Приховані малюнки

17

Я повертаюсь у котедж і знаходжу на телефоні повідомлення від Адріана з двох слів: хороші новини. Телефоную — він бере слухавку після першого виклику.

— Бібліотека щось знайшла.

— Щось таке, як фотографія Енні Барретт?

— Краще. Книжку її малюнків.

На задньому плані я чую інші голоси, сміх чоловіків і жінок, наче він розмовляє зі мною з бару.

— Ти хочеш зустрітися?

— Так, але треба, щоб ти прийшла сюди. У будинок моїх батьків. Вони влаштовують вечерю, і я пообіцяв скласти компанію їхнім друзям. Але якщо ти прийдеш, я зможу злиняти.

Я досі в спортивному вбранні для бігу, ще не робила розтяжок і, пробігши 8,78 миль, шалено страждаю від спраги й голоду. Однак обіцяю, що буду там хвилин за тридцять. Якщо я один день не порозтягаюсь — це не смертельно.

Жадібно випиваю ще одну склянку води, швиденько готую бутерброд і біжу в душ. За три хвилини вбираюся в один із найкращих нарядів Керолайн — м’ятно-зелену сукню з ніжним білим квітковим принтом. А потім поспішаю у Квітковий палац.

Двері відчиняє Адріан, а не його батьки, і я відчуваю полегшення. На ньому повсякденний одяг для заміського клубу — рожева сорочка поло, заправлена в штани кольору хакі з поясом.

— Ти якраз вчасно, — каже він. — Ми саме приготували десерт. — Потім нахиляється нижче й шепоче: — Між іншим, мої батьки хочуть знати, чому ми так цікавимось Енні Барретт. Тому я сказав, що ти знайшла кілька малюнків у своєму котеджі, схованих під мостинами. Я сказав, що ти намагаєшся з’ясувати, чи їх намалювала Енні. Мені було легше придумати маленьку невинну побрехеньку, ніж сказати правду.

— Розумію, — кажу я. І я справді його розумію — навіть більше, ніж він уявляє.

Квітковий палац набагато більший від будинку Макс­веллів, але всередині здається меншим, теплішим і затишнішим. Усі кімнати обставлені меблями в місіонерському стилі; стіни прикрашені сімейними портретами й картами Центральної і Південної Америки. Відчувається, що ця сім’я живе тут багато років. Ми минаємо піаніно, антикварну шафу, повну гончарних виробів; скрізь на вікнах буяють пишно-зелені кімнатні рослини. Мені кортить зупинитись і все гарненько роздивитись, але Адріан прямує просто в галасливу їдальню, де зібралося з дюжину людей середнього віку. Вони купчаться навколо столу, заставленого келихами й десертними тарілками. Одразу точаться п’ять різних розмов, і ніхто не помічає нашого приходу, поки Адріан не починає махати руками й закликати до уваги.

— Прошу уваги, це Меллорі, — каже він. — Цього літа вона працює нянею в родині на Еджвуд-стріт.

На чолі столу Ігнасіо підіймає свій келих і проголошує тост, розхлюпуючи вино собі на руку й зап’ястя.

— А ще вона спортсменка з Великої десятки! Бігає на довгі дистанції за Пенсильванський університет!

І ці люди реагують так, наче я — Серена Вільямс[29], яка щойно повернулася з Вімблдону з черговою перемогою. Мати Адріана, Софія, кружляє навколо столу з пляшкою Мальбека, наповнюючи келихи, і співчутливо кладе руку мені на плече.

— Вибач мого чоловіка, — каже вона. — Він трохи achispado.

— Вона має на увазі, напідпитку, — перекладає Адріан, а потім вказує на їдальню і кожному мене представляє. Я не можу одразу запам’ятати стільки імен. Тут і начальник пожежної охорони Спрінґ-Брука, і лесбійська пара, яка керує міською пекарнею, і пара сусідів із цього ж кварталу.

— Я так розумію, що ти прийшла по бібліотечну книжку, — каже Софія.

— Так, але мені не хотілося б переривати…

— Я тебе благаю! Я знаю цих людей тридцять років. Нам більше нíчого сказати одне одному! — Її друзі сміються, а Софія бере зі столу теку з файлами. — Ходімо, у дворі поговоримо.

Вона відчиняє розсувні скляні двері, і я виходжу за нею на задній двір у найекстравагантніший сад із усіх, мною бачених. Зараз середина липня, і все квітує: блакитна гортензія, яскраво-червона цинія, жовті лілійники і маса екзотичних квітів, яких я ніколи не бачила. Тут є лавочки, східці, арки, оповиті пурпуровою іпомеєю, фонтанчики-купальні для птахів, доріжки з каменю і ряди соняшників, вищих за мене. А посеред усього цього примостилася кедрова альтанка зі столом і стільцями, з якої відкривається вид на ставок із золотими рибками й ніжно-хлюпотливим водоспадом. Шкода, що в мене немає часу всім цим помилуватися — таке враження, що я гуляю по Диснейленду, — а ось для Адріана й Софії це лише їхній задній двір, подумаєш, дивовижа.

Ми заходимо в альтанку, й Адріан за допомогою застосунку на телефоні робить яскравішим святкове освітлення, прикріплене на стелі. Всідаємось, і Софія береться до справи.

— Це важкий проєкт для дослідження. Перша проблема полягає в тому, що історія дуже стара, тож в інтернеті нічого немає. По-друге, Енні Барретт померла одразу після Другої світової війни, коли всі газети все ще були зациклені на Європі.

— А як щодо місцевих новин? — цікавлюся. — Чи не було в Спрінґ-Бруці щоденної газети?

— «Вісник», — каже вона киваючи. — Він виходив із 1910 до 1991 року, але мікрофільм пропав під час пожежі на складі. Усе пішло прахом. — Вона показує жестом пуфф!, і я помічаю на її передпліччі крихітне тату: витончену троянду з довгим стеблом, елегантну й зроблену зі смаком, але все одно мене це вражає. — Я перевернула бібліотеку в пошуках фізичних копій, та марно. Нічого аж до 1963 року. Тоді я вирішила, що зайшла в глухий кут, але один співробітник указав мені на полицю з творами місцевих авторів. Щоразу, як хтось у місті видає книжку, ми зазвичай замовляємо примірник. Просто з увічливості. Це переважно детективи й мемуари, та іноді трапляється щось, пов’язане з краєзнавством. Саме там я і знайшла оце.

Вона дістає з теки дуже тоненьку книжечку, що насправді більше нагадує брошуру — сторінок із три­дцять з гаком, у картонній обкладинці, скріплену товстими іржавими промисловими скобами. А титульну сторінку явно набирали на старомодній ручній друкарській машинці:

@@@

ВИБРАНІ ТВОРИ

ЕНН К. БАРРЕТТ

(1927—1948)

@@@

— Її не було в нашій комп’ютерній системі, — веде далі Софія. — Не думаю, що ця книжка хоч раз потрапляла в обіг за п’ятдесят років.

Я підношу книжку до обличчя. У неї затхлий, їдкий запах — наче сторінки гниють.

— Чому вона така маленька?

— Її двоюрідний брат видав цю книжку своїм коштом. Просто невеличкий наклад для друзів і родини, і я думаю, що хтось подарував один примірник бібліо­теці. Тут, на першій сторінці, є передмова від Джор­джа Барретта.

На дотик обкладинка стара й ламка, немов сухе лушпиння, що ось-ось розсиплеться під пальцями. Я обережно розгортаю книжку й починаю читати.

У березні 1946 року моя двоюрідна сестра Енн Кетрін Барретт виїхала з Європи, щоб почати нове життя тут, у Сполучених Штатах. Виявивши жест християнської доброти, ми з дружиною Джин запросили Енні жити разом із нашою родиною. У нас із Джин немає братів і сестер, тому ми дуже сподівались, що в нашій господі з’явиться ще один дорослий родич — хтось, хто допомагатиме виховувати наших трьох малолітніх дочок.

Коли Енні прибула в Сполучені Штати, їй було лише дев’ятнадцять років. Вона була дуже гарна, але, як і більшість молодих жінок, дуже нерозумна. Ми з Джин доклали неймовірних зусиль, щоб ввести Енні у товариство Спрінґ-Брука. Я — член міської ради, а також служу в ризниці церкви Святого Марка. Моя дружина Джин дуже активно працює в місцевому жіночому клубі. Наші найближчі друзі постійно закликали мою двоюрідну сестру приєднатися до нашої спільноти, але Енні відкинула всі їхні дружні й люб’язні запрошення.

Вона була легковажна й самотня і називала себе художницею. Увесь вільний час проводила за малюванням у своєму котеджі або гуляла босоніж у лісі позаду нашого будинку. Іноді я бачив, як вона колінкує в траві, немов тварина, роздивляючись гусениць і нюхаючи квіти.

Джин склала невеличкий перелік справ, які Енні мала щоденно виконувати в обмін на проживання в окремій кімнаті й харчування. Але ці завдання майже ніколи не виконувались. Енні не виказувала жодного бажання бути частиною нашої сім’ї, частиною нашої спільноти — ба навіть частиною великого американського експерименту.

У нас із Енні було багато суперечок стосовно способу її життя. Я не раз її попереджав, що вона поводиться безвідповідально й навіть аморально, і всі її недолугі рішення, зрештою, матимуть найгірші наслідки. І зовсім не радію з того, що обставини довели, що я таки мав рацію.

9 грудня 1948 року на мою двоюрідну сестру було скоєно напад, її викрали з маленького гостьового котеджу на краю заднього двору нашого обійстя. Сьогодні, коли я пишу ці слова, майже через рік після тих подій, місцева поліція вважає Енні мертвою, і я боюсь, що її тіло поховане десь на трьох сотнях акрів позаду мого будинку.

Після того як сталась ця трагедія, до мене звернулося багато моїх сусідів зі Спрінґ-Брука, щоб помолитися й виказати співчуття. Я склав цю книжку на знак удячності за їхню підтримку. Попри розбіжності з моєю двоюрідною сестрою, я завжди вважав, що їй притаманна творча іскра, і ця збірка є пам’яткою її невеликим досягненням. Тут зібрані всі закінчені твори Енн Кетрін Барретт на момент її смерті. Де було можливо, я додавав назви й дати створення. Нехай ці картини стануть даниною поваги цьому сумному життю, яке так трагічно обірвалося.

Джордж Барретт

Листопад 1949 року

Спрінґ-Брук, Нью-Джерсі

Я починаю гортати сторінки. Книжка складається з розмитих чорно-білих фотографій полотен пензля Енні. На картинах із назвою «Нарциси» і «Тюльпани» зображені хвилясті прямокутники, зовсім не схожі на квіти. А картина під назвою «Лисиця» вся покреслена діагональними лініями. У книжці й близько немає нічого хоча б віддалено реалістичного — просто абстрактні форми, бризки й краплі фарби, наче зроблені за допомогою спін-арт машинки на церковному карнавалі.

Яке величезне розчарування.

— Це зовсім не схоже на малюнки в моєму котеджі.

— Але живопис — це одне, а малюнок — зовсім інше, — каже Софія. — Деякі художники використовують різні стилі для різних матеріалів. Або просто люблять їх змішувати. Один із моїх улюблених, Ґерхард Ріхтер, усю свою кар’єру переміщався від дуже абстрактного до дуже реалістичного живопису. Можливо, Енні подобались обидва.

— Але якщо це правда, то книжка не дає жодних відповідей.

— Зачекай-но, — каже Софія. — Є ще одна штука, яку маю тобі показати. Учора я зателефонувала в суд, бо саме там зберігаються старі заповіти. Вони перебувають у вільному доступі, їх може подивитися будь-хто. Ви не повірите, чим тільки люди готові поділитися після своєї смерті. — Вона відкриває теку й дістає кілька розмитих фотокопій. — Я не розраховувала знайти заповіт Енні Барретт — вона померла надто молодою, — але знайшла останню волю й заповіт Джорджа Барретта. Він помер у 1974 році й залишив усе своїй дружині, Джин. І ось тут усе стає по-справжньому цікавим. Джин вийшла на пенсію, переїхала до Флориди й прожила до 1991 року. А після смерті майже все своє майно заповіла донькам. Але вона також залишила п’ятдесят тисяч доларів племінниці, Долорес Джин Кемпбел із Акрона, штат Огайо. Ну, ви здогадуєтесь, чому це здалось мені дивним?

І я одразу розумію, у чому вся сенсаційність цієї книжки.

— Бо в Джин і Джорджа не було братів і сестер. Джордж сам про це сказав у своєму вступі.

— Точно! То хто ж ця таємнича племінниця і звідки вона взялася? І я запитала себе: а що, як Джин тільки вважає цю дівчину племінницею, а насправді вона — дитина двоюрідної сестри? Що, як вона і є тим наслідком «безвідповідальної» і «аморальної» поведінки Енні? І я почала думати: може, Джордж розповідає не всю історію? Може, Джин почувалася зобов’язаною наглядати за цією дівчиною?

Подумки підраховую.

— Якщо Долорес народилась у 1948 році, то вона не така вже й стара. Може, і досі жива.

— Ще б пак! — Софія штовхає мені через стіл маленький квадратний папірець. На ньому написане ім’я «Долорес Джин Кемпбел» і десятизначний номер телефону. — Це код міста Акрон, штат Огайо. Вона живе в будинку для літніх людей із назвою «Притулок для спочинку».

— Ви з нею розмовляли?

— Щоб позбавити тебе ейфорії від набирання цього номеру? Нізащо, Меллорі. Але мені дуже цікаво, хто відповість на дзвінок. Я б хотіла почути, про що ти дізнаєшся.

— Дякую. Це неймовірно.

З будинку долинає звук розбитого скла в супроводі гучного реготу. Софія кидає погляд на сина.

— Схоже, твій батько знову розповідає брудні анекдоти. Піду-но я туди, поки він мене не зганьбив. — Вона підводиться. — Але скажіть мені ще раз, чому ви цим так цікавитесь?

— Меллорі знайшла в котеджі кілька малюнків, — каже Адріан, — захованих під підлогою. Ми ж уже про це говорили.

Софія сміється:

— Mijo[30], з тебе був нікудишній брехун у чотири роки, а нині й поготів. Сьогодні вранці ти сказав, що Меллорі знайшла малюнки в шафі.

— Під підлогою шафи, — наполягає Адріан.

Софія кидає на мене красномовний погляд, мовляв: Ти віриш цьому хлопцю?

— Друзі, якщо не хочете мені сказати, то й нехай. Але моя порада вам обом: будьте обережні. Якщо почнете встромляти носи в сімейні таємниці, то хтось їх може відкусити.

@@@

Мені кортить негайно зателефонувати Долорес, але вже пізно, майже десята година вечора, і Адріан запевняє, що вранці розмова вийде кращою.

— Вона, мабуть, уже спить.

Я розумію, що він має рацію, просто мені не терпиться. Я мушу знати інформацію, і якомога швидше. Розповідаю йому про останню суперечку з Максвеллами.

— Я показала їм малюнки Ані. Пояснила, як ті продовжують з’являтися в моєму котеджі. Але вони мені не вірять, Адріане. Тобто, звичайно ж: вони мені не вірять! Це схоже на маячню. Я розумію, що це схоже на маячню. Керолайн повернула все так, що, мабуть, це я сама й малюю ці картинки — типу, я вигадала всю цю історію, щоб привернути до себе увагу.

— Ми доведемо, що ти кажеш правду, — каже Адріан. — Але спочатку маємо сходити в будинок і взяти трохи чуррос[31].

— Навіщо?

— Бо вони такі фантастичні, що змусять тебе забути про всі проблеми. Повір мені.

Ми повертаємось у будинок і бачимо, що вечірка набирає обертів. Стереосистема виконує хіти «Top 40», усі перемістились у вітальню, а Ігнасіо, здається, ще більше achispado, ніж раніше. Він танцює пасодобль — танець, який, за його словами, досконально освоїв у юності, а Софія, його дивовижна партнерка, трясе спідницями і вторує йому. Гості плескають у долоні й підтримують їх схвальними вигуками, а Адріан лише хитає головою, збентежений і роздратований.

— Отаке відбувається щоразу, коли приходять гості, — каже він. — Мій тато ще той артист.

Ми беремо з холодильника дві банки зельтерської. Потім Адріан накладає повну тарілку чуррос, поливає їх шоколадним соусом і веде мене надвір показати сад. Він розповідає, що батько тридцять років вирощував цей сад, це — його особистий Версаль.

— Що таке Версаль?

— Типу палац. У Франції.

Схоже, його дивує, що я про це ніколи не чула, але що я можу сказати? Люди в Південній Філадельфії мало цікавляться французькою королівською сім’єю. Але й ідіоткою я не хочу здатися, тож підсипаю ще брехні:

— А-а, Версаль, — кажу сміючись. — Я тебе недочула.

Ми блукаємо стежками, й Адріан розкриває мені всі таємниці саду: сімейку кардиналів, що звила гніздечко на вишні. Маленький альков для приватної молитви з вівтарем Діви Марії. І дерев’яну лавку на березі ставка із золотими рибками, біля водоспаду. Ми зупиняємось і кришимо рибкам чуррос. Мабуть, рибок сім-вісім гойдаються на водяній гладіні, розтуливши роти.

— Це справді особливе місце.

Адріан знизує плечима.

— Як на мене, хай би тут був плавальний басейн. Такий, як у Максвеллів.

— Ні, так краще. Ти щасливчик.

Я відчуваю, як його рука лягає мені на талію, і, коли повертаюсь до нього, він мене цілує.

Його вуста солодкі, як кориця з шоколадом, і мені кортить ближче пригорнути його до себе, знову поцілувати.

Але спершу я мушу сказати правду.

Я кладу руку йому на груди.

— Зачекай.

Він зупиняється.

Дивиться мені в очі, чекає.

І мені так шкода, але я не уявляю, як йому сказати. Уся ця сцена надто ідеальна: і маленькі мерехтливі вогники, і мелодійне хлюпотіння водоспаду, і п’янкі пахощі квітів — і це ще один чудовий момент, зруйнувати який мені не стає сил.

Адже ясно, що точка неповернення вже далеко позаду. Мало того, що я брехала Адріанові. Я ще й набрехала його батькам і навіть друзям його батьків. Коли ці люди дізнаються правду, вони нізащо мене не приймуть. Мої стосунки з Адріаном не мають жодних шансів. Ми як одна з тих мильних бульбашок Тедді — чарівна, весела, невагома, але приречена луснути.

Він розуміє, що щось не так, і відсторонюється.

— Вибач мені. Здається, я неправильно оцінив момент. Але якщо я досить довго й швидко базікатиму, то ми зможемо вдати, що нічого й не було, гаразд?

Він підводиться ніяковіючи.

— У нас у гаражі є пінг-понг. Хочеш пограти?

Я беру його за руку й тягну назад на лавку. Цього разу сама цілую його. Кладу долоню йому на серце й міцно пригортаюсь — так, щоб не було жодних сумнівів щодо моїх почуттів.

— Ні, — кажу йому. — Я не хочу звідси йти.

@@@

Але зрештою таки йду.

Вечірка закінчується десь о десятій тридцять. З нашої лавки в затінку дерев чутно, як хряпають дверцята автомобілів, запускаються двигуни, і гості від’їжджають парадною кільцевою під’їзною доріжкою.

Ми з Адріаном засиджуємося в саду далеко за північ. Урешті все світло в будинку гасне — схоже, його батьки вже полягали спати, і я вирішую, що мені, мабуть, час іти.

Адріан пропонує провести мене додому. Я кажу йому, що це не обов’язково, що це лише кілька кварталів, але він наполягає.

— Це не Південна Філадельфія, Меллорі. Після настання темряви вулиці Спрінґ-Брука стають досить непривітними.

— У мене електрошокер на зв’язці ключів.

— Він не захистить тебе від якоїсь п’яної матері за кермом мінівена. Мені буде набагато спокійніше, якщо проведу тебе додому.

Скрізь панує тиша. Вулиці порожні, будинки темні. Щойно ми виходимо із саду, усі чари розвіюються. А коли попереду бовваніє будинок Максвеллів, то я й зовсім згадую всі свої старі проблеми, а ще згадую, ким є насправді. І вкотре відчуваю, що маю бути чесною. Може, я й не можу набратися сміливості, щоб усе йому розповісти — не сьогодні, не зараз. Але хочу сказати йому бодай щось правдиве:

— У мене давно не було хлопця.

Він знизує плечима.

— У мене ніколи не було хлопця. Я просто хочу сказати, що нам не треба ні з чим поспішати. Поки ми не познайомимося краще. Не будемо квапити події.

— Що ти робиш завтра ввечері?

— Я серйозно, Адріане. Ти можеш дізнатися про мене дещо, що тобі не сподобається.

Він бере мою руку й стискає її.

— Я хочу дізнатися про тебе все. Я хочу змінити свою спеціальність на Меллорі Квінн і навчитися всього, чого тільки можна.

О, ти не уявляєш — думаю я собі. Тобі це навіть на думку не спаде.

Він цікавиться, чи бувала я в «Бріджет Фойз» — його найулюбленішому ресторані у Філадельфії. Я кажу, що не була у Філлі шість тижнів і зовсім не поспішаю туди повертатись.

— А як щодо Прінстона? Я про місто — не про університет. Там є одна місцина з пречудовими тапас[32]. Ти любиш тапас? Замовити столик?

На цей момент ми перетинаємо двір Максвеллів, зупиняємось перед моїм котеджем, і, звісно ж, я кажу «так» і обіцяю, що буду готова на п’яту тридцять.

А потім ми знову цілуємось, і якщо заплющити очі, то можна легко уявити, що ми опинились у садах палацу, і що я — Меллорі Квінн Суперзірка з бігу на довгі дистанції з перспективним майбутнім і безхмарним щасливим життям. Притуляюся до стіни котеджу. Одна Адріанова рука — у моєму волоссі, а друга гладить мою ногу, ковзаючи під сукню, і я не уявляю, як збираюсь сказати йому правду, просто не уявляю.

— Це не називається «не квапити події», — нагадую я. — Тобі вже треба йти додому.

Він забирає руки від мого тіла, відступає і глибоко вдихає.

— Я прийду завтра.

— О п’ятій тридцять.

— До зустрічі. На добраніч, Меллорі.

Я стою на ґанку й дивлюсь, як він іде через двір, розчиняючись у темряві ночі, і розумію, що неодмінно маю сказати йому правду. Вирішую, що розповім йому все завтра за вечерею в Прінстоні. Тож якщо він навіть засмутиться, то не зможе мене там покинути і змушений буде підвезти додому. А мені за цей час, можливо, вдасться переконати його, щоб дав мені другий шанс.

Потім я відчиняю двері до котеджу, вмикаю світло й бачу Теда Максвелла, який лежить у моєму ліжку.