Приховані малюнки

18

Він сідає, затуляє очі від світла.

— Господи, Керолайн, ти можеш його вимкнути?

Його голос на октаву нижчий, ніж зазвичай, хрипкий від сну.

Я не відходжу від дверей.

— Це Меллорі.

Він придивляється крізь пальці і, схоже, дуже дивується, виявивши себе в моєму котеджі, у моєму ліжку, під моїми ковдрами.

— О Боже. О чорт. Вибач.

Він ривком скидає ноги з ліжка, схоплюється і відразу втрачає рівновагу. Хапається за стіну й чекає, поки кімната перестане крутитися. Тед настільки п’яний, що навіть не помічає, що на ньому немає штанів, що він підпирає стіну в сорочці поло й чорних трусах-боксерах. У ногах ліжка валяються брюки чинос — видно, він стяг їх із себе, перш ніж залізти під ковдру.

Чоловік каже:

— Це не те, чим може здатися.

Здається, наче Теда обшукує поліція. Його ноги широко розставлені, а обидві руки притиснуті до стіни.

— Може, мені покликати Керолайн?

— Ні! Боже, ні. — Він повертається, щоб глянути на мене. — Просто мені треба, щоб ти… о Господи, о, ні. — Знову повертається до стіни й відновлює рівновагу. — Можеш принести мені води?

Я заходжу в котедж і зачиняю двері. Іду до раковини й наповнюю один із маленьких пластикових стаканчиків, які тримаю спеціально для Тедді. Він розмальований полярними ведмедями й пінгвінами. Приношу його Теду й відчуваю запах спиртного; від нього тхне скотчем, чується кислий запах поту. Він п’є зі стаканчика, виплескуючи половину собі на шию і груди. Тому я знову його наповнюю, і цього разу йому вдається вилити в рот більшу частину води. Але його тіло й досі прикуте до стіни, наче він ще не зовсім готовий поладнати з гравітацією.

— Теде, чому б вам не залишитися тут? Я піду у великий будинок. Можу поспати на дивані.

— Ні, ні, ні, мені треба повернутись.

— Я справді думаю, що варто покликати Керолайн.

— Мені вже краще. Вода допомагає. Дивись.

Він підводиться на повний зріст і робить хиткий крок до мене. Потім витягає руки й безпорадно розмахує ними, явно потребуючи допомоги. Я беру його за руку й веду до підніжжя ліжка. Він валиться на матрац, не відпускаючи моєї руки, аж поки я не сідаю поруч.

— П’ять хвилин, — обіцяє він. — Уже кращає.

— Хочете ще води?

— Ні, не хочу, щоб мене знудило.

— А як стосовно «Тайленолу»?

Мені потрібен привід, щоб устати й відійти від нього, тож рушаю до ванної і повертаюсь із трьома пігулками дитячого жувального аспірину. Кладу їх у спітнілу долоню Теда, і той слухняно їх пережовує.

— Ми з Керолайн посварились. Мені просто потрібне було якесь місце, маленька кімнатка, щоб провітрити голову. Я побачив, що тут не світиться, і здогадався, що ти пішла десь погуляти ввечері. Я не збирався спати.

— Розумію, — кажу йому, хоча насправді не розумію, не уявляю, чому він заліз у моє ліжко.

— Звичайно, ти розумієш. Ти дуже чуйна людина. Саме тому ти така чудова мати.

— Я ще не мати.

— Ти могла б стати чудовою матір’ю. Ти добра, турботлива, ти ставиш дитину на перше місце. Це ж не вища математика. Ти що, носиш сукню Керолайн?

Його очі блукають по моєму тілу, і я заходжу за кухонний стіл, радіючи тому, що між нами є хоч якийсь бар’єр.

— Минулого місяця вона дала мені трохи свого одягу.

— Дешевня. Барахло. Ти заслуговуєш на краще, Меллорі. — Він бурмоче щось нерозбірливе, я вловлюю лише останню фразу: — Ти застрягла в цьому задуп’ї, а там цілий великий світ.

— Мені тут подобається. Подобається Спрінґ-Брук.

— Бо ти більше ніде не була. Якби ти подорожувала, якби побувала на Відбі-Айленді ти б зрозуміла.

— Де це?

Він пояснює, що це частина ланцюга островів на північному заході Тихого океану.

— Якось, навчаючись у коледжі, я провів там літо. Найкраще літо в моєму житті. Я працював на ранчо, весь день проводив на сонці, а ввечері ми сиділи на березі й пили вино. Ані телевізорів, ані екранів. Просто хороші люді, природа й найкращі у світі краєвиди.

Потім він помічає на покривалі чинос. І, схоже, розуміє, що вони належать йому й мають бути на його ногах. Він струшує брюки й тягне їх до ступнів, але одразу впускає на підлогу. Я розумію, що доведеться допомогти. Стаю перед ним на коліна, тримаючи розстебнуті брюки, щоб він міг їх натягти — спочатку на одну ногу, потім на другу. Він натягає їх вище стегон, потім дивиться мені в очі.

— Присягаюсь тобі, Меллорі, якби ти побачила затоку П’юджет-Саунд, то за п’ять хвилин забула б Спрінґ-­Брук. Ти б зрозуміла, що Спрінґ-Брук — це задуп’я і пастка.

Я не дуже дослухаюсь до його балаканини. Коли ти зростаєш у Південній Філадельфії, то часто стикаєшся з купою п’яниць і знаєш, що їхнє варнякання — це абсолютна і беззмістовна маячня.

— Спрінґ-Брук чудовий. І у вас тут прекрасне життя. Чудова сім’я, чудова дружина.

— Вона спить у кімнаті для гостей. Вона до мене не торкається, — бурчить Тед, дивлячись на свої штани, тож мені легко вдати, що я цього не почула.

— У вас чудовий будинок, — правлю я своєї.

— Це вона купила. Не я. Це останнє місце на Землі, де б я хотів жити.

— Що ви маєте на увазі?

— Батько Керолайн був дуже багатий. Ми могли дозволити собі жити де завгодно. Мангеттен, Сан-Франциско — та хоч де. Але вона захотіла Спрінґ-Брук — і ось ми в Спрінґ-Бруці. — Він говорить так, наче події вийшли з-під його контролю. — Не зрозумій мене неправильно, Меллорі. Вона хороша людина. У неї велике серце. І вона зробить усе для благополуччя Тедді. Але це не те життя, якого я хотів. Ні на що з цього я ніколи не підписувався.

— Може, дати вам ще води?

Він хитає головою так, ніби я не можу збагнути чогось найголовнішого.

— Я не прошу тебе піклуватися про мене. Я кажу, що це я потурбуюсь про тебе.

— Розумію. І подумаю про це. Але зараз треба доправити вас додому. Керолайн, мабуть, хвилюється.

Тед уже зовсім язиком не володає — щось плете про озеро Сенека, про край виноробства й утечу від усього. Він спромагається стояти без моєї допомоги, потім підтягає брюки-чинос і застібає їх на ґудзики.

— Треба їх спалити.

— Завтра, — кажу йому. — Спалимо їх завтра.

— Але не в котеджі. — Він вказує на датчик диму на стіні. — У тебе тут дуже стара електропроводка — на роликах і в трубках, — тож вона не така вже й міцна. Дуже крихка. Сама нічого там не крути. Клич мене на допомогу.

Я відчиняю двері котеджу, і Тед дибуляє на ґанок. Якимось чином йому вдається зійти трьома сходинками на галявину й не перечепитися, а потім він ступає в темряву й рушає до великого будинку.

— На добраніч, — гукаю йому вслід.

— Побачимо, — озивається він.

Я зачиняю двері котеджу й замикаю їх. Знаходжу зіжмакані серветки Kleenex на столику біля ліжка. Беру їх паперовим рушником і затовкую на дно кошика для сміття. Потім стягую з ліжка ковдри, знімаю простирадла й виявляю в цій мішанині три свої ліфчики. Я не знаю, як вони опинились у моєму ліжку — і не хочу знати. Завтра я все виперу й спробую забути, що це взагалі сталося.

Оскільки інших простирадл у мене немає, доводиться стелити на матрац банні рушники й лягати на них. Це не настільки жахливо, як здається. Усе, що треба зробити, — це заплющити очі — і я знову переношусь у прекрасний палацовий сад із його ніжними водоспадами й духмяними квітковими арками. Нічого не зіпсує мені цієї ночі — ані суперечка з Керолайн через спіритичний сеанс, і вже ж не виявлення Теда в моєму котеджі. І, перш ніж заснути, я прошу в Бога пробачення за те, що набрехала Адріанові. Прошу, щоб Він допоміг мені знайти правильні слова, щоб розповісти хлопцеві правду. Молюсь, щоб Адріан дивився крізь усі ті жахливі речі, які я вчинила, і бачив мене такою людиною, якою стала зараз, а не тим убоїщем, яким була раніше.