Приховані малюнки

15

Наступного ранку я кажу Тедді, що до нас прийде Адріан на обідній пікнік біля басейну, і ми беремося готувати пишне святкове частування: бутерброди з куркою на грилі, салат з макаронів, фруктовий салат і свіжий лимонад. Тедді гордо виносить усе це на настил біля басейну, а я напинаю садові парасольки, щоб ми могли пообідати в затінку.

Я вже стисло розповіла Адріанові про свій план, і він погодився побути з Тедді, поки ми з Міці спробуємо скористатися спіритичною дошкою. Він приходить точно опівдні, в пляжних шортах і в червоній футболці університетської футбольної команди Scarlet Knights («Червоні Лицарі»), і Тедді мчить уздовж басейну, щоб привітатися з ним. І хоч зріст Тедді всього метр двадцять, він якимось чином примудряється відчинити захисну огорожу навколо басейну. Потім входить у роль метрдотеля, запрошує Адріана до нашого «ресторану» й проводить до столика.

Адріан захоплено дивиться на всю виставлену їжу.

— Як би я хотів залишитися тут і цілий день їсти! Але відпросився в El Jefe усього на годину. Потім він прийде по мене — і тоді нам буде непереливки.

— Ми швиденько поїмо, щоб іще поплавати, — каже йому Тедді. — А потім зможемо пограти в Марко Поло!

Я даю Адріанові купу інструкцій. Постійно повторюю йому, щоб Тедді не знімав свої надувні нарукавники, що в басейні для нього глибоко, навіть на мілководді. Я так нервуюсь, що не можу нічого їсти. Раз у раз поглядаю на котедж, де Міці вже з годину проводить підготовчу роботу, організовуючи «зібрання». Вона не впевнена, що цей план спрацює. В ідеалі, каже вона, Тедді має сидіти разом із нами за спіритичною дошкою. Але Міці погоджується, що коли Тедді перебуватиме метрів за двадцять від нас, то цього буде достатньо. І це єдине, на що я готова погодитись.

Тедді не терпиться поплавати, тож він з’їдає половину бутерброда й запевняє, що вже наївся. І Адріан, розуміючи, що я вже готова починати, похапцем їсть, а потім однією рукою піднімає Тедді.

— Ви готові, містере Т.?

Тедді лементує й верещить від задоволення.

А тепер складна частина:

— Тедді, ти не проти, якщо з тобою трошки посидить Адріан? Мені треба дещо зробити в котеджі.

Як я й чекала, Тедді мало не божеволіє від щастя. Він біжить настилом аж до кінця басейну, маніакально розмахуючи руками, не тямлячи себе від радості, що Адріан — Адріан!! — буде його няньчити.

— Прошу тебе, слідкуй за ним дуже уважно. Не спускай ока. Ні на секунду. Якщо з ним щось станеться…

— У нас усе буде чудово, — обіцяє Адріан. — Я про тебе хвилююсь. Ти вперше користуєшся спіритичною дошкою?

— Уперше з часів середньої школи.

— Будь обережною, добре? Кричи, як щось буде потрібно.

Я хитаю головою.

— І близько не підходьте до котеджу. Навіть якщо почуєте, що ми кричимо. Я не хочу, щоб Тедді знав, чим ми там займаємось. Якщо він розповість батькам, вони оскаженіють.

— А якщо виникнуть проблеми?

— Міці каже, що разів сто таке робила. Вона запевняє, що це абсолютно безпечно.

— А раптом Міці помиляється?

Я ручаюсь, що все буде добре, однак не впевнена, що це його переконує. За сьогодні Міці вже шість разів зателефонувала мені на мобільний, попереджаючи про важливі заходи безпеки й обмеження. Вона заборонила мені надівати прикраси й користуватись парфумами. Макіяж, капелюхи, шарфи, взуття з відкритим носком — у жодному разі. З кожною розмовою її маніакальність зростала. Вона пояснила, що вживає ТГК[28], щоб «розблокувати» свої нейронні зв’язки, і я боюсь, що весь отой канабіс зробив із неї параноїчку.

Тедді біжить назад, просто на нас, і врізається в коліна Адріана, мало не звалюючи його в басейн.

— Ти вже готовий? Ми тепер можемо поплавати?

— Розважайтеся, хлопці, — кажу їм. — А я скоро прийду.

@@@

Коли приходжу в котедж, у Міці вже все готово. На моєму кухонному столі височіє стосик довідників, на вікна почеплена товста чорна тканина, щоб сюди не потрапив жоден сонячний промінчик. Коли я відчиняю двері, мружачись, щоб очі звикли до сутінків, то помічаю, як вона виглядає надвір, витріщаючись на Адріана, який знімає футболку.

— Оце так-так. Де ти знайшла цього красеня — Червоного Лицаря?

Схоже, вона не впізнає Адріана без його садового причандалля й не здогадується, що це той самий чоловік, якого сама ж охрестила ґвалтівником кілька тижнів тому.

— Він живе трохи далі на цій вулиці.

— І ти довіряєш йому наглядати за дитиною? Нас не потурбують?

— У нас усе буде гаразд.

Я зачиняю двері й наче запечатую себе в могилі. Повітря насичене деревним запахом паленої шавлії — Міці пояснює, що це відганятиме злих духів. Вона порозставляла по всій кімнаті з пів дюжини товстих невисоких вотивних свічок, які дадуть нам достатньо світла для роботи. Кухонний стіл застелений чорною тканиною, а посередині стоїть спіритична дошка, оточена колом крихітних гранул-кристалів.

— Морська сіль, — пояснює Міці. — Осторога наче зайва, але оскільки це твій перший раз, я не хочу ризикувати.

Перш ніж почати, Міці просить показати їй усі отримані мною малюнки. У мене назбиралась уже ціла колекція; прокинувшись цього ранку, я знайшла три нових малюнки на підлозі котеджу, наче їх просунули в щілину під вхідними дверима.

Схоже, Міці особливо вразив останній малюнок — із жіночим профілем. Вона вказує на силует на обрії.

— Хто ця людина, яка йде до неї?

— Мені здається, вона йде від неї.

Міці пересмикнула плечима, немов од холоду, відганяючи від себе зайві думки.

— Гадаю, нам треба буде просто запитати. Ти готова?

— Не знаю.

— Тобі треба до вбиральні?

— Ні.

— Твій телефон вимкнений?

— Так.

— Тоді ти готова.

Ми сідаємо за стіл одна навпроти одної. Між нами третій стілець — порожній, для Ані. У темряві котеджу мені здається, ніби Спрінґ-Брук кудись віддалився. Чи, краще сказати, я відчуваю себе в Спрінґ-Бруці й одночасно далеко від нього. Повітря тепер інше — густіше, ним важче дихати. Я й досі чую, як Тедді сміється, а Адріан вигукує: «Бомбочка!» — а потім сплеск води в басейні, але всі ці звуки трохи спотворені, ніби я чую їх по телефону з поганим зв’язком.

Міці розташовує посередині спіритичної дошки маленьку планшетку у формі сердечка і запрошує мене покласти пальці на один її бік. Знизу планшетка має три маленькі коліщатка на крихітних латунних роликах; від найменшого дотику вона легко відкочується від мене.

— Заспокойся, тобі не треба її штовхати, — каже Міці. — Нехай інструмент сам робить усю роботу.

Я згинаю пальці, намагаючись їх розслабити.

— Вибачте.

Міці кладе пальці на протилежний бік планшетки. Потім заплющує очі.

— Гаразд, Меллорі, зараз я почну бесіду. Встановлю контакт. А коли наладимо хороший зв’язок, я дозволю тобі поставити твої запитання. А зараз просто заплющ очі й розслабся. Роби глибокі очищувальні вдихи. Вдихай через ніс і видихай через рот.

Я нервуюсь і трохи соромлюсь, але голос Міці діє заспокійливо. Ловлю себе на тому, що копіюю її, повторюю її позу й дихання. Ладан розслаблює м’язи й заспокоює думки. Усі мої повсякденні тривоги й клопоти — Тедді, Максвелли, тренування, тверезість — усе починає відходити кудись далеко.

— Ласкаво просимо, духи, — промовляє Міці, і я різко сіпаюсь назад, заскочена зненацька гучністю її голосу. — Це безпечне місце. Ми вітаємо вашу присутність. Запрошуємо вас приєднатися до нашої розмови.

Знадвору до мене все ще долинають звуки від басейну — шалене хлюпання й плескотіння. Але потім я зосереджуюсь сильніше — і мені вдається блокувати їх. Розслабляю кінчики пальців, лише торкаюсь планшетки, але зовсім не тисну на неї.

— Енні Барретт, ми хочемо поговорити з Енні Барретт, — каже Міці. — Ви тут, Енні? Ви нас чуєте?

Що довше я сиджу на твердому стільці з дерев’яною спинкою, то чіткіше відчуваю всі деталі стільця, які контактують з моїм тілом, — сидіння під сідницями, поперечина, що тисне мені на лопатки. Я пильно дивлюсь на планшетку, чекаючи хоч найменшої ознаки руху. Тліє шавлія, потріскуючи й похрустуючи.

— А як щодо Ані? Тут є Аня? Ви нас чуєте, Аню?

Мої повіки важчають, і я стуляю їх. Почуваюсь немов під гіпнозом чи під чарами ночі, коли лежу в теплій постелі під м’якою ковдрою і вже провалююсь у сон.

— Ви тут, Аню? Ви поговорите з нами?

Відповіді немає.

Я більше не чую звуків знадвору. Чую лише важке дихання Міці.

— Дозвольте допомогти вам, Аню. Будь ласка. Ми слухаємо.

І раптом щось торкається моєї шиї. Наче хтось пройшов позаду стільця. Я озираюсь — там нікого немає, але коли знову дивлюсь на спіритичну дошку, то відчуваю, що за спиною хтось є. Довге м’яке волосся торкається моєї щоки, ковзає по плечу. А потім невидима вага тисне на руку — обережний тиск, підштовхування, просування планшетки вперед. Одне з її коліщаток тихенько пискає, ніби перелякана мишка.

— Ласкаво просимо, духу! — усміхається мені Міці, і я розумію, що вона й гадки не має про те, що відбувається; вона явно не бачить і не відчуває, що хтось стоїть позаду мене. — Дякуємо, що відгукнулися на наше запрошення!

Тепле дихання лоскоче мені потилицю, шкірою біжать мурашки. Знову хтось тисне на мою руку й зап’ястя, пересуваючи планшетку по дошці повільними круговими рухами.

— Це Аня? — запитує Міці. — Ми розмовляємо з Анею?

На дошку нанесено стандартний алфавіт і числа від нуля до дев’яти, а ще в її верхніх кутках є слова «так» і «ні». Я пасивно спостерігаю, стежачи за тим, як планшетка на мить зупиняється на літері I, потім повертається до G, а далі до E. Міці торкається чотирма пальцями до планшетки, а вільною рукою тримає олівець, щоб записувати результати: I-G-E?

На лобі в неї виступає піт. Вона дивиться на мене й безбоязно хитає головою.

— Говоріть повільніше, духу, — просить вона. — У нас достатньо часу. Ми хочемо вас зрозуміти. Це Аня?

Планшетка пересувається до N, потім до X, а далі до O.

— Ти нахиляєшся, — роздратовано шепоче Міці, і я розумію, що це до мене.

— Що?

— На стіл. Ти штовхаєш, Меллорі.

— Це не я.

— Відхились на стілець. Сядь прямо.

Я надто налякана, щоб сперечатися з нею, щоб сказати їй правду. Не хочу переривати того, що відбувається.

— Духу, ми вітаємо ваше повідомлення! Вітаємо будь-яку інформацію, якою ви хочете поділитися.

Тиск на мою руку посилюється, і планшетка прискорюється, літаючи вздовж і впоперек дошки, раз у раз зупиняючись на випадкових літерах, видаючи послідовність якоїсь спіритичної мішанини: L-V-A-J-X-S.

Міці продовжує ретельно записувати, але її роздратування явно зростає. Отриманий результат нагадує кашу з літер.

Дерев’яна планшетка аж бринить від енергії, наче сердечко якоїсь маленької переляканої тваринки. Вона шугає по всій дошці, і Міці ледве встигає записувати однією рукою. Повітря таке густе, що можна задихнутися; мої очі сльозяться, і я не розумію, чому не спрацьовує мій детектор диму. Потім Міці приймає свої пальці, але планшетка продовжує рухатись. Моя рука штовхає її через усю дошку, планшетка зривається з краю стола й із торохкотінням падає на підлогу. Міці розлючено підхоплюється:

— Так я і знала! Це ти штовхала! Ти штовхала весь цей час!

Уся вага полишає мою руку, і я зненацька виходжу з трансу. Моє сприйняття довкілля повертається. Зараз середа, дванадцята сорок п’ять пополудні, і я чую, як Адріан рахує надворі: «Шість Міссісіпі, сім Міссісіпі…», — а Міці спопеляє мене поглядом.

— Це Аня зробила. Не я.

— Я слідкувала за тобою, Меллорі. Я тебе засікла!

— Вісім Міссісіпі!

— Це Аня рухала моєю рукою. Вона мене направляла.

— Це не піжамна вечірка. Це не гра. Це мій засіб до існування, я ставлюсь до цього дуже серйозно!

— Дев’ять Міссісіпі!

— Ти змарнувала мій час. Ти змарнувала мені весь день!

І раптом я мружусь від денного світла. Вхідні двері котеджу розчинені — і на ґанку стоїть малюк Тедді, вдивляючись у темряву. Він притуляє палець до вуст, закликаючи нас зберігати тишу. Надворі Адріан вигукує:

— Десять Міссісіпі! Хто не заховався, я не винуватий!

Тедді пірнає всередину й тихенько зачиняє двері. Потім роззирається по кімнаті, зачудовано роздивляючись вотивні свічки, запнуті чорним вікна й мій кухонний стіл із колом із морської солі.

— У що ви граєте?

— Любчику, це називається спіритична дошка, — кидається пояснювати Міці, запрошуючи його роздивитися ближче. — У правильних руках це — інструмент для спілкування. Щоб розмовляти з мертвими.

Тедді дивиться на мене, шукаючи підтвердження, ніби не може повірити, що Міці каже правду.

— Справді?

— Ні, ні, ні. — Я вже підводжуся зі стільця й веду його до дверей. — Це просто іграшка. Просто гра. — Менше всього мені потрібно, щоб Тедді розповів своїм батькам про спіритичний сеанс. — Ми просто прикидалися. Не насправжки.

— Ще й як насправжки, — править своєї Міці. — Якщо поважати її можливості. Якщо ставитись до цього серйозно.

Я відчиняю двері й у кінці двору бачу Адріана, який шукає Тедді серед дерев уздовж Гайденс-Ґлен.

— Сюди, — гукаю.

Він підбігає до нас, а Тедді кидається повз мої ноги й мчить по траві, усе ще захоплений їхньою грою в хованки.

— Вибач за це, — каже Адріан. — Я сказав йому, щоб він лишався на настилі басейну. Сподіваюсь, він нічого не зіпсував.

— Тут уже все було зіпсоване, — заявляє Міці. Вона збирає свої речі, гасить свічки й складає лотки з пахощами. — У цьому котеджі немає ніяких духів. І ніколи не було. Це просто казочка, яку вона придумала, щоб привернути до себе увагу.

— Міці, це неправда!

— Я сто разів користувалася цією дошкою, і вона ніколи такого не витворяла.

— Я вам присягаюсь…

— Присягайся оно своєму Червоному Лицарю, гаразд? Поплач у нього на плечі, може, він тебе пожаліє. Але більше не проси мене дурно гаяти час.

Вона згрібає свої книжки в сумку, а потім стрімко проноситься повз мене і мало не спотикається, спускаючись сходами котеджу.

— Що тут сталося? — запитує Адріан.

— Тут була Аня, Адріане. Вона була в котеджі. Я тобі клянусь, я відчувала, що вона стоїть наді мною. Рухає моєю рукою. Але літери склались у якусь тарабарщину. Ми нічого не змогли прочитати. А потім на найцікавішому Міці урвався терпець. Вона почала перцювати й кричати на мене.

Стоячи на ґанку, ми дивимось, як Міці кривуляє через газон, як нею хилитає то ліворуч, то праворуч, коли вона марно намагається йти прямо.

— Із нею все гаразд? — запитує Адріан.

— Ну, вона добряче під кайфом, але це, здається, частина ритуалу.

Двором бреде зажурений Тедді. Схоже, він розуміє, що сталося щось погане, що дорослі засмучені. З надією в голосі запитує:

— Хтось хоче за мною поганятися?

Адріан перепрошує, але каже, що мусить іти.

— Мені треба повернутись, бо El Jefe розлютиться.

— Я можу за тобою поганятися, — пропоную Тедді. — Дай нам лише одну хвилинку.

Ясно, що це не та відповідь, на яку чекає хлопчик. Він бреде двором до майданчика біля басейну, незадоволений нами обома.

— У тебе все буде гаразд? — запитує Адріан.

— Я в порядку. Просто сподіваюсь, що Тедді нічого не скаже своїм батькам…

Але я впевнена, що він скаже.