Пригоди Синдбада мореплавця

ПРИГОДА П’ЯТА

Духмяний сонячний ранок яснішав у чистому небі, коли я мчав верхи вулицями Багдада, поспішаючи до свого палацу.

Мене здивував незвичайний рух і крики, які посилювались і наростали у міру того, як я наближався до площі, що знаходилась неподалік мого рідного гнізда. В’їхавши на площу, я пережив безмежне здивування. Величезний натовп людей галасливо і збуджено юрмився навколо якогось предмета, якого я не міг бачити. Я чув дивні вигуки й горлання, які наповнювали повітря диким безладом.

— Божевільний, божевільний! — кричали одні.

— Шаленець, шаленець! — волали інші.

— Скажений, скажений! — верещали ще інші.

— Несповна розуму, несповна розуму! — бурчали досить голосно ті, які стояли недалеко від мене.

Співставляючи ті вигуки й горлання, я без особливого труду дійшов висновку, що — незалежно від певної різниці у поглядах на ступінь шаленства — усі згідно й одностайно визнають за кимось певний брак, нестачу й звихнення розуму.

Я затримав коня і, звернувшись до першого ближчого свідка незнаного мені лиха, запитав, що сталося.

— Сталося щось, чого ніхто не розуміє! — відповів той. — Я надто далеко від місця випадку, аби міг розповісти тобі, що там діється зараз.

— А де ж це місце випадку?

— Там, у центрі площі, де найбільша тиснява й галас. Саме там стоїть отой дивний чоловік, якого ніхто не може зрозуміти. Май, однак, терпіння, і дізнаєшся про деталі цікавіші, аніж ті, які я наразі міг тобі сповістити. Ті, які стоять майже впритул до того чоловіка, передають новини сусідам, сусіди — дальшим рядам, аж нарешті новини, переходячи з вуст у вуста, дійдуть і до нас, які займають останні місця.

Саме в цю мить я побачив, як новина з місця випадку, ідучи з вуст у вуста, наближалася швидко до мого сусіда, який тут же обернувся до мене, щоб і мені сповістити її в свою чергу.

— Тікають, все ще тікають! — вигукнув нарешті він мені в саме вухо.

— Хто тікає і від кого? — запитав я.

— Ще не знаємо — хто, ані не знаємо — від кого. Знаємо лише, що тікають. Це все, що з тієї новини дійшло до нас, які займають останні місця. Тікають! Розумієш? Тікають! Але май терпіння і дізнаєшся про інші, цікавіші деталі.

Якась нова звістка, з якою, видно, не можна було зволікати, ішла якраз із вуст до вуст.

— Що там чути нового? — запитав я сусіда, який уже отримав нову звістку.

— Усе ще тікають! — вереснув сусід. — Мене вже перестала дивувати та обставина, що тікають, але я дивуюся, що усе ще! Розумієш? Усе ще!

— Чи досі невідомо, хто й від кого?

— Яка різниця, хто й від кого! — вигукнув сусід. — Досить того, що усе ще!

У цю мить до вух мого сусіда дійшла нова звістка.

— Їх є тисяча! — ревнув він несподівано, передаючи мені нову звістку. — Не більше, не менше, а тисяча!

— Що означає це число?

— Дякуй Богові, що ти знаєш число, і не допитуйся про предмети, ним позначені, — відповів сусід. — Задовольнися тією звісткою, що предметів, позначених цим числом, є аж тисяча! Розумієш?

— Просто власним вухам не хочу вірити, що того чи, може, іншого є аж тисяча!

Незабаром сусід мій отримав нову звістку, якою тут же поділився зі мною.

— Дівчат! — ревнув. — Тисяча дівчат! Розумієш?

Ці слова породили у мене певні обґрунтовані побоювання. Я аж здригнувся від думки, що героєм незнаного мені докладно випадку є дядько Тарабук разом із тисячею своїх дівчат.

Оскільки мене лише дратували уривчасті й надто неконкретні звістки, які доходили до представників останніх місць, і оскільки наростаючий крик і ґвалт натовпу свідчив про якийсь надто жалісний стан згаданого героя, я вирішив продертися силою через натовп аж до самого «місця випадку», аби в даному разі прийти на допомогу моєму дядькові.

Я стиснув коня острогами і, торуючи собі дорогу кінськими грудьми, дістався на середину площі. Передчуття не обманули мене! У самому центрі площі, з чуприною, розвіяною на чотири сторони світу, з обличчям болісно зморщеним і місцями зблідлим, з руками, що виглядали як два оскаженілі помела й були зведені до найдальших небесних просторів, стояв, а радше стовбичив, а радше стирчав мученицьки дядько Тарабук, як пам’ятник скорботі, а радше — як непомірно перебільшене у своїх муках городнє опудало! Очі витріщив просто перед собою — в далечінь, в безкінечність, у безкрай! Рота роззявив так широко, що часом той справляв враження заїжджої брами, а часом — навпаки — враження якоїсь зовсім самотньої, зайвої і неймовірних розмірів літери О, так наче ця літера була головною, а й навіть єдиною літерою алфавіту! З середини цієї літери, а радше з відкритого рота дядька Тарабука вилітали звуки, подібні до тих, які видають із себе глухонімі, коли хочуть поділитися з кимось якоюсь страшною звісткою, котра вимагає незвиклого поспіху. На додаток я помітив, що червоношкірий ніс дядька Тарабука конвульсійно здригався, немов нажаханий виразом решти обличчя, з яким його так тісно пов’язували кровні узи!

Я зіскочив з коня і схопив дядька за одну з простягнутих до неба рук.

— Що сталося? — гукнув я щосили. — Швидше кажи, що сталося?

Ті самі, що й до цього, звуки безладно й гуртом виривалися з горла нещасного дядька. Набіглі кров’ю яблука його очей звернулися до мене, але не пізнали моєї особи.

Я роззирнувся навкруг, щоб на власні очі побачити, якого роду лихо сталося з моїм дядьком.

На площі, яка була місцем таємничого випадку, перехрещувалися чотири вулиці, що розходились на чотири сторони світу. На кінцях тих вулиць я побачив кількох дівчат і одразу пізнав у них довірених осіб натхнення мого дядька. Біля кожної дівчини стояв юнак і кінь. У ту мить, коли я це побачив, юнаки якраз скочили на коней і, схопивши в оберемок кожен свою дівчину, помчали щодуху на чотири сторони світу: одні — на північ, другі — на південь, інші — на схід, а ще інші — на захід.

Безумні очі дядька Тарабука рвалися слідом за втікачами. Його руки простягалися тепер по черзі у бік усіх чотирьох вулиць.

— Хапайте їх! Хапайте! — заволав він з нелюдським розпачем. — Це твори мої! Мої твори!

— Божевільний, божевільний! — знов загукали в натовпі. — Шаленець! Скажений! Про які він твори править?

— Твори мої, твори! — ревів дядько Тарабук. — Тисяча їх було, і усі втекли! Втекли й понесли із собою увесь скарб моєї душі! Знайшли собі якихось підозрілих шмаркачів, шибеників, капосників — і втекли з ними на схід і на захід, на північ і на південь!

Я знову кинув оком на чотири вулиці, що виходили з площі, і зі смутком ствердив, що рештки відомої «тисячі» тікали щодуху згаданими вулицями, зникаючи з очей на поворотах.

Дядько Тарабук знерухомів, застиг, тимчасово втратив відчуття, розум і волю. Я узяв його під руку і скерував його кроки до палацу. Він ішов слухняно й несвідомо, хоча і з помітними зусиллями. Натовп роззяв супроводив нас аж до самого дому.

Коли я увійшов з дядьком у кімнату, він вишептав цілковито зламаним голосом:

— Хто б ти не був, злий дух чи приятель, посади мене в крісло, бо я страшенно стомлений, а не маю сили волі, наказ якої міг би допровадити мене до сидячої позиції.

Я посадив дядька в крісло і став поруч.

— Дядечку, — сказав я, — опам’ятайся і заспокойся. Хіба ти не пізнаєш мене? Це ж я, твій племінник Синдбад!

— Вірю тобі на слово, — відказав дядько, — хоча у сто разів більше хочу власними очима справдити ідентичність твоєї особи.

І дядько звів на мене очі, які до цього були нерухомі й нічого не бачили.

— Я пізнаю тебе, — шепнув він голосом слабким і хворим. — Я пізнаю тебе, мій дорогий Синдбаде. Ти вертаєшся якраз тоді, коли я, навчений гірким досвідом, можу дати тобі добрі та цінні на майбутнє поради. Стійкішим є пергамент, стійкішим є папір, ніж пам’ять дівчини-шелихвістки. Якщо ти колись писатимеш вірші, записуй їх на пергаменті чи на папері, кресли їх хоч великим, хоч малим пальцем на піску, але ніколи не закарбовуй їх у дівочій пам’яті! Тисячі дівчат довірив я свої твори, і жодна з цієї тисячі не дотримала щодня наново повторюваної обітниці! Останнім часом я сплодив стільки віршів, що на кожну дівчину припало дев’ятсот дев’яносто дев’ять чудесно римованих витворів. Чи ж можна було молоду й свіжу дівочу пам’ять обтяжити прекраснішим і вдячнішим тягарем? А однак спіткала мене невдячність, яка о помсту волає до неба! Щоправда, я помітив, що від якогось часу усі вони дещо зблідли й змарніли. Але зовсім не помітив, що всі вони снували проти мене змову, страшну й злочинну! Справді, не знаю — як, де і коли — усі заручилися з якимись шалапутами, вітрогонами, пройдисвітами і разом зі зграєю своїх наречених задумали спільну втечу. Сьогоднішній день і був якраз домовленим днем цієї втечі. Ледь розвиднилось — я почув у палаці якийсь шурхіт, шелестіння і наповнену смішками метушню. Але я був такий стомлений безсонною ніччю, що мені не хотілося вилазити з ліжка і з’ясовувати причину тих шурхотів і шелестінь. Я заплющив очі й запав у найсмачнішу ранкову дрімоту, яка, не входячи в межі обов’язкового сну, становить тим миліший, бо несподіваний сюрприз. Ніколи я ще так смачно, так глибоко і так самовіддано не дрімав. Ця дрімота, хоча й винятково покріплююча, тривала коротко, як і взагалі будь-яке щастя. Прокинувся я досить бадьорим і, пригадавши оті шурхоти й шелестіння, почав пильно прислухатися. В палаці, однак, стояла цього разу тиша, така глибока й така непорушна, наче хтось його обезлюднив. Я тоді спішно одягнувся і пробіг усім палацом, аби викрити причини згаданих шурхотів і шелестінь. Зазирнув я і в кімнати, де жили дівчата. Кімнати були порожні. Недобре передчуття стиснуло мені серце, а в горлі я відчув щось на зразок непереносного клубка. Пройнятий у серці поганим передчуттям і мучачись незносним клубком у горлі, я вибіг з палацу. Вид натовпу, згромадженого на вулицях, підтвердив мої побоювання. Я бігав, і — наскільки пам’ятаю — притомність думки меншала в мені з кожним кроком. Зараз мені важко сказати, з яким великим запасом притомності, що швидко меншав, дістався я нарешті до площі. Там я надибав своїх дівчат. У мене немає слів, дорогий Синдбаде, аби описати тобі розпач, який охопив мене при виді того, як невірні дівчата разом зі своїми нареченими тікали верхи з моїх пройнятих жахом очей! Надаремно волав я, надаремно погрожував, надаремно соромив їх, нагадуючи дані мені ще вчора обітниці! Ніщо не допомагало! Ніщо їх не навернуло, не втримало від задуманої втечі!

Я мусив власними очима дивитися на те, як вони по черзі зникали на поворотах вулиць, позбавляючи мене раз і назавжди моїх творів, які, безперечно ж, викинуть зі своєї пам’яті, як тільки повиходять заміж за своїх капосників! Натовп узяв мене, мабуть, за божевільного і не підпускав до дівчат, гадаючи, що я збираюся їх повбивати у нападі якогось шалу чи безумства. Вони повтікали усі! Я безповоротно втратив свій кількарічний поетичний доробок! І ось я лишився сам — без тисячі дівчат і без дев’ятисот дев’яноста дев’яти тисяч моїх шедеврів!

Вимовивши це слово: «шедеврів», дядько Тарабук заломив руки і розплакався, як дитина. Я втішав його, як міг і як умів, але що ж значили слова потіхи порівняно із такою незаперечною і такою розпачливою реальністю? Дядько плакав доти, доки йому вже зовсім забракло сліз. Тоді він сам підтвердив свій внутрішній стан.

— Недавно на площі, — сумно сказав він, — мені забракло слів, аби висловити свій розпач. Тепер мені забракло сліз, аби виплакати свій розпач. Тож залишається мені одне: спати доти, доки не висплюсь і не знайду сил для нової праці.

Я сам власноручно поклав дядька спати. Він заснув таким камінним сном, що прокинувся аж другого дня увечері. Сон надзвичайно підбадьорив і навіть омолодив його. Цього разу він не виявляв жодного розумового розладу. Про недавнє лихо нагадувала хіба що одна єдина новонабута звичка, коли дядько надто часто вживав у розмові слово «тисяча», що, однак, не тільки не справляло поганого враження, але навіть кількісно підсилювало деякі згадувані дядьком предмети.

— Як спалося? — запитав я пробудженого.

— До тисячі чортів, не найгірше! — вигукнув дядько, протираючи очі. — Чого ти так дивишся на мене, наче маєш тисячу очей на лобі? Я такий голодний, що охоче зжер би тисячу биків. За обідом розкажеш мені про свої пригоди. Я наперед знаю, що не абищо маєш до оповіді, бо з тебе хлоп, як тисяча. Але розкажи мені усе докладно, бо останнього разу розповідав лише тисячне через тисячне. Наскільки я пам’ятаю, ти повернувся з четвертої подорожі. Тож не журись, якщо вона не зовсім вдалася, бо, як каже прислів’я: до тисячі разів штука.

Дядько замість «хлоп, як сто» говорив тепер «хлоп, як тисяча», замість «п’яте через десяте» вживав дуже невдалий вираз «тисячне через тисячне», а місткість прислів’я «до трьох разів штука» помножив і розтягнув аж до тисячі.

За обідом я розповів йому про все, що зі мною сталося. Дядько зацікавлено слухав, але під кінець розповіді обличчя у нього видовжилось, а в очах з’явився досить прикрий вираз гіркоти.

— Бачу, що ти, незважаючи на обіцянку, жодній зустрінутій королівні не подарував мого вірша, — сказав він нарешті з бездонним сумом у голосі.

— Я мав стільки клопотів, нещасть, подій і вражень, що зовсім забув про ту обіцянку.

Дядько нічого на те не відповів, але я відчував, що десь у глибині серця має до мене уразу.

Цілий день аж до ночі провели ми в розмовах. Ніч прийшла ясна, духмяна, зоряна. Я заснув міцним сном. Уві сні прийшла до мене Ургела й цілу ніч грала мені на золотій лютні. Коли я під ранок прокинувся, то побачив дядька, який стояв біля мене і дослухався до чудових звуків, що вибігали у світ із мого сну.

— Треба визнати, що та твоя Ургела грає так гарно, як по нотах! — сказав він, уважно до мене придивляючись.

— Щоночі уві сні приходить до мене, а в руках має золоту лютню, — відповів я.

— А чи не міг би ти її попросити, щоби цієї ночі вона мені приснилася? — несміливо запитав дядько.

— Не можу, — відповів я, — бо для неї приснитися означає те ж саме, що вийти заміж. Важко мені просити її, аби вийшла за вас, дядечку, заміж, бо ж вона якраз за мною заміжня.

Дядько глибоко зітхнув і не відповів нічого.

Від часу мого приїзду в Багдад Морський Диявол ані разу мені не приснився, бо не знайшов для себе місця всередині мого сну, який цілковито заповнила Ургела. Звуки її лютні відлякували Морського Диявола, а окрім того, важко було такій, як згаданий Диявол, почварі прокрастися в сон, на сторожі якого стояла чудесна ворожка. А ще припускаю, що не хотів він являтися мені у якійсь людській подобі, бо знав, що я тепер впізнаю його по диявольській морді, яку він час від часу змушений буде мені показати. Тому він вирішив вдатися до іншої вигадки, аби спокусити мене на нову подорож і так чи інакше обтяжити мене відомим листом.

Одного разу, коли я гуляв за містом, він з’явився мені у своїй власній подобі. Мене здивувала його зухвалість і безсовісність.

— Як ти смієш показуватись мені на очі? — закричав я гнівно. — Твоя нав’язливість не має ні міри, ні меж!

— Не гнівайся на мене, — відповів Морський Диявол. — Я вирішив ніколи не спокушати тебе до подорожей, а зовсім до інших вчинків.

— До яких? — запитав я, насупивши брови.

— До дуже незначних, — спокійно відповів Диявол. — А саме, хочу тебе зневолити до того, щоб ти, по-перше, вбив уві сні Ургелу, по-друге, вбив наяву дядька Тарабука і, по-третє, сміявся з тих двох вчинків і уві сні, і наяву.

Ці слова обурили мене настільки, що я в перший момент остовпів від надміру обурення. А потім охопила мене така лють, якої, напевне, не відчував ніхто під сонцем.

— Я вб’ю тебе, клята потворо! — гукнув я, простягаючи й стискаючи кулаки. — Я вб’ю тебе, поки ти встигнеш ще раз повторити ці злочинні слова!

Зі стисненими кулаками я кинувся на Диявола. Але той, вдаючи переляк, почав щодуху тікати від мене.

Моя лють ставала чимраз більшою, бо потвора, тікаючи, обертала до мене свою пику і повторювала весь час оці слова:

— Ти повинен убити уві сні Ургелу, вбити наяву дядька Тарабука і сміятися з цих двох вчинків і уві сні, і наяву.

Я невтомно переслідував його, але він тікав так спритно, що вислизав з моїх рук у мить, коли я вже був певен перемоги.

Лють моя була такою великою, що я вирішив переслідувати його і день, і два, і три, аж поки не схоплю і не покараю.

Я в ту мить осліп для всіх інших почуттів, опріч гніву і помсти. Ні навкруг, ні перед собою я не бачив нічого, крім Морського Диявола, якого хотів, якого повинен був схопити. Хто ж мені повірить, якщо я скажу, що ми бігли два дні й дві ночі без спочинку! Але саме так і було! Два дні й дві ночі — без передиху, без спочинку! Диявол утікав у напрямку Басри, і на третій день я вже гнався за ним вулицями того міста. Але я навіть не помітив, що ми знаходимося в Басрі. Осліплений люттю, я не бачив міста, бачив тільки Морського Диявола, якого хотів, якого повинен був схопити. Потвора тимчасом скерувала свій біг до морського порту. Я біг за ним. Таким робом добігли ми до самого порту, де стояв корабель, який оце зараз мав вийти в море. Але я не бачив ні корабля, ні порту — бачив тільки Диявола, якого повинен був схопити. Він якраз обернув до мене свою пику і заволав востаннє:

— Ти повинен вбити уві сні Ургелу, вбити наяву дядька Тарабука і сміятися з тих вчинків уві сні і наяву.

Він повторив ці слова востаннє і вбіг на борт корабля, що відпливав. Я вбіг за ним. Я й не помітив, що корабель вже відійшов від берега і погойдувався на хвилях у відкритому морі. Я не міг цього помітити, бо якраз побачив, що на спині Морського Диявола стирчить краєчок якогось білого предмета, і за нього я можу його без труду схопити. Я швидко простяг руку і вхопив отой краєчок, який залишився у мене в руці, а Морський Диявол одним стрибком перескочив через борт корабля і зник у морських глибинах. Я залишився на палубі корабля, що кудись плив, з отим білим предметом в руці, а предметом тим був — не більше, не менше — віддавна вже знаний мені лист Морського Диявола.

Само собою ясно, що моє раптове і незвичне вторгнення на корабель разом із Морським Дияволом не лишилося непоміченим і капітаном, і командою. У першу мить, при виді переслідуваної мною потвори, капітан остовпів, а команда скаменіла від подиву. Внаслідок цих двох обставин — остовпіння і скаменіння — нам не чинили жодних перешкод і дозволили вбігти на борт відпливаючого корабля. Але тепер і капітан, і команда оговталися від перших надто несподіваних вражень і вирішили, мабуть, так чи інакше виразити свою особливу думку щодо мого самозваного включення своєї особи у список законних пасажирів.

Скупчилися навколо мене саме тоді, коли я стояв, тримаючи в руці листа Морського Диявола, який, перескочивши щойно через борт корабля, зник у глибинах спіненого моря. Великий шум і сум’яття зчинилися навколо моєї нещасної особи. Один старий і бувалий матрос напрямки підійшов до мене і став мене пильно й допитливо з голови до ніг оглядати. Я непорушно застиг на місці — з витріщеними широко очима і простягнутою вперед рукою, в якій застряг клятий лист. Я зрозумів, що був іграшкою диявольського підступу, за допомогою якого настирлива потвора вже вп’яте змусила мене до подорожі. Поглинутий цією думкою, я навіть не помітив, що старий і бувалий матрос легенько торкнувся моєї простягнутої вперед руки, а потім узяв двома пальцями лист, який у ній застряг. Тоді я опустив позбавлену листа руку і зблід. Старий і бувалий матрос підніс листа до очей і почав його уважно читати. Після чого знов глянув на мене, але вже так грізно, що я перелякався. Старий і бувалий матрос негайно помітив мій переляк і був, мабуть, у захваті від сили власного погляду, бо в мовчанні почав раз по раз закидувати мене блискавками невідпорних і неуникних поглядів. Та чинність тривала декілька хвилин і завдавала мені нестерпних і невідомих досі страждань особливого роду, зовнішнім проявом яких було вперте тремтіння усього тіла, а також дуже прикра нестача повітря в грудях. Навчений гірким досвідом, я знав, що мене чекає розлад з усією командою — розлад, який може закінчитись дуже сумним для мене вироком. А втім, я волів якнайгіршого, аби тільки негайного вирішення моєї долі замість отого мовчазного метання поглядів з боку старого і бувалого матроса. Я вже не міг їх довше витримувати, тому тремтячим, уриваним голосом закричав, а радше зашептав, благально простягаючи до нього руки:

— Не муч мене непотрібно ударами своїх поглядів, старий і бувалий матросе! Кажи відверто, що маєш сказати! Щиро й докладно відповім я на кожне твоє запитання, нехай би й відповідь потягла за собою кару смерті! Нехай швидка смерть, аніж твої довготривалі погляди! Ніхто ще ніколи не дивився на мене аж так!

— Знаю я силу свого погляду, — відповів старий і бувалий матрос, — випробував її не на одному злочинцеві, але кожна нова проба справляє мені нову приємність. Ніхто й ніщо не сховається перед моїм поглядом. Я бачу тебе — наскрізь, навиліт, повністю й до останку. Лист, який мені вчасно вдалося вирвати з твоєї руки, — це лист Морського Диявола, а ти — один з його найближчих родичів. Наявність цього листа на кораблі віщує невдачі й лиха. Єдиний, хоча й неповний рятунок для нас — це позбутися якнайшвидше цього листа, а також твоєї особи, яка незаконно вбігла на борт, а перед нею з тих чи інших причин біг сам Морський Диявол. Не мені належить вибір засобів і способів позбутися тебе і листа. Вибір цей належить нашому капітану, який знаходиться тут і який напевне чув моє вищенаведене роз’яснення.

Капітан глянув на мене спідлоба, а тоді сказав суворим голосом:

— Чи хочеш і чи можеш спростувати звинувачення, якими тебе обтяжив старий і бувалий матрос?

— Хочу і можу! — відповів я. — Бо я ніякий не родич Морського Диявола, а лише сліпе знаряддя його хитрих і надокучливих підступів.

Я набрав повітря в груди, голосно прокашлявся і розповів капітанові усі мої з Морським Дияволом пригоди, не виключаючи й останньої, яка мене мимоволі й усупереч намірам загнала на борт корабля.

— Так, — докинув я під кінець. — Присягаюся моєю любов’ю до дядька Тарабука, що Морський Диявол піймав мене у свої тенета і за допомогою навмисної образи, а також удаваної втечі завів з Багдада до Басри, а з Басри — на борт вашого корабля у мить його відпливу.

— Чи маєш якісь докази на підтвердження правди цих слів? — запитав капітан.

— Маю! — радісно вигукнув я.

— Ну, то слухаю, — сказав капітан.

— Маю, щоправда, лише один доказ, але зате незаперечний! — знову із запалом вигукнув я.

— Що ж то за доказ? — іронічно запитав старий і бувалий матрос, примруживши очі.

Під впливом надмірних вражень, а точніше, під насильницькими поглядами старого й бувалого матроса усі думки переплутались у мене в голові, і я навіть припустити не міг, що доказ, який я наведу на підтвердження моїх визнань, наразить мене на те, на що якраз і наразив. Я глянув просто в очі капітанові й сказав:

— Єдиним, але незаперечним доказом моєї правдомовності є те, що, погнавшись за нахабним Дияволом, я не встиг навіть попрощатися з дядьком Тарабуком саме з тієї причини, що взагалі не намірявся вирушати ні в яку подорож.

Уся команда вибухнула голосним сміхом, до якого долучився і сам капітан.

— Тинди-ринди, коржі з маком! — закричав старий і бувалий матрос. — Фіґлі-міґлі! Тере-фере-кукуріку! А чи не маєш там ще в запасі кількох таких гарненьких доказів? Докази такого роду в наших очах мають вартість бабусиних казочок для слухняних дітей, з тією лиш різницею, що ти зовсім не схожий на бабусю, а ми не слухняні дітки! Ти родич Морського Диявола — і баста! Я пізнаю це по виразу твоїх очей, по виразу обличчя, по голосу і по тому, що ти не міг довго витримати моїх могутніх і випробуваних поглядів! Старого горобця не підманиш на полову! Надто я старий і надто бувалий, аби вірити усяким вигадкам такого як ти диявольського фрукта. Тому я повторюю, що вибір способу позбутися раз і назавжди тебе і цього листа належить не мені, а капітанові.

— Наказую, — сказав капітан, — наказую старому матросові, аби негайно викинув лист у море. Тебе ж, диявольський родичу, ми висадимо на першому ж березі, який трапиться нам по дорозі. Припускаю, що буде це берег, а радше безлюдний острів, на якому ти або загинеш від голоду, або помреш від нестерпної самотності, або сконаєш через виключне перебування сам на сам із собою, бо ж ти є насінням диявольським, і своєю присутністю можеш не тільки іншим, але й собі самому, як гадаю, смертельно надокучити.

Нічого я на це не відповів. Я відчував, що всі з мого боку тлумачення ні до чого б не привели. Протягом двох днів плавання ми не бачили навкруг ані суші, ані островів. Протягом цих двох днів я харчувався лиш хлібом і водою, які мені давали за наказом капітана.

Вночі, як і завжди, прекрасна Ургела грала мені на золотій лютні, і звуки її пісні, переливаючись своїм надміром через береги сну, наповнювали чарівною луною всі приміщення корабля, який колихався у такт цих мелодій.

Це помітили капітан і команда, а передовсім старий і бувалий матрос.

Не питали мене, щоправда, про причини й джерела тих звуків, бо на кораблі встановилося таке правило, що ніхто до мене не підходив і ніхто зі мною не розмовляв. Я тільки здаля чув, як старий і бувалий матрос пояснював капітанові походження тих звуків.

— Родичі Морського Диявола, — говорив він, багатозначно наморщуючи брови, — родичі Морського Диявола полюбляють часом ковтати різні предмети, інструменти й знаряддя, бо їхні шлунки перетравлюють навіть каміння. Той, який знаходиться на нашому кораблі, пограбував либонь якогось мандрівного музиканта, аби вкраденими інструментами наситити свій вічно голодний шлунок. Може, проковтнув арфу чи скрипку, чи віолончель, чи контрабас, чи цитру, чи гітару, чи якийсь бубон, який замість того, щоб бурчати, буде грати в нього в череві доти, доки його до кінця не перетравить.

Капітан дуже дивувався запасам знань старого й бувалого матроса, а той лиш хитав сумно головою, наче вболіваючи за проглинутою мною гітарою чи бубном. Нарешті, на третій день неспішного плавання, ми побачили перед собою острів — самотній, безлюдний і кам’янистий. Саме на цей острів мене й висадили, а точніше, наказали висісти. Ледве я став ногою на землі, як корабель відплив і незабаром зник із моїх очей. Я залишився сам, не знаючи, де опинився. Острів був покритий скелями. Поза тим — ані дерев, ані птахів, ані струмочків, ані навіть стеблини трави. Скелі, скелі та скелі. Поміж скелями звивалися покручені стежки. Я почав блукати тими стежками, роздумуючи про близьку голодну смерть, яка мене чекала.

Раптом за поворотом однієї стежки я побачив палац, викутий у скелі. Він мав величезні двері з сірого каменю, які були відчинені навстіж. Я тут же увійшов всередину палацу. Вбіг безлюдними сходами на другий поверх, а звідти — у великі золотисті кімнати, де стояв смачний дух різних страв. Кімнати, однак, були порожні, безлюдні, самотні. Принюхуючись до запахів смаженого, печеного й тушкованого м’яса, я йшов далі — з кімнати в кімнату — аж нарешті в останній кімнаті побачив людську постать. Був то ані ще молодий, ані вже старий товстун, одягнений у яскраво-жовті й такі блискучі шати, що я мимоволі прикрив уражені очі.

Його пухкеньке обличчя мало аж три пухкенькі підборіддя, які він весь час погладжував не менш пухкенькою долонею. Задумливо й зосереджено ворушив він пухкенькими губами й поцмокував пухкеньким язиком так, наче оцінював смак щойно спожитих страв, аромат яких, густий, жирненький і ще теплий, щедро насичував і урізноманітнював повітря кімнати. Він навіть не глянув на мене, надто зайнятий розсмаковуванням своїх свіжих і духмяних піднебінних спогадів.

Кожен його рух і кожен вираз обличчя збуджував у мене такий нестерпний і такий нестримний апетит, що я не міг і на мить відірвати очей від отих рухів та виразів. Так ми й перебували в мовчанні добрих декілька хвилин.

Нарешті товстун зволив звернути увагу на мою присутність і, зовсім мені не здивувавшись, сказав масним і смаковитим голосом, ніби й ненароком:

— О, мені дуже приємно побачити зненацька у своєму палаці гостя, певною мірою непрошеного.

— Я мандрівник, який заблукав серед скель цього острова, — відповів я, прислухаючись до його неустанного цмокання язиком. — Гадаю, що на всій земній кулі немає людини голоднішої за мене, яка б одночасно вдихала ніздрями стільки смачних і чудових запахів.

— Як то! — вигукнув товстун, дуже розхвилювавшись. — Ти голодний, і ніхто тебе й досі не нагодував! Бійся Бога, чоловіче марудний, чому ж ти раніше до мене не прийшов? Був би собі з’їв свіжий і запашний обід, а зараз, на жаль, змушений будеш задовольнитися підігрітими рештками. Я наперед прошу за це вибачення, але бачить Бог, не моя в цьому вина! Як ти міг так спізнитися на обід? Ти зробив мені, чоловіче недобрий, велику кривду і ще більшу прикрість. Кажи ж мені швидше, чоловіче впертий, чи достатній маєш апетит, бо в разі недостатнього апетиту я дам тобі настоянки на гірких травках, які негайно той апетит пробудять.

— Зовсім не треба мені тих травок! — закричав я нетерпляче. — У мене справжній вовчий апетит, і кожна хвилина зволікання завдає мені нестерпних мук!

— Терпіння, терпіння, запальний чоловіче! — сказав товстун, лагідно усміхаючись. — Спочатку мусимо сісти до цього столу, який стоїть майже посеред кімнати.

Я сів на вказаний стілець.

— Значить, ти говориш, що апетит маєш достатній? — знову запитав товстун, сідаючи навпроти й потираючи свої пухкенькі долоні.

— Достатній, цілком достатній! — гукнув я щосили. — Нічого мені не бракує, крім їжі! Кожна хвилина зволікання викликає у мене нелюдську слабість!

— Терпіння, терпіння, чоловіче нетерплячий! — знову сказав товстун, добродушно погладжуючи своє потрійне підборіддя. — Ми ж повинні спершу обдумати склад і послідовність страв. Я хотів би знати, що ти хочеш з’їсти спочатку, а що потім? Але передовсім я покличу слугу, щоб нам чимшвидше накрив до столу.

Говорячи це, він плеснув у долоні, так ніби на слугу, а хоча ніхто на те плескання не прийшов, він повернув до дверей своє пухкеньке обличчя з таким виразом, наче у дверях саме з’явився викликаний слуга.

— Дорогий мій Калебасе, — сказав він до уявного слуги в дверях, — накрий чимшвидше до столу, бо маємо гостя, якого я прагну пригостити найкращим обідом, тим більше, що йому нічого не бракує, крім їжі.

У першу мить мені здалося, що цей добродушний на вигляд товстун — божевільний, але одразу ж спало мені на думку, що він просто любитель жартів, і я вирішив — щоб на майбутнє завоювати його прихильність і гостинність — потакати цим жартам і разом з ним удавати, що цілком вірю в реальність уявних предметів.

— Дуже мені сподобався на вигляд отой Калебас, — сказав я поважно. — Він мені дуже нагадує одного старого й бувалого моряка, якого я зустрів на кораблі під час моєї останньої подорожі.

— Це старий і вірний слуга, — відповів так само поважно товстун. — Я ціную його і люблю за квапливість, з якою він виконує кожне доручення. Чи не помічаєш, як швидко він накриває на стіл?

— Я в захопленні від твоєї спритності й услужності, поштивий Калебасе, — сказав я, звертаючись до неіснуючого слуги, і, зробивши негайно рукою в повітрі такий рух, яким звичайно дають на чай, додав голосом скромним і привітним: — Маєш, мій любий, тисячу дукатів, щоб зігрітися. Це дрібничка, але все ж тобі придасться.

— Не псуй мені слуг надмірною щедрістю, — крадькома шепнув товстун, нахиляючись до мене і погрожуючи мені під носом пальцем.

— Стіл вже накритий! — вигукнув я, вдаючи безмежну радість. — Тепер можемо сміливо вимагати найвишуканіших страв! Чи не так?

— Від чого почнемо? — запитав товстун, примруживши очі та вдаючи глибоку задуму. — Гадаю, що найкраще було б почати від якоїсь невинної закуски на зразок сардинок в олії, які, ублаживши злегка піднебіння, не відібрали б апетиту для наступних страв.

— Згода! — сказав я, вдаючи радість і задоволення.

Товстун знову плеснув у долоні.

— Чи не бачиш там у дверях Калебаса? — запитав він, почекавши.

— Стоїть там вже якийсь час, чекаючи твоїх наказів, — відповів я.

Товстун повернув голову до дверей.

— Поштивий Калебасе, — сказав він з добродушною усмішкою, — принеси нам баночку сардинок в олії, але миттю, бо гість має вовчий апетит, і спішно йому до закуски.

— Не такий я вже й голодний, аби не міг хвилинку почекати, — зауважив я напрочуд ввічливим голосом, вдаючи свого роду соромливість і збентеженість людини, яка не хоче надто зловживати гостинністю господаря.

— Не церемонься, чоловіче соромливий! — вигукнув товстун. — Проси, чого тільки душа запрагне! Мій дім — твій дім. Гостинність — це мій єдиний недолік. Але ось і сардинки вже з’явилися на столі. Благаю тебе, чоловіче стриманий, їж, скільки влізе! Чим хата багата, тим і рада!

І говорячи це, товстун своєю пухкенькою ручкою вправно й услужно підсунув мені неіснуючу баночку уявних сардинок у не менш уявній олії.

Я почав діставати їх з банки невидимою виделкою і класти на невидиму тарілку. Товстун теж, ідучи за моїм прикладом, витяг виделкою одну сардинку, швиденько всунув її в розкритий завчасу рот, проковтнув, облизався і сказав:

— Свіжесенькі! Таких сардинок ти точно ніде не їв. Я наказую приправляти їх лавровим листом та гвоздикою, щоб таким чином оживити й зробити гострішим нудотний смак олії.

— Найдобірніші! — вигукнув я, вдаючи, що ковтаю одну за одною уявні сардинки.

— Не церемонься, чоловіче недобрий, і візьми ще, хоча б кілька.

— Вже не можу, справді не можу! — відмовлявся я надзвичайно ввічливо.

— Ти робиш мені кривду і прикрість! — викрикнув товстун. — Візьми хоча б оцю одну, що лежить збоку, так гарненько скупана в олії, і сріблясто поблискує товстеньким черевцем, у якому якраз стирчить самотня й така приваблива гвоздичка, наче показує, що саме із цього місця варто цей делікатес починати.

— Візьму тоді ще цю одну за умови, що то вже остання.

Коли я їв вказану мені товстуном сардинку, він знову плеснув у долоні й повернув голову до дверей.

— Калебасе, — закричав він, — подай-но нам миттю дві чашки бульйону з паштетиками.

— Я страшенно люблю бульйон, — промовив я.

— Ну то пий, поки гарячий, але обережно, щоби губ не попік.

— Паштетики… чудові! — сказав я, вдаючи захват.

— Правда ж? — закричав товстун, хухаючи і ворушачи кругло розкритими губами, так, наче смачно боровся з надто гарячим паштетиком. — Це паштетики за моїм власним рецептом. В їхній духмяній і паркій середині є трішечки рябчика, сама дрібка каплуна, наперсточок мозку і золотистий кусочок волового шпику. І то справді чудова мить, коли оті з різних місць узяті м’ясива й жирочки увійдуть між собою в мовчазне порозуміння, щоби спільно створити єдиний і неподільний делікатес! Рябчик позичить смаку від каплуна, каплун — від мозку, аж нарешті всі три просякнуть проникаючим наскрізь шпиком, щоб набухнути й підготуватися до останнього танення на шляхетному піднебінні очікуваного гостя!

Кожне слово товстуна аж до болю збуджувало мій голод і апетит. Я, однак, вирішив до кінця грати обрану роль в надії, що товстун зжалиться нарешті наді мною і пригостить хоча б одною справжньою стравою.

А тимчасом я повинен був поїдати уявні страви, які нам подавав уявний Калебас. Було тих страв без ліку, так що під кінець я зовсім збився з рахунку.

Настала нарешті хвилина, коли товстун наказав подати вино і десерт. Уявний Калебас негайно виконав це розпорядження.

— Стіл прогинається під пляшками з вином, — сказав товстун, показуючи пусту поверхню столу. — Чи ти добрий знавець вин?

— Аякже, — відповів я.

— Дозволь тоді, чоловіче вибагливий, щоб я до країв наповнив твій келих оцим винцем з Папужих Островів, які відзначаються тим, що немає на них жодної папуги, а лиш найдобірніші сорти винограду.

Я вдав, що схопив у руки наповнений келих і припав до нього вустами.

— Бачу, що ти одним духом усе вихилив; дозволь, я тобі доллю.

— Я не хочу перебрати в питті міру, — відповів я, усміхаючись, — бо хоч і маю міцну голову, однак вино може в голові зашуміти, а тоді… я не відповідаю за власні вчинки.

— Не ухиляйся від пиття, чоловіче обачливий! — закричав товстун. — Скільки вина в головах, стільки правди і в словах! Або, якщо хочеш: скільки в череві вина, настільки й душа міцна! Пий хоробро, як ти козак добрий! Поки дихає душа, повну чарку не лишай!

І знову подав мені неіснуючий келих, наповнений вином, якого не було.

Я почав вихиляти келих за келихом, аж нарешті прибрав такий вигляд, наче сп’янів. Я підвівся зі стільця і нестійкою ходою, хитаючись на всі боки, наблизився до товстуна. Голод і злість аж трусили моїм тілом. Я вирішив покарати чудернацького і безжального господаря.

— Назвав би я тебе ослом, якби ти не був схожий на кабана, — сказав я, вдаючи белькіт п’яного і поплескуючи його долонею по пухкеньких підборіддях.

Товстун швиденько відсунувся від мене.

— Бачу, що напився ти не на жарт, чоловіче нерозважний! — вигукнув він з удаваною посмішкою.

— Налий мені ще чарку! — ревнув я, хитаючись наче п’яний.

— Досить вже вина, досить! — крикнув товстун. — Ти вже добре перебрав.

— В такому разі я сам собі келих наповню! — відповів я ображеним тоном і зробив рукою над столом такий рух, наче наповнював келих. Після чого наповнений таким чином келих я вихилив до дна.

— Чоловіче невиправний! — закричав товстун. — Та ж я гадаю, що ти ледве на ногах тримаєшся! Скажи мені принаймні, які ти штучки по-п’яному виправляєш?

— Б’ю! — відказав я.

— Б’єш? — запитав товстун, помітно перелякавшись.

— Б’ю! — повторив я твердо.

— Кого? — запитав товстун.

Замість відповіді я схопив його за шию, повалив на землю і почав раз по раз цідити кулаками. Жах його був такий великий, що він навіть не крикнув. Нагородивши його відповідною кількістю ударів, я підняв його з землі, схопив за горло й припер до стіни.

— Пусти мене, пусти! — заволав він, блідий від страху. — Я накажу подати тобі найсправжнісінькі, найреальніші страви! Я віддам тобі в жони свою доньку-одиначку разом із половиною мого маєтку! Не позбавляй мене життя, яке я так любо проводжу в досконалій бездіяльності й споживанні незрівнянних делікатесів!

Я випустив з рук його пухкеньке горло і глянув йому в очі з докором, болем і гнівом.

— Як ти міг так знущатися над моїм голодом? — запитав я вимогливо.

— Пробач мені мою жорстоку каверзу, але ти прийшов у ту мить, коли я не міг вчинити інакше. Я саме завершив обід, що складався виключно з делікатесів за моїми власними рецептами, бо ж я — незрівнянний ласун і ненажера й навмисне оселився з донькою на цьому самотньому острові, щоби в цій самотності зосередити усі сили моєї душі в єдину цілість і оту цілість використати лише для вникання в найпотаємніші присмаки найрізноманітніших страв. Отож, ти з’явився в ту мить, коли я, з’ївши особливо вдалий обід, журився, що не можу того обіду повторити від початку до кінця через те, що переповнений шлунок зовсім відмовлявся мене слухатись. Ми обидва переживали однакові муки, бо однаково — незважаючи на охоту поїсти — не могли їсти: ти — через відсутність їжі, я ж — через зловживання нею. Тому й розізлив мене, а навіть образив до глибини душі твій вовчий апетит і здатність пожирання страв, які для мене, тимчасово принаймні, зробилися недоступні. То я й задумав посміятися з тебе у спосіб — і справді — нелюдський. За це спіткала мене з твоїх рук слушна кара, за яку я не маю до тебе ні найменшого жалю, боявся я лиш надмірного продовження тієї кари, бо таке продовження могло б привести до наслідків дуже сумних для мене. А втім, ти мені подобаєшся так сильно, що я охоче зроблю тебе своїм зятем. Але передовсім я повинен тебе — тепер уже насправді — нагодувати, бо ти можеш сконати з голоду ще до одруження з моєю донькою, врода якої неодмінно тебе полонить.

Товстун приязно потиснув мені обидві руки і, схопивши підвішений на стіні молоточок, вдарив ним у ґонґ над дверима. На протяжний, мелодійний і багатий на відлуння звук ґонґа з’явився у дверях справжній Калебас.

Товстун пошепки дав йому відповідні доручення — і незабаром стіл прогинався під вагою справжніх страв, які можна було помацати, до яких можна було доторкнутися.

Коли я пожирав — здається — двадцять четверту страву, до кімнати увійшла прекрасна Стелла, донька товстуна. Врода її була бездоганна, якби не одна маленька вада, а саме — надмірна огрядність, яку вона успадкувала від батька. Щоправда, та огрядність зовсім не псувала її вроди, бо рухи в неї були надзвичайно спритні й проворні, рухи гнучкої і стрункої дівчини. У їді вона кохалася так само, як і батько, і смак мала такий же усталений.

— Це чужоземець, якому я в силу різних обставин пообіцяв твою руку, — сказав товстун, показуючи доньці на мене. — Чи ти нічого не маєш проти?

— Нічого не маю проти, — відказала вона, червоніючи та спустивши долу очі.

— Я хочу, аби ваш шлюб відбувся завтра. Чи це узгоджується з твоїм бажанням?

— Не зовсім… — несміливо зауважила Стелла. — Я хотіла б, щоби наш шлюб відбувся ще сьогодні.

— Не маю нічого проти, — в свою чергу відповів товстун.

— Я б, однак, хотіла знати, як подивиться на мій поспіх цей милий в усіх відношеннях чужоземець? — шепнула Стелла, зиркаючи на мене.

— Нічого не маю проти поспіху, — відповів я, жадібно пожираючи страву, яку мені щойно подав Калебас.

По спожитому обіді я, не гаючи ні хвилини, одружився з прекрасною, хоча й надто огрядною Стеллою і оселився в палаці добродушного товстуна.

Стелла крім огрядності мала, як виявилося, ще одну ваду, а саме, що вона страждала від безсоння.

Через те безсоння почула вона звуки золотої лютні, на якій грала мені уві сні Ургела.

— Що то за звуки добуваються з твого сну? — запитала вона одного разу. — Я вже давно хотіла тебе про це спитати, але якось забувала.

Я розповів їй усю пригоду з Ургелою.

— О! — вигукнула вона, червона від гніву. — Я не можу дозволити, щоби твій сон заповнювала якась чужа істота!

— Ургела, власне кажучи, не істота, — відповів я несміливо, — це лише сон. Вона не існує, вона сниться… Розумієш?

— Не розумію і не хочу розуміти! — гиркнула Стелла. — Цікаво, що б ти сказав, якби це я снилася комусь щоночі та ще й грала йому на золотій лютні? Я ненавиджу цю Ургелу і мушу виперти її з твого сну під три чорти!

— Побійся Бога, Стелло, як можна ревнувати до сну?

— Я ревную до сну, бо сама страждаю від безсоння.

Сказавши це, Стелла тупнула ногою і вийшла з кімнати.

Від цього часу життя моє перетворилося у неперервну муку. Стелла, прагнучи заборонити мені сон, у якому жила Ургела, цілими ночами неустанно шарпала мене за плече, аби мені сон перервати. Я й на хвильку не міг заплющити очей. Я схуд, охляв, ослаб і ходив по кімнаті кроком хитким і очманілим, бо не міг потішитись пожаданим відпочинком.

— Я спати не можу, то й ти не спи! — казала Стелла, чия надмірна огрядність почала мені від певного часу разити очі.

— Стелло, благаю тебе, дозволь мені задрімати хоча б на мить!

— Не дозволю!

— Чому?

— Бо не хочу, щоб ти уві сні бачив Ургелу. Я сама хочу керувати та опікуватись твоїм сном.

— Та хіба жінчина опіка в тому полягає, щоб відбирати в чоловіка сон і завдавати йому нестерпних мук?

Стелла не дала мені жодної відповіді.

Я ще забув згадати, що Ургела, якій одного разу вдалося на хвильку прослизнути в мій сон, відверто мені сказала, що ненавидить Стеллу і прагне помститися їй за те, що та перериває мені сон. Нарешті сталося те, чого я найбільше боявся. Стелла з якоїсь чарівної книги довідалася, яких способів треба вжити, щоби викликати Ургелу з сонних глибин на світ Божий.

Однієї ночі, коли я заснув, вона покропила мене відваром відповідних трав і вимовила відповідні закляття. Під впливом тих трав і заклять Ургела, яка саме грала в моєму сні на лютні, раптом втратила свою сонну рівновагу і, вихилившись поза межі сну в реальність, опинилася раптом — тремтяча й перелякана — посеред кімнати, перед лицем розгніваної Стелли.

Я негайно прокинувся і побачив сцену, якої не забуду ніколи. Моя дружина вчепилася товстими руками в примарні золотисті коси приголомшеної Ургели. Я бачив, як долоні Стелли, які не в силах були розшарпати дуже непоказні й невловні коси, зісковзнули на перса ворожки і вп’ялися нігтями в її примарне невловне тіло, яке було лише наляканим сном.

Струнку, ефірну постать Ургели прошив дрож, внаслідок якого тіло її так попрозорішало, що крізь нього просвічували шпалери. Нарешті долоні Стелли, які не відчували тіла Ургели, рвонулися до золотої лютні, яку та тримала в руках, вихопили ту лютню і розшматували її на золоті клапті, які спалахнули вогняними язиками й згасли раз і назавжди.

І тоді мелодійний стогін і плач вирвався з грудей Ургели.

— Ти вбила мене, позбавивши лютні! — вистогнала Ургела. — Не дано мені померти, бо не жила я, лиш снилася людям, але відтепер вже ніколи нікому не зможу приснитися!

І з цими словами на вустах Ургела зникла, щоб ніколи більше не з’явитися мені уві сні.

Злочин моєї трохи занадто огрядної дружини переповнив мене такою огидою та обуренням, що я негайно покинув палац і, женучи щодуху просто себе, скерував свою втечу до моря. У першу мить я хотів утопитися і, напевне, так би й зробив, якби не той щасливий випадок, що, добігши до берега, побачив корабель, який пропливав недалечко. На мої крики корабель наблизився до берега. Я вбіг на палубу, благаючи капітана, щоб чимшвидше виходив в море, бо боявся погоні з боку моєї дружини. Виявилося, що корабель плив до Басри. Плавання наше тривало кілька місяців. По закінченні згаданих місяців я зійшов на берег у порту Басри.