Пригоди Синдбада мореплавця

ПРИГОДА СЬОМА

Я повернувся до Багдада не без прикрого почуття самотності. Зазвичай, після довгої відсутності вдома, вигляд дядька Тарабука справляв мені приємність. Однак від часу, коли дядько Тарабук змінив свій вигляд під впливом і за намовами китайця, я вже не міг, бачачи його, переживати родинні почуття. Він не здавався мені, як раніше, дядьком, а дивовижною потворою. А крім того, я не позбувся своїх побоювань і підозр. Усе ще сиділа в моїй голові вперта й нестерпна думка, що дядько ще за життя прагне передрукувати свої твори на поверхні мого тіла.

З неспокоєм і недовірою увійшов я до палацу.

Дядько Тарабук привітав мене радісно. Китаєць, який стояв поруч із ним, доброзичливо вклонився мені.

— Дорогий мій Синдбаде! — закричав дядько. — Я тішуся, що ти вертаєшся здоровий і веселий. Знай же, що сьогоднішній день — це урочистий день для мене. Ти, мабуть, пам’ятаєш, що під час твого останнього побуту в Багдаді моя спина ще не була прикрашена жодним друком. У мене була якраз задумана чудова поема, і я чекав на її виконання. Я скінчив її щойно вчора, а сьогодні мій приятель, китаєць, видрукував її в мене на спині. Я впиваюся тією думкою, що маю на спині справжній шедевр, прекрасну поему під назвою «Вперед». Це твір молодецький, хвацький, задиристий і зухвалий! Твір, повний вигуків. Твір, що повниться мужністю та відвагою! Маю його на спині! Щоправда, я приречений на те, що ніколи не зможу прочитати його власними очима, але мій китайський приятель щодня зранку читає мені цю поему вголос.

Китаєць усміхнувся і злегка поплескав дядька по спині.

Я із задоволенням ствердив, що дядько якось забув про дароване мені право передруку, а в кожнім разі, не зачіпав цієї дражливої справи.

Стомлений довгою дорогою, я незабаром подався спочити. Вранці дядько запитав мене, чи я цього разу вручив його вірш якій-небудь принцесі.

— Пробач мені, дядечку, мою варту покарання забудькуватість, — скрикнув я, дещо засоромлений. — У мене було стільки клопотів і нещасть, що я зовсім забув про свою обіцянку.

— Бачу, що не можу покладатися на тебе, — відповів дядько Тарабук. — Ти примушуєш мене надто довго чекати на оказію, а я тимчасом старію з кожним днем і боюся тієї хвилини, коли прекрасна принцеса, очарована моїм віршем, певною мірою розчарується, побачивши самого автора, надто старого і надто підтоптаного. Замість назвати мене своїм мужем, назве старим дідом. І тому я постановив вирушити у подорож разом з тобою. Вчений китаєць буде нас супроводити. Я хотів би зробити це якнайшвидше. Коли ти збираєшся покинути Багдад?

— Я готовий виїхати хоч сьогодні, — відповів я. — Жага подорожей стала моєю звичкою. У Багдаді я не бачуся ні з ким, окрім тебе й китайця. Там же, у незнаних країнах, я бачу такі чудеса і дива, про які ви обидва не маєте поняття. Усе там зачароване й заворожене. На кожному острові розквітає нова казка. У кожній казці знаходиться нова принцеса.

— Отже, скеруємо хід корабля просто в казку! — із запалом вигукнув дядько Тарабук. — Я одружуся з найпрекраснішою принцесою і стану царем зачарованого острова. Що ти на це, Синдбаде?

— Гадаю, що для вас, дядечку, царювання на зачарованому острові було б найвідповіднішим заняттям.

— Я всівся би на троні й нічого б не робив, лиш царював і царював! Подумай тільки: поет на троні! Що за чудесний збіг обставин! Час від часу мій китаєць перед зібраним народом читав би вголос із моєї спини поему під назвою «Вперед», а прекрасна принцеса, очарована моєю поемою, мліла би від зворушення й просила би присутніх: «облиште мене і не позбавляйте зомління, бо зомлінням я хочу вшанувати поему мого мужа Тарабука!» Що ти на це, Синдбаде?

— Гадаю, що ваша, дядечку, присутність на зачарованому острові є конче потрібною і необхідною.

— Отож вранці вирушаємо з Багдада! — постановив дядько рішучим голосом.

Дядькова рішучість дуже мені сподобалась. Я лиш боявся, що його дивовижний вигляд викличе певні підозри у жителів зачарованих островів. Може, саме з цієї причини я мав дуже неспокійну ніч.

Приснився мені, як завжди, Морський Диявол. Він глузливо дивився на мене своїми очиськами й реготав, аж заходився.

— Ну, й чого ти смієшся? — спитав я.

— Сміюся я тому, що мені весело, а весело мені з тієї причини, що дядько Тарабук вибрався нарешті в подорож. Ще тільки його особи бракувало на зачарованих островах.

— Не ображай мого дядька! — закричав я. — Він принаймні поет.

— Не люблю я його, — відповів Морський Диявол, — надто він нудний і надто смішний. Зате я люблю тебе, Синдбаде, бо ти охоче буваєш у незнаних країнах і маєш душу, повну казок. Дозволь на доказ приязні обійняти тебе з усіх сил.

І поки встиг я що-небудь відповісти, Морський Диявол перетворився у величезного змія, який одним стрибком кинувся мені на груди й обплів мою шию своїм холодним тілиськом. Я хотів крикнути, але не міг, бо змій душив мені горло своїми обіймами. Дарма я метався й стогнав крізь сон, змій усю ніч тримав мене в обіймах. Лиш перед світанком зник він у ту мить, коли я почав прокидатися. Я прокинувся, вимучений потворними обіймами змія. Дядько Тарабук вже стояв наді мною і шарпав мене за руку, щоби збудити.

— Вставай швидше! — кричав він. — Їдьмо! Вже час!

Я протер очі.

— Їдьмо! — повторив дядько. — Я вже годину буджу тебе і не можу добудитися. Лиш стогнеш і зойкаєш крізь сон, наче тобі кара тілесна приснилася. Вставай! Ми не можемо тратити ні хвилини часу. Уявляю собі, з якою нетерплячістю зачарована принцеса очікує мого приїзду! Чим швидше я з нею зустрінуся, тим краще для неї і для мене. Їдьмо негайно!

Незважаючи на втому, я швидко виліз із ліжка.

Троє коней вже чекали на подвір’ї.

Ми весело скочили їм на спини й помчали в сторону Басри.

Китаєць до свого сідла приторочив величезну валізу, до країв наповнену лупами. Ця валіза стримувала біг коня, тому до Басри ми прибули лише увечері, за п’ять хвилин до відплиття корабля, який саме стояв у порту. Я першим зіскочив з коня і вбіг на палубу. За мною видерся китаєць із валізою на плечах. Дядько Тарабук зволікав з невідомого мені приводу. Оскільки корабель міг щомиті відійти від берега, я неспокійно озирнувся, аби глянути, що діється з дядьком Тарабуком.

Дядько стояв на березі й вдивлявся у хвилі, з яких раптом з’явився Морський Диявол.

Диявол тримав у роті нещасного листа і подавав його дядькові.

Читач, мабуть, пригадує, що той лист був писаний на листку паперу, одна сторона якого містила якийсь давній вірш дядька Тарабука. Хитрий Диявол подав дядькові листа саме тією стороною, де красувався згаданий вірш. Дядько пізнав свій почерк і радісно простягнув руку, аби схопити рукопис.

— Дядьку! — гукнув я в розпачі. — Не бери того рукопису!

— Це мій рукопис! — відповів дядько. — Мій чудовий вірш, який потонув колись у морі! Благословенна хай буде потвора, яка повертає мені таку дорогоцінну втрату!

Дядько схопив рукопис і вбіг на палубу, переможно вимахуючи диявольським листом.

Тимчасом Диявол зник у морських хвилях. Розпач мій був безмежний! Клятий Диявол знову обтяжив корабель своїм листом, який віщував невдачі й лиха! Матроси не помітили того, що сталося. Корабель вже відходив від берега. На дядька поки що ніхто не звернув уваги. Вечірній присмерк ховав його постать, а з нею і лист, яким дядько переможно вимахував.

Я щодуху підбіг до нього і прошептав:

— Викинь цього листа назад у море!

— Не такий я дурень! — відповів дядько. — Це ж єдина пам’ятка з тих часів, коли я над морем на розкладному столику вірші писав.

— Дядечку, — шепнув я знову розпачливим голосом, — благаю тебе, сховай принаймні цього листа у кишеню, бо це лист Морського Диявола. Ти навіть не знаєш, яка відповідальність лягає на тебе через цей листок паперу!

Незважаючи на мої благання й наполягання дядько тріумфально підніс угору той нещасний листок і вигукнув:

— Не сховаю я його в кишеню доти, доки не перечитаю свій витвір, який я вже забув. Найбільша для мене радість — це пригадування забутого вірша.

І дядько без поспіху почав читати свій давній вірш. Жах пронизав усе моє єство. Команда легко могла помітити в дядькових руках диявольського листа. Жах мій став ще сильнішим у ту мить, коли я раптом побачив, що один зі старих і бувалих матросів, проходячи повз дядька, кинув гострий погляд на аркуш паперу. Я в цю мить зненавидів дядька Тарабука за його дурний опір, який став джерелом наших нещасть.

Старий і бувалий матрос одразу пізнав диявольський почерк, оскільки дядько, зачитавшися своїм віршем, виставив на загальний огляд ту сторону аркуша, на якій був лист Морського Диявола.

— А це що таке? — вигукнув старий і бувалий матрос, торкаючись листа вказівним пальцем. — Лист Морського Диявола на нашому кораблі?

Дядько Тарабук погордливо глянув на матроса.

— Не заважай мені читати, старий матросе, — проказав він урочистим голосом.

Вечірній присмерк прикривав дядькове обличчя, так що матрос у першу мить не помітив його химерного вигляду. Бажаючи, однак, докладніше роздивитися нещасного власника диявольського листа, він витяг з кишені ліхтарик, засвітив його і, піднявши вгору, пустив сніп світла на лице дядька Тарабука. Роз’яснене ліхтариком обличчя показало свою щільно вкриту чорним друком поверхню. Ця картина справила на старого матроса таке сильне враження, що він знерухомів, остовпів з ліхтариком в руці. Рота розкрив навстіж, очі вивернув на лоба і якийсь час стояв без руху. Голос, мабуть, завмер у нього в грудях, бо він не вимовив жодного слова.

Я перелякався, дивлячись на цю сцену.

Китаєць, не розуміючи, яка небезпека нам загрожує, шепнув мені на вухо:

— Поглянь, Синдбаде, як урочисто й чудово виглядає наш поет у світлі ліхтаря!

— Орангутанг! — вигукнув раптом старий матрос здушеним голосом.

Той вигук дуже образив мого дядька.

— Як ти смієш, простий смертний, називати мене орангутангом! — закричав він, дивлячись на матроса згори. — Я поет.

— Ти син дияволиці та орангутанга! — відповів матрос з обуренням. — Знаюся я на таких покручах!

У цю мить капітан і решта матросів кільцем оточили дядька, освітленого ліхтарем. Задруковане віршами дядькове обличчя здіймалося над враженим натовпом, який уважно до нього придивлявся.

— Син дияволиці та орангутанга! — верещав старий і бувалий матрос. — Як насмілився нащадок такої нікчемної раси вдертися на наш корабель? Біда нам! У нього в руці затиснутий клятий лист Морського Диявола! Наявність цього листа на кораблі віщує невдачі та лиха. Капітане, я раджу тобі негайно викинути цю потвору разом з листом у море!

— В море! В море його! — хором ревнула команда.

— Я не син дияволиці та орангутанга, а поет! — вигукнув згорда дядько Тарабук. — Геть з моїх очей, жалюгідний натовпе, який не вміє вшанувати й оцінити великого поета! Замість того, щоб на колінах дякувати мені за мою присутність на кораблі, хочеш мене, жалюгідний натовпе, в море вкинути?

— В море! В море його! — хором повторила команда.

Кілька матросів кинулися на дядька Тарабука і, схопивши його за руки, скрутили.

— Я не дозволю зробити цьому чоловікові нічого поганого! — закричав раптом я, підбігши до нещасного дядька. — Це мій дядько, якого ніщо не пов’язує ні з дияволицею, ні з орангутангом!

— Це великий поет і мій приятель! — у свою чергу закричав китаєць, наближаючись до дядька.

— Тим гірше для вас обох! — відповів старий і бувалий матрос. — Викинемо вас у море разом із ним!

— В море їх, в море! — знову гукнула команда.

Невідомо, чим би скінчилося це сумне непорозуміння, якби раптовий і несподіваний випадок не відвернув від нас уваги капітана й матросів. Ми вже відплили на декілька миль від берега, і корабель наш мчав у відкритому морі.

Оточував нас вечірній присмерк, який густішав із кожною хвилиною, вістуючи темну ніч.

У тім присмерку блиснуло зненацька якесь багряне світло, яке колихалося на мірно розгойданих хвилях.

Світло, здавалося, виростало на морі і щораз більше наближалося до нашого корабля.

Капітан схопив підзорну трубу і глянув через неї в отой багрець.

— Увага! — закричав він майже одразу. — Бачу корабель, що зветься «Багрянець». Його команда складається з жорстоких жінок-велеток, які займаються розбоєм на морі. Коси у них багряні, а лиця гарні й страшні одночасно. Ці жінки нападають на заблукалі кораблі, беруть людей у неволю й продають своїх невільників чаклунам, які живуть на зачарованих островах. Важко чинити їм опір, бо вони надзвичайно сильні. Але нам не лишається нічого, як тільки битися до останньої краплі крові! Будьмо мужні й відважні! Не злякаймося насильства тих велеток! Соромно бути тхорами проти жінок!

Слова капітана справили на всіх велике враження. Матроси забули про дядька Тарабука і диявольський лист. Нова небезпека прикувала увагу всієї команди. Завдяки несподіваній загрозі дядька Тарабука не кинули в море.

Незважаючи на вечірню пітьму, ми добре бачили «Багрянець», який погойдувався на хвилях. Червоне дерево, з якого він був збудований, світилося дивним багряним світлом, ніби заграва пожежі. Багряні вітрила густо обліпили високі щогли.

На палубі «Багрянця» виднілися грізні постаті велеток, які саме заплітали свої багряні коси, щоб не заважали їм у бою. Заплітали їх швидкими рухами білих, чудесних рук. Очі велеток горіли, наче зорі.

Незабаром «Багрянець» наблизився до нас так, що ми могли чути спів страшних велеток.

— Море, глибоке море, безкрає море! — співали велетки. — Швидкий «Багрянець» несе нас по збурених хвилях. У світлі червоних ліхтарів наші коси багряні палають. Заплітаймо їх швидше, щоб у бою нам не заважали. Море, глибоке море, безкрає море! Дивовижний «Багрянець» погойдується на хвилях. Ніч надходить. Червоних ліхтарів світло забарвлює темінь довкружну. Заплітаймо чимшвидше наші коси багряні. Наближається час битви. Переможний «Багрянець» виростає в нічній пітьмі. Біда нашим ворогам!

Спів велеток наповнив наші груди почуттям страху. Спів той ставав чимраз сильнішим і могутнішим. «Багрянець» вперто наближався до нашого корабля.

— Панове! — гукнув капітан. — За мить нас чекає битва з велетками. Я вам забув сказати, що погляд у тих велеток — страхітливий. Мало хто може витримати полум’яні удари їхніх грізних поглядів. Біда тому, хто перелякається і, не витримавши тих поглядів, повернеться задом до жорстоких владарок «Багрянця»! Бо в такий момент велетки одразу ж вбігають на палубу наміченого корабля. Але не зможуть вони захопити наш корабель, якщо ніхто з команди не виявить страху і не відверне очей від їхніх страхітливих поглядів!

— Чуєш? — шепнув я на вухо дядькові. — Чуєш, дорогий дядечку? Уся штука в боротьбі з цими велетками полягає в тому, щоб дивитися їм просто в очі й не повертатися до них спиною. Чи ти витримаєш їх погляд?

— Маю надію, що витримаю, — відповів дядько Тарабук.

— Панове! — знову гукнув капітан. — Я певен, що ніхто з вас не стхорить! В іншому разі велетки візьмуть нас усіх у неволю і продадуть чаклунам на зачаровані острови!

«Багрянець» усе ще наближався. Велетки вже заплели свої коси і тепер стояли в ряд на палубі «Багрянця». Їхні очі почали виблискувати, наче діаманти.

— Дуже гарні в них очі, — зауважив пошепки дядько Тарабук. — Мене дивують ті, які не можуть витримати їхніх поглядів.

— Не можна вірити їхнім очам, — поспішно відповів я. — Невідомо, які чари та вроки криються в тих очах, гарних на вигляд. Дуже може бути, що з тих очей з’являться раптом якісь отруйні вужаки чи змії.

Ледве я вимовив ті слова, як дядько Тарабук схопив мене міцно за руку і вишептав здушеним голосом:

— Милосердний Боже! Я вже бачу золотих змій і вужаків, які з’являються з очей тих відьом! О, дивися, Синдбаде! Ті змії повзуть по поверхні просто до нас.

У першу мить мені здалося, що дядько Тарабук маячить. Але — на жаль — то не була маячня! Очі велеток розкрилися навстіж, і з їхніх таємничих глибин дійсно з’являлися якісь легенькі рухливі змійки золотистого кольору. З’являлися весь час, одна за одною, і — кублячись у нічному повітрі — пливли до нас. Незабаром усе повітря зароїлося від золотих змій. Їх пломенисті, тоненькі, як голки, жала яскрилися в темноті. Кожна з тих змійок жила лиш мить і вмирала, зникаючи без сліду. Але на їхньому місці з’являлися інші, так що тисячі золотих, тоненьких смужок горіли навкруги.

— Панове! — знову гукнув капітан. — Стійте відважно на місці і не повертайтеся задом до «Багрянця». Хто відвернеться, той увесь корабель віддасть на поталу тим відьмам!

«Багрянець» наблизився ще на крок. В наших очах миготіли золоті змійки, кількість яких зросла неймовірно. Зіниці велеток розширювалися щораз більше.

— Синдбаде! — шепнув мені на вухо дядько Тарабук. — Ти не маєш поняття, як сильно хочеться мені повернутися спиною до «Багрянця», щоб не бачити цих золотих змій із пломенистими жалами!

— Бога ради! — закричав я. — Будь мужнім, дядьку! Дивися просто в очі тим відьмам! Якщо ти не витримаєш і обернешся до них задом, нас чекає ганьба й погибель!

— Здається мені, що не витримаю… — зауважив шепотом дядько Тарабук.

Я був у розпачі.

Тимчасом капітан, ставши попереду усієї команди, дав знак рукою, аби всі разом посунулись на ніс корабля.

— Дядьку! — шепнув я. — Наберися відваги!

— Набираюся! — шепнув дядько зламаним голосом.

— Вперед! — гукнув капітан.

Матроси усі одночасно зробили крок вперед. Я і китаєць теж негайно виконали наказ капітана. Але дядько Тарабук не рушив з місця.

— Дядьку! — шепнув я знову. — Бога ради, зроби крок вперед.

— О ти, нездогадливий! — відказав дядько. — Ти що, не розумієш команди капітана «Вперед»? Це ж назва поеми, яка в мене якраз на спині. Тому я розумію команду капітана таким чином, що повинен обернутися до страхітливих велеток спиною, бо саме на ній красується ота назва…

— Богом тебе заклинаю, дядьку! — шепнув я, хапаючи його за руку. — Не роби того! Ти погубиш нас усіх, а до всього ще й знеславиш своє ім’я, бо тебе затаврують ім’ям тхора!

— Нічого не поробиш, — відповів дядько знесиленим голо сом. — Я не можу більше витримувати погляду цих потворних жінок! Вид отруйних вужаків і змій, які виповзають з їхніх очей, відбирає у мене спокій, і відвагу, і будь-який настрій. Я певен, що не знеславлю свого імені, бо воно надто знане й знамените. Навіть капітан корабля вигукує назву моєї поеми. А це незаперечний доказ моєї популярності.

— Вперед! — знову гукнув капітан.

Цим разом дядько Тарабук не витримав і блискавично повернувся задом до «Багрянця».

Ледве він те зробив, як одна з велеток тигрячим стрибком перескочила з «Багрянця» на палубу нашого корабля і, впавши на шию дядькові, повалила його на землю. Тут же решта її приятельок, скачучи слідом за нею, перебралися на наш корабель. В одну мить непереможні велетки позв’язували мотузками капітана і всю команду.

Безпорадні матроси люто зиркали на дядька Тарабука.

— Тхір! — кричали одні.

— Потвора! — горлали інші.

— Зрадник! Диявол! — волали ще інші.

Дуже можливо, що на обличчі дядька Тарабука розквітнув у ту мить болісний рум’янець сорому, але його не можна було помітити через надто густий друк, який покривав те обличчя чорною заслоною.

— Моя це вина, і я визнаю її, — шепнув нещасний дядько, спускаючи очі долу. — Я б охоче зараз протистояв тисячам найстрашніших велеток, але, на жаль, охота моя спізнилася, бо зв’язують мене пута, яких я не можу зірвати. І усе ж я маю надію, що зумію іншим способом усіх вас порятувати.

Говорячи це, він стискав у руці якийсь папір, густо списаний.

Я пізнав той папір. Це був вірш, який дядько Тарабук написав колись на честь Пірузи і який стільки разів казав мені вручити якій-небудь зустрінутій в дорозі принцесі.

— Пані! — сказав дядько Тарабук, звертаючись раптом до велетки, яка стояла поруч. — Пані! Я здогадуюсь, що ти — цариця велеток, бо перевищуєш їх зростом. Дозволь же тоді, царице, подарувати тобі вірш, написаний на честь жінки, яка зуміє оцінити вартісність автора цього вірша. Прочитай його, і я певен, що цей вірш очарує тебе. Ти полюбиш поета, який його створив, і знімеш пута з нього і з усієї команди.

— Я не вмію читати, — відказала велетка, — і не маю часу на читання. Ми мусимо негайно перенести вас на борт «Багрянця» і плисти далі, до берегів Смарагдового Острова.

Дядько хотів їй щось відповісти, але не встиг. Велетка дала знак рукою — і тут же її товаришки похапали в’язнів одного за одним і перенесли на борт «Багрянця». За мить «Багрянець» вже плив до Смарагдового Острова. Ми лежали на дні корабля покотом — безсилі й безвладні. Пливли ми так декілька днів, аж нарешті пристали до берегів Смарагдового Острова.

Велетки тут же віднесли нас на саму середину острова, де знаходився головний ринок.

На тому ринку продавали тільки невільників.

Смарагдовий Острів населяють різні чаклуни, які охоче скуповують невільників, щоби використовувати їх для різних чародійських занять. Тож велетки швидко продали капітана та матросів. Залишились тільки я, китаєць і дядько Тарабук. Ми були слабкими фізично і тому являли собою менш привабливий товар. Велетки по якімсь часі навіть втратили надію на те, що нас хто-небудь купить. Їхні побоювання були, однак, передчасними. Бо незабаром наблизився до нас якийсь чаклун і, оглянувши по черзі мене, китайця і дядька Тарабука, виявив бажання купити цілу трійку.

Чаклун той звався Барбель. Він був такий потворний, що його вигляд наповнив нас жахом. Замість обличчя в нього була морда мопса, і він весь час гарчав, показуючи гострі білі ікла. Порикуючи, він звернувся до велетки, яка нас якраз продавала, і сказав:

— Мені потрібні три невільники, а бачу, що ти маєш саме трьох на продаж. За цього шмаркатого дам тобі сто дукатів, за китайця — п’ятдесят, а за того третього дам лиш одного цехіна, бо ж він огидно бридкий і пику має зовсім закопчену.

Велетка погодилася з цінами, запропонованими чаклуном, але дядько Тарабук обурено глянув на покупця й закричав:

— Як ти смієш пропонувати за мене таку низьку ціну! Ти ображаєш мою особу і водночас доводиш, що не вмієш оцінити вартість людини. Я поет! Я сам до себе втратив би пошану, якби погодився на таку нікчемну ціну!

— Дядечку! — шепнув я. — Бога ради, не опирайся і не затівай нової сварки. Будь радий, що нас купують гуртом і що ми й надалі матимемо спільну долю. Було б стократ гірше, якби нас продали різним чаклунам і ми повинні були б розлучитися й нічого не знати один про одного.

Дядько Тарабук гордо підніс голову.

— Я не можу погодитись на те, щоб бути купленим так дешево! — заволав він урочистим голосом. — Я вартий принаймні тисячі дукатів.

— Ніхто в тебе згоди й не питає, — відказала велетка.

— І ніхто не дасть тисячі дукатів за такого чорнопикого, — додав, порикуючи, чаклун.

— Я не чорнопикий, я поет! Придивися до мого обличчя, то переконаєшся, що на ньому красуються витатуйовані поезії!

— Мені аж сниться приглядатися до такого обличчя! — відповів чаклун. — Будь задоволений, що даю за тебе одного цехіна, бо ти й копійки не вартий.

Чаклун з погордою відвернувся від дядька Тарабука і виплатив велетці належне за мене, китайця, а також за впертого і нещасного власника задрукованого обличчя.

— Тепер я перенесу вас у свій палац за допомогою закляття, — сказав він, звертаючись до нас. — Протягом однієї хвилини ви будете на місці.

Чаклун розпростер над нами долоні й вишептав закляття.

І негайно під впливом вишептаного закляття якась невидима сила перенесла нас всередину палацу потворного Барбеля.

Ми раптом опинилися у палацовій кімнаті з позолоченими стінами, на яких висіли портрети дідів і прадідів Барбеля. Їхні обличчя мали риси мопсів, так що з першого погляду можна було помітити родинну схожість між Барбелем і його предками.

У глибині кімнати стояли три отоманки: одна зелена, друга блакитна, третя золота. На зеленій лежала принцеса в зелених шатах, на блакитній — принцеса в блакитних шатах, а на золотій — принцеса в золотистих шатах. Усі три принцеси були, як здавалося, нерухомі, заціпенілі й наче неживі.

У куті кімнати стояла тринога, на якій палав рожевий вогонь.

Той вогонь, замість сичати, видавав звуки мелодійні і танцювальні.

Чар тих звуків був такий нездоланний, що я в усім тілі відчув незбориму жагу до танцю.

Барбель позбавив нас пут і сказав:

— Погляньте на цих трьох принцес, які лежать на трьох отоманках. Вони прекрасні, але нерухомі. Сон, подібний до вічного сну, скував їхні тіла. Прикликати їх до життя можна лише з допомогою танцю. Чуєте оту чудову музику, яка добувається з глибини вогню, що палає на тринозі? Рожевий вогонь грає їм до танцю, але трьом принцесам бракує трьох танцюрів, тому вони й спочивають на отоманках — нерухомі, заціпенілі й неживі. Я й придбав вас для того, аби ви при принцесах виконували обов’язки вірних танцюрів. Наблизьтеся до них і запросіть їх до танцю, а вони одразу оживуть і підведуться, і зіпруться на ваші рамена, аби разом з вами кружляти у зачарованому танці.

— Обов’язки танцюра зовсім не відповідають повазі мого віку, — ображеним голосом відказав дядько Тарабук. — І я відмовляюся коритись тобі, потворний Барбелю.

— Ти невільник, — відповів, порикуючи, Барбель. — Ти повинен виконувати мої накази. Я заплатив за тебе цехіна, тож ти належиш мені.

— Ти дав за мене таку малу і вбогу ціну, що не маєш права вимагати від мене зачарованого танцю! — закричав дядько з найглибшим обуренням.

— Я змушу тебе до танцю! — крикнув Барбель, злегка підгавкуючи.

— Дядечку, — шепнув я. — Не клич нового лиха на наші голови.

Дядько навіть не слухав моїх прохань. Він гордо підвів голову і сказав:

— Ти ніколи не примусиш мене, потворний Барбелю, до вчинків, які не мають нічого спільного з моїм покликанням! Я не тільки поет, я ще й книжка, яка з’явилася на світло денне для того, щоб її читали, а не примушували до якогось там зачарованого танцю! Я не танцюватиму й квит!

Барбель впав у шаленство. Він гавкнув кілька разів, витяг з-за пазухи величезну лозину, схопив дядька за шию, оголив йому спину, на якій саме знаходилась поема під назвою «Вперед», і почав ту спину згаданою лозиною немилосердно шмагати.

Я хотів разом із китайцем вирвати дядька з рук жорстокого чаклуна, але цей останній вишептав закляття, яке нас обидвох знерухомило на місці. Безсилі й безрадні, ми мусили дивитися на катування бідного дядька Тарабука.

Покаравши дядька, Барбель сховав лозину за пазуху і закричав:

— Кажи тепер, будеш танцювати, чи ні?

Дядько замість відповіді підбіг до китайця і шепнув:

— Друже, глянь через лупу на мою нещасну спину і подивися, чи підлий чаклун не попсував ударами мою поему?

Китаєць глянув через лупу на дядькову спину і болісно зойкнув:

— На жаль! Поема зробилася нечитабельною! Літери зникли під безліччю синців, рубців, подряпин, шрамів! Один брутальний чин знівечив працю багатолітнього натхнення!

— О клятий чорнокнижнику! — зойкнув дядько Тарабук. — Нехай же кара Божа впаде на тебе!

— Якщо не будеш коритися моїм наказам, — відповів безжальний Барбель, — я постараюся, щоб і решта твоїх творів зробилися нечитабельні.

Ці слова справили на дядька Тарабука таке сильне враження, що він одразу змінив своє початкове рішення:

— Я танцюватиму, — шепнув він зламаним голосом. — Я танцюватиму аж до упаду. Я принесу себе в жертву заради спасіння творів, які заслуговують на безсмертя. На жаль, я є єдиним виданням моїх власних праць, тому не можу наражати себе на такого роду небезпеку і на такого роду непоправні втрати.

Вогонь на тринозі заклуботів і спалахнув яскравіше. З його середини видобулася голосніша музика, яка наповнила звуками усю кімнату.

На знак чаклуна ми наблизились до нерухомих принцес: дядько Тарабук — до зеленої, китаєць — до золотої, а я — до блакитної. Тоді принцеси ворухнулися одночасно якимось неохочим і дивним рухом. Після чого одночасно підвелися зі своїх отоманок і похилилися до наших рамен.

Ми обійняли їх за талії і почали зачарований танець.

Зачарований мелодійними звуками палаючого вогню, я легко кружляв по кімнаті разом із моєю блакитною принцесою.

Китаєць танцював із зграбністю білочки і так швидко, що золота принцеса неначе миготіла в його обіймах.

Дядько Тарабук весь час перечіпався за зелені одежі своєї дами, але незважаючи на це танцював з великою старанністю й сумлінністю.

— Танцюйте, танцюйте! — говорив Барбель. — Танцюйте аж до упаду, а я тимчасом піду на ринок, аби купити інших невільників, які б заступили вас у разі, якщо ви сконаєте від утоми.

Чаклун вийшов з кімнати.

Полум’яна музика огорнула нас дивною охотою до танцю. Проте дядько Тарабук відчув незабаром втому. Він важко дихав і сопів. Піт градом котився йому з чола.

— Досить того танцю! — закричав він нарешті, захекавшись. — Досить того танцю! Чаклун вийшов, тож ми сміливо можемо припинити це забарне кружляння й відпочити.

Думка про відпочинок видалася переконливою і мені, і китайцю.

Ми тут же захотіли перервати танець, але — на жаль — намір наш ні до чого не привів.

Зачаровані звуки музики, яка виривалася з вогню, що палав на тринозі, лунали мимоволі й примушували до неустанного кружляння по кімнаті. Надаремно стомлений китаєць намагався погамувати свої розтанцьовані ноги! Надаремно дядько Тарабук робив квапливі зусилля, аби всістися на підлогу і таким чином зупинити біснуватий танець! Наші ноги кружляли, наче скажені, у такт зачарованої музики, і ми з жахом зрозуміли, що жодна сила не зможе стримати нашого танцювального запалу.

— Гай-гай! — заволав дядько, кружляючи щораз швидше. — Схоже, що мені судилося протанцювати весь короткий залишок мого життя! Чую, що танцюватиму аж до смерті, яка й настане незабаром внаслідок виснаження!

— О так, о так! — зойкнув китаєць, ритмічно перебираючи ногами. — Усе в нашому палаці зачароване, починаючи від танцюристок, яких ми тримаємо в обіймах, і кінчаючи ритмом музики, яка своїми нездоланними чарами оволоділа нашими душами й ногами.

Усі три принцеси танцювали мовчки, і жодна з них не проронила навіть одного словечка. Гарні їх личка теж виражали невимовну втому. Губи їхні насилу ворушилися, наче хотіли щось сказати, але не могли.

Першою відізвалася зелена принцеса, з якою танцював дядько Тарабук.

— Танцюре мій, танцюре! — заволала вона, запаморочливо кружляючи. — Знай же про те, що танцюєш ти з плакучою вербою, яку чаклун зачарував у принцесу. Ти тримаєш в обіймах плакучу вербу! Хай славен буде усякий плач на землі.

— Танцюре мій, танцюре! — заволала блакитна принцеса, що спиралась на моє рамено. — Знай же, що танцюєш ти зі струмком, зачарованим у принцесу. Ти тримаєш в обіймах струмок! Хай славен буде усякий шелест води в очеретах!

— Танцюре мій, танцюре! — заволала золота принцеса, з якою вправно кружляв китаєць. — Знай же, що танцюєш ти із золотою рибкою, зачарованою в принцесу! Ти в обіймах тримаєш золоту рибку! Хай славен буде усякий плеск хвилі!

— Я поет і нічого не маю проти того, аби тримати в обіймах плакучу вербу, — відказав дядько Тарабук, сопучи в танцювальних підскоках. — Але я був би радий, якби ти схотіла, прекрасна танцюристочко, відслонити мені таємницю того, що діється у цій зачарованій кімнаті.

— Я розкажу, я все розкажу! — заволала зелена принцеса, ледве торкаючись землі розтанцьованими ногами. — На тому місці, де ми зараз танцюємо, була колись квітуча долина. Долиною біг струмочок. В глибині струмка жила золота рибка, а понад берегом струмка шуміла плакуча верба. Одного разу прийшов чаклун Барбель…

Зеленій принцесі забракло повітря в грудях — і вона замовкла.

— Одного разу прийшов чаклун Барбель, — підхопила золота принцеса у вирі шаленого танцю. — Глянув Барбель на струмок, і на плакучу вербу, і на золоту рибку, яка саме підпливла до берега. Барбель ніколи нікого не кохав…

Золотій принцесі забракло повітря в грудях — і вона замовкла.

— Барбель ніколи нікого не кохав, — продовжила блакитна принцеса, зграбно кружляючи залом. — Ніщо його на землі не захоплювало, окрім видів природи. Він стояв на березі струмка і так довго дивився, аж закохався в струмок, і в плакучу вербу, і в золоту рибку. І сказав: «Мушу, ах, мушу!»

Блакитній принцесі забракло повітря в грудях — і вона замовкла.

— І сказав: «Мушу, ах, мушу мати у своєму палаці струмок, і плакучу вербу, і золоту рибку!» — сказала зелена принцеса, підхопивши перервану розповідь своєї попередниці. — І вирішив зачарувати нас у трьох принцес, щоб міг розмовляти з нами, як розмовляють з людьми. І вишептав закляття…

Зеленій принцесі забракло повітря в грудях — і вона замовкла.

— І вишептав закляття, — вела далі золота принцеса, — а закляття те обернуло нас на трьох принцес, а долину перетворило в палац, у якому ми зараз танцюємо. Чаклун розклав нас на трьох отоманках, бо ми були перелякані й стомлені своїми новими формами. Але даремно чекав чаклун наших поглядів і зітхань! Ми лежали без руху, як мертві, як неживі. Тоді він запалив на тринозі таємничий вогонь, який наповнив звуками зачарованої музики. Після цього привів нам трьох танцюрів і наказав їм танцювати з нами аж до упаду, щоби таким способом примусити нас позбутися мертвоти й безруху. І почали ми танцювати під примусом таємничих звуків. Танцювали ми так довго, що танцюри наші сконали від утоми, бо не могли й на мить перервати зачарований танець, аби відпочити. Тоді чаклун…

Золотій принцесі забракло повітря в грудях — і вона замовкла.

— Тоді чаклун, — підхопила зелена принцеса, — привів нам інших танцюрів. Відтоді наше життя стало невпинним, повним мук танцем. О, якби ти знав, мій випадковий танцюре, як важко й болісно плакучій вербі нести тягар людської подоби!

— І як сумно золотій рибці ховатися весь час під виглядом принцеси! — додала золота принцеса.

— І як тісно струмкові в оцих легеньких одежах, котрі прикрашають мій стан! — докинула блакитна принцеса.

— Але є спосіб позбутися танцю і зняти чари, які нас скували! — вигукнула зелена принцеса. — Треба тільки під час танцю наблизитись до триноги і задути вогонь, що палає на ній. Тоді палац перетвориться в долину, а я — в плакучу вербу.

— А я — в струмок! — сказала блакитна принцеса.

— А я — в золоту рибку! — шепнула золота принцеса.

— Коли це станеться, чаклун тут же прибіжить на берег струмка з вудочкою в руках і закине вудочку в струмок, щоби впіймати рибку, — сказала зелена принцеса. — Бо так хоче доля, що, аби нас знову у трьох принцес зачарувати, спершу мусить впіймати золоту рибку.

— Мушу вас попередити, — додала блакитна принцеса, — що секрет життя чаклуна таїться на кінчику вудочки. Достатньо зламати той кінчик — і Барбель перестане існувати!

— Хто ж, однак, зможе дмухнути так сильно, щоби згасити чарівний вогонь? — вигукнула золота принцеса. — Досі жоден з танцюрів не зміг цього зробити!

— Здмухніть чарівний вогонь! — шепнула зелена принцеса.

— Здмухніть чарівний вогонь! — повторила золота принцеса.

Ми по черзі стали пробувати силу свого подмуху. Але ні я, ні китаєць не змогли задути чарівний вогонь.

— А тепер моя черга, — заволав дядько Тарабук, який від перевтоми сопів, наче ковальський міх.

Я побачив, як чорні дядькові щоки здулися раптом, а груди від набраного повітря виросли, наче гора. Він саме скерував танець до триноги і наблизився до неї так, що мало не дотикав губами чарівного пломеня.

Тоді дядько Тарабук, сопучи, дмухнув з такою силою, що вогонь згас одразу. Звуки музики замовкли. Ми раптом зупинились у танці. Палац у ту ж мить перетворився на квітучу долину. Зелена принцеса випорснула з дядькових обіймів і перетворилася на плакучу вербу. Блакитна принцеса відірвалася від моїх рук і зробилася струмком тут же під ногами верби. Золота принцеса вислизнула з обіймів китайця і, перекинувшись золотою рибкою, радісно скочила у струмок.

Ми раптом опинилися в незнаній долині, повній квітів і кущів.

— Панове! — гукнув китаєць. — Сховаймося в кущах, бо мстивий чаклун може з’явитися у будь-яку мить.

Ледь поховалися ми в кущах, як прибіг Барбель з вудочкою в руках. Він присів над берегом струмка і закинув вудочку у воду. Сидів він так кілька годин без будь-яких наслідків. Золота рибка оминала наживку.

Стомлений кількагодинним вичікуванням, Барбель витяг вудочку з води й поклав поруч — на траві, щоб після короткого відпочинку знову закинути її в струмок.

Тоді в’юнкий китаєць виліз із кущів, підповз до вудочки і швиденько відламав її кінчик, де крилася таємниця існування Барбеля.

Барбель, мертвий, упав на землю.

— Ми врятовані! — закричав китаєць. — Тікаймо чимшвидше з цього острова, де на кожному кроці підстерігає нас небезпека!

Ми тут же подалися просто поперед себе, аби дістатися до берегів острова. Жоден випадок не затримав нас у дорозі. Незабаром ми стояли на морському березі, а недалечко якраз пропливав корабель.

На даний нами знак корабель затримався. Ми радісно вбігли на палубу. Наша радість стала ще більшою, коли ми дізналися, що корабель плине якраз у напрямку Басри.