Приховані малюнки

23

Полісмен молодий — не більше двадцяти п’яти — з короткою стрижкою, темними сонцезахисними окулярами й здоровенними ручиськами, вкритими татуюванням. Між його зап’ястями й рукавами сорочки не видно й сантиметра голої шкіри — усе всуціль укрито зірками й смугами, білоголовими орланами й цитатами з Конституції.

— Ми хотіли дізнатися, чи все гаразд із Міці, — пояснює Адріан. — У неї були відчинені двері, але її тут немає.

— І що? Ви просто взяли й зайшли в дім? Вирішили пошукати всередині? — Він насмішкувато пропонує цю версію як безглузду, хоча саме так усе й відбувалось. — Я хочу, щоб ви відчинили двері й повільно вийшли надвір, ясно?

У кінці двору я бачу ще двох полісменів, які тягнуть довгі смуги жовтої стрічки від дерева до дерева. Далі, у глибині лісу, помічаю метушню спалахів світла, куртки зі світловідбивними поверхнями.

Чую, як чоловіки перегукуються про свої знахідки.

— Що відбувається? — запитує Адріан.

— Руки на стіну, — командує полісмен.

— Ви серйозно?

Адріан шокований, схоже, його ще ніколи не обшукували.

— Просто зроби це, — кажу йому.

— Це якась дурня, Меллорі. На тобі спортивні шорти! Ти не ховаєш там зброї.

Однак сама лише згадка слова «зброя», схоже, загострює протистояння. Ось уже двоє полісменів зі стурбованими обличчями йдуть до нас, несучи жовту стрічку. Я просто виконую інструкції і роблю те, що наказано. Притискаю долоні до цегляної стіни, опускаю голову й дивлюся на траву, поки полісмен плескає мене руками по талії. Адріан неохоче стає поруч зі мною і кладе долоні на стіну.

— Повна дурня.

— Заткнись, — наказує йому полісмен.

І якби я не боялась розтулити рота, то сказала б Адріанові, що насправді цей коп ще дуже люб’язний — я знавала копів у Філадельфії, котрі з такою спритністю могли тебе скрутити, надіти кайданки й тицьнути писком у землю, що ти б і оком не встиг змигнути. Адріан, схоже, думає, що не зобов’язаний їх слухати, що він якимось чином вище закону.

Потім із-за рогу будинку виходять чоловік і жінка. Чоловік високий і білий, а жінка низенька й темношкіра, вони обоє повнуваті і якісь безформні. Чимось нагадують моїх шкільних психологів-консультантів. У діловому вбранні, немов просто з вішалок універмагів Marshalls чи TJMaxx, і в кожного з них на шиї висить значок детектива.

— Гей, Дарновскі, облиш, — гукає чоловік. — Що ти робиш з тією дівчиною?

— Вона була в будинку! Ви казали, що жертва жила сама.

— Жертва? — перепитує Адріан. — Із Міці все гаразд?

Замість відповіді вони нас розділяють. Чоловік веде Адріана через двір, тимчасом як жінка пропонує мені сісти за іржавий садовий стіл із кованого заліза. Вона розстібає поясну сумку, дістає бляшанку льодяників Altoids і вкидає один собі до рота. Потім пропонує мені, але я відмовляюсь.

— Я детектив Бріґґс, а мій партнер — детектив Кор. Наш молодий колега з суцільним тату — це офіцер Дарновскі. Прошу вибачення за його ревність. У нас уже давненько не було трупів, тому всі так метушаться.

— Міці мертва?

— Боюсь, що так. Годину тому її знайшли діти. Отам, серед дерев. — Вона показує в бік лісу. — Ви б її звідси побачили, якби не заважали оці дерева.

— Що сталося?

— Почнімо з вашого імені. Хто ви, де живете, звідки знаєте Міці?

Я чітко вимовляю своє ім’я і показую водійські права, а потім вказую через двір на свій котедж. Пояснюю, що працюю на сім’ю, яка живе по сусідству.

— Тед і Керолайн Максвелли. Я їхня няня і живу там у гостьовому котеджі.

— Ви спали в котеджі минулої ночі?

— Я сплю там щоночі.

— Ви не чули чогось незвичайного? Якогось шуму?

— Ні, але я рано лягла спати. До того ж був сильний дощ — і це все, що я пам’ятаю. Через вітер і грозу я нічого не могла почути. А коли, на вашу думку, Міці…

Я не можу змусити себе сказати слово «померла». І досі не можу повірити, що Міці справді мертва.

— Ми тільки починаємо тут працювати, — каже Бріґґс. — Коли ви бачили її востаннє?

— Не вчора, а за день до того. У вівторок уранці. Вона приходила до мене в котедж приблизно об одинадцятій тридцять.

— Навіщо?

Мені ніяково говорити це вголос, але я принаймні кажу правду.

— Міці була медіумом. Мала теорію, що в моєму котеджі живуть привиди. Тому вона принесла свою спіритичну дошку — таку, як дошка Уїджі, — і ми спробували встановити контакт.

Схоже, Бріґґс здивована.

— І це спрацювало?

— Не впевнена. Ми отримали кілька літер, але вони не мають якогось сенсу.

— Вона взяла з вас гроші?

— Ні, вона запропонувала допомогти безплатно.

— О котрій годині ви закінчили?

— О першій. Я в цьому впевнена, бо Адріан теж був тут. Під час обідньої перерви. Він мав піти, щоб повернутися на роботу. І саме тоді я бачила її востаннє.

— Ви пам’ятаєте, у що вона була вдягнена?

— Сірі штани, лілова блузка. З довгими рукавами. Усе дуже вільне й летюче. І багато прикрас — персні, намиста, браслети. Міці завжди носить багато прикрас.

— Це цікаво.

— Чому?

Бріґґс знизує плечима.

— Бо зараз на ній нічого цього немає. На ній навіть немає взуття. Тільки нічна сорочка. Чи була Міці з тих жінок, які виходять надвір у нічній сорочці?

— Ні, зовсім навпаки. Вона докладала чималих зусиль до своєї зовнішності. Це був химерний вигляд, але це був її вигляд, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

— А в неї не могло бути деменції?

— Ні. Міці турбувалась про багато різних речей, але її розум був гострим.

— То чому ви опинились у її будинку саме зараз?

— Ну, можливо, це прозвучить по-дурному, але в мене виникло запитання стосовно сеансу. Ми припустили, що, можливо, дух користувався якоюсь іншою мовою і саме тому ті літери нам нічого не сказали. Ми хотіли запитати в Міці, чи могло таке статися. Задні двері були відчинені, тож я знала, що вона має бути вдома. Адріан подумав, що їй могло стати погано, тому ми зайшли в будинок, щоб перевірити, чи з нею все гаразд.

— Ви нічого не займали? Ви не користувались чимось із її речей?

— Я відчинила двері спальні. Щоб подивитись, чи вона не спить. А ще я, здається, приглушила телевізор. Він так репетував, що перекривав усі інші звуки.

Бріґґс дивиться на мою талію, і я здогадуюсь, що вона придивляється до моїх кишень.

— Ви нічого не брали з будинку?

— Ні, звісно, ні.

— Тоді чи не будете ви проти витягти все зі своїх кишень? Я вірю, що ви кажете правду, але для всіх буде краще, якщо перевірю.

Я рада, що Адріан забрав ті записи із сеансу, так що тепер мені не треба про них брехати.

— Поки що це всі мої запитання, — каже вона. — Чи маєте ви якусь інформацію, яка могла б мені допомогти?

— На жаль, ні. А ви не знаєте, що сталося?

Детектив знизує плечима.

— Немає жодних ознак насильницьких дій. Я не думаю, що хтось завдав їй шкоди. А коли ви знаходите тіло літньої людини надворі? Одягненої в нічну сорочку? Зазвичай це якісь проблеми з ліками. Вони переплутують пігулки або вживають подвійну дозу. Жінка ніколи не згадувала про якісь призначення?

— Ні, — кажу я, і це правдива відповідь. Мені кортить розповісти про ковпачки від голок, про джгут і про запах шмаленої мотузки, який шлейфом супроводжував Міці. Але Бріґґс і сама все це обов’язково знайде після невеличкої екскурсії будинком.

— Що ж, не буду вас затримувати. І чи не важко вам буде покликати сюди Максвеллів? Тед і Керолайн? Я хочу поговорити з усіма сусідами.

Пояснюю, що вони на цілий день поїхали на узбережжя, але даю номери їхніх телефонів.

— Тед і Керолайн не дуже добре знали Міці, але я впевнена, що вони допоможуть, якщо зможуть.

Вона повертається, збираючись іти, але потім передумує і зупиняється.

— І останнє запитання — трохи не по темі, але я маю знати. Хто той привид, з яким ви намагались зв’язатися?

— Її звали Енні Барретт. Вона, ймовірно, жила в моєму котеджі. Ще в 1940-х роках. Кажуть…

Бріґґс починає кивати.

— О, я знаю все про цю Енні Барретт. Я ж місцева, виросла в Коррігані, по той бік лісу. Тільки мій батько завжди казав, що вся ця історія висмоктана з пальця. Це він так висловлювався про щось сфабриковане, про якусь нахабну брехню.

— Енні Барретт була реальною особою. У мене є книжка з її малюнками. У Спрінґ-Бруці всі про неї знають.

Детектив Бріґґс збирається щось заперечити, однак притримує язика за зубами.

— Не хочу псувати гарної історії. Тим паче зараз, коли в тутешньому лісі вимальовується ще більша таємниця. — Вона простягає візитівку. — Якщо згадаєте ще щось, зателефонуйте мені.

@@@

Потім десь із годину ми з Адріаном сидимо біля басейну, спостерігаючи за веремією на задньому дворі Міці й чекаючи подальшого розвитку подій. Очевидно, що для Спрінґ-Брука це величезна сенсація, бо задній двір аж кишить полісменами, пожежниками, медиками швидкої допомоги, ще й видніється чоловік, у якому Адріан упізнає мера. Загалом ніхто нічого не робить, це просто натовп людей, які перемовляються і стоять без діла. Та нарешті з лісу виходять четверо набурмосених медиків, несучи на ношах полівініловий пакет, застебнутий на «блискавку», і невдовзі натовп починає рідшати.

Із узбережжя телефонує Керолайн, щоб дізнатися, як у мене справи. Вона каже, що вже отримала повідомлення від детектива Бріґґс і просто «вбита» цією новиною.

— Ну, тобто, мені не дуже подобалась ця жінка. Але я б нікому не побажала такої смерті. Уже з’ясували, що сталося?

— Вони вважають, що це неправильне поводження з ліками.

— А ти знаєш, що найдивніше? Ми справді чули, як Міці кричала того вечора, в четвер. Ми з Тедом сиділи біля басейну. У нас виникла суперечка, про яку, я думаю, ти вже знаєш. І раптом почули, як Міці репетує на когось у будинку. Наказує комусь забиратися геть, каже, що бачити не хоче ту людину. Ми чули кожне її слово.

— І що ви зробили?

— Я вже зібралась викликати поліцію. Насправді набрала 911 — і виклик пішов. Аж тут Міці вийшла надвір. Жінка була в нічній сорочці, і її голос зовсім змінився. Вона гукала ту людину, просила зачекати її. «Я хочу піти з тобою», — сказала вона. Мені здалося, що все знову налагодилось, тож я поклала слухавку й забула про це.

— А ви бачили ту людину?

— Ні, я просто подумала, що то був клієнт.

Мені це здалось малоймовірним. Не думаю, що Міці пускала клієнтів додому після настання темряви. Коли я вперше прийшла до неї, була лише сьома година вечора, і вона запитала, чого я так пізно стукаю у її двері.

— Послухай, Меллорі, може, ти хочеш, щоб ми приїхали раніше? Я хвилююся, що ти там сама і маєш самостійно давати собі з цим раду.

Я вирішую не казати їй, що поряд зі мною біля басейну сидить Адріан і вивчає записи, які ми знайшли в будинку Міці, все ще налаштований розшифрувати їх.

— Я в порядку, — заспокоюю її.

— Ти впевнена?

— Залишайтесь там стільки, скільки схочете. Тедді весело проводить час?

— Він засмутився, що ти їдеш, але океан — хороший відворотний засіб. — Я чую Тедді трохи здалеку, він дуже збуджений, щось кричить про те, що знайшов у відерці з піском. — Зачекай, любий, я розмовляю з Меллорі…

Я бажаю їй чудово розважитися й не турбуватися про мене — і кладу слухавку. Потім переповідаю розмову Адріанові, особливо частину про таємничого нічного відвідувача Міці. З його реакції я розумію, що ми дійшли однакового висновку, але надто нервуємось, щоб сказати це вголос.

— Ти думаєш, що це була Аня?

— Міці б ніколи не приймала клієнта в нічній сорочці. Без прикрас. Вона дуже чванилась своєю зовнішністю.

Адріан дивиться на всіх тих полісменів і медиків, котрі все ще метушаться в лісі.

— То що сталося, як ти вважаєш?

— Поняття не маю. Я завжди запевняла себе, що Аня сумирна — такий собі доброзичливий дух, — але це лише припущення. Усе, що я знаю, — це те, що її жорстоко вбили. Хтось тяг її тіло через ліс і вкинув у яму. Може, вона розізлилась і хоче мститися всім жителям Спрінґ-­Брука. І Міці перша трапилась їй під руку.

— Гаразд, але чому зараз? Міці прожила тут сімдесят років. Чому Аня чекала стільки часу, щоб розлютитися?

Це справедливе запитання. І в мене немає жодної відповіді. Адріан покусує кінчик олівця і знову повертається до мішанини літер, наче вони мають відповіді на всі наші запитання. Метушня в сусідньому будинку потроху вщухає. Пожежники поїхали, сусіди розійшлись. Залишилось кілька полісменів. І наостанок вони заклеюють задні двері двома довгими смугами жовтої обмежувальної стрічки. Вони перетинаються посередині, утворюючи гігантський Х, немов бар’єр між будинком і зовнішнім світом.

Потім мій погляд падає на нотатки Міці, і раптом рішення стає очевидним.

— Ікси, — кажу я Адріану. — Вони не ікси.

— Про що ти говориш?

— Аня знала, що ми не володіємо її мовою. Тому вона ставила хрестики між словами. Як бар’єри. Це — пробіли, а не літери.

— Де?

Я беру в нього олівець і переписую літери, розташовуючи кожне слово на окремому рядку.

— Тепер це схоже на якусь мову, — кажу йому. — Щось слов’янське. Російська? Чи, може, польська?

Адріан відкриває телефон і вводить перше слово в перекладач Google Translate. Результати з’являються миттєво: Igen у перекладі з угорської мови означає «так». Тепер дуже легко перекласти все повідомлення: YES X BEWARE X THIEF X HELP X FLOWER (ТАК X БЕРЕГТИСЯ X ЗЛОДІЙ X ДОПОМОГТИ X КВІТКА).

— Допомогти квітці? — запитує Адріан. — Що це значить?

— Не знаю. — Я пригадую малюнки, які витягла зі сміттєвого кошика, чи не було там часом сторінки з якимись квітами. — Але це достеменно пояснює, чому вона використовує малюнки. Її рідна мова — угорська.

Адріан відкриває телефон і робить знімок.

— Ти маєш переслати цей текст Керолайн. Це — доказ того, що ти нічого не вигадуєш.

Заздрю його впевненості.

— Це нічого не доводить. Це купа літер, які будь-хто міг написати на папері. Вона звинуватить мене в тому, що я купила угорський словник.

Але Адріана це не зупиняє. Він раз за разом перечитує ці слова, наче сподівається знайти в них якийсь глибший, прихований сенс.

— Будь обережний, бережись злодія. Але хто цей злодій? Що він украв?

У цій головоломці так багато частинок, що в мене починає боліти голова. Здається, що ми намагаємось вставити квадратний кілочок у круглий отвір або шукаємо дуже просте рішення для дуже складної проблеми. Я так сильно намагаюся зосередитись і думати, що дуже дратуюсь, коли починає дзвонити телефон, збиваючи мене.

Але потім бачу ім’я на визначнику номера.

Будинок для літніх людей «Притулок для спочинку», місто Акрон, штат Огайо.