Пригоди Синдбада мореплавця

ПРИГОДА ДРУГА

За сніданком я й признався дядькові Тарабуку, що твердо вирішив покинути сьогодні увечері Багдад. Всупереч моїм сподіванням, дядько Тарабук ані здивувався, ані занепокоївся, ані обурився. Він лиш злегка примружив очі, трохи надув губи й сказав глузливо:

— Чому ти покидаєш Багдад, я ще можу зрозуміти, але чому ти досі не зволив розповісти мені першу свою пригоду, цього я зрозуміти не можу, не хочу і не зумію. Ти дуже ображаєш мене, виявляючи брак довіри до дядька, чия цікавість, напевне, рівна твоїй жазі мандрів. Досі я терпляче очікував тієї хвилини, коли ти сам захочеш усе мені розповісти. Однак, оскільки замість очікуваної розповіді я сьогодні почув із твоїх вуст рішення про новий від’їзд, то я сам тебе прошу, аби перед від’їздом ти вдовольнив мою цікавість.

— Дорогий дядечку, — відповів я, — я глибоко й щиро шаную твою цікавість і охоче її вдовольню. Слухай же мене уважно, бо мої пригоди гідні твоїх вух.

Дядько Тарабук наставив вуха, відкрив навстіж очі, розкрив рота і прибрав такий дивний вираз обличчя, що важко було вирішити, чи він остовпів з цікавості, а чи лише знерухомів. Я розповів знерухомілому чи теж остовпілому дядькові усе, що зі мною сталося під час моєї першої пригоди. Йому страшенно сподобався цар Міраж, його очарувала Піруза, відчув він лиш огиду до Гіндбада і певну нехіть до Дегіала.

— Дорогий Синдбаде! — заволав він, коли я завершив розповідь. — Я вважаю, ти сам винен, що не зумів схилити до себе царя Міража й Пірузу відповідним подарунком. Мушу визнати, що чародійна книжка, яку приніс їй в подарунок Гіндбад, була скарбом напрочуд рідкісним. Що стосується мене — я зумів би затьмарити той дарунок скромнішим, але в той же час ціннішим дарунком. Я поклав би до ніг прекрасної Пірузи вірш, написаний на її честь. Вір мені, що відвела б вона погляд від чародійної книги, аби перенести його на клаптик паперу, списаний скромною рукою великого поета. Гіндбад пішов би ні з чим, я ж одружився би з прекрасною Пірузою. Для тебе, Синдбаде, Піруза втрачена назавжди, я ж маю надію завоювати ту, котру ти втратив. Чого племінник не зможе, дядько зуміє. Я зараз же напишу вірш на честь Пірузи, ти ж вирушиш просто до країни Міража і потихеньку вручиш мого вірша прекрасній Пірузі. Скажи їй тільки три слова: «від дядька Тарабука» — цього вистачить. Будь певен, що, прочитавши мій вірш, Піруза або зажадає від чоловіка негайного розлучення, або чародійною книгою розвалить голову підлому Гіндбаду. Розваливши ту голову або домігшись розлучення, Піруза пришле по мене в Багдад сто лицарів, які навіть всупереч моїй волі і не зважаючи на незначний опір з мого боку відвезуть мене у державу царя Міража, аби я там негайно одружився з нетерплячою і зачарованою моїм віршем Пірузою.

— Дядьку! — заволав я. — Ніколи більше нога моя не ступить в державу царя Міража! День мого повернення став би днем моєї смерті. Там чатує на мене невидимий Дегіал, а окрім того, від вигляду Пірузи й Гіндбада кров’ю б омилося моє серце!

Дядько Тарабук не чув моїх слів. Він сидів біля столу з пером у руках і писав. Минув ранок — а дядько Тарабук писав. Настав день — а дядько Тарабук писав. Перша зірка засвітилася на небі — а дядько Тарабук писав.

— Дядьку! — шепнув я у розпачі. — Я мушу вирушати в подорож! Переїзд із Багдада до Басри займе цілу ніч, а корабель з Басри удосвіта відпливає від берегів.

Дядько Тарабук писав.

— Дядьку! — вигукнув я, шарпаючи його за плече. — Я не маю ні хвилини часу! Я від’їжджаю! До побачення!

Дядько Тарабук писав.

Я надягнув на голову капелюха і вже був у дверях, коли дядько Тарабук переможно заволав:

— Закінчив!

Дядьків голос затримав мене на порозі.

— Закінчив! — повторив дядько, підбігаючи до мене і подаючи мені клаптик паперу.

— Віддаш це Пірузі у власні руки! — горлав дядько Тарабук. — Скажеш їй лише чотири слова: «скромний витвір великого поета».

— Добре, добре, — проказав я, прагнучи якнайшвидше позбутися настирливого дядька.

Я швидко вибіг з кімнати і за мить вже був на вулиці. Дядько Тарабук висунув у вікно голову і закричав:

— А не забудь сказати Пірузі, щоби прислала за мною до Багдада сто кінних лицарів. Я, щоправда, опиратимусь, але лиш трішки!

Я прискорив кроки й незабаром так віддалився від дядька Тарабука, що вже не чув його голосу.

Назавтра вранці я вже був у Басрі. Я мало не спізнився, бо корабель за мить мав відпливати. Захеканий, вбіг я на палубу. Ранок був сонячним. Радість розпирала мені груди, коли я відчув, що корабель, злегка колишучись, несе мене ген далеко, у незнані країни. Я сперся ліктем на борт корабля і задивився у морську далечінь. Колихання корабля незабаром приспало мене. Я стулив очі й поринув у розкішний сон, оскільки був стомлений цілонічною подорожжю. Ледь-но сон опанував моє тіло, як я відчув, що навколо мене діються якісь чари. Хвиля, яка з плюскотом вдаряла в борт корабля, раптом розпалася надвоє, і з неї виринула страшна голова Морського Диявола.

— Як справи, Синдбаде? — запитав Морський Диявол, заглядаючи мені в очі своїми чарівними вирлами.

— Непогано, — відповів я одразу, силуючись на іронію, не позбавлену, однак, страху. — Але я не розумію, чого це ти виринаєш із хвиль і постаєш перед моїми очима? Я зовсім не прагну тебе бачити.

— Я скучив за тобою, — відповів Морський Диявол. — Я був певен, що мої поради глибоко вкорінилися у твоєму серці і що ти врешті-решт покинеш нудний дім дядька Тарабука, аби в широкому світі шукати нових пригод.

— Женуть мене у світ не твої поради, а мої власні марення й жадання, — відповів я гордо.

— Тим краще, тим краще, — зауважив Морський Диявол. — Я завжди прагнув, щоб мої поради відповідали твоїм жаданням і маренням. Але маю до тебе слушну претензію за те, що ти вкинув тоді мого листа у морські глибини замість того, щоб зберегти його на пам’ять. Я знайшов того листа в морі і, користуючись нагодою, хочу тобі його сьогодні повернути.

— Забирайся з тим листом! — закричав я. — Не для того віддав я його морським хвилям, аби знову дістати назад. Я не хочу того листа! Мені гидкий той лист! Я протестую проти того листа!

— Даремні твої крики! — відповів Морський Диявол. — Покинь усі зусилля і заперечення. Я знерухомлю тебе поглядом і всуну тобі лист назад у кишеню.

І Морський Диявол втупився в мене своїми страшними вирлами. Я відчував, як під впливом його пронизливого й невідпорного погляду втрачаю помалу сили й нерухомію. Надаремно намагався я ворухнути рукою, ногою, головою… Знерухоміли мої руки, знерухоміли ноги й знерухоміла голова. Тоді Морський Диявол, помітивши, мабуть, що ступінь мого знерухомлення вже достатньо високий, наблизився до мене з клятим листом у роті і всунув мені того листа в кишеню, після чого прошепотів:

— Прокинься! Прокинься! Прокинься!

Я раптово прокинувся і торкнувся рукою кишені, бажаючи перевірити, чи мені все лише снилося, чи я й справді був іграшкою Морського Диявола. Ой леле! — лист зашелестів у кишені. Охоплений жахом, я тут же витяг його і переконався, що це той самий лист, який приніс мені стільки нещасть під час моєї першої подорожі.

Боячись, щоб капітан і матроси не побачили у мене в руках клятого листа, я сховав його назад у кишеню. Ледве я те зробив, як небо захмарилося, блискавка фіолетовим зиґзаґом висвітилася на свинцевих хмарах, пролунав далекий грім, і наш корабель нервово заколихався на збурених хвилях. Я був певен, що причиною бурі є наявність на кораблі листа Морського Диявола. І не помилився, бо такої бурі ніхто, мабуть, ще не бачив. Небо й море так потемніли, що справляли враження двох величезних безодень, в яких металася й ревла сама темінь упереміш із вихором. Люди на палубі стояли без руху, не відаючи, що діяти. Вони не бачили один одного, не чули голосів один одного. Важко було в тій пітьмі виявити капітана. Він, мабуть, віддавав якісь накази, прагнучи порятувати корабель, але — на жаль — ніхто тих наказів не чув серед бурі й посвистів вітру. Величезні хвилі обрушувались на корабель, накриваючи людей водою і змиваючи декого з палуби. Нарешті я почув глухий тріск — то ламалися щогли — і відчув, що наш корабель занурюється у морський вир. Я з блискавичною швидкістю прочитав молитву, яку моряки читають зазвичай у ту мить, коли корабель має потонути. І добре зробив, бо якби спізнився хоч на мить, то вже б не встиг її прочитати, а хто знає, чи без допомоги тієї молитви вдалося б мені врятувати своє життя серед суцільного знищення.

Вода вже залила палубу. Мабуть, нижня частина корабля зазнала пошкоджень, і вода знайшла для себе достатньо широкий вхід, бо за якихось кілька хвилин я відчув, що разом із кораблем занурююсь у море. Вода вже сягала мені до пліч, тільки шия і голова та ще підняті через силу руки стирчали ще над її поверхнею. Якраз у цю мить небо злегка прояснилося, і я побачив, що навколо мене точнісінько так само стирчать шиї та голови й зведені до неба руки моїх товаришів. Ми йшли на дно щораз швидше. За мить я побачив безсиле борсання безнадійно потопаючих людських тіл, які даремно змагалися у воді із жахливою смертю. Надійшла й моя черга. Я вже захлиснувся два рази і мав захлиснутися втретє, аж раптом помітив поблизу величезну щоглу, яка, зламана вітром, пливла по хвилях. Обома руками вчепився я за ту щоглу й поплив разом із нею туди, куди гнав нас вітер. Я плив так три дні й три ночі, аж нарешті одного ранку дістався до берегів якоїсь землі.

Я радісно вискочив на сушу і озирнувся довкруж, прагнучи зрозуміти, де це я опинився і чи знайду тут щось їстівне, чи мене чекає голодна смерть. Бо ж три дні та три ночі я й крихти не мав у роті. Навкруг мене була справжня пустеля. Піски та піски. Ні дерев, ні каміння, ні птахів. Лише мало не посередині піщаної рівнини я побачив предмет, який одразу прикував мою увагу. Він був величезний і округлий, наче потворно велике яйце. Але жоден зі знаних мені птахів таких велетенських яєць не ніс. Тож я прийшов незабаром до висновку, що якщо цей предмет є яйцем, то птах, який його зніс, належить у кожному разі до незнаного мені ґатунку птахів. Окрім того, мені спало на думку, що я можу скористатися із вмісту того яйця, аби втамувати голод, бо не знайду тут ніякої іншої їжі. З цією метою я швидко наблизився до яйця, витягнув з-за пояса дорожню сокирку і щосили вгатив нею в шкаралупу. Удар сокирки злегка надломив шкаралупу, у якій з’явилася вузька щілина. Одразу через цю щілину почав витікати білок. Я підставив долоні й почав пити свіжий, смачний білок, який цівочкою витікав з велетенського яйця.

Так я прожив декілька тижнів, годуючись виключно білком. Через кілька тижнів з яйця бризнув духмяний, шафранового кольору жовток. Я був безмірно радий тій зміні страв, бо, визнаю щиро, білок мені вже набрид, і декілька днів я з нетерпінням очікував сподіваного жовтка.

Проте через кілька тижнів вичерпався й жовток. Переді мною здіймалася лише велетенська, блискуча шкаралупа випорожненого до останку яйця, яке протягом такого довгого часу служило мені повною принади коморою. З розпачем глянув я на порожню комору й на навколишню пустелю, де не міг знайти для себе ніякої їжі. Пустеля була спалена сонцем. За кілька тижнів мого на ній життя ані одна краплина дощу не впала на безплідну землю. Тільки-но я подумав про дощ, як небо раптом захмарилося, і в повітрі я відчув приємний, вологий запах близької зливи. Злива впала з таким шумом, наче в небі відкрилися тисячі іржавих, скреготливих шлюзів. Я розкрив рота і з насолодою пив величезні, холодні краплі, яких багато попадало мені в рот. Я вимок весь, до останньої ниточки, але вологий дотик дощу справляв мені приємність. Настав вечір — а дощ не вщухав. Настала ніч — а дощ не вщухав. Розвиднілося — а дощ все йшов. Це почало мене непокоїти. Замість пустелі — мав я тепер перед очима безкраю калюжу, яка з кожною хвилиною ширшала й глибшала. Я вже по кісточки стояв у воді. Минув другий день, а дощ лив, як з відра, неустанно. Вода вже майже сягала колін. Надаремно водив я кругом очима, аби знайти якийсь сховок. Ані дерев, ані скель навкруг не було. Погляд мій неустанно падав лише на величезне, порожнє яйце. Раптом прийшла мені в голову думка, що я ж можу оселитися всередині нього. Я тут же наблизився до яйця, розширив сокиркою отвір, який зробив раніше, і крізь той отвір вповз усередину. Опинившись усередині, я заткнув отвір шкіряним жупаном, який мав на собі, щоб таким чином прикрити моє нове житло від зливи. Я був у захваті від свого сховища. Від часу, коли я вирушив у подорож, у мене ще не було такого зручного житла. Було воно, щоправда, занадто округле і занадто склепінчасте. Я повинен був деякий час привчати ноги до ходіння по увігнутій, запалій підлозі. Поки здобув я той навик, то майже щомиті гепався на підлогу, тим більш, що вона була слизькою від залишків білка, які я згортав долонями і таким чином харчувався ще декілька днів. Тимчасом, на другий день після того, як я оселився всередині яйця, дощ ущух, і погідне яскраве сонце проникло крізь прозору шкаралупу, визолотивши усю середину. Сама шкаралупа, освітлена яскравим сонцем, видалася мені мов із чистого золота. Я бачив, як помалу, по мірі заходу сонця міняла вона свої барви, стаючи все рожевішою, аж нарешті взялася пурпуром, наповнюючи середину чудовим пурпуровим півсвітлом. Мій одяг, руки, на які я поглянув, — усе було тепер пурпурним, аж врешті пурпур почав темнішати, синішати, сірішати — і під кінець густий морок запанував у моєму житлі. Одного дня, якраз опівдні, я раптом помітив, що прозорі стіни мого житла, золотисті від сонця, вкрила раптова й несподівана тінь.

«Мабуть, небо захмарилося, і наближається буря», — вирішив я подумки і, бажаючи справдити свою здогадку, визирнув на світ через видовбане у яйці віконечко.

Яке ж було моє здивування, коли замість хмар побачив я в небесах — просто над яйцем — велетенського птаха, який двома величезними крилами заслонив небо й кинув тінь на стіни мого дому.

Я ніколи не бачив такого величезного пернатого. Я помітив, що через мить польоту він завмер у небесах і почав помалу спускатися на землю — якраз до місця, де знаходилося яйце.

Я здогадався, що яйце, в якому я живу, — це природна власність крилатого велетня. Одночасно я пригадав раптом слова одного моряка, який розповідав мені й своїм товаришам:

— Ніхто мені, мабуть, не повірить, що бачив я у своєму житті птаха, який удесятеро більший від найбільшого корабля, хоча й має лише два могутні вітрила. Хто не вірить в існування такого пташиська, нехай принаймні повірить, що той птах зветься Рох. Я не знаю його звичаїв, але припускаю, що він несе яйця такі великі, що можна би в одному з них сховати усі скрині нашої команди так само просто, як я оце ховаю люльку в кишеню. Невіра простаків у можливість знесення такого яйця ґрунтується, либонь, тільки на тому, що домашня курка ніколи їм таких яєць не несла, але на користь можливості знесення таких яєць говорить той факт, що птах Рох зовсім на курку не схожий.

Так говорив старий, бувалий матрос. Пам’ятаю, що я тоді першим засумнівався в правдивості слів старого матроса, тому зараз, у цю мить, почервонів від сорому аж по вуха на думку, що сиджу всередині яйця, у знесення якого я не вірив, і що спускається до мене з небес сам птах Рох, існування якого я піддав колись сумніву. Після коротких, але болісних хвилин пронизливого сорому я замислився над тим, що ж маю тепер робити: чи дозволити птахові схопити мене разом із яйцем у кігті й занести кудись геть із цього острова, а чи вилізти з яйця через отвір і тікати щодуху в будь-який бік, бо пустеля навкруг була однаковісінькою і вибір тієї чи іншої сторони світу був мені в даному випадку і для даної мети цілком байдужий. Та не байдужим видалося мені те, що рівна пустеля значно утруднює непомітність моєї втечі. Ані старий матрос, ані тим більше я — молодий мандрівник — не знали звичок Роха. Я побоювався, що звички цього велетня хижі й хтиві, а надто докладне і надто помітне випорожнення яйця, яке належало йому, якраз і могло мене наразити на помсту крилатого хижака. У мене було небагато часу на роздуми. Рох спускався дедалі швидше, і його кігті могли вже за мить схопити яйце.

У мене зродилося блискавичне рішення і надалі залишатися всередині випадково знайденого притулку. Бо в разі навіть вдалої втечі — на острові чекала мене голодна смерть. Тож я волів дозволити птахові, аби заніс мене звідси куди завгодно, хоч би й на вершини скель чи гір, де він, мабуть, будує свої гнізда.

Як я подумав, так і сталося. Рох схопив яйце у кігті й піднявся разом зі мною високо в блакить.

Яйце, яке щойно було для мене чимось на зразок недоладно округлої хати, перевтілилося тепер у щось на зразок доречно округлої повітряної кулі, яка підносилася щораз вище завдяки могутнім крилам невтомного Роха.

Я обережно визирнув крізь отвір, і в першу мить у мене запаморочилося в голові. Я тирчав десь — у повітрі — в незнаних висотах, а піді мною знаходилась блакитна безодня, де ледь зеленіли, як прозорі плями, ліси, розблакитнені ріками. Я зрозумів, що ми вже давно лишили позаду пустинний острів і зараз пролітаємо над якоюсь країною, річною й лісистою. Мене охопив страх від думки, що Роху незабаром набридне тягти яйце і він впустить його разом зі мною в оту безодню, над якою я в цей час переможно пролітав. Але мої побоювання були марні. Рох, щоправда, через деякий час майже завмер недвижно у якійсь точці простору, але не для того, щоб пожбурити яйце у безодню, а для того, щоб разом із ним обережно спуститися на землю. Тепер я зрадів від думки, що Рох поводиться зі мною так само обережно, як з яйцем. Я відчував, що, спадаючи до землі, він дуже пильнує, аби те яйце не впустити чи не збовтати надто сильним трясінням. Я був йому вдячний за таке благодійне піклування. Ми щораз швидше наближалися до землі, яка видніла під нами. За мить ми вже пролітали над самими вершинами гір, між якими зеленіли глибокі долини. До однієї з тих долин скерував Рох свій потужний лет і на її дні обережно поклав яйце. А я тоді крадькома визирнув зі свого сховку, аби оглянути місце, в якому знаходився.

Схоже, то була одна з найглибших, майже бездонних долин, щільно оточена стрімкими горами, які, змикаючись колом, відкривали один лише відносно круглий шмат неба, як це буває на дні криниці. Ніхто, мабуть, не зміг би без допомоги Роха ані пробратися в ту долину, ані вибратися з неї.

Я поглянув на її дно, і мої очі наповнились раптом тисячами іскор, бо дно тієї дивної долини було наповнене перемішаними зі щебінкою діамантами. Я ніколи в житті не бачив стільки діамантів одразу. Сонце, розбиваючись об їх прозорі вістря, іскрилося, тремтіло, подвійно та потрійно золотилося в їхній середині, мерехтіло раптовими й зникаючими зірками, переливалося на їхніх гранях струменями блисків і відблисків, здіймалося хвилями розмаяних вогнів, ламалося на золоті трикутники й золоті хрести, і на золоті султани, аж нарешті, розіскрившись, розтанцювавшись, вливалося в очі золотим дощем і золотим пилом. Мене заворожив вигляд зачарованого дна Діамантової Долини. Але мене й здивувала поведінка крилатого силача. Він присів на землі якраз посеред долини, розпростер плазом крила і почав молотити ними по дні долини, як двома опереними ціпами. Здивування моє не мало меж. Я почувався у цю мить так, як може почуватися лише людина, котра, сидячи всередині яйця, виглядає крізь отвір на величезного птаха, який молотить крилами землю Діамантової Долини. Водночас я подумав, що таке дивне заняття не може хіба тривати довго і що Рох, мабуть, невдовзі припинить його. І справді, Рох припинив те своє нерозумне заняття.

Тоді я помітив, що завдяки згаданому молотінню в крилах птаха опинилося, начіплявшись, безліч діамантів. Я пригадав, що круки мають звичку красти дорогоцінності, і зробив з цього висновок, що Рох походить, мабуть, зі злодійської родини якихось потворно великих і буйних круків. Але висновок цей виявився безпідставним, як тільки я зміркував, що діаманти, яких понабирав Рох, нічиї, а тоді вчинок Роха не можна назвати привласненням чужої власності, а лиш шляхетним заволодінням прекрасною здобиччю.

Я теж вирішив заволодіти тією здобиччю. Задля цього я вирішив покинути мій сховок і залишитися в долині. Коли Рох знову схопив яйце у кігті, я непомітно вислизнув з нього на землю. Рох, як і раніше, дав крилам розмах, потрібний для підйому яйця, обтяженого тягарем моєї особи, але оскільки цього останнього тягаря не було, то наслідком такого могутнього розмаху стало те, що яйце разом із птахом зникло з моїх очей в небесах із суперблискавичною швидкістю, дуже схожою на зникання кольорових кульок у пальцях вправного штукаря. Я залишився в долині сам.

Позбавлений житла, до якого вже звик, я відчув себе ніяково та осиротіло, як відчуває себе багаторічний квартирант після надто поспішного і необачного переїзду. Але це прикре почуття поволі змінилося почуттям шаленої цікавості. Я вистрибом бігав долиною туди й сюди, впиваючись золотим виблиском і переливанням діамантів. Я приглядався до них з дитячою радістю, аж нарешті, перескакуючи з місця на місце, почав збирати найбільші та найблискучіші. Я набив ними всі кишені та сховки в моєму одязі, я до краю наповнив дорожню торбу, а також гаманець. Мені здавалося, що на оте збирання діамантів я затратив ледь-но годину часу. Але сонце вже хилилося до заходу. Настав вечір. Я вирішив, що вже час вибиратися з долини. Надаремно, однак, обдумував я способи вибратися з тієї бісової пастки. Не було ніяких способів! Аж тепер почав я шкодувати, зрозумівши, якої помилки припустився, зваблений блиском і близькістю діамантів. Що я робитиму тепер у цій долині, навантажений діамантами? Мабуть, сконаю тут з голоду.

Я задер голову догори, аби ще раз зупинитися поглядом на горловині долини. Ген високо, на вершині однієї з гір побачив я зменшену відстанню сарночку, яка, присідаючи злегка на задні ноги, готувалася, видно, до стрибка, аби перескочити горловину Діамантової Долини. Нарешті скочила, але стрибок не перекрив виміряної на око відстані. Сарна, щойно ще така зграбна в першій половині стрибка, у другій його половині раптом понезґрабнішала в повітрі і впала на дно долини, ніби кинутий плащ, який одразу ж рясно забарвився кров’ю. Я підбіг до неї. Тільки очі ще жили. Життя ще теплилося в них якусь коротеньку мить, щоб тільки оком зморгнути, наче якась зайва і незрозуміла молитва. За мить очі зайшли більмом, через яке злегка просвічували чорні, розширені смертю зіниці. Мене зворушила смерть сарночки, але по якімсь часі я піймав себе на гарячому, як роздумую про те, що маю тепер можливість заспокоїти докучливий голод. Тимчасом настала ніч. Зірки з’явилися на небі над горловиною долини. Прохолодне повітря широкими хвилями вливалося мені в груди. Місяць визирнув з-поза хмар — і долина спалахнула. Діаманти дико й холодно поблискували у місячнім світлі. Їх сталеві блиски таємниче й зловісно повзали й танцювали по долині.

Раптом я відчув, що діамантовий поміст, на якому я стояв, починає рухатися й коливатися під моїми ногами. Незабаром усе дно долини колихалося до самих основ. Одночасно я почув якесь таємниче сичання і раптом побачив атласно-лискучі, оздоблені смугастим орнаментом голови отруйних змій, які і разом, і по одній тяглися з дна долини, з-під нагромадження діамантів, що виблискували у місячнім світлі. Побачивши це, я аж затрусився увесь від жаху й огиди. Визнаю щиро: я зблід і перелякався. Я відступив до скелястих стін долини і, на щастя, натрапив там на печеру, привалену величезним каменем. Я доклав нелюдських зусиль, аби трошки відсунути камінь і дістатися всередину печери. Коли я вже був всередині і коли камінь знову щільно закрив вхід до печери, я радісно зітхнув, дякуючи Аллахові за несподіваний порятунок. Цікавість, однак, примусила мене злегка відсунути камінь, щоб поглянути на жахливих змій крізь щілину, таку вузьку, що змії не могли проникнути через неї в печеру. Те, що я побачив, перевершило всі мої очікування. Я побачив чудо, але чудо потворне й страшне! Змії, яскраво освітлені блиском переляканого місяця, юрмою снувалися дном долини, підносячи вгору голови й випростуючи гнучкі тіла, що нагадували потворні стеблини. Здавалося, що на дні долини раптом виросли тисячі живих, рухомих, пружних бадилин, які розмірено колихалися під вітром. Придивившись уважніше, я помітив, що оті дивні, витягнені на хвостах вгору змії оздоблені великою кількістю тісно прилягаючих перснів і каблучок. Здавалося, що все те юрмище змій, спертих на діаманти, ритмічно колишеться. І були хвилини, коли всі змії одразу завмирали, наче предмети вичепурені, але мертві; і тоді, завдяки стрункості тих предметів, мені здавалося, що переді мною якийсь неймовірно густий ліс сопілок, встромлених сторчма у землю. Щойно я зробив це спостереження, як раптом виразно почув, що з горлянок нерухомих змій лунають стиха сопілчані звуки. Незабаром увесь хор змій зазвучав у повний голос, і я міг би присягтися, що це співали живі, зачаровані й привабно співучі, хоча й напевно отруйні та хижі сопілки. Незважаючи на всі зусилля, я не міг вловити дивної, заплутаної і пронизливо чарівної мелодії. У такт тієї мелодії змії почали вигинати тулуби й побрязкувати перснями й каблучками. І побрязкуючи отак, почали вони танцювати на сяючих у місячнім світлі діамантах. Я вперше в житті бачив танець змій, танець дикий, несамовитий, заворожений місяцем, весь в іскрах від безлічі розштовхуваних щомиті діамантів. Одна змія — найбільша і найбільш на сопілку схожа — раптом стала попереду танцюючого гурту і голосом безперечно сопілчаним заспівала пісню дивну і незрозумілу:

— Слава Діамантовій Долині! Слава дну Діамантової Долини! Слава царівні, чий божественний шлунок так легко перетравлює діаманти! Щодня птах Рох прилітає на дно долини, щоб добути нові запаси найсолодших і найпоживніших діамантів. Ми не можемо заборонити йому того вилову, бо вдень нас долає нездоланна дрімота, і лиш вночі ми пробуджуємося з камінного сну. Танцюйте, Сестри-Змії! Веселіше, Сестри-Змії! Пам’ятайте, Сестри-Змії, про те, що батьки й прабатьки наші вірили тільки в силу сопілки, молились сопілці, вклякали перед сопілкою і приносили криваві жертви сопілці, бо з неї постала пісня, з пісні — танець, з танцю — блиск в очах, з блиску в очах — діаманти, з діамантів — дно Діамантової Долини, у яку прилітає птах Рох, вічний наречений царівни, чий божественний шлунок так легко перетравлює діаманти.

Так співала змія-провідник, тоді як її дивовижно поплямлені посестри танцювали, захоплено слухаючи ту пісню, змісту якої я зрозуміти не міг. Запам’ятав лише, що Рох має звичай щодня навідувати Діамантову Долину. А ще я помітив, що танцюючі змії слухали таємничу пісню саме з таким колиханням і з такою напруженістю, з якою звичайно слухають спів сопілки. Їй же богу — кожна з тих змій мала в собі щось сопілчаного. Попросту важко було визначити, чи це звичайні змії, чи незвичайні сопілки, обдаровані життям і оснащені отруйними жалами. Усю ніч тривав танок змій. Але як тільки став наближатися світанок, танок помалу почав угавати. Змії поступово й по черзі нерухоміли, аж нарешті при першому проблиску сонця їх охопила раптова і повна недвижність. Після чого вони згорнулися, зкублилися й поховалися у своїх норах під діамантовою поверхнею. Тоді я вийшов з печери. Бо ж знав зі слів чудернацької пісні, що ті змії цілий день сплять камінним сном. Отже, мені не загрожувала жодна небезпека. Я вирішив скористатися з нових відвідин Роха, щоби з його допомогою вибратися з долини. Я припускав, що Рох, птах хижий і м’ясожерний, спокуситься останками необачної сарночки, які все ще пахли кров’ю.

Я міцно прив’язав себе до тих останків і терпляче чекав появи Роха. Чекав аж до самого полудня. Опівдні я почув у небесах знайомий шелест крил, які кидали на дно долини величезну тінь. За мить я побачив Роха, як спустився він на дно долини, присів на кігтях, розпростав по землі крила і почав молотити ними по діамантовій поверхні. Коли багато вже діамантів начіплялося йому між перами, він припинив те своє крилате молотіння й повернув дзьоб і очі до мене. Його, схоже, звабив смачний подмух пролитої вчора крові. Він підбіг до сарни, схопив її кігтями й підняв у блакить, не відаючи про те, що разом із сарною піднімає й мою, прив’язану до неї особу.

Я не знаю, як довго тривав наш політ у повітрі. Бо у мене, підвішеного у просторі й не захищеного цього разу шкаралупою яйця, раптом запаморочилось у голові, і я втратив притомність. Коли я прийшов до тями, ми вже наближалися до мети нашої подорожі. Тією метою був дуб, що ріс серед якоїсь широкої долини, дуб таких незвичайних розмірів, що видався мені здалеку зеленою горою. У тім дубі було дупло, таке велике, що можна було б досить зручно розмістити у ньому весь Багдад з передмістями. Всередину того дупла якраз і влетів Рох. У гнізді його чекали величезні потворні пташенята, яким Рох кинув на поживу принесену в кігтях сарну, сам же зник в отворі з протилежного боку, який вів, напевно, до нижніх приміщень і сховищ. Незабаром Рох вернувся в гніздо. Я одразу помітив, що його крила були старанно очищені від діамантів. Він злегка струснув ними, ще раз глянув на пташат, зайнятих повільним і недолугим пожиранням сарни, і вилетів раптом з гнізда, мабуть, за новою поживою для пташат.

Тоді я розв’язав мотузки, якими сам себе до сарни приторочив, і вискочив з-під неї майже на саму середину гнізда. У першу мить я злякався переполоху, який могла викликати у пташат моя раптова поява. Я боявся, що вони почнуть вереском кликати назад Роха. Однак пташата, незважаючи на величезний зріст, були такі дурні й неспостережливі, що навіть не звернули найменшої уваги на мою особу. Я зацікавлено наблизився до отвору, за яким зник був Рох. Я вирішив перевірити те таємниче приміщення, припускаючи, що Рох складає там свої діаманти, як то часто буває в казках. Тому я зацікавлено увійшов в отвір. Спершу я потрапив у темний, довгий, заплутаний коридор, підлога якого, мабуть, спорохнявіла, бо під ногами я помітив фосфоричне мигтіння порохна. В кінці коридора я намацав рукою величезний пень, який, як мені здалося, висів на якомусь мотузі. Я трошки відсунув його і побачив, що підвішений на мотузі пень прикривав інший отвір, заступаючи таким чином двері. Окрім того, в новому отворі я помітив рожеве світло, яке раптом засліпило мені очі й збудило ще більшу цікавість.

Я відсунув убік дерев’яний пень і, поки він не повернувся на місце, вбіг крізь отвір в оте рожеве світло. Двері самі зачинилися за мною, тобто пень повернувся на своє місце.

Я озирнувся навкруг, і здивування моє не мало меж! Бо оце я опинився в чудовій палацовій кімнаті, залитій рожевим світлом ламп, які, звисаючи зі стелі, ритмічно колихалися, немовби в такт нечутної музики. В глибині кімнати стояла золотиста отоманка, а на ній спочивала прекрасна царівна, яка саме палила наргіле й позіхала так чарівно, що я не міг відірвати очей від її принадних і звабливо солодких позіхань.

Перед царівною, біля отоманки, стояв золотий столик. На золотім столику стояв золотий полумисок, у золотім полумиску лежало кілька діамантів, в яких я одразу пізнав діаманти з відомої мені долини. Царівна глянула на мене і солодко позіхнула. Очарований і підбадьорений тим незаперечно солодким позіхом, я наблизився до неї на один крок.

Цим разом царівна позіхнула дуже гостинно і знадливо.

Я відповів на позіх ввічливим уклоном голови і став на одне коліно, аби привітати царівну, котра, як я здогадався, була, напевно, царівною якщо не з цієї, то з іншої казки. Побачивши, що я приклякнув, царівна радісно позіхнула і білою, прекрасною ручкою негайно прикрила напіврозкритого рота, ніби на знак, що радість, яку вона виявила, побачивши мене, була мимовільною і невмисною. Я зрозумів цей відрух царівни і, вставши з колін, наблизився ще на один крок.

— Навчи мене, — прошептав я, — навчи мене твого імені, бо воно мені так само не знане, як ти, і твоя душа, і звук твого голосу!

Царівна у відповідь ухильно позіхнула.

— Скажи мені, хто ти? — прошептав я знову. — Звідки походиш? Чому перебуваєш у дуплі, що належить велетенському Роху? Яке твоє призначення?

Царівна таємниче позіхнула і, взявши з тарілки один з діамантів, поклала його в рот, досить жадібно розгризла і проковтнула. Здивований, я відступив на крок і заволав:

— Що ти робиш, необачна! Проглинутий діамант може спричинити в твоєму царському шлунку смертельну нестравність! Нехай же я почую звучання твого голосу! Говори зі мною чимшвидше, бо ж я сконаю біля твоїх ніг від захвату й цікавості!

Царівна прихильно позіхнула й сказала:

— Не хочеться мені розмовляти. Мені нудно, та й, власне кажучи, не маю що сказати.

Її голос, єдвабний, шовковий, оксамитний так мене зачарував, що якийсь час я стояв мовчки, аби досхочу насолодитися звучанням її голосу.

— Здогадуюсь! — вигукнув я нарешті. — Здогадуюсь, що лиха доля зв’язала твоє примхливе життя з життям хижого Роха. Ти ним ув’язнена, і могутній птах змушує тебе до шлюбу, на який ти не погоджуєшся навіть під загрозою смерті! Я гадаю, що мерзенне пернате не в змозі ні оцінити, ні глибоко зрозуміти твоєї душі. Ви надто недопаровані, аби ти могла довше з ним залишатися. Чи ж не маю я рації?

Царівна позіхнула задумливо й сказала:

— Може, й маєш рацію, бо говориш із запалом. Досі я не думала, що той птах не розуміє моєї душі. Тепер же, під впливом твоїх слів, я починаю про це думати й припускаю, що ти маєш рацію.

— Я відкрив тобі очі, вперше в житті! — заволав я з непогамовною радістю.

— Може… відкрив, а в кожному разі, вперше в житті. Але ні від чого не було мені так нудно, як від цього випадку, коли ти відкрив мені очі! — І царівна жалібно позіхнула.

— Мені від усього нудно, — продовжувала вона. — Мені нудно від того, що походжу я від невідомих батьків, і від того, що моя матір, схоже, сховала мене одразу після народження в дуплі, щоб позбутися дитини, яка була для неї тягарем. І нудно від того, що виховав мене птах Рох, годуючи щоденно найсолодшими діамантами, які мій шлунок чудово перетравлює. Мені, зрештою, нудно і від самого травлення діамантів, хоч я не переношу іншої їжі, а на діаманти дуже ласа.

Нічого не кажучи, я засунув руки в кишені і, вигортаючи жменями зібрані в долині діаманти, складав їх на золотім полумиску.

Чорні оченята царівни жадібно спалахнули. Маленькою ручкою виловила вона з полумиска найбільші діаманти і почала їх з апетитом поїдати.

— Я не знала, — сказала вона, — що ти володієш такими добірними й соковитими діамантами. Іншої їжі я не переношу, а Рох, властиво, щодня приносить мені мою улюблену страву. Тому я й покохала Роха, але відчуваю, що тепер обдаровуватиму любов’ю тебе, бо твої діаманти значно більші й смачніші аніж ті, які приносить мені Рох. Діаманти Роха часто мають смак кислуватий, недозрілий, а раз він навіть приніс мені декілька, що були дещо гіркуваті, як груші-дички, твої ж — солодкі, як виноград!

Царівна позіхнула з помітним пожвавленням і додала:

— Тепер я можу відкрити тобі своє ім’я. Мене звуть — Найдорожча. Ім’я моє має ту властивість, що надто зближує з моєю особою чоловіків, яким я його довірю. Тому я й зберігаю старанно його в таємниці і довіряю лише… вибраним. А тепер відкрий мені своє ім’я, незнаний юначе.

— Мене звуть Синдбад, — вигукнув я. — Я вже відчуваю на собі особливу дію твого імені. Від тієї хвилини, як воно мені стало відоме, я маю нездоланне враження, що знаю тебе з давніх-давен, о моя Найдорожча! Не обридливому пернатому, а мені ти повинна належати. Покинь раз і назавжди це дупло! Тікай звідси разом зі мною! Я годуватиму тебе найсолодшими діамантами, о Найдорожча моя!

— А який твій фах? — промовила Найдорожча, запитливо позіхнувши. — Чи ти, може, ювелір?

— Ні! — відповів я. — Я мандрівник.

— А матимеш можливість неустанно приносити мені діаманти? — знову спитала Найдорожча, позіхнувши із сумнівом.

— Ніколи їх тобі не бракуватиме! Я добре знаю Діамантову Долину, куди й Рох літає за здобиччю, але я вибираю сумлінно, а він задовольняється діамантами, які випадок причепить до його крил.

— Тож я іду за тобою! — вигукнула Найдорожча, радісно позіхаючи й зіскакуючи з отоманки.

Ми швидко вибігли з рожево освітленої кімнати і, пройшовши коридором, дісталися до гнізда, де пташата все ще пожирали сарну. З гнізда ми вилізли назовні і по величезних гілках та віттю дуба спустилися на землю.

— Чи направо, Синдбаде, до лісів, а чи наліво, до пустелі?

— Направо, Найдорожча, до лісів, бо я ненавиджу пустелі!

За годину ми вже були в лісовій гущавині.

— Мені нудно, і я голодна, — сказала Найдорожча, сідаючи на лісній мураві.

Я витяг з кишені жменю діамантів і подав царівні. Вона жадібно позіхнула і заповзялася їх ковтати.

— Куди ти мене ведеш? — спитала вона незабаром.

— У Багдад, — відповів я.

— А маєш там палац?

— Маю.

— Зручний?

— О, дуже зручний!

— З отоманкою і рожевим світлом?

— Знайдеться і отоманка, і рожеве світло. Я оточу тебе, о Найдорожча, розкішшю й пишнотою.

— Одного лиш я боюся, — зауважила царівна, позіхаючи з тривогою, — боюся я погоні мого птаха. Він палає до мене нещадним коханням, і я впевнена, що, побачивши порожню кімнату, він вирушить на розшуки моєї особи. Але є в мене ліхтарик-пліткарик, який світить таким чином, що особи, ним освітлені, з’являються очам у місці, де їх якраз немає. Якщо Рох гнатиметься за нами, ми засвітимо ліхтарик-пліткарик і зіб’ємо його з дороги. Він побачить нас у якомусь іншому місці, а не там, де ми будемо насправді.

І в ту ж мить, коли царівна промовила ті слова, ми почули шум крил величезного Роха.

Він летів у погоню за нами, затьмарюючи крилами небо.

Найдорожча одразу засвітила ліхтарик-пліткарик, і ми з великим полегшенням побачили, як Рох, одурений світлом, полетів раптом у протилежний бік. Ми ж вирушили далі. Я спішив з моєю Найдорожчою на берег острова, аби сісти на корабель і поплисти до Басри, а звідти вернутися в Багдад. Проте острів був такий великий, що ми йшли декілька днів без будь-яких наслідків. Рух і повітря збудили у Найдорожчої такий непогамовний апетит, що вона з’їла весь запас моїх діамантів. Їй почав дошкуляти голод. Я жахнувся від думки, що ніде не знайду поживи для голодної царівни. Я пробував пекти на вогні впольовану дорогою дичину і подавав Найдорожчій в надії, що її спокусить свіжий, смачний запах смаженого м’яса — але даремно!

— Чи ти здурів? — кричала Найдорожча. — Я не беру до вуст нічого крім діамантів. Ти вже забув про мої звички. Ти ж обіцяв мені гори діамантів, то дай же мені, принаймні, хоч один маленький горбочок, хоч жменю, хоч жменьку!

Я був у розпачі. Найдорожча слабшала й марніла на очах. На щастя, незабаром ми дісталися до краю острова. При березі якраз стояв корабель, який мав от-от відплисти. Ми згасили ліхтарик-пліткарик і вбігли на палубу. Нас зустрів капітан корабля, у нього на пальці був перстень з великим діамантом. Вітаючись із Найдорожчою, він подав їй саме цю руку з перснем. Найдорожча миттю припала губоньками до персня і, відгризши діамант, жадібно його проковтнула.

— Трошки кислий, — зауважила, цмокаючи язиком, — але я така голодна, що не можу звертати уваги на подібні дрібнички.

Я почервонів від сорому, а капітан зблід, певно, від здивування.

— Капітане, — сказав я, — пробач мені за те, що з тобою сталося. Я віддам тобі після повернення в Багдад діамант такої ж вартості. Моя дружина має таку дивну будову шлунка, що не переносить інших страв, опріч діамантів.

Капітан усміхнувся, бо на нього, мабуть, подіяла привабливість Найдорожчої. Я відчував, що в ньому пробуджується любов до царівни.

— Нічого страшного, нічого страшного! — проказав він дещо спантеличено. — Маю надію, що на моєму кораблі вистачить діамантів, щоб прогодувати таку чарівну царівну, бо я певен, що ваша дружина — царівна, як не з цієї, то з іншої казки.

— Ти вгадав, капітане, — радісно відповів я. — Це справжня царівна, яка має тисячу ще не знаних мені чеснот і єдину лиш знану мені ваду: вона ковтає діаманти.

— Це не вада, це радше чари, вроки, зваба чи щось у цьому роді, — відповів капітан.

— Саме так, саме так, щось у цьому роді! — поспішно підтвердив я.

Чи мушу в усіх подробицях описувати наше життя на кораблі?

Страшне це було життя! Морське повітря посилило апетит моєї Найдорожчої. Апетит цей виріс до тривожних розмірів. Ніхто, мабуть, ніколи не бачив такого непомірного апетиту! Уся команда була в тривозі. Діаманти гинули на кораблі із швидкістю надзвичайною. Найдорожча попросту зубами видирала їх із перснів і миттю ковтала. Врешті-решт стали від неї коштовності ховати. Але й це не допомагало. Діаманти продовжували гинути. Найдорожча віднаходила усі сховки з легкістю надзвичайною. Однак уся команда так була очарована Найдорожчою, що не боронила їй привласнювати чужі діаманти, обмежуючись лише недопомаганням царівні в її зусиллях. Один тільки перський купець — власник цілої скрині діамантів — не виявляв ані найменшої прихильності до Найдорожчої. Він навіть сказав якось, що заріже її, якщо не дорахується в скрині хоча б одного діаманта. Він лічив їх кожного ранку, а потім ходив по палубі й гострив свого ножа, і виблискував тим ножем проти сонця, якщо, ясна річ, була гарна погода. Я благав Найдорожчу, щоб не заглядала до забороненої скрині, обіцяючи цілі гори діамантів у Багдаді. Але я боявся, що Найдорожча не послухається моїх благань і врешті-решт зазирне до скрині. Вдень я ні на крок не відходив від неї, а на ніч прив’язував її мотузками до ліжка. Але однієї ночі я заснув так міцно, що прокинувся лише після півночі, хоча зазвичай прокидався щогодини, аби переконатися, чи моя Найдорожча не перегризла пута. Цього разу, скориставшись моїм сном, вона їх якраз і перегризла. Ліжко було порожнє. Жах охопив мене. Я одразу побіг до місця, де стояла скриня. Царівну я застав схилену над порожньою скринею, коли вона догризала рештки останнього діаманта. Я заломив руки й почав плакати.

— Не плач! — шепнула Найдорожча. — У мене ж є ліхтарик-пліткарик, який сховає нас від очей перського купця.

Говорячи це, вона засвітила ліхтарик-пліткарик, і при його світлі ми проспали решту ночі. Вранці на кораблі зчинився ґвалт і крик.

Ґвалт чинила команда, крик же походив безпосередньо від перського купця. Цей останній з ножем у руці шукав нас по всіх кутках і закутках, але завдяки ліхтарику-пліткарику шукав завжди там, де нас не було.

— Досить з мене тебе й твого Багдада! — заявила мені раптом Найдорожча. — Не вірю я ані в тебе, ані в твій Багдад. І тобі, і твоєму Багдаду напевне забракне діамантів, щоб прогодувати мою особу. Я хочу повернутися в моє дупло, до моєї отоманки, до моїх рожевих ламп і до мого дикого, величезного крилатка, який так ретельно носить мені свіжі діаманти!

— Що ти говориш, Найдорожча? — заволав я у розпачі.

— Говорю те, що говорю! Гадаю, що гадаю! Вирішую, що вирішую, — відповіла Найдорожча, нетерпляче позіхаючи. — Мені вже все обридло: і ти, і капітан, і постійне викрадання діамантів, і корабель, і той твій Багдад, якого я ще не бачила.

Саме в цю мить я побачив над нашим кораблем величезного Роха. Він завис у повітрі, накидаючи крилами тінь на все море.

— Крилатку мій, чудовий, дикий, неотесаний крилатку! — закричала царівна. — Наблизься до мене, подай мені спину, аби я змогла тебе осідлати! Віднеси мене назад у своє дупло!

— Я чую твій голос, але не бачу тебе! — відгукнувся Рох. — А вірніш, бачу тебе на протилежному березі моря, звідки твій голос не міг би, мабуть, долинути до мене!

— Я тут — на палубі корабля. Мене переслідують за крадіжку діамантів. Наблизься до палуби й підстав мені спину.

Наблизився Рох до палуби, підставив царівні свою спину, і обоє за мить зникли в небесах. Тимчасом розпач перського купця став таким великим, що він втратив мову і цілком знерухомів.

Розумів, однак, мову інших. І отож, я наблизився до нього й урочисто пообіцяв, що після повернення в Багдад я віддам йому втрачені діаманти в такій же кількості. Це його заспокоїло, і він прийшов до тями. Назавтра, після одужання перського купця, наш корабель пристав до берегів Басри. Я щодуху помчав верхи з Басри до Багдада у товаристві перського купця, який свого верхівця обтяжив спорожнілою скринькою.