Пригоди Синдбада мореплавця

ПРИГОДА ШОСТА

Стомлений трудами подорожі, я з радістю переступив знайомий поріг рідного палацу.

Передовсім я вирішив вибачитися перед дядьком Тарабуком за те, що не попрощався з ним, коли вирушав в останню, зовсім несподівану і не плановану мною подорож. Скажу щиро, я дещо скучив за своїм дядьком, то й спішив його побачити й привітати. Останнім часом він снився мені декілька разів, і за кожним разом з’являвся уві сні якийсь дуже дивний і змінений. Правим профілем обличчя схожий був на орангутанга, а лівим — на какаду. Таке поєднання двох цілком різних профілів можливе, ясна річ, тільки уві сні. Однак якесь прикре враження справила на мене ота двоїстість профілю. Я не вірю в те, що сон сповнюється буквально, але вірю, що сповнюється приблизно і з найрізноманітнішими видозмінами, яких вимагає реальність та її незламні закони.

Я боявся, що той сон був якимось незрозумілим для мене пророцтвом. І я побіг просто до дядькової кімнати, аби пересвідчитись, яке значення мав мій дивний сон. Поки біг, я по черзі мав на думці то орангутанга, то какаду, але і орангутанг, і какаду зникли з моїх думок перед лицем реальності, яку я уздрів.

Постать, яку я застав у кімнаті дядька Тарабука, перевершила будь-які сни, будь-які очікування та будь-які побоювання! Я став як укопаний, не знаючи, що маю чинити: чи залишатися на місці, чи тікати чимдуж від почвари, яка дивилася на мене поглядом мого дядька, але більше нічого спільного з ним не мала. І чим менше була на нього схожа, тим більше вражали мене тут і там поодинчі й випадкові риси незаперечної схожості. У першу мить мені видалося, що я бачу якусь змору, у якій лише через деякий час розпізнав людську істоту.

Обличчя тієї істоти не було зовсім чорне. Я б сказав, що його покривали дрібні чорні цяточки, подібні до маку. Такі самі цяточки покривали поверхню рук. Тим самим дрібним маком була поцяткована шия. Цілість створювала таке незвичайне враження, що я остовпів. Коли дещо прийшов до тями, то прошепотів переляканим голосом:

— Хто ти, людино з нелюдським виглядом?

— Я твій рідний дядько, — відказала дивовижна істота.

— Не вірю, — боязко відповів я.

— Поздоров мене, — сказав дядько Тарабук, бо то напевно був він, — поздоров мене з новим винаходом. Я знайшов цілком новий спосіб увічнення моїх творів. Тому що не можу я їх довірити ані паперові, ані пергаменту, ані ненадійній пам’яті зрадливих дівчат. Єдина людина, якій я їх можу довірити — це я сам у власній особі. Глянь на мене — чи ж не виглядаю я так, як належить великому поетові? Весь мій духовний здобуток я маю на власному тілі. Моя шкіра — це зошит, який лиш смерть може знищити. Бачу по твоїх очах, що тебе зацікавив мій задум, тож я негайно вдовольню твою зацікавленість. Завдяки щасливому випадку зустрів я у Багдаді китайця, який володіє мистецтвом татуювання. Я заприятелював з ним і розповів про усі мої клопоти й нещастя. Вислухавши мою розповідь, китаєць поринув у глибоку задуму, яка тривала три дні й три ночі. Нарешті після трьох днів і трьох ночей він порадив мені, аби я усі свої твори з допомогою мистецтва татуювання увічнив на своїй власній шкірі. Я був у захваті від поради китайця. Я вмовив його, аби він одразу свій задум і виконав. Китаєць з услужною радістю взявся до копіткої роботи. За короткий час він поцяткував мені шкіру такими дрібними літерами, що їх тільки через лупу можна прочитати. Ніхто мене тепер не позбавить моїх творів. Невимовно розкішна трема проймало мене в міру того, як поверхня мого тіла заповнювалась із кожною годиною чудесним тягарем моїх чарівних віршів. І я в одній особі став — автором і книжкою. Я тепер — єдине видання моїх власних праць, єдина на світі людина, душу якої можна кожної хвилини прочитати, певна річ — через лупу.

— О! — закричав я зі сльозами на очах. — Чи ж припускав я, що маю такого дядька, який зблизька є прекрасною книжкою, а здалеку — бездоганним негром!

Не в силах стримати сліз, я кинувся в обійми дядька Тарабука і став цілувати одну з його чорно-крапчастих щік.

— Обережно, обережно! — закричав дядько, відсуваючи мене від себе. — Я б зрікся тебе навіки, якби ти губами стер хоч одну буквочку! Мої щоки, які ти потривожив поцілунками, це місце здійсненого чуда. На правій щоці в мене поема під назвою «Залицяння», а на лівій — драма під назвою «Дошкульний удар». На одній з моїх рук знаходиться швидкоплинний вірш «Добри день», а на другій — вечірня елегія під назвою «До побачення». На грудях моїх рояться найзворушливіші сонети, а шия щільно вкрита наймелодійнішими рондо. Одна лише спина чекає нового шедевра, над яким я саме працюю. Я почуваю себе, як жива книжка, а ліжко своє вважаю бібліотекою. І якщо тебе цікавить вміст цієї книги, бери в руки лупу і читай!

Дядько подав мені лупу, але я був надто стомлений подорожжю і не мав бажання читати твори, що чорніли на дядьковій шкірі.

— Якщо дозволите, дядечку, — несміливо проказав я, — я відкладу читання на потім, а тимчасом усе ж мушу зауважити, що увічнення власних творів на власній шкірі — окрім багатьох переваг і достоїнств — має одну незаперечну ваду, а саме — ці твори гинуть для нащадків зі смертю самого автора.

— Я вже подумав про це, — спокійно відповів дядько Тара бук, — подумав і знайшов спосіб не допустити такої болісної для нащадків втрати. Отож я вирішив залишити тобі в заповіті право передруку на твоїй власній шкірі.

— Що? — закричав я, жахнувшись. — На моїй власній шкірі? Я ще можу визнати татуйованого дядька, але не можу і не хочу бути татуйованим племінником.

На чорно-крапчастім обличчі дядька Тарабука з’явилася якась дивна пляма, яка була, мабуть, рум’янцем гніву чи обурення. Невідомо, як би дядько у цю мить зі мною повівся, якби раптовий прихід вченого китайця не перервав нашої розмови.

— Ось мій знавець і добродійник! — вигукнув дядько, показуючи на прибулого.

Китаєць поважно вклонився.

Дядько наблизився до нього і почав пошепки провадити з ним якусь таємничу розмову. Довший час вони щось по черзі шептали один одному, час від часу допитливо приглядаючись до мене. Я почув лиш останні слова, які китаєць шепнув дядькові на вухо:

— Придатний, щонайкраще придатний… Я з приємністю татуюватиму його. Ти не міг вигадати кращого способу переказати нащадкам свої твори. Це гідний тебе спадкоємець.

Я здогадався, що мова йшла про мене, але вдавав, що не чую. В душі я вирішив не приймати «права передруку», яким дядько збирався обдарувати мене в заповіті. І все ж не міг позбутися думки, що в серці дядька і в душі китайця твердо вкорінився потворний намір виконання в майбутньому отого передруку. Мене дратували їхні чулі й зворушливі погляди. Вони виявляли мені перебільшену пошану як майбутньому спадкоємцеві, котрий має колись стати «другим виданням» безсмертних праць великого поета. Я почував себе погано і дещо засумував. Відносини мої з дядьком стали менш приязними й злегка напруженими. Я уникав його присутності, і життя в рідному домі почало обтяжувати мене. З тих «напружених стосунків» негайно скористався Морський Диявол. Ургела вже не приходила до мене у снах, отже Морський Диявол дістав до них доступ. Однієї ночі він увійшов у глибини мого сну, який якраз був сном про незнані узбережжя. В небесах того сну світив величезний місяць, і Диявол від голови до ніг сріблився у місячному сяйві. Здалеку, на обрії сну, маячіли незнані узбережжя, а поблизу, над моєю головою, літали птахи, які замість дзьобів мали малесенькі золоті флейти. Так мелодійно, так гарно було в моїм сні, що навіть потворна постать Морського Диявола набрала чару і привабливості. Його вигляд, замість того щоб налякати, потішив мене. Морський Диявол миттю помітив особливий стан моєї душі й приязно мені посміхнувся. В його очах світилися чудесні місячні блиски, а птахи сідали йому на плечі і, впхавши йому до вух свої золоті флейти, довірливо співали про зачаровані країни.

— Привіт тобі в моєму сні! — весело гукнув я. — Здогадуюся, що ти прийшов для того, аби спокушати мене до подорожі. А я зараз не хочу опиратися ніяким спокусам. Мій сон відкритий для всіх, хто хоче увійти всередину його. Прошу тебе, будь тут, як удома. Досита натішся співом моїх птахів, висріблюйся скільки хочеш блиском мого місяця. Мене сьогодні уві сні охопила любов до усіх створінь — справжніх та уявних. Мені справляє приємність навіть вигляд такої як ти почвари, яка мені стільки лиха зробила в житті. Кохаю навіть лихо за те, що стало чудесним, повним пригод спогадом. Кохаю усе, що може і вміє снитися. Ти ж умієш чудово снитися, тому я не хочу опиратися твоїм спокусам. Підманюй мене до нових подорожей! Чаруй мене новими обітницями! Не буду я опиратися чарам. Не уникатиму небезпек і невдач. В усьому я зумію знайти щастя, нехай воно навіть з’явиться у вигляді потворного карлика, безлюдного острова, страшної бурі на морі, розбитого корабля чи й самого Морського Диявола. Одна лише думка мучить мене, а саме, що маю татуйованого дядька, який у заповіті хоче передати мені страшне право передруку своїх творів на моїй власній шкірі.

— Ой леле! — заволав Морський Диявол, сріблячись чимраз яскравіше в місячнім сяйві. — Ой лелечко! Дядько Тарабук — ось, на мою думку, головне джерело цих смутків. Проходячи повз палац, я вступив дорогою у твій сон лише з однією метою: поговорити з тобою про дядька Тарабука та його китайського приятеля. Я ж відчуваю до тебе більшу приязнь, аніж ти гадаєш. І хочу застерегти тебе від небезпеки, яка тобі загрожує. Дядько Тарабук і його китаєць уклали проти тебе таємну змову. Дядько Тарабук боїться, що раптова і несподівана смерть зведе його в могилу і що після його смерті ти не захочеш скористатися наданим тобі правом передруку. Для старого дивака то був би жахливий удар, якби його твори не перейшли до нащадків. Тому разом із китайцем він вирішив ще за життя випустити в світ друге видання своїх творів. Ти, мабуть, здогадуєшся, що це значить? Отож, хоче він за порадою китайця напоїти тебе сонним зіллям і — обезвладненого таким чином — відповідно витатуювати. О бідний Синдбаде! О нещасний Синдбаде! О гірко скривджений долею Синдбаде! Тікай чимшвидше зі свого палацу! Вір мені, що у сто разів краща будь-яка негода на морі, аніж раптова втрата людського вигляду, до якого ти вже звик і з яким так сильно зжився протягом довгих років, прожитих на землі.

Слова Морського Диявола наповнили мене жахом. Проймаюча дрож струснула моїм тілом, зануреним у сон. Мені раптом здалося, що найбільшим моїм ворогом є дядько Тарабук, а найкращим приятелем — Морський Диявол. Тон його голосу був таким лагідним, а кожне речення таким переконливим, що під кінець я був зворушений його доброзичливістю.

— Кохана і вельмишановна почваро, — довірливо сказав я йому, — я послухаюся твоїх порад. Нехай-но лиш срібний сон відлетить з моїх повік, і я тут же вирушу в подорож до незнаних країн.

— Я не вимагаю слухняності, — скромно відповів Морський Диявол, — але в кожному разі, я тобі вдячний за неї. Хочу лише попередити, щоб, покидаючи палац, ти був дуже обережним, бо дядько Тарабук разом зі своїм страшним китайцем будуть слідкувати за кожним твоїм кроком. Про всяк випадок дарую тобі оцю чарівну шкатулку. В разі переслідування і в мить найбільшої з боку китайця небезпеки відкрий її і знайдеш на дні спасенну пораду. Однак бережися відкрити шкатулку завчасно, бо цікавість твоя буде покарана.

Я взяв подану мені Дияволом шкатулку і міцно притис її до грудей.

— А тепер я мушу з тобою попрощатися і покинути твій гостинний сон, — продовжував Морський Диявол, — бо наближається година вилову дрібних риб, а я завзятий рибалка. Тому — до побачення.

Вклонившись, Диявол вибіг з великим поспіхом з мого сну, як вибігають з кімнати через двері або з двору через ворота. Сон мій почав помалу і поступово розвіюватись, зникати, аж нарешті зник зовсім. Одна тільки чарівна шкатулка не розвіялась і не зникла, а надалі лишалася в моїх руках, коли я прокинувся. Я дивився на неї, як на тимчасово запізнілий залишок сну, який ще не встиг чи забув зникнути, і здавалось мені, що вона от-от розвіється в ніщо, пригадавши свою приналежність до сну. Але шкатулка залишалася й далі в моїх руках, наяву, виявляючи усі ознаки реальності. Я швиденько одягнувся, сховав шкатулку в кишеню і подався до кімнати мого дядька. Дядько Тарабук сидів у кріслі. Поруч стояв китаєць і через лупу читав дядькові вголос поему під назвою «Залицяння», видрукувану на правій щоці. Дядько любив таким чином проводити час, вільний від інших занять. З напруженою увагою, і з непідробним захватом, і з палкою зацікавленістю слухав він власну поему, яку китаєць читав старанно, голосом виразним і урочистим.

Під впливом поради Морського Диявола я вирішив ще сьогодні покинути свій палац і вирушити в подорож до незнаних країн. Водночас я боявся переслідувань з боку китайця і дядька і не знав, чи попередити дядька про мій від’їзд, а чи виїхати таємно і не попрощавшись. Після коротких роздумів я вирішив розповісти дядькові про свій намір.

— Прошу вибачення, — сказав я, — що перерву вам на хвильку читання. Я б охоче вислухав до кінця таку гарну поему, але не маю часу, бо негайно виїжджаю.

— Куди? — запитав дядько, дещо здивований.

— Я й сам ще не знаю, куди. Мета моєї подорожі, як завжди, невідома. Я їду туди, куди несе мене вітер і куди скерує мене воля непереможних чарів.

— Мені дуже прикро, що, ледь вернувшись додому, ти вже від’їжджаєш, — уїдливо сказав дядько. — Я роблю з цього висновок, що моє з моїм приятелем китайцем товариство — не така вже й приємна для тебе розвага.

— Навпаки! — вигукнув я. — У такому приємному товаристві я охоче провів би усе життя, але жене мене в світ, по-перше, жага мандрів, а по-друге, та обставина, що я досі не мав можливості вручити зачарованій королівні отого чудового вірша, який ти, дядечку, написав колись на честь Пірузи. Я таким чином зробив кривду і тобі, і одній з тих принцес, яких я зустрічав у мандрах. А цього разу я хочу цю подвійну кривду залагодити.

— Мене безмірно тішить твоє достойне похвали рішення, — відповів з радістю дядько. — Даю тобі своє благословення на дорогу. І я радий, що цим разом, вручаючи мій вірш, ти зможеш сміливо сповістити прекрасній королівні, що, беручи зі мною шлюб, вона в одній особі отримає і чоловіка, і книжку для читання… Тож не зволікай ні хвилини, бо час квапить. Я буду нетерпляче очікувати твого повернення. А тепер — до побачення!

— До побачення! — закричав я радісно і кинувся дядькові на шию, аби розцілувати його в обидві щоки.

— Обережно, обережно! — крикнув зі страхом дядько. — Ти ж забуваєш, що на одній щоці в мене «Залицяння», а на другій — «Дошкульний удар». Для мене кожна літера цих творів дорожча за життя! Не стискай теж так сильно мою долоню, бо непотрібно жмакаєш мені вечірню елегію під назвою «До побаченя».

— До побачення! — знову закричав я, звертаючись цього разу до страшного китайця.

— До побачення, юначе! — відповів китаєць з дивною посмішкою на обличчі. — Я шаную в тобі сміливого мандрівника та шукача чудес, але передовсім — єдиного нащадка великого поета, який обдарував тебе почесним правом передруку.

На згадку про «право передруку» дрож страху й огиди пронизав мене з голови до ніг. Я швидко вибіг з кімнати і того ж дня увечері вже був у Басрі. На світанку я сів на корабель, і коли корабель відійшов від берега, я відчув радісне полегшення при думці, що чимраз більше віддаляюся від страшного китайця. Щоправда, ні дядько Тарабук, ні китаєць зовсім не гналися за мною, коли я тікав від них до Басри. Я собі пояснював це тим, що дядько Тарабук надто перейнявся моєю обіцянкою вручити зачарованій королівні відомого вірша.

Мені навіть на думку не спало, що Морський Диявол знову впіймав мене у свої тенета. Чарівну шкатулку я все ще мав у кишені, але оскільки досі мені не загрожувала жодна небезпека з боку китайця і дядька, тож я й не заглядав усередину.

Я пам’ятав, що мені загрожує якась таємнича кара, якщо я без потреби відкрию її. Тепер же — на борту корабля — мене почала мучити цікавість, яка зростала з кожною хвилиною.

Корабель плив швидко. Я зав’язав розмову з матросами, які одразу відчули до мене велику приязнь. Ми розповідали один одному про свої пригоди на морі, але я був якийсь неуважний, бо мені весь час свербіла наявність у кишені отієї чарівної шкатулки. Нарешті я не витримав і звернувся до одного зі старих і бувалих матросів.

— Цікаво мені, що б ти на моєму місці зробив? Бо я перебуваю в становищі дуже складному, а навіть двозначному. Один приятель дав мені в дорогу чарівну шкатулку. Вона криє в собі спасенну пораду, але мені можна відкрити її лише в хвилину чітко окресленої ним небезпеки. Якщо я відкрию її в якийсь інший час, то мене, схоже, чекає якась кара, якої мій приятель не назвав. Небезпека, про яку йшлося, вже минула, а шкатулка все ще лежить у мене в кишені. Мене просто пожирає така цікавість, що я віддав би половину свого життя за можливість зазирнути всередину. Оскільки ти старий і бувалий матрос, то, мабуть же ж, знаєшся на такого роду справах. Отож порадь мені, що маю зробити? Чи відкрити, чи не відкривати?

Старий матрос глибоко замислився, а інші його товариші давали мені поперемінно різні поради.

— Відкрити! — волали одні.

— Не відкривати! — кричали інші.

Я не зважав на їхні крики й терпляче чекав, що мені скаже старий і бувалий матрос.

Той, однак, цілу годину сидів у задумі й мовчав, аж нарешті глянув на мене і відкрив вуста.

— Хто довго думає, той ніколи не помиляється, — сказав він поважно, погладжуючи долонею широченну бороду. — Прислів’я каже: «Думай доволі, роби поволі». А друге прислів’я твердить: «Порожню скриню носити не варто». Отож, після довгих роздумів прийшов я до висновку, що ти носиш порожню скриню. Бо я не розумію, чому твій приятель не окреслив кари, яка чекає тебе в разі, коли відкриєш шкатулку передчасно чи після часу? Якби він справді був твоїм приятелем, то назвав би кару, якої ти мусиш уникнути. А не назвав він її саме тому, що вигадав її і збрехав. А тоді він звичайний брехун, і все, що сказав тобі, було брехнею. Ані кара тебе ніяка не чекає, ані спасенної поради немає всередині шкатулки. Можеш її сміливо відкрити, аби заспокоїти свою і мою цікавість. Зрештою, твій приятель не погрожував тобі карою, якщо цю шкатулку відкриє хтось інший. Отож — я сам власноручно готовий її відкрити.

Слова старого й бувалого матроса переконали мене якнайкраще.

Я тут же витяг шкатулку з кишені й подав йому.

Старий матрос без труду відкрив шкатулку, зазирнув усередину і витяг звідти аркуш паперу, вигляд якого наповнив мене жахом. Я одразу пізнав той аркуш! Це був лист Морського Диявола! Я зрозумів, що знову став жертвою його лукавства! Старий і бувалий матрос розгорнув лист, насадив на ніс окуляри і в мовчанні почав читати диявольську писанину.

Я зблід. Ноги затремтіли піді мною. Мені здавалося, що за мить я знепритомнію.

— Ого! — гукнув старий і бувалий матрос. — Не знав я, що ми маємо на борту такого пташка, якому сам Морський Диявол пише конфіденційні листи! Як тебе звуть, шановний мандрівнику?

— Синдбад, — відповів я тремтячим голосом.

— Саме до Синдбада і написаний цей лист.

— Я зовсім не заперечую, що лист писаний до мене.

У цю мить до нас підійшов капітан, і старий матрос звернувся до нього.

— Біда, капітане! — зловісно гукнув він замогильним голосом. — Оцей мандрівник, якого звуть Синдбад, обтяжив наш корабель листом Морського Диявола. Наявність цього листа на кораблі віщує невдачі і лиха. Ми повинні якнайшвидше позбутися і листа, і його власника. Цей останній, на мою думку, є нареченим доньки Морського Диявола.

Капітан у розпачі схопився за голову.

— Господи Боже! — закричав він. — За що таке страшне нещастя впало на мене і на мій корабель! Негайно викиньте лист у море, а цьому мандрівнику дайте човен, щоб він негайно відплив, куди хоче, аби тільки покинув наш корабель.

Старий і бувалий матрос кинув лист у море. Лист, як завжди, зморщився, перетворився на піну й зник. Після цього спустили на воду човен і дали мені в руки два весла. Я драбиною спустився в човен і став веслувати просто себе, не знаючи, куди маю плисти.

Корабель незабаром зник з моїх очей. Я залишився сам у човні, у відкритому морі, далеко від усіх берегів.

Не маючи компаса, я не міг здогадатися, в яку сторону я пливу. Плив навмання, в надії, що натраплю нарешті на якусь тверду землю. Так я плив три дні й три ночі, а на четвертий день з’явились перед моїми очима береги незнаного острова.

Вигляд тих берегів наповнив мене радістю. Я став спішно веслувати, і скоро мій човен пристав до зелених берегів острова. Я вискочив на берег. Ноги мої, що стужилися за сушею, з насолодою торкалися твердого ґрунту. Острів був вкритий буйною рослинністю.

Тисячі барвистих птахів наповнювали повітря своїм співом.

Я весело побіг у лісову гущавину з думкою, що знайду там достатньо плодів, якими втамую голод і спрагу.

І дійсно, я знайшов безліч кокосів, бананів, хлібних дерев і винограду.

Наситивши голод плодами, я вирішив обійти острів, щоб пересвідчитись, де ж це я опинився.

Спочатку мені здалося, що острів зовсім безлюдний. Цей висновок наповнив мене розпачем. Я був би щасливий, якби зустрів хоч одну-єдину людську істоту!

Блукав я лісами цілий день аж до вечора.

Увечері, проходячи біля лісної гущавини, почув я поблизу слабкі стогони. Я побіг на голос.

Радість моя не мала меж, бо під одним з дерев я побачив чоловіка, який лежав на м’якій, буйній траві й стогнав. Це був недолугий худий дідок із козлячою борідкою. Ноги в нього були тоненькі, як бадилини. Руки сухі й тремтячі. Хоча вечір був теплий, здавалося, що він труситься від холоду.

— О-о-о! — жалібно скиглив він. — Не можу я підвестися, не можу підвестися. Ішов я до струмочка напитися водички, та й упав на півдорозі. Не маю я сил! Не слухаються мене ноги! Руки вже не хочуть допомагати! Хто ж мене пожаліє? Вже й вечір прийшов, скоро ніч настане, а я, небога, не втамую своєї спраги.

Шкода мені стало дідка.

— Я охоче допоможу тобі, — сказав я, — але не знаю, як тобі допомогти. В чім тобі принести води зі струмка?

— Нема в мене жодного посуду, милосердний юначе, — відповів дідок, — але якщо справді хочеш мені допомогти, то я пораджу тобі, як маєш вчинити. Нахилися до мене й візьми мене на барана. Я легенький, як пір’ячко, тож не обтяжу тебе. Ти легко піднімеш мене і занесеш до струмочка. Буду я тобі за це вдячний до могили.

— І справді, — відказав я, — я достатньо сильний, аби подужати такий тягар. Я з охотою підставлю тобі свою спину.

Я нахилився до дідочка, який одразу ж — на моє здивування — спритно, мов кіт, скочив мені на спину. Мені здавалося, що слабенький і миршавий дідок не втримається в мене на спині. Але побоювання мої були марні. Дідок міцно і хвацько сидів у мене на плечах. Я навіть мав враження, що він злегка б’є мене ногою в бік, ніби хоче приквапити до бігу.

— Біжи просто поперед себе, — закричав він, — я вказуватиму тобі дорогу до струмка.

Я пішов просто поперед себе. Я продирався крізь кущі й гущавину в надії, що незабаром дістануся до мети нашої подорожі й позбудуся випадкового тягаря. Надія, однак, не справдилася. Цілу годину ішов я без спочинку, але не побачив перед собою жодного струмка. Мені набридла ця дещо дивна мандрівка, тож щоб якось урізноманітити дорогу, я зав’язав розмову з тимчасовим мешканцем моєї спини.

— Що ти робиш тут на острові, любий дідусю? — чемно запитав я.

— Роблю, власне кажучи, те, що мені подобається, — відповів він досить суворо.

— Гарна це відповідь, хоч і не зовсім вичерпна.

— Дякуй Богові, що не отримав гіршої, — відповів дідок.

— Хто б там Господу Богу за такі дурнички дякував, — зауважив я трохи уїдливо. — Дякую йому радше за те, що такого неприємного співрозмовника маю за собою, а не перед собою. З таким, як ти, невдячним, я волію розмовляти, не бачачи. Ти не вмієш оцінити послугу, яку я тобі зробив. Я підставив тобі свою спину, а ти взамін за це не хочеш навіть скрасити мені виснажливу роботу дружньою розмовою.

— А хто ж би це за спину платив розмовою! Я не тільки не вдячний тобі, але навіть ображений до певної міри й не можу приховати слушного незадоволення.

— Незадоволення? — запитав я здивовано. — Чи ж я дав тобі привід для якихось незадоволень?

— Ясно! — гнівно закричав дідок. — Ти й досі йдеш ступою, не вмієш, мабуть, риссю, та й трусишся до того ж, як стара армійська шкапа, яка на одну ногу кульгава, другу має скручену, третю — дурну, а четвертої не має зовсім.

— Твій опис, — відповів я, — невдалий хоча би з тієї причини, що я маю лише дві ноги.

— Не знаю я, скільки ти там маєш ніг, — зі злістю відповів дідок, — знаю лиш одне, що були в мене кращі й баскіші верхові коні.

— Верхові коні? — обурено вигукнув я, роблячи при цьому ногою рух, дуже споріднений із хвицанням. — Я вважаю цю назву за особисту образу, а подорож нашу закінчену. Негайно злазь із моєї спини й власними ногами чимчикуй далі до струмка, бо я відмовляю тобі в своїй допомозі.

— Я знав, що ти норовистий, — гукнув дідок. — Але заспокойся і будь слухняний. А ще вибий собі з голови той струмок, який я вигадав, щоб заволодіти твоєю спиною. Ти мій кінь, розумієш?

— Кінь? — вигукнув я обурено. — А ну, негайно геть із моєї спини, невдячний нікчемо!

Я щосили струснув плечима, аби скинути з них дідугана. Мені здавалося, що худий і безсилий дід злетить на землю після першого ж струсу. Але я помилився у своїх розрахунках. Дідуган раптом з такою силою здушив мені кощавими колінами шию, аж я закляк від страху, що він мене задушить.

— Спокійно, конику мій, спокійно! — закричав він, стискаючи мене все міцніше. — Не брикай і не вихвицуй! Нічим тобі не поможуть твої комизи й твій норов. Не таких, як ти, огирів вмів я у своєму житті позагнуздувать! Будь слухняний, мій конику, і дещо спритніший, бо ти й досі уперто не хочеш риссю і гадаєш, що я вдовольнюся будь-яким трухцем.

Поки дідуган бурчав у мене на спині, я глибоко замислився над тим, що маю робити. Чи спробувати нових зусиль, аби позбутися нав’язливого тягаря, чи, може, прикинутися спокійним або навіть і задоволеним своїм несподіваним становищем і очікувати моменту, коли відповідний збіг обставин прийде мені на допомогу? Я вибрав оте останнє, бо ж боявся, що дідуган до смерті мене задушить потворним стиском своїх колін.

— Не звертай уваги на мій норов, — сказав я з удаваною лагідністю, — це залишки тієї сваволі, до якої я звик, тому що довший час бігав самопас, без жодного вершника. Я зовсім не такий ледачий і впертий, як тобі здається. Добра рись, а навіть швидкий галоп завжди були моєю єдиною мрією. Я б, однак, хотів знати, чи ти справді вважаєш мене конем і чи не маєш часом враження, що я людина?

— Вйо, вйо! — закричав дідуган, молотячи мене п’ятами по клубах. — Що то мені за людина, яка дозволила осідлати себе з думкою, що робить милосердний вчинок. Ти кінь, і баста. Вйо, вйо, шкапо ледача!

— Я був би тобі безмірно вдячний, — відповів я, старанно біжучи риссю по лісній мураві, — я був би тобі безмірно вдячний, аби ти мені відкрив, що ти відчуваєш зараз, у цю хвилину, коли молотиш мене п’ятами по клубах?

— Я відчуваю себе вершником, виведеним із терпіння, — відповів дідуган. — Я люблю їзду заради самої їзди, біг заради самого бігу, а головне, я люблю звалюватися комусь на шию й гнітити… Я на світ з’явився для того, щоби гнітити, бути тягарем, і мені приносить насолоду та мить, коли я когось гнічу.

— Чи ти любиш гнітити довго й без міри, чи помірковано? — запитав я, спритно перестрибуючи через якийсь рівчак, що попався дорогою.

— Довго й без міри, — відповів дідуган і, сильніше молотячи мене п’ятами по клубах, додав: — Галопом, конику мій, галопом, бо я прагну летіти!

— Припускаю, — зауважив я, галопуючи досить недолуго, — що окрім мене ти протягом свого життя посідав ще й інших огирів?

— А посідав, конику мій, посідав! — відповів дідуган. — А властиво, не так посідав, як сидів у своєму житті на значно баскіших, породистіших і сильніших від тебе жеребцях. Жоден з них, однак, не спромігся служити мені довше, як три дні. По трьох днях кожен конав від знесилення й перевтоми. Втрата коня завжди переповнює мене жалем і гіркотою. Тоді я лежу на землі безсилий і немічний в очікуванні нового приблуди, який пожаліє мою безрадну старість. Природа бо так мене створила, що я відновлюю сили, бадьорість і наснагу до життя лише тоді, коли звалюся кому-небудь на шию.

— Скажи мені принаймні, куди ти тепер їдеш? — запитав я, відчуваючи втому і страх на думку про тих жеребців, які по трьох днях важкої праці зазвичай конали. — Маю надію, що ти незабаром скеруєш мій біг до свого дому, і я відпочину в якійсь стайні біля якихось ясел.

— Облиш чимшвидше такого роду надії, — відповів дідуган. — Немає в мене ніякого дому, тим більше стайні та ясел. Живу я під голим небом, і якщо вдасться мені осідлати чиюсь шию, то я не знаю спочинку. Найвідповідніший для мене спосіб життя — це їзда, неустанна, неперервна їзда. Я ніде й ніколи не затримуюсь; не затримуюсь доти, доки сама смерть не затримає мого коня.

Через ці слова я дуже засумував. Однак не припинив свого галопу. Я біг і біг, вдаючи доброго й прудкого коня.

Прийшов, однак, час, коли щось у мені почало бунтуватися так сильно, що я в галопі зробив кілька несвідомих рухів, які дуже нагадували хвицання. Нарешті я відчув, що зуби мої починають скреготати, ноги — розлючено швиргати, а кулаки стискатися щораз сильніше.

— Не брикай, кониченьку, не брикай! — закричав дідуган.

Слова ці ще збільшили мою лють. Я скочив раптово вбік і струснув дідуганом так сильно, що маслаки його видали якийсь сухий і різкий хрускіт. Він тут же стиснув мене колінами за горло. Я відчував, що усі жили здулися в мене на скронях, а очі налилися кров’ю. Я став метатися на всі боки, як скажений. Я робив такі стрибки й підскоки, яких жоден кінь не спромігся би зробити. Я шалів! Але всі мої зусилля були марні. Дідуган міцно тримався в мене на спині й чимраз сильніше здушував мені горло кощавими колінами. Мені перехопило подих, і я відчував, що за мить сконаю від удушення.

— Не брикай, кониченьку, не брикай! — загорлав дідуган, відчуваючи, що сили покидають мене і що я мушу скоритися.

Я скорився.

Приневолений до бігу ударами потворної п’яти жорстокого дідугана, я побіг просто себе важким трухцем, бо був страшенно стомлений.

Два дні й дві ночі бігав я островом без спочинку, без передишки.

На третій день почала мене мучити нестерпна спрага, бо день був сонячний і спекотний. Оскільки на острові росли величезні, пусті всередині гарбузи, я зірвав один з них, наповнив його до країв виноградним соком і вихилив до дна.

Вино незабаром ударило мені в голову, і завдяки сп’янінню я відчув давню веселість. Я почав сміятися, скакати й співати різні пісні.

— Звідки ж то в тебе така веселість, кониченьку мій сумний? — запитав дідуган. — Я заздрю цій твоїй веселості. Ще ніколи в житті я не сміявся і не співав. І хотів би навчитися сміхові й співу.

— Наука ця проста й недовга, — відповів я, знову наповнюючи гарбуз вином. — Випий лиш до дна те, що є в цьому гарбузі, і одразу матимеш здатність сміятися й співати.

Дідуган жадібно схопив поданого йому гарбуза й випив до дна все, що там було. Вино одразу зашуміло йому в голові. Він почав вигукувати якісь слова, беззв’язно і без змісту. Він пробував навіть сміятися й співати, але замість сміху видушував з горла огидне й рипуче хрипіння, а замість співу видавав дивні звуки, подібні почасти до реву буйволів, а почасти до воронячого каркання. Під кінець він втратив притомність і звалився з моєї шиї на землю — п’яний і безвладний.

Позбувшися раптом потворного тягара, я відчув радісне полегшення. Я відскочив убік од діда, який лежав на землі, і весело побіг вглиб лісу. Завдяки вину, яким мені вдалося напоїти потворного дідугана, я уникнув смерті, що чатувала на мене.

Я швидко біг лісом, аби чимшвидше віддалитися від огидного дідугана.

Пробігаючи повз хащі незнаних мені кущів, я краєм ока побачив квітку, таку дивну і незвичайну, що зупинився, зваблений її виглядом. Це була квітка невеличка, але зіткана з золотого полум’я, яке горіло так сильно і яскраво, що я долонею заслонив очі, осліплені чудесним блиском.

Я обережно зірвав квітку, боячись, що вона попече мене своїм полум’яним келихом. Однак переконався, що полум’я тієї квітки зовсім не обпікає, а лиш розпалює своїм дотиком життєві сили й пробуджує від будь-якої млявості. Мене негайно покинула втома, і я відчув себе, наче пробудився від важкого сну.

Я сховав квітку за пазуху, аби мати її ближче до серця, котре під впливом її тепла забилося сильніше й радісніше. Мені здавалося, що я постійно і неустанно пробуджуюся з різних прикрих снів. Сповнений тих пробуджень, я побіг далі.

На одній з лісових галявин я раптом побачив вродливого юнака. Він мав на собі королівські шати. Ходив він взад і вперед по галявині і щомиті нахилявся до землі, наче чогось шукав.

Я наблизився до нього і почув, що юнак, який мене не помітив, говорить сам із собою:

— Шукаю тебе, полум’яна квітко, квітко пробудження! Шукаю тебе, але не можу знайти! Знаю, що ти цвітеш тут — на цьому острові, де живе потворний Морський Старець, знаменитий об’їжджувач людей, єдиною насолодою для якого є виснаження і зморення жертв за допомогою невпинної їзди. Де ж ти є, полум’яна квітко, квітко пробудження? Як же мені сонно без тебе, як мені сонно! Як же мені млосно без тебе, як мені млосно! Як же мені страшно без тебе, як мені страшно! Та надаремно тебе шукаю! Очі мої не бачать нічого, тож не можу тебе побачити! Можу тільки напомацки натрапити долонею на полум’яний твій келих чи вухом вловити шелест твого вогню! Сон… в мені, сон… поза мною, сон… наді мною! Сон… поблизу, сон… вдалині, сон… навкруг, сон… усюди!

Я слухав уважно, але не розумів дивних нарікань юнака. Він був такий вродливий і такий незвичний, що я відчув до нього сердечну приязнь. Окрім того, я здогадався, що він шукає квітку, яку я саме маю за пазухою.

Я наблизився до нього ще на крок, він же підніс угору величезні блакитні очі і, здавалося, дивився ними на мене. Але то був дивний, сонний погляд… Я відчував, що він, дивлячись, не бачить. Моя постать не відбилася в його блакитних зіницях, в яких не було нічого, крім сліпої блакиті.

Тоді я вирішив промовити до юнака, щоби в такий спосіб сповістити йому про мою присутність.

— Чи чуєш мій голос? — запитав я, трошки подумавши.

Юнак широко відкрив свої блакитні очі.

— Чую твій голос, хоча й не бачу твоєї постаті, — шепнув він несміливо. — Чи ти ворог, чи приятель тих, котрі є сумними?

— Приятель, — поспішно відповів я. — Не бійся мене, бо я прихильний до тебе. Я чув твої нарікання, але не міг їх зрозуміти. Я бачу твою постать, чую твій голос, але не знаю, хто ти.

— Сон… в мені, сон… поза мною, сон… наді мною! — відповів юнак. — Я той, хто не знав на землі нічого, опріч сну. Надаремно я щороку навідую цей острів! Надаремно шукаю полум’яну квітку, дотик якої дарує пробудження! Сон… поблизу, сон… вдалині, сон… навкруг, сон… усюди! Мої очі до цього часу ніколи не бачили яви — лише звуки й шуми, і шелести, і голоси долітають до мене з того світу, який є реальністю. На північному березі цього острова знаходиться зачароване місто. Цар того міста зветься Міракл. Тисячі мільйонів років тому прибув Міракл на цей безлюдний острів і, зморений подорожжю, приліг на його зеленому березі, аби підбадьорити себе сном. Приліг та й заснув. І приснилося йому величезне місто, і тисячі підданих, і прекрасна царівна Хризеїда, і палаци, і сади, і гори, і ріки, і струмки, і птахи, і квіти, і дерева. А все, що він снив у собі, те поза ним діялося на острові і діється дотепер. Не існує насправді, але діється й діється без кінця! Тисячу мільйонів років цар не прокидався і все ще лежить на північному березі острова й снить свій вічний сон. Ти можеш на власні очі побачити його величезне місто, і його підданих, і прекрасну царівну Хризеїду, і палаци, і сади… Усе це — наснилося, і стомилося від сну, і віками прагне спільного пробудження! Усе це зникне без сліду в ту ж мить, коли цар пробудиться. Але цар пробудитись не може, і надаремно його піддані тривожать його вельможний сон гучними скаргами й голосінням! Їхні очі блакитні й сліпі, як мої. Вони не бачать нічого, крім предметів, що наснилися царю. Не бачать нічого, лиш чують… І усі стомлені вічною сліпотою, і вимучені вічним прислуханням до шумів, шелестів і відлунь. Три тисячі років тому царівна Хризеїда почула шелест полум’яної квітки, яка росте на цьому острові, а дотик якої пробуджує з найглибших снів. Від того часу я, підданий царя Міракла і улюблений паж царівни Хризеїди, щороку вибираюся вглиб острова, щоби блукати напомацки й шукати спасенну квітку. Але пошуки мої кінчаються нічим. О, коли ж нарешті пробудиться Міракл! О, коли ж нарешті ми — його піддані — відпочинемо від його вічних снів і розвіємося в ніщо, як чинять сни інших людей!

— Не трать надії, вимарений юначе! — заволав я співчутливо. — Наближається хвилина пробудження царя Міракла. Саме я маю полум’яну квітку, яку ти шукаєш. Зірвав я її недавно й сховав за пазуху. Веди мене просто до вашого міста, щоб я міг торкнутися тією квіткою сплячого царя й звільнити усіх вас від його болісних снів.

Незрячі очі юнака наповнилися радістю.

— Благословенний день, коли я зустрівся з тобою, невидимий друже! — вигукнув він, простягаючи до мене обидві руки. — О чому ж не дано мені ніколи побачити того, хто усім нам несе спасіння! Ти назавжди залишишся для мене таємничим і невидимим, як і вся недоступна мені реальність. Я знаю тільки твій голос, і на обширах реального світу можу тебе розпізнати й вирізнити тільки по голосу. Іди за мною — я проведу тебе до зачарованого міста, бо вгадую дорогу на сліпо. Там, в межах нашої держави, мої очі відновлять здатність бачити усі предмети, які є лишень снами царя Міракла. Там я позбудуся своєї сліпоти. Тож поспішаймо, бо населення міста надто стомлене вічним існуванням уві сні, і кожна хвилина зволікання додає болю прекрасній царівні Хризеїді й усій її сонній рідні.

Юнак окриленою ходою подався до північних берегів острова. Я йшов за ним і відчував, що у міру наближення до мети нашої подорожі полум’яна квітка все сильніше розгорається у мене за пазухою, наче передчуває, що незабаром торкнеться своїм полум’ям сплячого царя. Коли ж ми нарешті через відкриті навстіж ворота зачарованого міста вступили до його середини, чудесна й несподівана картина вразила мої очі. Усе місто було блакитне, бо цар Міракл тисячу мільйонів років неустанно і неперервно снив блакитний сон.

Я побачив блакитні палаци, блакитні мости, блакитні дерева, і квіти, і птахів, навіть бруківка на вулицях була блакитною. Усе населення було одягнене в блакитні одежі, а вчені та мудреці мали на носі блакитні окуляри.

— Вже покинула мене сліпота, — сказав юнак, — я бачу все, окрім тебе, бо ж ти не є сном царя Міракла, а істотою з реального світу. Ми незабаром затримаємось на міській площі перед замком царівни Хризеїди, і там я перед усім населенням сповіщу радісну звістку.

Площа, про яку говорив юнак, знаходилася тут же недалечко.

Ми зупинилися біля замку Хризеїди, де здіймалася висока дзвіниця. Юнак схопив обома руками мотуз від дзвону і, напосідливо ним шарпаючи, почав дзвонити, аби зібрати населення міста.

Площа негайно заповнилася натовпом блакитно одягнених людей з принцесою Хризеїдою на чолі.

Дзвін замовк. Тоді серед тиші я почув мелодійний гомін, який добувався з вуст присутніх. Ті вуста неустанно й безперервно шептали:

— Сумно нам!.. Тоскно нам!.. Дивно нам!..

Юнак закричав гучним голосом:

— Тіштеся, веселіться й радійте, бо серед нас знаходиться чоловік, який має за пазухою полум’яну квітку, квітку пробудження! Чоловік той прийшов сюди для того, щоби пробудити царя Міракла й обдарувати нас можливістю розвіятися і щезнути з поверхні землі, як це чинять сни інших людей.

— Нехай промовить до нас! — закричав натовп. — Не в змозі його побачити, ми прагнемо почути його голос! Нехай скаже нам, як його звуть!

— Мене звуть Синдбад! — закричав я. — Квітка пробудження палає в мене на грудях, за пазухою. Я, однак, ще роздумую над тим, чи повинен торкнутися тою квіткою сплячого царя і пробудити його з чудесного сну! Ви надто прекрасні, аби мені хотілося причинитися до вашого зникнення!

— Сумно нам!.. Тоскно нам!.. Дивно нам!.. — болісно шептав натовп людей, що наснилися. Шепіт натовпу зворушив мене до глибини серця.

— Зачаровані люди, які наснилися! — закричав я знову. — Я охоче виконаю ваше одвічне бажання, якщо його підтвердить прекрасна принцеса Хризеїда. Чи чуєте мене?

— Чуємо!.. Чуємо!.. Чуємо!.. — зашемрав натовп.

Принцеса Хризеїда простягла руки в напрямку мого голосу.

— Синдбаде, — сказала вона, — зроби те, про що благає тебе населення цього міста. Ми надто стомлені довгим сном царя Міракла і нашою сліпотою на усяку реальність. Ми прагнемо щезнути і розвіятись, і перестати снитися нашому цареві! Я не бачу тебе, Синдбаде, але чую твій мелодійний голос і кохаю тебе за мелодійність твого голосу. Я б охоче вийшла заміж за тебе, невидимого, але спішно мені, щоб розвіятися в ніщо, і щезнути, і відпочити!

— Спішно нам!.. Спішно нам!.. Спішно нам!.. — шептав натовп.

Я стояв, зачарований вродою принцеси Хризеїди. Я наблизився до неї, узяв її за руку й сказав:

— Опам’ятайся, прекрасна принцесо! Чому ж ти хочеш позбутися свого буття на землі? О, дозволь царю Міраклу, аби й далі снив свій чудесний сон!

— Покинь свої прохання, невидимий чужоземцю! — відказала принцеса. — Виконай бажання моє і мого народу. Іди за мною на берег моря, де одвічно спить цар Міракл, і торкнися його полум’яною квіткою.

Легкою ходою принцеса побігла вперед, тягнучи мене за руку, якої не випускала зі своєї долоні. Натовп, переливаючись блакитними шатами, сунув слідом за нею й за мною.

Ми дісталися на північний берег острова. На тім березі лежав, заглиблений у сон, цар Міракл. Він був такий величезний, що справляв враження живого узгір’я, яке крізь сон злегка ворушилося від зітхань. Натовп, який йому наснився, зітхав, коли він зітхав — протирав очі, коли він протирав їх рукою — плакав, коли він крізь сон плакав.

— Вийми квітку з-за пазухи! — промовила принцеса.

Я вийняв квітку, яка пломеніла на своїй стеблині.

— Наблизься до царя! — промовила знову принцеса.

— Збуди його!.. Збуди його!.. Збуди його!.. — закричав натовп.

— Принцесо! — закричав я. — Подумай, що тебе чекає! Ти перестанеш існувати, і тебе вже ніколи не буде! Я кохаю тебе і хочу одружитися з тобою! Я введу тебе в реальний світ, у справжні палаци, у справжні сади, де квітнуть справжні квіти й співають справжні птахи!

— Мої очі сліпі на усяку реальність, — відповіла принцеса, — я не побачу тих чудес, які ти мені обіцяєш. Чи ж ти не розумієш, що то за мука — плакати в ту мить, коли цар Міракл плаче крізь сон, і зітхати, коли він зітхає, і всміхатися, коли він усміхається до своїх марищ! О дозволь же нам розвіятись і щезнути, і перестати бути сном цього царя!

— Збуди його!.. Збуди його!.. Збуди його!.. — знов зашептав натовп.

Саме в цю мить цар Міракл заплакав крізь сон. Загальний плач струснув цілим натовпом і легким тілом принцеси. Я ніколи не чув такого плачу! Лише тепер я зрозумів увесь розпач і муку цих дивних істот. Я вирішив раз і назавжди перервати той плач і ту муку. Я наблизився до велетенського царя і вдарив його в лице полум’яною квіткою, яка тут же зникла з моєї долоні. В ту ж мить принцеса Хризеїда, і натовп, і усе зачароване місто — розвіялися в ніщо й зникли з лиця землі.

Цар Міракл поворухнувся, протер очі й звівся на ноги.

Він був такий величезний і високий, що навіть не помітив моєї присутності.

— Як же я довго спав! — сказав він сам до себе. — Мені снився якийсь блакитний сон, але куди ж подівся той сон? Де принцеса Хризеїда? Де блакитні палаци? Усе зникло без сліду!

Я спішно віддалився від пробудженого велетня, бо якраз помітив корабель, який плив біля самого берега. Я дав знак рукою, і корабель тут же затримався.

Я швидко вбіг на палубу і порадив капітанові, аби відпливав, не зволікаючи, бо я боявся величезного царя. Ми відплили вже досить далеко, коли я почув раптом голос царя Міракла, який знову говорив сам із собою:

— Приляжу я на березі свого острова та й засну іншим сном. Після блакитного сну я хочу тепер сон пурпуровий!

Цар Міракл позіхнув і знову ліг на березі острова. Він, мабуть, заснув одразу, бо з палуби корабля і я, і капітан, і матроси побачили раптом, що на острові виростає поступово й неспішно чудове місто, повне пурпурових палаців, пурпурових дерев, і квітів, і птахів. Незабаром те місто заповнилося людьми в пурпурових одежах, і здавалося мені, що я вирізнив серед натовпу новостворену принцесу, таку ж прекрасну, як і щезла Хризеїда.

Невдовзі, однак, корабель наш так віддалився, що пурпурове місто, яке наснилося царю Міраклу, зникло з наших очей.

Після трьох місяців плавання я прибув до Басри, а звідти спішно вирушив до Багдада.