Приховані малюнки

26

Я чекаю, поки зовсім стемніє, щоб Тедді точно вже спав, і аж тоді йду в будинок поговорити з Тедом і Керолайн. Вони сидять у барлозі в оточенні всіх моїх божевільних замальовок темних лісів, загублених дітей і крилатих ангелів. У кутку кімнати лежить захисна плівка й різне причандалля для фарбування — малярні валики, суха штукатурка, два відра білої фарби для стін Benjamin Moore Atrium White. Схоже, вранці, як тільки Рассел мене забере, вони заходяться все це зафарбовувати.

Керолайн попиває вино з келиха, під рукою в неї пляшка мерло Kendall-Jackson. Тед тримає кухоль гарячого чаю, старанно дме на його поверхню, а з колонки Alexa тим часом долинає якась радіостанція яхт-року. Схоже, вони раді мене бачити.

— Ми сподівались, що ти зайдеш, — каже Керолайн. — Ти все спакувала?

— Майже.

Тед простягає мені свій кухоль, пропонуючи понюхати.

— Я щойно скип’ятив трохи води для чаю з гінкго-­білоби. Налити тобі?

— Ні, дякую.

— Думаю, тобі сподобається, Меллорі. Він корисний при запаленні. Після довгого тренування. Ось я тобі принесу.

Вибору не лишається.

Він кидається на кухню, і я можу заприсягнутися, що бачу в очах Керолайн проблиск роздратування. Однак вона лише запитує:

— Сподіваюсь, тобі сподобалася вечеря?

— Так, це було неймовірно. Дякую.

— Чудово, що ми змогли влаштувати тобі гідні проводи. І я вважаю, що це було корисно для Тедді. Щоб дати йому відчуття завершеності. Для дітей це важливо.

Западає ніякова пауза. У мене готові запитання, які треба поставити, але я хочу дочекатися повернення Теда, щоб побачити реакцію кожного з них. Ковзаю поглядом по кімнаті, й очі зупиняються на двох малюнках, які я раніше чомусь прогледіла, — маленькі й майже біля підлоги. Не дивно, що ми з Адріаном їх пропустили. Малюнки розташовані біля електричної розетки, а один зовсім оточує розетку, ніби електрика виривається з неї і стає елементом сюжету. Ангел користується якоюсь чарівною паличкою — притискає її до грудей Ані, оточує її енергетичним полем і паралізує.

— Це електрошокер Vipertek?

Керолайн усміхається, визираючи з-за келиха вина.

— Вибач?

— На цих малюнках. Я не помітила їх у п’ятницю. Хіба її паличка не схожа на ваш Viper?

Керолайн бере пляшку й наливає в келих вина по самі вінця.

— Якщо ми почнемо інтерпретувати всі символи на цих малюнках, то нам і ночі не вистачить.

Але я знаю, що ці малюнки — не символи. Вони — частина послідовності, вони — забраклі елементи головоломки. Адріан мав рацію щодо таємничих чорних карлючок: Аня каже нам, що вона закінчила. Більше малюнків немає. У нас уже є все, що потрібно.

Тед повертається менше ніж за хвилину з паруючим кухлем сірої рідини. Вона схожа на воду, в якій полоскали ганчірку для підлоги, і смердить, як зоомагазин. Я беру підставку й прилаштовую кухоль на журнальному столику.

— Його не треба заварювати, — пояснює Тед. — Можна пити, коли трохи охолоне.

Потім він сідає поряд із дружиною і вовтузиться з ноутбуком, замінюючи Марвіна Ґея на Джоні Мітчелл, на ту її пісню, де струменисті пасма волосся ангела і зáмки з морозива в повітрі.

— Я дізналася дещо цікаве про Міці, — кажу їм. — Перед самою смертю вона надсилала мені повідомлення. Хотіла, щоб я знала, що Аня — це не ім’я. Це щось інше. Детектив Бріґґс не змогла в цьому розібратися.

— Ну, це, безумовно, ім’я, — каже Тед. — Це зменшувальна форма російського імені Анна. Воно дуже поширене в Східній Європі.

— Авжеж, але я спробувала вставити його в Google Translate. І виявляється, що це слово з угорської мови. Воно означає «мамуся». Не мати, а мамуся. Так, як сказала б дитина. Хіба не дивно?

— Не знаю, — каже Керолайн. — Справді?

— Чай смачніший, коли теплий, — каже Тед. — Він розріджує слиз у пазухах.

— А знаєте, що ще дивно? Тедді каже, що ніколи не літав літаком. Навіть незважаючи на те, що три місяці тому ви всі разом прилетіли сюди з Барселони. А за даними American Airlines, це восьмигодинний політ. Я перевіряла. Як може хлопчик забути про найбільшу у своєму житті подорож літаком?

Керолайн починає щось пояснювати, але Тед швидко перериває її:

— Це насправді смішна історія. Тедді нервувався через поїздку, тож я вирішив дати йому димедрол. Кажуть, він допомагає дітям заснути. Але ж я не знав, що Керолайн уже дала йому димедрол. Тож він отримав подвійну дозу. Він вирубився на цілий день. Прокинувся аж тоді, коли ми їхали в орендованому автомобілі.

— Серйозно, Теде? Це ваше пояснення?

— Це правда.

— Подвійна доза димедролу?

— Що ти маєш на увазі, Меллорі?

Він видушує усмішку, проте його очі благають мене припинити розпитування.

Але тепер я вже не можу зупинитися.

Я ще маю поставити найбільше запитання.

Запитання, яке все пояснить.

— Чому ви не сказали мені, що Тедді — це дівчинка?

Я дуже ретельно спостерігаю за реакцією Керолайн, і якщо вона щось і виявляє, то це якесь лицемірне обурення.

— Ну, перш за все, ми вважаємо формулювання твого запитання образливим. Ти розумієш чому?

— Я бачила його в душі. Після купання. Невже ви думали, що я ніколи не дізнаюся?

— Майже так і вийшло, — сумно мовить Тед.

— Це не таємниця, — каже Керолайн. — Ми, звісно ж, не соромимось його ідентичності. Просто не знали, як ти це сприймеш. Очевидно, що Тедді народився дівчинкою. І впродовж трьох років ми виховували його як дівчинку. Але потім він дав нам зрозуміти, що ідентифікує себе як хлопчика. Тож так, Меллорі, ми дозволили йому виражати свою стать за допомогою одягу й зачіски. І, звичайно ж, дозволили вибрати якесь маскулінне ім’я. Він обрав ім’я свого тата.

— Про трансгендерних дітей так багато цікавих досліджень, — говорить Тед, а його очі все ще благають мене: будь ласка, будь ласка, будь ласка, заткнись же ти нарешті. — У мене в кабінеті є кілька книжок, якщо тобі цікаво.

І що найбожевільніше: я думаю, вони й справді сподіваються, що я вдаватиму, ніби все це нормально.

— Ви хочете сказати, що ваша п’ятирічна дитина — трансгендер, і це й досі жодним чином не випливло?

— Ми розуміли, що ти це так сприймеш, — каже Керолайн. — Ми знали, що в тебе сильні релігійні переконання…

— У мене немає жодних проблем із трансгендерними людьми…

— То нащо ти здіймаєш стільки галасу?

Я більше її не слухаю. Мій розум уже помчав уперед. Бо тепер я розумію, що всі дивацтва Тедді та його химерна поведінка мають під собою підґрунтя. Те, що він уникав маленьких хлопчиків на дитячому майданчику. Його істерики, коли Тед тяг його до перукаря. Його манія носити одну й ту саму смугасту лілову футболку. Вона світло-лілова, майже лавандова, — найжіночніший колір у його гардеробі.

І всі ці настирливі запитання зі школи про реєстрацію в дитячому садочку…

— У вас немає картки щеплень, — здогадуюсь я. — Можливо, у вас є свідоцтво про народження. Звісно, маючи гроші, можна купити фальшивку. Але школи в Спрінґ-Бруці дуже серйозно ставляться до щеплень. Вони вимагають, щоб необхідні документи їм надсилав безпосередньо лікар. А ви не можете їх дістати. Тому зі школи й телефонують увесь час.

Тед хитає головою.

— Це неправда. У нас був чудовий педіатр у Барселоні…

— Перестаньте згадувати Барселону, Теде. Ви ніколи не були в Барселоні. Ваша іспанська жахлива. Ви навіть potato[34] не можете вимовити! Я не знаю, де ви ховалися ці останні три роки, але точно не в Барселоні.

Якби я не була така збуджена, то помітила б, що Керолайн раптом притихла. Вона замовкла й тепер тільки спостерігає і слухає.

— Ви вкрали чиюсь маленьку дівчинку. Нарядили її хлопчиком. І вбиваєте їй у голову, що вона хлопчик. І вам це сходить з рук тільки тому, що їй п’ять років. Бо її світ ще зовсім маленький. Але що буде, коли вона піде до школи? Коли в неї з’являться друзі? Коли вона підросте, коли активізуються її гормони? Невже ви, двоє людей з університетськими дипломами, справді уявили собі, що це спрацює? Та ви просто…

Уриваю свою тираду, бо слово, яке я хотіла використати, — «божевільні».

До мене доходить, що треба припинити цю розмову, бо я ділюся своїми висновками не з тими людьми. Невже я справді сподіваюся, що Максвелли погодяться зі мною? Що вони покаються й зізнаються в усьому, що накоїли? Треба негайно йти звідси, знайти детектива Бріґґс і все їй розповісти.

— Мені треба пакуватися, — бовкаю, як остання ідіотка.

І я підводжуся, ніби вони отак візьмуть і випустять мене звідси.

— Теде, — промовляє Керолайн спокійним голосом.

На півдорозі до дверей об мою голову розбивається скло. Я падаю вперед і впускаю телефон. По обличчю й шиї тече якась рідина. Я піднімаю руку, щоб зупинити кровотечу, і вся долоня стає червоною. Мене вкриває мерло Kendall-Jackson.

Позаду чується сварка Максвеллів.

— Він на кухні.

— Я дивився на кухні.

— У великій шухляді. Де я тримаю марки!

Виходячи з барлога, Тед обережно переступає моє тіло, стараючись не зачепити, наче це не він щойно розтрощив пляшку об мій череп. Чоловік минає мій смартфон, який лежить на килимі екраном униз. Там, на головному екрані, є тривожна кнопка — застосунок «одним дотиком», який передасть адресу Максвеллів у центр екстреного виклику. Але я не можу до неї дотягнутися — і встати не можу через сильний біль. Максимум, на що я здатна, — це впертися носками кросівок у підлогу й відштовхуватись, поволі пересуваючись по підлозі на животі.

— Вона повзе, — каже Керолайн. — Або намагається повзти.

— Секунду, — гукає Тед у відповідь.

Я простягаю руку по телефон і розумію що з моїм сприйняттям простору щось сталося. Телефон уже не за кілька сантиметрів од мене — зненацька він опиняється посеред коридору, на відстані, що дорівнює довжині футбольного поля. Я чую кроки Керолайн у себе за спиною, хрускіт битого скла під її черевиками. І геть не впізнаю її. Вона більше не та любляча мати, яка привітала мене у своєму домі й спонукала вірити в себе. Ця жінка перетворилася на… щось інше. В її очах холод і тверезий розрахунок. Вона дивиться на мене як на пляму на підлозі, як на дефект, який треба усунути.

— Керолайн, будь ласка, — кажу їй, але замість слів виходить якась каша. Я підвищую голос і знову пробую говорити, але губи не слухаються. Я схожа на ляльку, в якої сідає батарейка.

— Ш-ш-ш, — шепоче вона, притискаючи палець до губів. — Ми не хочемо розбудити Тедді.

Я перекочуюсь на бік і відчуваю, як биті скалки впиваються в стегно. Керолайн намагається обійти мене, тримаючись подалі, але я розлягаюсь упоперек коридору, перегороджуючи їй дорогу. Згинаю праве коліно, і, дякуючи Богу, воно рухається добре. Підтягаю праве стегно якомога ближче до тіла. І коли Керолайн нарешті набирається сміливості, щоб переступити через мене, різко викидаю ногу вперед і щосили б’ю п’ятою в її гомілку. Лунає гучний удар, і вона важко падає, придушивши мене.

І я знаю, що вона в моїх руках. Знаю, що я сильніша, ніж Керолайн і Тед, разом узяті. Я провела останні двадцять місяців, готуючись до цього моменту. Бігала, плавала й правильно харчувалась. Робила по п’ятдесят відтискань через день, поки Тед і Керолайн сиділи, пили вино й нічого не робили. Тож я не збираюсь просто сидіти склавши руки й здаватися. Передпліччя Керолайн падає поряд з моїм обличчям, я хапаю його зубами й щосили кусаю. З несподіванки вона скрикує, відсмикує руку і тягнеться до мого телефона. Я хапаю її ззаду за сукню, сіпаю, і м’яка бавовна рветься, як папір, оголюючи шию і плечі. І в цей момент я нарешті вздріваю те горезвісне татуювання університетських часів, зроблене в період її високохудожніх метань, коли вона була одержима Джоном Мільтоном і «Втраченим раєм».

Це — пара великих крил, укритих пір’ям, просто між лопатками.

Крила ангела.

Із кухні поспішає Тед. У руках тримає Viper і кричить Керолайн, щоб вона забиралася з його дороги. Я знову підтягаю до себе ногу — це моя остання надія, — якщо вдарю його, може, він впустить Viper, може, мені вдасться…