Приховані малюнки

19

Наступного ранку я приходжу у великий будинок і бачу Керолайн і Теда, які сидять у сніданковому куточку, вбрані на роботу.

Керолайн п’є чай, а Тед сьорбає чорну каву, і вони дивляться одне на одного в мертвій тиші. Здогадуюсь, що вони чекають на мене.

— Ти можеш до нас приєднатися? — питає Керолайн. — Тед хоче тобі щось сказати.

У Теда жахливий вигляд. Він явно з похмілля. Краще б йому зараз лежати нагорі в ліжку або стояти на колінах у ванній в обнімку з унітазом.

— Я хочу попросити вибачення за свою поведінку минулої ночі. Це було абсолютно неприйнятно і…

— Теде, все гаразд, я вже забула про це.

Керолайн хитає головою.

— Ні, Меллорі, ми не збираємось удавати, що нічого не було. Маємо повністю визнати все, що сталося минулої ночі.

Тед киває і слухняно продовжує, ніби декламує якусь завчену публічну заяву:

— Мої дії були безцеремонними й образливими. Мені соромно за свою поведінку, і я намагаюсь зрозуміти, що спонукало мене зловжити своєю перевагою.

— Вибачення прийняті, — запевняю їх. — Вам не треба більше нічого казати. Мені було б краще, якби ми просто продовжили, гаразд?

Тед дивиться на Керолайн, і вона знизує плечима. Чудово, достатньо.

— Дякую за розуміння, Меллорі. Обіцяю, що такого більше не повториться.

Він підводиться, бере свій портфель і непевною ходою крокує до фоє. За мить я чую, як грюкають вхідні двері, а потім по під’їзній доріжці рушає його авто.

— Він боїться, що ти подаси на нас у суд, — пояснює Керолайн. — Ти можеш розповісти мені, що сталося? Своїми словами?

— Керолайн, запевняю вас, нічого не сталось. Минулого вечора я ходила додому до Адріана. Його батьки влаштували вечірку. Повернулась додому після півночі, а в моєму котеджі — Тед. Він був п’яний. Сказав, що ви посварились і йому потрібне було якесь спокійне місце, щоб охолонути.

— Я думала, що він унизу. Спить на дивані.

— Як тільки я прийшла додому, він вибачився й пішов. Оце й усе.

— Він розповідав тобі про нашу сварку?

— Ні, він просто сказав, що ви — хороша людина. З добрим серцем. Він сказав, що ви зробите все для своєї сім’ї.

— І?

— І це все. Його важко було зрозуміти. Він говорив про якийсь острів, де провів літо, коли вчився в коледжі.

— «Працював на сонці і спав під зорями», — каже Керолайн, і я здогадуюсь, що вона пародіює свого чоловіка, м’яко насміхаючись із нього. — Коли він напивається, то розповідає про Відбі-Айленд.

— Я не заперечувала. Дала йому води й трохи дитячого аспірину, а потім відчинила двері — і він пішов. Кінець історії.

Вона вдивляється в моє обличчя, немов шукає доказів.

— Мені незручно ставити тобі наступне запитання, але, оскільки ти — моя наймана робітниця, думаю, що мушу це зробити. Він до тебе чіплявся?

— Ні, зовсім ні.

Тобто, можливо, я могла б згадати, що він зняв штани, копирсався в шухляді з моєю білизною і казна-що робив у моєму ліжку перед тим, як я прийшла. Але який у тому був би сенс? У бідолашної Керолайн і так уже вигляд досить жалюгідний, та й Тед попросив вибачення. Не бачу сенсу все це розбурхувати. І точно не збираюся звільнятися через те, що сталося.

— Керолайн, присягаюсь, він і пальцем мене не торкнувся. І близько цього не було.

Вона глибоко зітхає.

— Цього літа Тедові виповнилось п’ятдесят три. Упевнена, що ти чула про кризу середнього віку в чоловіків. Вони починають піддавати сумніву всі свої рішення. А на додачу до всього його бізнес ледь животіє. Це б’є по його его. Цієї осені він сподівався найняти кількох нових людей, але це, виявляється, досить проблематично.

— Наскільки велика компанія?

Вона кидає на мене дивний погляд.

— Він хотів би, щоб у штаті було сорок людей, але на сьогоднішній день там усього лише Тед. Це фірма, яка складається з однієї людини.

Усього лише Тед? А мені здавалося, що він працює у великому хмарочосі Центр-Сіті, повному секретарш, крутих комп’ютерів і величезних скляних вікон із видом на площу Ріттенхаус.

— Він казав, що працює з Cracker Barrel. І з Yankee Candle. Великими компаніями.

— Він проводив із ними зустрічі, — пояснює Керолайн. — Тед ходить по різних компаніях і пропонує запускати й супроводжувати їхні сайти, консультувати їхню діяльність у сфері електронної торгівлі. Але важко зацікавити таких великих клієнтів, якщо ти працюєш сам-один.

— Він згадував співробітників. Хлопців з іменами Майк та Ед. Казав, що вони разом обідають.

— Авжеж, вони всі працюють в одному коворкінг-­центрі WeWork. В одному з тих офісів, де люди орендують столи на місяць. Бо Тедові треба мати електронну адресу в місті. Чимала частина його бізнесу полягає в тому, щоб справляти хороше враження. Здаватися важливішим, ніж ти є насправді. Це літо видалося дуже напруженим, і, схоже, минулої ночі ти бачила перші тріщини на фасаді.

У неї зривається голос, і я розумію, що жінка хвилюється не тільки за Теда, а й за їхній шлюб, за всю сім’ю. І я справді не уявляю, що їй сказати. Відчуваю полегшення, коли чую кроки Тедді, який спускається сходами. Керолайн сідає прямо й витирає очі серветкою.

Хлопчик заходить на кухню, тримаючи в руках айпад. Він водить пальцями по поверхні екрана, і той реагує гучними какофонічними вибухами.

— Привіт, Ведмежатку! Що це в тебе?

Він не відриває погляду від екрана.

— Мені дала його мама вчора ввечері. Раніше він був татів, а тепер — мій.

Малий бере пластиковий стаканчик і набирає воду з крана. Без жодних пояснень несе айпад і стаканчик у барліг.

— Тедді відпочиває від малювання, — пояснює Керолайн. — Через усю цю веремію ми вирішили, що йому не завадять якісь нові інтереси. А в App Store купа освітніх ресурсів. Математичні ігри, фонетичне читання, навіть іноземні мови. — Вона йде через кухню й відчиняє шафку над холодильником, куди Тедді не зможе дістати. — Я зібрала всі його олівці й фломастери і склала ось сюди. Тедді страшенно захопився айпадом, тож, думаю, він цього й не помітив.

Я знаю, що перше правило догляду за дітьми — ніколи не критикувати матір, але не можу позбавитись од відчуття, що це помилка. Тедді отримував справжнє задоволення від малювання, і, на мою думку, неправильно позбавляти його цього привілею. Гірше того: розумію, що це відбувається через мене, бо я не можу перестати торочити про Енні Барретт.

Керолайн помічає моє розчарування.

— Це експеримент. Усього на кілька днів. Можливо, це допоможе нам розібратися в тому, що коїться.

Вона зачиняє дверцята шафки, ніби демонструючи цим, що проблема вирішена.

— А тепер розкажи мені про цю вечірку в будинку Адріана. Ти добре провела час?

— Дуже добре. — І я точно рада змінити тему, бо думаю про наше вечірнє побачення, відколи встала з ліжка. — Ми зустрічаємось сьогодні ввечері. Він хоче поїхати в Прінстон. У якийсь тапас-ресторан.

— О-о-о, ті місця такі романтичні.

— Він заїде по мене о п’ятій тридцять.

— Тоді я постараюсь повернутись додому раніше. Щоб у тебе було більше часу підготуватися. — Потім вона дивиться на годинник. — Чорт, мені треба бігти. Я така рада за тебе, Меллорі! Тобі буде так весело сьогодні ввечері!

@@@

Коли Керолайн іде, я знаходжу Тедді — він сидить у барлозі, зачарований грою Angry Birds. Малий пальцем розтягає гумку і стріляє з гігантської рогатки; він запускає різнокольорових пташок у низку дерев’яних і сталевих споруд, зайнятих свинями. І з кожною новою атакою зривається какофонія вереску, вибухів, ударів, сирен і цуг-флейт. Я сідаю навпроти Тедді й плескаю в долоні.

— То що ми робимо сьогодні вранці? Невеличка прогулянка в Зачарованому лісі? А що скажеш про Кулінарний поєдинок?

Він знизує плечима, люто нашкварюючи пальцями по екрану.

— Мені однаково.

Одна з пташок не потрапляє в ціль, і Тедді нахмурюється, розчарований результатом. Він нахиляється дуже близько до екрана, ніби хоче вскочити в нього.

— Ну ж бо, Тедді. Відклади гру.

— Я ще не закінчив.

— Мама каже, що це для тихої години. Вона не хоче, щоб ти грався цим весь ранок.

Він відвертається від мене, затуляючи планшет своїм тілом.

— Іще один рівень.

— І який завдовжки цей рівень?

Виявляється, ще один рівень триває добрих пів години. Закінчивши, Тедді благає мене зарядити айпад, щоб йому вистачило батарейок на потім.

Ми проводимо ранок, гуляючи в Зачарованому лісі. Я намагаюсь придумати нову історію про пригоди принца Тедді й принцеси Меллорі, але хлопчика цікавить винятково стратегія гри Angry Birds. Жовтими пташками краще атакувати дерев’яні споруди. Чорні пташки можуть руйнувати бетонні стіни. Білі пташки набирають швидкість, скинувши свої яєчні бомби. Насправді це зовсім не розмова; він просто перелічує якісь факти й дані, ніби намагається впорядкувати правила в голові.

Я помічаю срібний полиск серед листя на землі й стаю навколішки, щоб роздивитись, що то. А це — нижня половина стріли; верхня частина з оперенням відсутня, залишився тільки алюмінієвий стержень і пірамідоподібний наконечник.

— Це — чарівна ракета, — кажу до Тедді. — Такою зброєю вбивають гоблінів.

— Круто, — говорить Тедді. — А ще, зелений птах — це птах-бумеранг. Коли він атакує, то завдає подвійної шкоди. Тому я зіграю ним першим.

Я пропоную піти до Гігантської бобової стеблини й поповнити цією стрілою наш арсенал зброї. Тедді погоджується, але при цьому не виявляє особливого ентузіазму. Схоже, він просто відбуває час, з нетерпінням чекаючи, коли ранок закінчиться і ми підемо додому.

@@@

Обіцяю приготувати на обід усе, що Тедді забажає, але хлопчик каже, що йому байдуже, тож я просто готую йому сир на грилі. Поки малий наминає бутерброд, я нагадую, щоб він не користувався айпадом на тихій годині. Раджу йому весело провести час, граючись леґо, або конструктором «Колоди Лінкольна», чи іграшковими свійськими тваринами. А він дивиться на мене так, наче я хочу його надурити, ніби намагаюсь обманом позбавити того привілею, який він заслужив по праву.

— Дякую, але в мене є своя гра, — каже Тедді.

Він несе планшет у спальню, а я за кілька хвилин підіймаюся сходами на другий поверх і притуляю вухо до дверей його спальні. Ані шепотіння, ані розмов із кимось невидимим. Лише сміх Тедді вряди-годи й звуки пострілів із рогатки, пташиний вереск і гуркіт зруйнованих споруд. Він аж не тямиться від радості, але щось у цьому його щасті мене засмучує. Таке враження, ніби минулої ночі хтось клацнув вимикачем — і зникло щось чарівне.

Іду вниз, беру свій телефон і набираю номер будинку для літніх людей із назвою «Притулок для спочинку». Я кажу адміністратору, що хочу поговорити з однією мешканкою — Долорес Джин Кемпбел. Телефон дзвонить кілька разів, потім вмикається стандартне привітання голосової пошти.

— М-м, привіт, мене звуть Меллорі Квінн. Ми не знайомі, але я подумала, що, можливо, ви зможете мені допомогти.

Розумію, що навіть не уявляю, як викласти своє запитання, бо ж треба було потренуватися, перш ніж телефонувати, але вже пізно й треба просто йти напролом.

— Я хотіла запитати, чи не звали часом вашу матір Енні Барретт, із Спрінґ-Брука, Нью-Джерсі? Бо якщо це так, то я б дуже хотіла з вами поговорити. Чи не могли б ви мені передзвонити?

Залишаю свій номер і закінчую розмову, відчуваючи, що зайшла в глухий кут. Упевнена, що більше ніколи не почую про цю жінку.

Я мию посуд після обіду, а потім обходжу кухню з мильною губкою і протираю всі столи й полиці, намагаючись бути корисною. Відчуваю себе як ніколи вразливою на своєму робочому місці. Ніби в Керолайн щодня з’являється нова причина звільнити мене. Тож я займаюся справами, які не входять безпосередньо до моїх обов’язків: підмітаю і мию підлогу, протираю ізсередини мікрохвильовку. Відкриваю тостер і висипаю крихти з лотка. Лізу під раковину й наливаю рідке мило в дозатори, а потім стаю на стілець і витираю пилюку зі стельового вентилятора.

Уся ця дрібна рутинна робота мене трохи заспокоює, але я не впевнена, що Керолайн її помітить. Думаю, що мені потрібен якийсь масштабніший і честолюбніший проєкт, щось таке, чого вона не зможе не помітити. Я йду в барліг, лягаю на диван і подумки перебираю різноманітні варіанти, аж раптом мені спадає на думку пречудова ідея: ми підемо з Тедді в супермаркет, накупимо цілу гору їжі й приготуємо його батькам вечерю-сюрприз. Я розігрію всі страви в духовці, щоб їх можна було їсти, як тільки вони прийдуть додому. Навіть стіл накрию, щоб їм і пальцем не довелось ворухнути. Вони просто зайдуть у хату, посидять за смачною вечерею і будуть вдячні, що я — частина їхньої сім’ї.

Але перш ніж я спромагаюсь втілити цю ідею в життя, перш ніж підводжусь і складаю перелік того, що треба купити, я засинаю.

Не розумію, як це стається. Я не так уже й утомилась. Просто хотіла на хвильку заплющити очі. Але наступне, що я пам’ятаю, — це сон про місце з мого дитинства — малесенький сімейний парк розваг під назвою Storybook Land («Країна казок»). Його побудували в 1950-х на честь усіх класичних казок і дитячих віршиків Матінки Гуски. Діти могли там залізти на Гігантське бобове стебло, завітати до трьох поросят або помахати у вікно Старій жінці, яка жила в черевику — скрипучій аніматрон­ній ляльці з порожнім поглядом.

Уві сні я веду Тедді повз карусель, він аж не тямиться від захоплення і просить потримати всі його олівці й крейдочки, щоб він міг покататися на тій каруселі. Він висипає всю коробку мені в руки — більше, ніж я можу втримати, — і олівці розсипаються навколо моїх ніг. Я розтикую їх по кишенях, бо рук не вистачає. І коли нарешті все збираю, Тедді зникає. Я загубила його в натовпі. Мій сон перетворюється на нічне жахіття.

Я гасаю по парку, розштовхуючи інших батьків, вигукуючи ім’я Тедді й зазираючи в кожен куточок. У парку «Країна казок» повно п’ятирічних дітей, і зі спини вони всі схожі одне на одного, будь-хто з них може бути Тедді, я ніде не можу його знайти. Я хапаю батьків за поли, благаю їх допомогти мені — будь ласка, будь ласочка, допоможіть, — а вони жахаються. «Це ж твоя відповідальність, — кажуть мені. — Чому ми маємо допомагати?»

Хоч-не-хоч, я мушу телефонувати Максвеллам. Боюсь повідомляти їм, що сталося, але це надзвичайна ситуація. Дістаю телефон і набираю номер Керолайн, аж раптом я його бачу! Аж у кінці парку він сидить на сходах хатинки Червоної Шапочки. Я ліктями прокладаю собі шлях крізь тисняву людей, намагаючись рухатись якомога швидше. Та коли добігаю до хатинки, це зовсім не Тедді. Це моя сестра Бет! На ній жовта футболка, вилинялі джинси й картаті чорно-білі кеди Vans.

Я підбігаю, обіймаю її і піднімаю. Не можу повірити, що вона тут, що вона жива! Я стискаю її так сильно, що Бет починає сміятися, а її ортодонтичні брекети виблискують на сонці.

— Я думала, що ти померла! Я думала, що вбила тебе!

— Не будь дурепою, — каже вона, і сон настільки реалістичний, що я відчуваю її запах. Від неї пахне кокосом і ананасом, бомбочками для ванн з пінаколадою, які вона з подружками часто купувала в Lush — дорожезному косметичному магазині в торговельному центрі King of Prussia.

Вона пояснює, що та аварія була великим непорозумінням і весь цей час я даремно себе звинувачувала.

— Ти впевнена, що з тобою все гаразд?

— Так, Мел, я в повному порядку, на мільйон відсот­ків. А тепер ходімо кататись на Balloon Bounce?

— Так, Бет, так! Що завгодно! Усе, що захочеш!

А потім знову з’являється Тедді, він тягне мене за руку, обережно трясе, щоб розбудити. Я розплющую очі — і ось лежу на дивані в барлозі, а Тедді простягає мені айпад.

— Він знову розрядився.

Я впевнена, що хлопчик помиляється. Я ж тільки-но, під час обіду, зарядила цей айпад, його батарея показувала рівень заряду 100 відсотків. Та коли сідаю на дивані, то помічаю, що в барлозі значно потемніло: сонце вже не світить у вікна, які виходять на північ. Годинник над каміном сповіщає про те, що зараз 5:17, але це неправильно, цього просто не може бути.

Дістаю телефон і переконуюсь, що зараз насправді 5:23.

Я проспала чотири години.

І Максвелли будуть удома з хвилини на хвилину.

— Тедді, що сталось? Чому ти мене не розбудив?

— Я дійшов до тридцятого рівня, — гордо каже він. — Відкрив вісім нових карток із пір’ям.

Мої руки брудні. Пальці й долоні вимазані чорною сажею, ніби я копалась у землі. На колінах у мене валяється недогризок олівця, а на підлозі розкидані олівці, фломастери й кольорові крейдочки — усе те малювальне причандалля, яке Керолайн заховала на кухні.

Тедді розглядає барліг широко розплющеними очима.

— Мама так розсердиться.

Я дивлюсь туди, куди й він, і бачу, що всі стіни вкриті малюнками — численними малюнками, щільними й детальними, від підлоги й до стелі.

— Тедді, навіщо ти це зробив?

— Я? Я нічого не робив!

І, звичайно ж, він цього не робив. Та він і не зміг би! Він недостатньо високий для цього! І це не в нього руки вимазані вугіллям і графітом. Я ходжу по кімнаті, щоб краще роздивитися. Це малюнки Ані — тут не може бути жодних сумнівів. Вони повсюди: на стінах, у простінках між вікнами, термостатами й вимикачами світла.

— Меллорі? Ти в порядку?

Він сіпає мене за полу сорочки, але я не в порядку.

Я точно не в порядку.

— Тедді, послухай мене. Нам треба прибрати все це, перш ніж мама з татом прийдуть додому. У тебе в спальні є якісь стирачки? Великі товсті рожеві гумові стирачки?

Він дивиться на всі олівці, крейдочки й фломастери на підлозі.

— Це все, що в мене є. Але я більше не можу цим користуватися. Аж поки ми не докопаємось до суті справи.

Але вже й так пізно. Я чую, як на під’їзну доріжку в’їжджає автомобіль. Виглядаю і бачу не тільки Теда й Керолайн, але й Адріана. Він паркує свій робочий пікап перед будинком. А я зараз саме мала б надівати одну з літніх суконь Керолайн, готуючись до визначної вечері в Прінстоні.

— Іди нагору, Тедді!

— Чому?

— Бо я не хочу, щоб ти був тут.

— Чому?

— Будь ласка, йди нагору. Прошу тебе. — На журнальному столику лежить USB-кабель, і я даю його Тедді. — Іди й заряди айпад у своїй спальні.

— Гаразд, круто.

Тедді бере айпад з кабелем і вибігає з барлога, наче поспішає скористатися чимось, раніше не дозволеним. Я чую, як його маленькі ніжки тупочуть нагору до спальні.

А потім чути, як відчиняються вхідні двері, як вони м’яко шурхотять, ковзаючи по кахляній підлозі. Я чую, як Керолайн говорить до Адріана, вітаючи його у себе вдома.

— А куди ви йдете вечеряти?

— Це справді гарна тапас-місцина, — каже він. — Там готують запаморочливі patatas bravas.

— М-м-м-м, а що це? — цікавиться Тед.

— Містере Максвелл, це найкраща картопля фрі, яку ви коли-небудь куштували, гарантую.

Розумію, що мені треба їх перехопити і якось підготувати до того, що я накоїла. Іду на кухню, і Керолайн саме запитує Адріана, чи не хоче він чогось випити. Шафка над холодильником і досі розкрита навстіж, її вміст викрадено, але Керолайн ще цього не помітила.

А Адріан такий вродливий, що в мене аж серце розривається. Хлопець ніби щойно вийшов із душу. Волосся трохи вологе, він стильно вдягнений у темні джинси й сліпучо-білу сорочку на ґудзиках. Ніхто не помічає, як я заходжу на кухню, аж поки я не озиваюсь.

— Дещо сталося.

Керолайн вражено дивиться на мене.

— Меллорі?

— Що це в тебе на руках? — запитує Тед.

Адріан поспішає до мене.

— Ти в порядку?

І я розумію, що він — моя остання надія.

Він єдиний, хто може мені повірити.

— Це може здатися божевіллям, але я присягаюсь, що кажу правду. Коли Тедді пішов нагору на тиху годину, я відчула, що трохи стомилась. Я прилягла на диван відпочити. Збиралась просто полежати із заплющеними очима якихось кілька хвилин. А потім якимось чином — я не знаю як — дух Ані заволодів моїм тілом.

Керолайн витріщається на мене.

— Що?

— Я знаю. Я знаю, що це схоже на маячню. Але, поки я спала, вона змусила мене витягти всі олівці, фломастери й крейдочки. — Я вказую на порожню шафку над холодильником. — А оскільки ви забрали весь папір, вона змусила мене малювати на ваших стінах. Вона не змогла увійти в Тедді, тому влізла в мене.

Адріан обвиває рукою мою талію.

— Гей, усе гаразд. Ти зараз у безпеці. Ми все це з’ясуємо.

Керолайн проштовхується повз мене, вривається в барліг, ми всі йдемо за нею. Вона різко втягує повітря, вражено дивлячись на стіни й не ймучи віри очам.

— Де Тедді?

— У своїй кімнаті. Він у порядку.

Керолайн кидає погляд на чоловіка. Той біжить нагору.

Я намагаюсь детально описати події післяполудня.

— Він пішов до своєї спальні о першій. На тиху годину. Я дозволила йому взяти айпад, як ви сказали. Тедді був нагорі й спустився хвилин десять тому, якраз коли ви прийшли додому.

— Чотири години? — запитує вона.

Я показую Адріанові праву руку, всю вкриту графітом, вугіллям і пухирями.

— Я шульга, так само як і Тедді. Самостійно я б цього ніколи не зробила. Вони схожі на малюнки в моєму котеджі.

— Так, авжеж! Стиль один і той же! — Він дістає смартфон, ходить по кімнаті й фотографує різні зображення. — Перше, що ми маємо зробити, — це порівняти їх з іншими малюнками. Подивитися, чи впишуться вони в послідовність.

— Ні, — заперечує Керолайн. — Перше, що ми зробимо, — це токсикологічний тест. Просто зараз. Або я викликаю поліцію.

Адріан дивиться на неї:

— Токсикологічний тест?

— Я не можу повірити в те, що залишала тебе наодинці з нашим сином. Я не можу повірити в те, що довіряла тобі! Про що я тільки, в біса, думала?

— Я не вживаю. — Намагаюся говорити тихо, ніби якось можна вдавати, що ми вдвох із нею ведемо приватну розмову. Ніби Адріан не стоїть просто тут і не слухає. — Присягаюсь вам, Керолайн, що я зав’язала.

— Тоді в тебе не буде жодних проблем із тестом. Коли ти почала тут працювати, то погодилась на вибірковий тест щотижня. Ти сама на це зголосилась. У дні за нашим вибором. — Вона бере моє зап’ястя й розглядає руку, шукаючи характерні сліди. — Гадаю, нам треба було набагато раніше почати це робити.

З другого поверху повертається Тед і одним поглядом запевняє Керолайн, що Тедді в порядку. Тим часом Адріан намагається переконати Керолайн у тому, що вона неправильно розуміє всю ситуацію.

— Місіс Максвелл, я не знаю, про що ви говорите, але Меллорі не вживає наркотиків. Невже ви справді думаєте, що вона мала б спортивну стипендію, якби вживала героїн? Пенн Стейт негайно вигнав би її з команди.

У кімнаті западає ніякова тиша, і я розумію, що Керолайн дає мені шанс виправдатися. Я відчуваю, як мені до очей підступають сльози, бо це не так мало статися.

— Гаразд, зачекай, — кажу йому. — Річ у тім, що я була не зовсім чесна з тобою.

Адріан досі обіймає мене, але його обійми слабшають.

— Що це означає?

— Я збиралася сьогодні ввечері сказати тобі правду.

— Про що ти говориш?

І я досі не можу цього зробити.

Досі не уявляю, з чого почати.

— Меллорі не вчиться в Пенн Стейт, — пояснює Тед. — Останні вісімнадцять місяців вона проходила реабілітаційний курс. У соціальному гуртожитку «на пів дорозі додому». Вона зловживала знеболювальними за рецептом і героїном.

— Та іншими наркотиками, яких навіть не пам’ятає, — додає Керолайн. — Мозку потрібен час, щоб одужати, Меллорі.

Тепер Адріан зовсім мене не тримає. Тепер я вишу на його тілі, немов якийсь великий понурий жалюгідний монстр, немов паразит. Він струшує мене із себе, щоб бачити обличчя.

— Це що, правда? — запитує хлопець.

— Я не вживаю, — кажу йому. — Присягаюсь тобі, Адріане, наступного вівторка буде двадцять місяців, як я в зав’язці.

Він відступає на крок, ніби я його вдарила. Керолайн ніжно кладе руку йому на плече.

— Тобі, мабуть, важко це почути. Ми просто вважали, що Меллорі була чесна з тобою стосовно своєї історії. Ми думали, що вона сказала тобі правду.

— Ні, зовсім ні.

— Адріане, я працюю з багатьма наркоманами в госпіталі для ветеранів. Вони хороші люди, і наша головна мета — повернути їх назад у суспільство. Але іноді буває неправильно вибраний час. Іноді ми випускаємо людей, коли вони ще не готові.

Я дивлюсь на Керолайн, задихаючись од люті.

— Тут відбувається зовсім НЕ це! Я не вживаю наркотиків. І я не чортів художник! Я присягаюся, Керолайн. Щось не те із цим будинком. Привид Енні Барретт переслідує вашого сина, а тепер переслідує мене, і це її послання. — Я вказую на кімнату, на всі її стіни. — Це її історія!

Я розумію, що нагадую божевільну, і те, що кажу, схоже на маячню. Адріан дивиться на мене в якомусь сум’ятті, ніби бачить уперше.

— Але все решта — правда? — запитує він. — Ти жила в реабілітаційному центрі? Ти вживала героїн?

Мені так соромно, що я не можу здобутися на слово, але він читає відповідь на моєму обличчі. Адріан повертається і виходить з барлога, я кидаюсь за ним, але Керолайн заступає мені дорогу.

— Не заважай йому, Меллорі. Не додавай болю.

Я дивлюсь у вікно й бачу, як Адріан перетинає бруковану доріжку, а його обличчя перекривлене від болю. На півдорозі до під’їзної доріжки він уже майже біжить, наче йому не терпиться забратися від мене якнайдалі. Сідає в чорний пікап і різко рушає.

І коли я знову повертаю голову до Керолайн, вона вже тримає пластиковий стаканчик.

— Ну ж бо. Покінчимо з цим.

Жінка веде мене до вбиральні. Я заходжу й намагаюсь зачинити двері, проте вона мене зупиняє, хитаючи головою. Ніби боїться, що я збираюсь якимось чином маніпулювати своїм зразком, наче я завжди ношу із собою про всяк випадок флакончик із чистою сечею. Керолайн робить мені люб’язність — відвертає голову, поки я скидаю шорти й присідаю над унітазом. Я здавала ці тести сотні разів, тож добре натренувалась відбирати зразки акуратно. Можу наповнити стограмовий стаканчик, не розливши й краплі. Я ставлю стаканчик на край раковини, потім натягаю шорти й мию руки. Вода стає чорною, залишаючи на дні раковини зернистий осад. Я намилюю руки, щоб відшкребти пальці й долоні, однак графіт в’ївся в мою шкіру, як чорнило, як плями, котрі ніколи не зійдуть.

— Я чекаю на тебе в барлозі, — каже Керолайн. — Ми не почнемо, поки ти не прийдеш.

Після мого миття рук на бездоганно білому умивальнику-стійці залишається брудне сіре кільце. Ще один привід почуватися винною. Намагаюсь відчистити його шматком туалетного паперу, потім витираю руки об шорти.

Коли приходжу в барліг, Керолайн і Тед сидять на дивані, а мій зразок стоїть на журнальному столику на паперовому рушнику. Керолайн показує мені тест-картку все ще в целофані, демонструючи цілісність її упаковки. Потім розпаковує картку, відкриває п’ять тестових смужок і занурює їх у стаканчик.

— Послухайте, я розумію, навіщо ви це робите, але позитивного результату не буде. Я вам присягаюсь. Я в зав’язці вже двадцять місяців.

— А ми хочемо тобі вірити, — каже Керолайн, а потім кидає погляд на вкриті малюнками стіни. — Але нам треба зрозуміти, що тут сьогодні сталося.

— Я вже казала вам, що сталося. Аня заволоділа моїм тілом. Вона використала мене, як маріонетку. Я не малювала жодного з цих малюнків! Це зробила вона!

— Якщо ми збираємось це обговорювати, — каже Керолайн, — то маємо зберігати спокій. Ми не можемо кричати одне на одного.

Я переводжу дух.

— Гаразд. Окей.

— Отже, перед тим як ти почала тут працювати, ми довго обговорювали твою історію з Расселом. Він розповів нам про твої проблеми — хибні спогади, провали в пам’яті…

— Це зовсім інше. У мене більше немає цих проб­лем.

— Ти знаєш, усього кілька днів тому в Тедді пропала коробка з олівцями. Він прийшов до мене весь у сльозах. Був засмучений, бо ніде не міг їх знайти. І незабаром після того всі ці малюнки якимось дивом починають з’являтися у твоєму котеджі. Чи не схоже це на якийсь загадковий збіг?

Я дивлюсь на стаканчик. Минула всього хвилина. Для результатів надто рано.

— Керолайн, я ледве здатна провести пряму лінію. У школі я відвідала один урок малювання. У мене була трійка з плюсом. Я жодним чином не могла намалювати ці малюнки. У мене немає для цього хисту.

— Мої пацієнти завжди кажуть одне й те ж: «Я не вмію малювати, хоч убий!» А потім вони проходять арттерапію — і результати просто приголомшливі. Вони малюють неймовірні картини, щоб подолати свою травму. Щоб прийняти правду, з якою вони не готові зустрітися.

— Це зовсім не те.

— Поглянь на жінку на своїх малюнках. Вона молода, висока. У неї спортивна статура. Вона справді біжить, Меллорі. Нікого тобі не нагадує?

Я розумію, куди хилить Керолайн, але вона помиляється.

— Це не автопортрет.

— Це символічне представлення. Візуальна метафора. Ти втратила свою молодшу сестру. Ти засмучена, ти в паніці, ти відчайдушно хочеш повернути її назад — але надто пізно. Вона впала в долину смерті. — Жінка ходить по барлогу, спрямовуючи мою увагу з одного малюнка на інший. — А потім з’являється ангел, щоб допомогти їй — нічого особливого в цій метафорі немає, еге ж? Ангел веде Бет до світла, і ти не можеш їх зупинити. Бет переходить в інший світ, вона ніколи не повернеться. Ти знаєш це, Меллорі. Усе це тут, на стіні. Це історія не Ані. Це твоя історія. Це історія Бет.

Я хитаю головою. Не хочу втягати сюди Бет. Навіть не хочу, щоб Керолайн називала її ім’я.

— Ми знаємо, що сталося, — провадить вона. — Рассел розповів нам твою історію, і це жахливо, Меллорі. Мені дуже шкода, що це сталося. Я розумію, що ти відчуваєш велику провину, велике горе. Але якщо не спрямуєш кудись ці почуття, якщо ти їх просто притлумлюватимеш… — Вона жестом вказала на малюнки по всій кімнаті. — Вони як пара під тиском, Меллорі. Шукатимуть тріщинки й знайдуть спосіб утекти.

— А як же всі інші малюнки? Жінка, яку душать?

— Абстрактне поняття, що стало буквальним, — каже Керолайн. — Можливо, горе або залежність. Мерт­ва хватка, якою наркотики вчепились у твоє тіло.

— А жінка, яку тягнуть через ліс?

— Може, це хтось, хто витяг тебе з небезпеки? Спонсор чи наставник? Наприклад, Рассел.

— Тоді чому він мене закопує?

— Він тебе не закопує, Меллорі. Він звільняє тебе. Викопує тебе з-під гори героїну й повертає в суспільство. І подивись на себе тепер!

Керолайн повертає тест-картку так, щоб я бачила результати. Усі п’ять смужок — індикатори ТГК, опіоїдів, кокаїну, амфетамінів і метамфітамінів — показують негативний результат.

— Двадцять місяців у зав’язці, — каже Тед. — Браво! Браво!

— Ми справді пишаємось тобою, — стверджує Керолайн. — Однак зрозуміло, що попереду ще багато роботи, чи не так?

І я не знаю, як відповісти.

Я згодна, що між малюнками Ані й моєю особистою історією існують якісь загадкові паралелі.

І так, я боролась із провалами в пам’яті, хибними спогадами та іншими наслідками наркотичної залежності.

Але в моєму котеджі є ще дванадцять малюнків, від яких смердить смертю, і відповідальність за них лежить тільки на одній людині.

— Це Аня намалювала. Не я.

— Аня — це уявний друг. Тедді знає, що вона вигадана. Він розуміє, що насправді її не існує.

— Тедді наляканий і розгублений, він повторює все, що ви йому втовкмачуєте. Я розумію, що ви, шановні, учились у шикарних школах і думаєте, що пізнали весь світ. Але ви помиляєтесь щодо цих малюнків, ви помиляєтесь щодо цього будинку і ви помиляєтесь щодо Тедді. У вас під носом відбувається якесь збіса феєричне лайно, а ви не хочете подивитися правді в очі!

На цей момент я кричу, бо вже не можу стримуватися, але Тед і Керолайн непохитні. Я бачу, що вони вже мене не слухають і вже готові піти.

— Я думаю, що ми маємо просто залишитися кожен при своїй думці, — каже мені Керолайн. — Може, вона привид, а може, — просто провина. Це не має значення, Меллорі. Головне те, що ти залишила нашого сина без догляду на чотири години, і я більше не довіряю тобі за ним наглядати.

Тед погоджується, що «мають відбутися зміни», а Керолайн каже, що варто вважати цей момент своєрідним роздоріжжям, можливістю поліпшити ситуацію для всіх.

І при цьому вони обоє такі позитивні, такі доброзичливі й приязні, що я одразу розумію, що мене звільняють.