних і лицарів, які приглядалися до мене з подивом і заздрістю.

Коли ми входили до палацу, царський оркестр, розміщений на одній з терас, заграв на мою честь марша.

Цар Міраж ввів мене й Пірузу до головної зали свого палацу, власноручно поставив два стільці один напроти другого і проказав нам батьківським голосом, сповненим зворушення і поваги:

— Сідайте обоє, одне напроти другого. Дивіться одне одному в очі й розпочніть розмову щиру й довірчу. Так ви пізнаєте перед шлюбом свої душі й характери, аби після шлюбу не здивуватися різниці тих душ і не розтривожитися відмінністю тих характерів. Не буду вам заважати в розмові і залишаю вас самих, щоби своєю присутністю не завадити вашим молодечим визнанням.

Цар вийшов. Ми залишилися самі. Всілися миттю одне напроти одного, але жодне з нас ще не знало, що сказати і як перервати обтяжливе й прикре мовчання. Першою перервала його Піруза.

— Гіндбаде, — проказала вона несміливо, — батько купив мені вчора перлове намисто, яке мені дуже личить.

— Незмірно тішить мене ця звістка, — відповів я так само несміливо, — але мушу зауважити, що мене звуть не Гіндбад, а Синдбад.

— Гіндбаде, — знов промовила Піруза, не чуючи мого зауваження — хотіла б я знати, чи ти любиш квіти, бо я люблю дуже.

— Люблю квіти, — відповів я, — але вдруге мушу зауважити, що мене звуть не Гіндбад, а Синдбад.

— Гіндбаде! — вигукнула невиправна Піруза. — Чи ти знаєш, що поблизу нашого острова є інший острів, який називається Кассель. На тому острові живе потворний Дегіал. Він ховається від людських очей і — сам невидимий — бачить усіх і усе довкруж. Він ненавидить людей, рослини та звірів — він любить лише музику і наповнює повітря острова безустанним звучанням ґонґів, подібним до бронзового звучання великих і могутніх дзвонів. Те звучання приголомшує людей, звірів і навіть рослини і відбирає їм свідомість. Один моряк, який побував на тому острові, розповідав мені, що застав там останню непритомну троянду і останнього знепритомнілого птаха. Зрештою, жодне живе створіння не може існувати на тому острові. Він пустий, сумний, вкритий скелями і заслуханий в безустанне звучання ґонґів. Його не можна відвідувати в товаристві, лише наодинці, та й тоді треба повісити на шию амулет, який вбереже від нападу злого Дегіала. Моряк, якого я згадала, подарував мені один такий амулет. Я заховала його в шкатулку, щоби скористатись ним і побувати на острові Кассель, коли вийду заміж і стану самостійною. Бо досі батько рішуче забороняв мені таку небезпечну поїздку.

Розповідь Пірузи страшенно зацікавила мене. Я відчув нестримне бажання негайно побувати на тому дивному острові.

— Пірузо! — закричав я. — Чи ти даси мені той амулет, аби я зміг відвідати острів Дегіала?

— Звичайно, — відповіла Піруза, — я охоче дам його тобі, але ж ти не вирушиш у ту подорож до шлюбу? Після шлюбу ми побуваємо там по черзі, спершу ти, потім я, бо, як я вже казала, не можна приїздити на той острів разом, лише окремо.

— Ні! — запально вигукнув я. — Жодного дня не хочу чекати на оглядини тих чудес! Зволікання було би для мене нестерпним! Я не міг би ні спати, ні їсти. Сьогоднішній день, згідно з бажанням царя, я до кінця проведу з тобою, люба Пірузо, але завтрашній день, всупереч бажанням царя, присвячу відвідинам острова Дегіала. А повернуся якраз післязавтра на наш шлюб і перед шлюбом зможу тобі розповісти, що я на тому острові побачив.

— Нічого не маю проти, — відповіла Піруза. — Я сама віддавна хочу побувати на тому острові, тож глибоко розумію твоє прагнення. Але ти мусиш попередньо поговорити про це з царем і випросити в нього дозвіл на ту подорож.

На цих словах цар Міраж зайшов якраз до зали, глянув на нас батьківським поглядом і сказав:

— Як же складається ваша розмова? Чи ви вже пізнали одне одного і чи подобаються вам ваші душі й характери? Бо це ж неодмінна умова щастя і подружньої згоди.

— Батьку! — вигукнула Піруза. — Мені здається, що ми вже достатньо пізнали одне одного. Мені страшенно подобається чула душа і рішучий характер мого майбутнього чоловіка. Подобається мені навіть і те, що він завтра хоче покинути мене на цілий день, аби побувати на острові страшного Дегіала. Але перед тим хоче отримати твій дозвіл.

— Як це? — спитав цар, злегка насупивши брови. — Я ж призначив завтрашній день на те, аби ви звикали одне до одного; ти ж, нетерплячий юначе, хочеш провести цей день на острові Дегіала, аби задовольнити свою цікавість і жагу оглядання скарбів?

Я вклякнув на одне коліно і проказав рішучим голосом:

— На мою думку, ласкавий царю, сьогодні ми встигли не тільки пізнати свої характери, але й звикнути одне до одного. Тому я й хочу завтрашній день присвятити огляданню чудес на острові Дегіала, щоб потім під час нашого весілля міг похвалитися перед зібранням придворних і лицарів, що бачив чудеса, лицезріння яких не кожному доступне. Я певен, що лицарі й придворні під час нашого весілля скерують розмову на той острів, щоб поставити мене в становище людини, яка не може втрутитись у розмову, бо тих чудес не знає і того острова не бачила.

Цар замислився і врешті сказав, змилостивившись:

— Покохав я тебе так сильно, що ні в чому не можу відмовити. Тож даю тобі свій царський дозвіл на цю небезпечну подорож. Не забудь тільки повісити на шию амулет, який вбереже тебе від усяких прикрощів. Я накажу одному з моїх лицарів, аби завтра, як розвидниться, відвів тебе на берег моря і показав дорогу до чарівного острова. Їдь і повертайся до нас якнайшвидше, мій дорогий Гіндбаде!

— Дякую тобі, царю, від щирого серця за прихильність до мого прохання, — проказав я, підводячись з колін. — Мушу, однак, зауважити, що мене звуть не Гіндбад, а Синдбад. Мене дивує, що ти і твоя донька так вперто і так однаково перекручуєте моє ім’я.

— Нехай тебе це не дивує, дорогий Гіндбаде! — відповів цар. — Перекручування імен і назв — це єдина наша з донькою родинна вада. Ми перекручуємо завжди однаково і щодо цього ніколи не помиляємося. Не звертай на це уваги і не ображайся. Бо що ж значить ім’я? Чи назвемо тебе так, чи інакше, ти завжди будеш однаково близький нашому серцю!

Цар обійняв мене і поцілував у чоло. Піруза тимчасом принесла амулет і власноручно повісила його мені на шию.

Настав вечір. За ним ніч. Мене провели в кімнату, відведену мені для ночівлі. Я солодко заснув, стомлений безліччю подій і вражень.

Ледь розвиднілось, я прокинувся бадьорий і свіжий.

Під дверима кімнати вже чекав мене лицар, аби відвести на берег моря і показати дорогу до чарівного острова. В його товаристві я поспішив на морський берег, де мене чекав човен із двома веслами. Лицар показав мені на морі чорну цятку і порадив, аби я скерував човен просто до тієї цятки, яка була островом, зменшеним відстанню.

Я весело скочив у човен і поплив.

Після шестигодинного веслування я наблизився до острова на таку відстань, що міг вже почути дивне, бронзове звучання далеких ґонґів.

Я став веслувати швидше і незабаром доплив до берега таємничого острова.

Я вискочив на берег і до половини витягнув човен на сушу, аби його не знесло в море.

Я побіг навпростець, углиб острова, з цікавістю розглядаючись навкруги. Острів був пустий. Нічого, лиш скелі й каміння. Звуки невидимих ґонґів усе ще розлягалися в розшматованім, повнім гуку повітрі. Розлягалися щораз голосніше, щораз могутніше. Мабуть, Дегіал, помітивши мою присутність на острові, добував з ґонґів чимраз потужніші звуки, аби мене приголомшити. Мої вуха наповнилися таким гуком, такими звуками, що я мало не втратив притомності. Я, однак, напружив усю волю, щоб не втратити її, і сміливо йшов далі.

Раптом мені пригадалися слова Пірузи про Дегіала:

«Він ховається від людських очей і — сам невидимий — бачить усіх і усе довкруж».

Ледь пригадав я ті слова, як одразу відчув на собі страшний, пронизливий погляд невидимого духа.

«Він бачить мене!» — подумав я.

Він бачив мене напевно. Я відчував, як від голови до ніг відбиваюся в його потворній зіниці. Відчував, як він придивляється до мене, як вивчає мене, як слідкує за моїми кроками і за кожним виразом на моєму обличчі.

«Якщо ти мене бачиш, вдар сильніше у ґонґи!» — подумав я знеобачка.

У ту ж мить розлягся жахливий, бронзовий клекіт ґонґів.

Я зблід від жаху, але ще більше жахнула мене думка, що Дегіал бачить мою блідість. Я спішно прикрив долонями поблідле обличчя. Але одразу ж спало мені на думку, що Дегіал бачить і те, як я закриваю обличчя долонями. І опустив безсило руки.

Думка, що я для нього видимий, хоча сам його не бачу, наповнила мене і жахом, і гнівом. Мій гнів був такий великий, що прогнав жах.

Везіння вчорашнього дня вселило в мене таку гордість і зарозумілість, що я від учора мав себе за людину незвичайну й могутню, з якою ніхто — навіть Дегіал — зрівнятися не зможе. Тимчасом відчув себе малим і безсилим супроти невидимого духа.

Відчуття малості й безсилля шалено розлютило мене.

Я стиснув кулаки, тупнув ногою об землю і закричав:

— З’явися або промов до мене, ти… невидимий!

Серед гриміння ґонґів розлягся голос Дегіала:

— Не з’явлюся, бо не переношу людського погляду! Я хочу навічно залишитись для тебе невидимим! Краще вже промовлю, щоб ти чув мої слова, не бачачи мого обличчя. Я помщуся тобі, бо ти зневажив мене! Ти малий і безсилий супроти моєї могутності. Я міг би вбити тебе одним порухом моїх брів, якби тебе не боронив амулет. Але я, однак, зможу помститися інакше. Ти вважаєш себе людиною незвичайною і могутньою. Тобі здається, що в усьому світі немає нікого, хто був би тобі рівний і на тебе схожий. Я покараю твою гордість і зарозумілість. Одним порухом руки я створю людину, схожу на тебе, як дві краплі води.

— Створи! — заволав я гнівно і знову тупнув ногою об землю.

І в тім місці, де я ногою в землю вдарив, з’явився раптом чоловік так на мене схожий, що я з переляку аж відступив на крок перед своїм двійником. Він мав моє обличчя і очі, і зріст, і навіть одяг. Стояв він нерухомо, замислившись. Не зволив навіть глянути на мене чи мені вклонитися.

А я заціпенів, охоплений жахом.

Байдужість мого двійника почала мене дратувати, тож нарешті я несміливо прошепотів:

— Це я! Ти що, не бачиш мене?

— Бачу, але твоя присутність мені байдужа, — відповів двійник.

— Скажи принаймні, як тебе звуть? — запитав я зі страхом.

— Звуть мене Гіндбад, — відповів двійник моїм власним голосом.

— Гіндбад? — вигукнув я зі сміхом, презирливо знизуючи плечима. — Але ж це моє власне ім’я, зіпсоване, перекручене й перекривлене царем Міражем.

— То й що з того? — сказав двійник. — Я волію носити ім’я, яке сам цар зволив перекрутити й перекривити, аніж те, яке носиш ти, незнаний чужоземцю.

— Незнаний? — заволав я гнівно. — Ти помиляєшся, називаючи мене незнаним. Мабуть, ти не знаєш про те, що завтра я буду царем, володарем половини могутнього царства!

— Не ти, а я буду завтра царем і володарем половини могутнього царства, — спокійно відповів Гіндбад.

Я засміявся й глузливо проказав:

— До побачення, мій дорогий Гіндбаде! Мені час у зворотну дорогу, бо я не можу спізнитися на свій шлюб із прекрасною Пірузою, донькою царя Міража. Нема в мене часу на балачки з тобою.

Я відвернувся й пішов в напрямку до берега — до місця, де я залишив човен.

Гіндбад пішов слідом за мною.

Побачивши здалеку човен, я прискорив кроки і вскочив до нього.

Гіндбад ускочив слідом за мною.

Його присутність у човні сповнила мене неспокоєм. Я відчував нездоланну огиду до цього витвору, що з’явився внаслідок чорнокнижного знаку невидимого Дегіала. Мене охопили недобрі передчуття. Я швидко відплив від берега, і коли човен вийшов у відкрите море, я вирішив викинути Гіндбада у воду і таким чином позбутися його таємничої й настирливої присутності.

Але Гіндбад вгадав мої наміри.

— Хочеш викинути мене в море? — запитав він, посміхаючись.

— Хочу! — відповів я і простягнув руки, аби схопити його.

Гіндбад глянув на мене так дивно, що руки мої опали й зробилися мов дерев’яні. Я не міг ними поворухнути.

— Не розумію, чому ти так рішуче хочеш позбутися моєї особи? — зауважив Гіндбад, вдаючи здивування. — Адже я рівний тобі. Ти повинен шанувати й кохати мене, як самого себе. Я маю твій голос, твої очі, твоє обличчя і навіть твій одяг. Я так само, як і ти, відважний і мудрий. Ти повинен визнати, що я заслуговую на те, аби стати чоловіком прекрасної Пірузи, зятем царя Міража і володарем половини царства.

Нічого не відповів я Гіндбаду.

Оскільки руки мої, що до того були як дерев’яні, знов ожили, я схопив весла і почав гребти.

Далі ми пливли мовчки, приглядаючись один до одного уважно й глузливо. Гіндбад був так сильно схожий на мене, що часом здавалося, ніби я дивлюся у дзеркало. Не сам він, а його схожість вражала мене і породжувала побоювання, особливо зараз, коли я відчував під собою таємничі морські глибини, а поблизу — нікого, окрім цієї ворожої, хоч і схожої на мене особи Гіндбада.

Він сидів напроти мене, заглядав мені в очі й мовчав. Його мовчання почало мене сердити й дратувати.

— Чому мовчиш? — спитав я.

— А ти чому мовчиш? — у свою чергу запитав Гіндбад.

— Я мовчу тому, що не маю про що з тобою говорити! — відповів я.

— І я мовчу тому, що не маю про що з тобою говорити! — відповів з такою ж погордою Гіндбад.

— Чи ти, може, гадаєш, пане мій Гіндбаде, що я перевізник у тебе на службі, що сам маю веслувати цілу дорогу?

— Ми можемо веслувати по черзі, пане мій Синдбаде, — відповів Гіндбад і відібрав у мене весла.

Веслував він недбало і через пень-колоду. А втім, човен посувався швидко, наче гнаний невидимою силою. Страхом пройняв мене той дивний біг човна, але я не хотів показати свого страху перед Гіндбадом. Я вдав, ніби й не помітив, що човен плине швидше, ніж повинен, хоча Гіндбад майже зовсім не ворушив веслами.

Він дивився мені в очі й мовчав і щораз більше притримував весла. Нарешті він зовсім перестав веслувати, але човен усе ж плив з блискавичною швидкістю, гнаний, безумовно, невидимою силою.

В мовчанні пристали ми до берегів острова царя Міража.

Я вискочив на берег. Гіндбад вискочив слідом за мною.

Щойно тепер я помітив, що провів на острові Дегіала цілий день і наступну ніч і що повернувся в країну царя Міража якраз у день свого шлюбу, який саме сьогодні мав відбутися.

Був ранок.

Я подався прямою дорогою до палацу, аби якнайшвидше привітати Пірузу, яка тужила за мною, і очарованого моєю мудрістю царя. Я ішов, поспішаючи. Так само поспішаючи, ішов слідом за мною Гіндбад. Коли ми наблизилися до палацу, я раптом відчув, що ноги заціпеніли піді мною і що я надаремно перебираю ними, не зрушуючись з місця, як то часом трапляється уві сні, коли ніби біжиш, а в той же час стоїш на одному місці, незважаючи на всі зусилля.

Даремно я боровся з собою, даремно перебирав ногами, намагаючись наблизитися до палацу. Мої заціпенілі ноги рухалися, щоправда, але весь час на одному місці. Я, без сумніву, був зачарований.

Тимчасом Гіндбад, випередивши мене, сам, без мене, увійшов у палац.

Безсилий і переляканий, я чекав, доки ноги позбудуться дивного заціпеніння. Незабаром чари зникли, заціпеніння минуло. Я міг вільно йти. Тоді я побіг у палац і попрямував просто до королівської кімнати. Гіндбада я застав в обіймах царя Міража, який зі сльозами на очах дякував йому за швидке повернення, вважаючи, без сумніву, що Гіндбад — то я.

Піруза стояла поруч і радісно дивилася на Гіндбада.

— Дорогий Гіндбаде! — говорив цар. — Мене дуже непокоїло твоє довге перебування на острові Дегіала. Я боявся, що ти загинеш і я вже ніколи не побачу тебе!

— А я була впевнена в твоїй мудрості й мужності! — прошепотіла з гордістю Піруза. — Я безустанно твердила, що Гіндбад загинути не може!

— І мала рацію, — відповів Гіндбад. — Я надто мужній і надто мудрий, аби загинути в боротьбі навіть з таким могутнім духом, як Дегіал.

Я чув цю розмову, бо якраз вбіг у кімнату і стояв поблизу. Я закипів гнівом, серце заломотало в грудях, я ступив крок уперед і заволав:

— Милостивий царю! Чи ж ти не бачиш своєї помилки?

Цар глянув на мене. Разом із ним глянула Піруза. Цар здивувався. Разом із ним здивувалася Піруза. Бо ж побачили в кімнаті двох людей, схожих один на одного, як дві краплі води.

— Що це значить? — закричав цар. — Звідки така схожість? У мене в голові все перекрутилося! Замість одного я на власні очі бачу двох моїх майбутніх зятів, з яких лише один може бути справжнім!

— А я бачу двох майбутніх чоловіків! — прошепотіла розпачливо вражена Піруза. — З яким же я сьогодні беру шлюб?

— Зі мною! — спокійно промовив Гіндбад.

— Мовчи, підлий ошуканцю! — обурено закричав я. — Не ти, а я наречений Пірузи! Милостивий царю, бережися цього чудиська і не дай йому обдурити тебе схожістю зі мною! Його навмисне створив Дегіал, аби помститися мені за те, що я образив його на його ж власному острові. Це виплід штучний і чорнокнижний, за якого Піруза не повинна виходити заміж. Від самого свого народження він і на крок не відходить від мене, усюди мені товаришить. Перед самим палацом заціпенив мені ноги, аби я не міг попередити вас із Пірузою про те, що сталося!

Цар замислився, підпер замислене чоло долонею і врешті замислено звернувся до мене:

— Як тебе звуть?

— Синдбад, — відповів я.

— А тебе як звуть? — продовжував цар, звертаючись до Гіндбада.

— Гіндбад, — відповів мій двійник.

— Якщо мене не зраджує пам’ять, мій майбутній зять звався саме Гіндбад, — вирішив цар, знову потираючи чоло.

— О, так, Гіндбадом він звався! — радісно підтвердила Піруза.

— Царю! Пірузо! — волав я у розпачі. — Мене завжди звали Синдбад, але ви це ім’я безустанно перекручували та перекривлювали! Пригадайте, скільки разів я вас виправляв! Скільки разів просив, аби ви називали мене Синдбадом, а не Гіндбадом!

— То правда, що ми з Пірузою маємо звичку перекручувати імена і назви, — відповів цар. — Але ми ніколи не пам’ятаємо, як вони були перекручені, і завжди перекручене ім’я вважаємо справжнім, а справжнє — перекрученим. І цього разу ми теж не відступимо від свого звичаю. На нашу думку, юнак, призначений бути моїм зятем і чоловіком Пірузи, звався Гіндбад.

Гіндбад тріумфальним кроком наблизився до царя і сказав, презирливо показуючи на мене пальцем:

— Страшенно мені прикро, Милостивий Царю, що я такий схожий на цього підозрілого чужоземця. Проте присягаюся тобі, що нас не єднає нічого, окрім випадкової схожості. Бо я належу до людей чесних і шляхетних, а цей чужоземець — нікчемний злодій! Він вкрав у мене амулет, який я дістав на дорогу від прекрасної Пірузи. Ти можеш, царю, наочно переконатися в правдивості моїх слів, подивившись на шию цього чужоземця, бо вкрадений амулет він повісив на шию, забувши, що тим самим зраджує явно вчинену крадіжку.

Король і Піруза поглянули на мою шию і заволали з обуренням:

— Ах ти ж злодій! Ах ти ж негідник! Ах ти ж злочинець! Ах ти ж нахаба! Навіть не подумав про те, щоби сховати вкрадену річ від людських очей!

— Справедливості! — простогнав я. — Я безвинний. Ніколи не були мої руки заплямлені крадіжкою! Пірузо, люба Пірузо! Хіба ти не пригадуєш, що власноручно повісила амулет мені на шию, щоб врятувати від Дегіалової напасті! Та не порятувала мене, однак, від його жахливої помсти! Невидимий дух мститься мені й завдає нестерпних страждань! Пірузо! До тебе звертаюся за допомогою, за рятунком! Ти одна можеш мене порятувати! Придивись до мене уважно, і твоє серце підкаже тобі, хто я! Серце не помиляється! Заб’ється, затріпоче в грудях і відрізнить правду від брехні, відрізнить Синдбада від Гіндбада і відкриє нарешті твоїм очам, хто твій майбутній чоловік, а хто не вартий тебе ошуканець!

— Поглянь, Пірузо, поглянь! — заволав цар Міраж. — Поглянь на одного, потім на другого, а потім на обох одночасно. Порадься зі своїм серцем і покажи мені того, кого твоє серце вибере.

Піруза глянула спершу на мене, потім на Гіндбада, потім на обох одночасно і врешті шепнула несміливо:

— Серце мені підказує обох і жодного з них не вирізняє. Обидва мені однаково милі, однаково гарні й однаково красномовні. І такі схожі, що мені, власне кажучи, все одно, хто з них стане моїм чоловіком. Бо я вірю і одному, і другому, і жодного з них, принаймні поки що, не підозрюю ні в крадіжці, ні в обмані. Тому гадаю, що зроблю найкраще, якщо це непорозуміння вирішу зовсім іншим способом. В моїй країні існує звичай, що наречений у день шлюбу приносить своїй нареченій подарунок. Я не сумніваюся, що обидва ці юнаки запаслися шлюбними подарунками, аби справити мені несподіванку. Отож, беру собі за чоловіка того, хто приготував мені кращий подарунок і милішу несподіванку.

Піруза замовкла, а я перелякався. Події вчорашнього дня, гриміння невидимих ґонґів, розмови з Дегіалом, раптове народження Гіндбада — усе це так притлумило й розпорошило мої думки, що я зовсім забув запастися шлюбним подарунком. Засоромлений, я спустив очі долу й мовчав.

— Де твій подарунок? — глузливо спитав Гіндбад.

— Немає, — відповів я зламаним голосом.

Піруза з огидою й обуренням повернулася до мене спиною.

Гіндбад підбіг до неї, витяг з кишені книжку в золотій оправі й подав, говорячи:

— Ось мій подарунок.

Піруза з радісною усмішкою прийняла золоту книгу, а Гіндбад продовжував:

— Це не звичайна книга. Навпаки, це книга незвичайна. Дивна, найдивніша з усіх книжок на світі. Тобі, мабуть, відомо, прекрасна Пірузо, що через неустанне звучання ґонґів жодна рослина, жоден звір, жодна людина не може існувати на острові Дегіала. Усе там поступово вмерло. Але могутній Дегіал перетворив приголомшених звуками ґонґів звірів, мешканців і рослини того острова в малюнки. З тих малюнків невидимий дух склав книжку й зберігав її у щілині серед скель, як пам’ятку квітучого колись життя і радощів. І все тут живе, й співає, і рухається у цій книжці, лише в зменшеному вигляді. Ти тут побачиш зменшені дерева, зменшених людей і зменшених тварин. Якщо не зважати на те зменшення, то життя в цій книжці йде так, як ішло колись на острові. За зимою приходить весна, за весною — літо, за літом — осінь. Мешканці цієї книжки сіють і жнуть, і будують нові палаци, і справляють гучні весілля, і сміються, і плачуть, і ховають своїх померлих, і вітають новонароджених. Мені довелося битися з Дегіалом, щоби в нього цю книжку відібрати. Битва була страшною і небезпечною. Проте я з охотою ризикував своїм життям, аби тільки принести тобі цю книжку, як шлюбний подарунок. Заглянь у неї і побачиш, яка вона чудова.

Піруза відкрила книжку і скрикнула від здивування та радості.

На сторінках чудесної книжки всіма барвами переливалися живі малюнки, зовсім живі. Саме настала весна, і весна вирвалася пахощами й сонцем зі сторінок таємничої книги. Зменшені люди виходили зі зменшених палаців на зменшені вулиці. Бігли вулицями на зменшені луки і на зменшених луках зривали зменшені квіти.

Піруза наблизила до книжки своє рожеве вушко і виразно почула далекі голоси зменшених людей. Усі хором волали:

— Весна, весна!

І чути було спів і цвірінькання зменшених птахів, які сиділи на зменшених деревах.

Піруза із захватом розглядала книжку, аж нарешті спитала Гіндбада:

— Чи можу я проникнути вглиб цих малюнків, щоб витягти звідти одного з тих зменшених людей і придивитися до нього зблизька?

— Можеш, — відповів Гіндбад, — але зроби це обережно, щоб не розвалити палаців, не поламати дерев і не обпекти руку об те мале сонечко, яке світить там на їх зменшеному небі.

Піруза обережно простягла руку всередину малюнка, вийняла звідти одного зменшеного чоловічка і поставила його на долоні.

Він був маленький, як шпилька. Поважно і гордо ходив він долонею Пірузи.

— Хто ти? Як тебе звуть? — спитала Піруза.

— Мене звуть Омар Четвертий, прозваний ще Великим або Пишним, — відповів чоловічок. — Я цар у своїй вітчизні. Тримай мене на долоні обережно і не впусти часом на підлогу, бо я б убився на місці, і в моїй вітчизні настало би страшне безцарів’я! Я щиро тобі скажу, що не люблю отих ваших збільшених птахів, збільшених палаців і збільшених людей. Мені краще жити у зменшенні, яке дуже добре впливає на моє здоров’я і добрий настрій. Окрім того, мушу зауважити, що ти надто довго тримаєш мене на долоні й забираєш у мене дорогоцінний час, який я зазвичай віддаю заплутаним справам моєї держави. Дозволь же мені на прощання віддати тобі на твоїй долоні мій царський уклін — і перенеси мене назад на лоно моєї вітчизни.

Чоловічок вклонився — і Піруза вклала його назад усередину малюнка. Тут його одразу оточив натовп зменшених людей, які радісно вітали повернення свого царя, надто довге перебування якого за межами країни могло дуже погано вплинути на долю держави.

Піруза закрила книжку й вигукнула:

— У мене немає слів, Гіндбаде, щоб подякувати тобі за таку чудесну несподіванку! Я навіть не мріяла про такий чарівний подарунок! Тебе я обираю в чоловіки! Тепер я бачу, що ти шляхетний і мудрий. Я не маю сумніву в тому, що саме ти є тим юнаком, який відгадав царську загадку. А отой чужоземець — то нікчемний злодій і ошуканець!

— Царю! Пірузо! — заволав я. — Про одне вас благаю: накажіть Гіндбадові повторити зміст тієї загадки, щоб перевірити й випробувати, чи він чув її, чи був він присутній на площі у той час, коли цар сам виголосив її перед натовпом?

— Досить тих випробувань і перевірок! — гнівно сказала Піруза. — Ті перевірки і випробування ображають гідність мого майбутнього чоловіка. Я вірю Гіндбадові й кохаю Гіндбада. І я вже більше не стерплю присутності в нашому палаці цього нікчемного чужоземця!

І повернувшись до мене, Піруза тупнула ногою об землю і закричала:

— Геть з очей моїх!

— Геть з очей моїх! — закричав цар слідом за Пірузою.

— Геть з очей моїх! — закричав Гіндбад слідом за царем.

Не бажаючи наражатися на нові зневаги й образи, я розвернувся і вийшов.

На вулиці я охолов від гніву й обурення, але на їх місце прийшов жаль і безмежний розпач.

За одну мить я втратив усе, що здобув теж за одну мить. Я втратив Пірузу, втратив півцарства, втратив корону, яка через кілька годин повинна була прикрасити мою голову! Страшною була помста Дегіала! Страшною і непередбачуваною.

Наближалася година мого шлюбу з Пірузою, проте не я, а Гіндбад мав узяти прекрасну Пірузу за дружину. Перед палацом якраз скупчилися лицарі на конях, золоті ридвани й увесь царський почет. На замковій терасі загримів оркестр, гучно й радісно. Грали шлюбного марша.

Я сховався за ближнім деревом, щоб здалеку бачити урочистість, у якій я повинен був брати активну участь, але героєм якої став несподівано — Гіндбад.

Незабаром цар Міраж, принцеса Піруза та Гіндбад весело вийшли з палацу, посідали на коней і вирушили до храму, де сам архіжрець повинен був обвінчати молоду пару.

Слідом за ними рушили лицарі на конях, золоті ридвани з придворними дамами й увесь царський почет.

Я одразу пізнав коней, на яких їхали цар, Піруза і Гіндбад. Вони гарцювали чудово, наче у танці, наслідуючи рухи Морського Коня. Серце моє болісно стислося в грудях. Один із тих коней був призначений для мене. Саме на такому коні, поруч із такою саме принцесою мав я вирушити до храму, щоб потім приміряти царську корону.

Але не я — Гіндбад сидів на тому коні.

Не я — Гіндбад упивався щастям і удачею.

Юрми людей дивилися на все із захватом. Сховавшись за деревом, я чув, як навкруги кричали: «Слава Гіндбаду! Слава Гіндбаду!»

Моє ім’я, перекривлене царем і принцесою, лунало тепер у повітрі, як ім’я майбутнього царя!

Ніхто не знав, ніхто не бачив, ніхто навіть знічев’я не кинув оком на справжнього Синдбада, який у самоті сховався за деревом, щоб дивитися й заздрити, замість того, щоб бути об’єктом заздрощів і подиву.

Я обійняв стовбур мого дерева й уперше в житті розплакався гіркими сльозами. Я соромився своїх сліз, але не міг їх стримати.

Вони текли потоками, струменями, щедро капаючи на землю, і збиралися біля моїх ніг малою, але досить глибокою калюжею.

Я, мабуть, плакав довго, дуже довго, так безкінечно довго, що за час мого плачу Гіндбад встиг одружитися з Пірузою, і незабаром я побачив усю весільну процесію, яка поверталася до палацу. Тоді я перестав плакати. Але дерева свого не покинув. Я все ще стояв, стояв уперто, невтомно, непохитно, аж нарешті настала ніч, і зорі засяяли на небі.

Вікна палацу розблисли тисячами яскравих вогнів. Гримів оркестр. За шибами вікон раз по раз з’являлися подвійні тіні танцюючих пар. Стоячи за деревом, я пробував відгадати, які з тих тіней належать молодій і молодому. Я пізнав їх по тому, що були вони блакитнішими від інших тіней, які пересувалися за вікнами. Либонь, блакитнішими їх зробили радість і щастя. І дивно було мені думати, що там, в отім яскраво освітленім палаці, за шибами, за стінами, веселиться й танцює в цю мить з моєю нареченою людина, схожа на мене, як дві краплі води, але незважаючи на схожість — ворожа мені, огидна й ненависна.

Опівночі, стомлений сльозами, я сперся об стовбур мого дерева й заснув сном важким і болісно міцним. Спав я так до світанку, коли мене раптом пробудив чийсь дотик. Я відкрив осліплі від сліз, стражденні очі, аби подивитися, хто це торкнувся мене. Біля мене стояла старенька бабуся. Її кощава рука якраз дотикалася моїх плечей.

— Прокинься, прокинься! — шепнула старенька.

Я глянув на неї і не зміг приховати здивування. Ще ніколи не бачив я такої старої, такої кістлявої жінки, та ще щоб аж так трусилася. Розмовляла вона не голосом, а шемротом. Шемрання її вуст розсипалося в повітрі, як шелестіння сухого паперу. Очі запали так глибоко, що їх не було видно. Обличчя було вкрите сивим мохом, а на підборідді виріс гриб, званий мухомором. Раз по раз вона кощавою рукою гладила свій мухомор, наче хотіла переконатися, чи він ще на місці і чи добре росте. Судячи з вигляду, було їй хіба тисячу років з гаком.

— Навіщо ти будиш мене? — спитав я.

— Буджу тебе, аби попередити про небезпеку, — зашемрала бабуня.

— Хто ти? — запитав я голосом стомленим і сонним.

— Ти здивуєшся, коли я скажу, хто я, — знову зашемрала бабуня. — Я мати Дегіала, але до тебе відчуваю жаль і прихильність. Мій чоловік був знаним у місті шевцем. Коли Дегіал з’явився на світ, я зраділа, гадаючи, що він буде гідним наступником свого батька і займеться чесним і шляхетним шевським ремеслом. Але Дегіал уже на восьмому році життя був диваком, задурював собі голову чудесами і чарами, виявляв зневагу до власних батьків і рішуче заявив, що він краще стане невидимим духом, аніж найславнішим у місті шевцем. І я, і мій чоловік сміялися з його намірів і благали, щоб він зайнявся працею сумлінною, чесною і шляхетною. Але він був упертий, не зважав на наші кпини й благання і твердив, що відчуває в собі покликання до чорно-книжного мистецтва. Надаремно і я, і мій покійний чоловік щоденно тлумачили йому, що він повинен прислухатися до наших мудрих порад і вчитися шевського ремесла. Він не хотів вчитися і завдяки вродженим чорнокнижним здібностям з дня на день ставав для нас чимраз більш невидимим. Дегіальчик з дитинства ненавидів людей, тварин і рослини. Він любив тільки музику. У своїй кімнаті він зібрав тисячі найрізноманітніших ґонґів і бив у них цілими днями й ночами. Постійне звучання ґонґів відбирало сон у мене й мого покійного чоловіка. Ми мали безсонні ночі, які нас виснажили й позбавили сил до праці. Тому одного дня і я, і мій покійний чоловік так сказали Дегіалові:

«Недобрий сину, ти не тільки стаєш для нас щораз більш невидимим, але до того ще й відбираєш у нас сон звуками ґонґів і наражаєш нас на виснаження й хвороби. Просимо тебе обоє, аби ти припинив гру на ґонґах і перестав робитися невидимим. Якщо ж ти й надалі обстоюватимеш упертість і неслухняність, то відрікаємося від тебе навіки! Бо ми не хочемо мати невидимого сина, який цілими днями й ночами грає на ґонґах. Бо не для того батько працює на твоє утримання, не для того матір зродила тебе на світ, аби ти бавився в невидимість і грав на ґонґах, замість зайнятися чесним шевським ремеслом».

У відповідь на наші слова й остороги Дегіал зник нам з очей. Він зробився зовсім невидимий. Ми обоє проклинали його за впертість, неслухняність і за варту осуду прив’язаність до чарів. Відтоді Дегіал покинув батьківський дім і оселився разом зі своїми ґонґами на острові Кассель, де панує як дух могутній, потворний і невидимий. Звучанням своїх ґонґів він відбирає притомність в усіх створінь, сіє навкруги смерть і пострах і не думає про те, щоб зайнятися працею чесною і шляхетною. Хоча він і мій син, але я ненавиджу його усім серцем за його підлу невидимість і потворність. Тому й хочу тебе попередити про задуми Дегіала. Він відчуває ненависть не тільки до тебе, але й до Гіндбада, хоча сам його створив і дав йому чарівну книгу. Тебе він ненавидить, бо ти його зневажив, а Гіндбада — бо він схожий на тебе. І він вирішив убити тебе й Гіндбада, покласти вас в одну труну і поховати в одній могилі.

Мене аж у дрож кинуло на думку про те, що я можу опинитися в одній могилі з моїм ворогом, який схожий на мене, як дві краплі води. Страшною була б могила, в якій спочили би два таких трупи! Хто ж би помолився на такій могилі? Хто ж би знав, за кого має молитися: чи за душу Синдбада, чи за душу Гіндбада? Навіть після смерті переслідувала б мене ота жахлива схожість! І віками мусив би я ділити труну й могилу, і сон вічний, і тишу могильну з моїм ворогом, з моїм двійником, з істотою потворною, бо створеною штучно та й взагалі чорнокнижним способом.

— Добрая бабусю! — заволав я у розпачі. — Порадь мені, що ж я маю зробити, аби уникнути тієї небезпеки?

— Дегіал зараз зайнятий щойно приготуванням відповідних чарів і заклять, щоби з їхньою допомогою звести зі світу тебе й Гіндбада. Вирушай негайно на берег моря, там стоїть саме корабель, який має зараз же відплисти до Басри. Сідай на той корабель і повернися в Багдад. Так ти уникнеш будь-якої небезпеки. Тоді Дегіал, який не зможе дістатися до тебе, дасть спокій і Гіндбадові і дозволить йому й надалі жити у славі і щасті.

Я подякував матері Дегіала за добру пораду. Правду кажучи, заболіло мені те, що, рятуючи себе, я одночасно рятую і Гіндбада, продовжуючи його щастя та славу. Але я більше був схильний причинитися мимовільно до його слави й щастя, аніж опинитися з ним в одній могилі. Я попрощався зі старенькою і щодуху побіг на берег моря.

Там і справді стояв корабель, який зараз же мав відплисти до Басри. Я сів на корабель і невдовзі виплив у море, щораз більше віддаляючись від берегів острова царя Міража.

Я щасливо доплив до тієї Басри без жодних пригод і нещасливих випадків. З Басри я верхи вирушив просто до Багдада. Вид рідного міста наповнив мене радістю. Я пустив коня чвалом і невдовзі зупинився перед своїм палацом. Вбіг у палац і застав дядька Тарабука біля столу. Він сидів і якраз закінчував вірш під назвою: «Тополя серед поля». Я хотів обійняти його, але дядько Тарабук закричав:

— Май терпіння і не переривай мого натхнення! Стій за мною доти, доки я не закінчу вірша, в якому описую певну тополю, що стоїть самотньо якраз посеред певного поля.

Тож я терпляче стояв, чекаючи, поки дядько Тарабук закінчить свій вірш. Дядько Тарабук нарешті закінчив, поставив під віршем свій підпис і аж тоді кинувся мені на шию.

— Отже, ти повернувся, мій дорогий, мій єдиний племіннику! — волав він зі сльозами на очах. — Я ж гадав, що ти загинув у невідомих країнах. Я страшенно непокоївся про тебе. Єдиною втіхою було для мене писання віршів. Щоправда, не вдалося мені виловити з моря моїх рукописів, але зате я написав стільки нових віршів, що зовсім забув про старі. Вернулися до мене веселість і душевна рівновага. Я вже вимовляю слова повністю, а не уриваю їх на середніх складах. Зрештою, від часу твого від’їзду нічого нового не сталося. Усе по-старому. Твої скарби та маєтки застанеш у порядку і в цілості. У тебе, як і раніше, сто палаців, сто садів, сто мішків золота і сто бочок срібла. Пропав лише кутній зуб твого прадіда. Злодій вночі увірвався до палацу, але не встиг вкрасти нічого, окрім шкатулки з чорного дерева із багатостраждальним зубом того прадіда. Я зловив його на гарячому, але він утік через вікно, і я не встиг його впіймати.

Дуже мене засмутила втрата пам’ятного зуба, і дядько Тарабук із властивою йому тямовитістю одразу помітив і зрозумів мій смуток.

— Не смутися, мій дорогий! — заволав він. — Ти повинен радіти, що цілим вернувся додому. Сподіваюся, що відтепер ти даси спокій усяким подорожам і вже ніколи не покинеш рідного міста. Подумай, як же буде добре, і гарно, і спокійно, коли ти житимеш разом зі мною під одним дахом, ходитимеш разом зі мною на прогулянки і разом зі мною снідатимеш, обідатимеш і вечерятимеш. Чи ж не краще отаке домашнє життя, аніж небезпеки подорожей?

Нічого не відповів я на те дядькові.

І відтоді я жив спокійним життям у своєму палаці. Разом із дядьком Тарабуком ходив я на прогулянки і разом із ним снідав, обідав і вечеряв. Дядько Тарабук вголос читав мені свої твори, щоб мене розважити й зробити мій час приємнішим.

Цілий рік минув мені у таких розвагах.

Через рік, однак, домашнє життя стало мені осоружним. Жага подорожей вернулася вдвічі сильнішою. Мені часто снилася Піруза і цар Міраж. А якщо навіть снилися Гіндбад і Дегіал, то уві сні я не відчував до них ніякої ненависті. Я знову прагнув неочікуваних пригод, нехай навіть ті пригоди принесуть мені смуток і нещастя.

Певної ночі приснилася мені країна далека й незнана. Весь мій сон наповнився тою країною. Вранці я прокинувся дивно задумливий. Думав я, звичайно ж, про нову подорож. Я вирішив ще сьогодні попрощатися з дядьком Тарабуком і покинути рідне місто.