Приховані малюнки

6

Плавець із мене ніякий. У дитинстві недалеко від нас був публічний басейн, котрий влітку нагадував справжню божевільню, де сотні дітей, зчиняючи безугавний оглушливий вереск, стояли впритул одне до одного в брудній воді завглибшки з метр. Які там кола «намотувати» — ледве вдавалося подрейфувати на спині. Мати попереджала нас із сестрою не опускати голови під воду, бо боялась, що вчепиться кон’юнктивіт.

Тож я не дуже рвуся виконувати нові вправи Рассела. Уже аж о десятій наступного вечора таки вирушаю до басейну. Після настання темряви задній двір Максвеллів перетворюється на дивне місце. Ми живемо під боком у Філадельфії, але в цей вечірній час здається, що ми в якійсь далекій сільській глушині. Світять лише місяць, зірки й галогенні лампи на дні басейну. Вода якась моторошно-потойбічна. Її поверхня — мерехтлива, неоново-блакитна — нагадує радіоактивну плазму, що кидає дивні тіні на задню частину будинку.

Вечір досить теплий, і зануритись у прохолодну воду — справжня насолода. Та коли я виринаю ковтнути повітря, то можу заприсягнутися, що ліс значно поближчав, ніби всі дерева разом проповзли вперед. Навіть хор цвіркунів зазвучав голосніше. Я розумію, що це просто ілюзія, що новий кут зору сплющив моє сприйняття глибини, стерши метрів п’ять трави між огорожею басейну й межею лісу. Та це все одно збиває з пантелику.

Хапаюся за край басейну й хвилин із п’ять розминаюсь, дригаючи у воді ногами. У великому будинку в усіх кімнатах першого поверху світиться, і мені видно кухню, однак я не бачу ані Теда, ані Керолайн. Мабуть, сидять собі в барлозі, попиваючи вино й читаючи книжки, як, власне, й проводять усі вечори.

Після розігріву відштовхуюсь від стіни й починаю з недбалого гребка вільним стилем. Планую десять кіл — туди й назад — уздовж басейну. Але на середині третього кола розумію, що стільки не пропливу. Мої дельтовидні й триголові м’язи палають; уся верхня частина тулуба геть не у формі. Навіть литки надто напружені. Я гребу щосили, щоб закінчити четверте коло, і на середині п’ятого мушу зупинитись. Чіпляюсь за край басейну й з останніх сил намагаюсь відхекатись.

І тоді з боку лісу я чую тихеньке хрусь.

Такий звук буває, коли людина всією вагою навалюється на суху гілку й щосили давить на неї, аж поки деревина не трісне. Повертаюсь у тому напрямку й напружено вдивляюсь у темряву, але не бачу нічого. Зате чую, як щось — чи хтось, — м’яко ступаючи по сухому листю, прямує до мого котеджу…

— Як водичка?

Обертаюсь і бачу Теда, котрий відчиняє хвіртку в огорожі басейну. Чоловік без сорочки, у плавках і з перекинутим через плече рушником. Він тренується вечорами кілька разів на тиждень, але я ніколи не бачила його так пізно. Підпливаю до драбини й кажу:

— Я саме виходила.

— Не треба. Там повно місця. Починай звідти, а я почну звідси.

Він кидає рушник на стілець, а тоді просто робить крок з краю басейна — падає у воду, навіть не здригнувшись. І за його командою ми починаємо пливти наввипередки, але з різних кінців басейну. Теоретично, ми мали з ним розминутися лише раз посередині басейну, але Тед пливе з такою божевільною швидкістю, що за якусь хвилину обганяє мене на коло. Він у прекрасній формі. Його обличчя майже весь час занурене у воду, так що я просто не розумію, як він дихає. Він рухається, як акула, майже беззвучно, тимчасом як я молочу по воді руками й ногами, ніби п’яний пасажир круїзного лайнера, що впав за борт. Я роблю наостанок три кола, а Тед за цей час пропливає ще шість і фінішує поряд зі мною.

— Ви просто неперевершені, — кажу йому.

— У старших класах я був ще кращий. Мав неймовірного тренера.

— Заздрю. Я вчуся за допомогою YouTube.

— Тоді можу дати непрохану пораду. Ти занадто багато дихаєш. Треба дихати через один гребок. Увесь час ліворуч або праворуч — як зручніше.

Він заохочує мене спробувати, тож я відштовхуюсь від стінки й перепливаю басейн, користуючись його підказкою. Результати миттєві. Я дихаю вдвічі менше, а рухаюсь удвічі швидше.

— Ну що, краще?

— Набагато краще. Ще якісь секрети?

— Ні, я лише дав тобі свою найкращу пораду. Плавання — це єдиний вид спорту, де тренер шпетить тебе за те, що ти дихаєш. Але якщо повправляєшся, у тебе краще виходитиме.

— Дякую.

Я хапаюсь за драбину й вибираюсь із води з наміром іти вже додому. Мій купальник задирається, і я тягну руку вниз, щоб повернути його на місце, але, очевидно, роблю це не досить швидко.

— Гей, «Флаєрс», уперед, — каже Тед.

Він має на увазі маленьке татуювання біля основи мого стегна. Це балухата фізіономія Ґрітті — пухнастого помаранчевого талісмана команди НХЛ Філадельфії. Я старалась приховувати його від Максвеллів, і тепер злюсь на себе, що піймала таку ґаву.

— Це помилка, — кажу йому. — Щойно назбираю грошей, то зведу його лазером.

— Але ти любиш хокей?

Я хитаю головою. Ніколи не грала в хокей. Навіть жодної гри не дивилась. Але два роки тому подружилась із чоловіком, набагато старшим за мене, в якого була невгасима любов до цього виду спорту й вільний доступ до ліків, що відпускаються за рецептом. Ісаак мав тридцять вісім років, а його батько грав за «Флаєрс» ще в 1970-х. Він заробив купу грошей і помер молодим, тож Ісаак потихеньку розтринькував свій статок. Нас жило двоє у квартирі Ісаака. Валялись на підлозі, час од часу ділили його постіль, і загалом я зробила татуювання, щоб вразити його, сподіваючись, що він подумає, буцімто я крута, і дозволить ошиватися в нього. Але план провалився. Мені довелося чекати п’ять днів, щоб зняти пов’язку, а за цей час Ісаака заарештували за зберігання наркотиків, і його домовласник викинув усіх нас назад на вулицю.

Тед і досі чекає моїх пояснень.

— Це була дурниця, — кажу йому. — Я не розуміла, що роблю.

— Ну, не ти одна. У Керолайн теж є тату, якого вона хоче позбутися. У неї в коледжі був такий собі мистецький період.

Це великодушний жест з його боку, але мені від цього не легшає. Я не сумніваюсь, що тату Керолайн — це верх смаку. Мабуть, троянда, півмісяць або мудрий китайський ієрогліф, а не якесь химерне банькате чудовисько.

Цікавлюсь у Теда, де вона його ховає, але мене перебиває ще один гучний хрусь.

Ми одночасно повертаємось у бік лісу.

— Там хтось є, — кажу. — Я вже раніше чула, як воно там ходить.

— Може, то кролик, — розмірковує він.

Знову чується хрускіт, а потім швидке панічне тупотіння, ніби якась маленька тварина мчить лісом.

— Оце був кролик. Але раніше, перед тим як ви прийшли, звук був гучніший. Схоже на людину.

— Можливо, то підлітки. Думаю, школярі полюбляють тинятися в цьому лісі.

— Особливо вночі. Іноді я лежу в ліжку, і мені здається, що вони просто в мене за вікном.

— А тут іще й Міці забиває тобі голову дивацькими історіями. — Він підморгує. — Керолайн розповіла мені про вашу зустріч.

— Вона цікава людина.

— Я б тримався від неї подалі, Меллорі. Уся оця вовтузня з так званим читанням аури; відвідувачі, які паркуються на її під’їзній доріжці, стукають у задні двері, платять готівкою. Мені це здається підозрілим. Я їй не довіряю.

Думаю, Теду навряд чи доводилось близько знайомитися з екстрасенсами. У дитинстві в мене була сусідка, місіс Губер, яка ворожила на картах Таро в підсобці місцевої піцерії. Вона прославилась тим, що навіщувала одній з офіціанток, що та виграє в миттєву лотерею 100 000 доларів. А ще давала консультації з приводу шлюбних пропозицій, хлопців-перелюбників та інших сердечних справ. Ми з подружками називали її Оракулом і довіряли більше, ніж першій сторінці газети Inquirer.

Та я не тішу себе надіями, що Тед зрозуміє щось подібне. Цей хлоп навіть не визнає існування Зубної феї. Кілька днів тому Тедді виплюнув розхитаний зуб, і Тед просто дістав свого гаманця і витяг долар — ні тобі таємниці, ні фанфар, ні скрадання навшпиньках у спальню під покровом ночі, щоб забрати зуб у малого з-під подушки і покласти натомість той долар.

— Вона не шкідлива.

— Мені здається, що вона збуває наркотики, — каже Тед. — Я не можу цього довести, але слідкую за нею. Ти маєш бути обережною з нею, добре?

Я піднімаю праву руку:

— Слово скаута.

— Я серйозно, Меллорі.

— Я знаю. І ціную це. Буду обережною.

Відчиняю хвіртку огорожі басейну, збираючись уже йти, коли бачу, що наближається Керолайн, досі в робочому одязі, тримаючи записника з олівцем.

— Меллорі, зачекай. Ти вчора відповідала на дзвінок? Зі школи Тедді?

І тут я розумію, що дала маху. Я пам’ятаю дзвінок, пам’ятаю, що записала номер директорки на клаптику паперу. Але потім на кухню прийшов Тедді зі своїм дивацьким малюнком, і я, мабуть, відволіклась.

— Так… то була директорка, — кажу їй. — Записка в котеджі. Вона, мабуть, і досі в шортах. Я піду візьму її…

Керолайн хитає головою.

— Усе нормально. Вона щойно надіслала мені електронного листа. Але я могла б побачити записку вчора.

— Я розумію. Вибачте.

— Якщо ми пропустимо хоч один термін, Тедді може втратити своє місце. У списку в дитсадковий клас три­дцять імен.

— Я розумію, розумію…

Вона перериває мене:

— Припини говорити «Я розумію». Якби ти справді розуміла, то віддала б мені записку. Наступного разу будь уважнішою.

Вона повертається і йде назад у будинок, а я наче громом прибита. Це вперше вона на мене справді накричала. Тед квапливо вибирається з басейну й кладе руку мені на плече.

— Послухай, не хвилюйся через це.

— Мені шкода, Теде, я почуваюся жахливо.

— Вона сердиться на школу — не на тебе. Вони завалили нас цією писаниною. Вакцини, алергії, поведінкові профілі — у цій дурнуватій заяві в дитсадок більше сторінок, ніж у моїй податковій декларації.

— Це було просто непорозуміння, — бурмочу. — Я записала номер телефону, але мою увагу відвернуло те, що дав мені Тедді… — Я так відчайдушно хочу все виправити, що починаю описувати йому той малюнок, але Тед говорить одночасно зі мною. Схоже, він поспішає додому. У розсувних скляних дверях я бачу силует Керолайн, яка дивиться на нас.

— Вона охолоне, не хвилюйся, — каже він. — Завтра навіть не згадає.

Голос у нього спокійний, але йде він квапливо. Коли переходить двір, його фігура сплющується в силует. Він доходить до Керолайн і обіймає її. Вона простягає руку до вимикача, і потім мені вже нічого не видно.

Здіймається легенький вітерець, і я починаю тремтіти. Обмотую рушником талію і рушаю до свого котеджу. Замикаю двері й переодягаюсь у піжаму, коли знову чую чиюсь ходу — легкі кроки по м’якій траві, тільки цього разу просто за моїм вікном. Я відтуляю штору й намагаюсь визирнути назовні, але бачу лише, як на сітці звиваються слизуваті метелики.

Олень, кажу я собі. Це просто олень.

Я затуляю штори, вимикаю все світло й лягаю в ліжко, натягши ковдру аж до підборіддя. Та істота надворі шарудить просто за моїм ліжком — я чую, як вона товчеться з того боку стіни, оглядаючи котедж, обходячи його по периметру, наче шукає якоїсь шпарини, щоб улізти всередину. Я стискаю кулак і щосили гупаю по стіні, сподіваючись, що гучний звук сполохає її.

Натомість істота пірнає під котедж, вовтузиться в грязюці, протискується під мостинами. Не уявляю, як можна туди залізти. Будинок піднятий над землею не більше ніж на сорок п’ять сантиметрів. Це точно не олень, але, судячи зі звуку, воно завбільшки з оленя. Я сідаю в ліжку й тупаю ногами в підлогу, та все дарма.

— Іди геть, — гукаю я, сподіваючись, що шум його відлякає.

А воно натомість заривається все глибше й глибше, продираючись до центру кімнати. Я схоплююсь і вмикаю світло. Потім стаю рачки й прислухаюсь, намагаючись прослідкувати за звуком. Відсуваю килимок і бачу, що в мостинах прорізаний квадратний контур — панель доступу — завбільшки такий, що туди може пролізти людина. На цій панелі немає ані петель, ані ручок — тільки два овальних отвори, щоб можна було вхопитися за панель і підняти її.

Думаю: якби це сталося трохи раніше цього вечора і якби Керолайн не була така сердита на мене, я б могла зателефонувати Максвеллам і попросити допомоги. Але тепер повинна самостійно вирішити цю проблему. Я йду на кухню й набираю воду в пластиковий глек. Ця істота, ким би вона не була, не така велика, якою здається на слух. Я знаю, що звуки можуть здаватись оманливими, особливо в темряві, особливо пізно вночі. Стаю на коліна й пробую підняти панель, але не можу зрушити її з місця. Від літньої вологи деревина розбухла й намертво застрягла в отворі. Тому я щосили тягну обома руками за один бік, не зважаючи на біль у пальцях, на гострі сухі шпички, що впиваються в ніжну шкіру. Нарешті, з гучним ляском і хмарою сірої пилюки, панель вискакує з підлоги, як корок з пляшки шампанського. Я хапаю її і притискаю до грудей, затуляючись наче щитом. Потім нахиляюсь і заглядаю в діру.

Там дуже темно й нічого не видно. Земля внизу суха й безживна, ніби попіл, що лишився після багаття. У котеджі западає тиша. Істота, ким би вона не була, зник­ла. Унизу нема на що дивитися — там тільки купи пилу, поцятковані чорними плямами. Я помічаю, що затримую дихання, і з полегшенням видихаю. Мабуть, шум від відкривання люка відлякав те створіння.

Аж раптом той попіл ворушиться, а чорні цятки моргають, і я розумію, що дивлюсь просто на саме створіння — воно спинається на задні лапи й тягнеться до мене, оголюючи гидкі рожеві кігті й довгі гострі зуби. Я оглушливо верещу нелюдським криком, який пронизує ніч. Потім щосили кидаю панель униз і всім тілом налягаю на неї, щоб забарикадувати люк. Гамселю кулаками по її краях, намагаючись вставити зжолоб­лену деревину на місце, але вона туди більше не поміщається. За якусь хвилину біля мого котеджу з’являється Керолайн і відчиняє двері своїм ключем. Вона в нічній сорочці, а просто за нею — Тед, без сорочки, в піжамних штанях. Вони почули шум під котеджем і грюкіт під мостинами.

— Це пацюк, — кажу їм і відчуваю страшенне полегшення від того, що вони тут і я більше не сама. — Такого здоровенного пацюка я ще зроду не бачила.

Тед бере пластиковий глек із водою і виходить надвір, а Керолайн кладе руку мені на плече, заспокоює і запевняє, що все буде добре. Ми вдвох повертаємо панель на дев’яносто градусів так, щоб вона зачинила люк, а потім, поки я притримую, Керолайн забиває її кутки на місця. І навіть коли вона закінчує, я боюсь зрушити з місця, жахаючись, що панель зірветься з підлоги. Керолайн стоїть поруч, підтримує мене, аж поки ми не чуємо у відчинене вікно сплеск води.

За мить повертається Тед із порожнім глеком.

— Опосум, — каже він посміхаючись. — Не пацюк. Він швидко біг, але я його дістав.

— А як він потрапив під її котедж?

— Там у решітці дірка. Під західною стіною. Схоже, невеличка частина прогнила.

Керолайн нахмурюється і починає щось говорити, але Тед випереджає її:

— Знаю, знаю. Завтра все виправлю. З’їжджу в Home Depot.

— Із самого ранку, Теде. Ця почвара налякала Меллорі до смерті! А якби вона її вкусила? А раптом у неї сказ?

— Я в порядку, — запевняю.

— З нею все добре, — каже Тед, але Керолайн це не переконує.

Вона дивиться на люк у підлозі:

— А раптом він повернеться?

І хоч уже майже північ, Керолайн вимагає, щоб Тед приніс із дому свій набір інструментів. Вона наполягає, щоб він прибив цвяхами панель до мостин, аби ніхто й ніколи не проліз у мій котедж. І поки ми чекаємо, коли він закінчить роботу, жінка кип’ятить воду на моїй плиті й заварює для нас усіх ромашковий чай, а потім Максвелли залишаються ще на кілька хвилин, просто щоб переконатися, що я в безпеці, що я заспокоїлась і розслабилась. Ми втрьох сидимо на краю ліжка, розмовляємо, розповідаємо історії і врешті сміємося — і прочуханки через телефонний дзвінок наче ніколи й не було.