Приховані малюнки

12

Наступного ранку я йду до великого будинку, а Тедді вже чекає мене біля розсувних скляних дверей, тримаючи маленький блокнот і олівець.

— Доброго ранку й ласкаво прошу до мого ресторану, — промовляє він. — Скільки буде людей на вашій вечірці?

— Тільки одна, месьє.

— Прошу сюди.

Усі його м’які іграшки-тваринки розсаджені на стільцях навколо кухонного столу.

Тедді проводить мене до вільного місця між Ґодзиллою і Синім слоном. Хлопчик висуває стілець і дає мені паперову серветку. Я чую, як нагорі гарячково метушиться Керолайн. Схоже, вона знову пізно вийде з дому.

Тедді терпляче стоїть поруч з олівцем і блокнотом, готовий прийняти моє замовлення.

— Насправді у нас немає меню, — каже він. — Ми можемо приготувати все, що забажаєте.

— Тоді я візьму яєшню-бовтанку. З беконом, і млинцями, і спагетті, і морозивом. — Це викликає в нього сміх, тож я витискаю максимум із цього жарту. — А ще моркву, гамбургери, тако і кавун.

Він згинається навпіл од реготу. Цей хлопчина вміє зробити так, що я почуваюся достоту Кейт Маккіннон[26] із SNL[27] — ні більше ні менше, наче всі мої кривляння — просто вершина гумору.

— Як вам буде завгодно! — відказує він і, ледве стримуючи сміх, іде до своєї скрині, щоб наповнити мою тарілку пластмасовою їжею.

Дзвонить стаціонарний телефон, і Керолайн гукає мені зверху:

— Нехай воно перейде на голосову пошту, будь ласка, у мене немає часу!

Після трьох дзвінків автомат відповідає, і я чую повідомлення, яке записується:

— Доброго ранку! Це Даяна Фаррелл із початкової школи Спрінґ-Брука…

Це їхнє третє повідомлення за тиждень, і Керолайн вбігає на кухню, поспішаючи перехопити того, хто телефонує, поки він не поклав слухавку.

— Алло, це Керолайн. — Вона кидає на мене роздратований погляд — Ну, ти можеш уявити собі цю ідіотську шкільну систему?? — і забирає телефон у барліг.

Тим часом Тедді приносить мені тарілку з купою іграшок: пластмасова яєшня, пластмасові спагетті й кілька кульок пластмасового морозива. Я хитаю головою і вдаю, що обурена:

— Я точно пам’ятаю, що замовляла бекон!

Тедді сміється, біжить через кімнату до своєї скрині з іграшками й повертається зі смужкою пластмасового бекону. Я прислухаюсь до діалогу Керолайн, але вона майже не говорить. Це схоже на розмови, які відбуваються в спальні Тедді під час тихої години, коли говорить переважно інша людина. Керолайн лише раз у раз каже «Так, так», або «Звичайно», або «Ні, дякую».

Я вдаю, що жадібно наминаю пластмасову їжу, як жирний кабан біля корита. Я голосно сопу й рохкаю, а Тедді аж заливається реготом. Керолайн заходить на кухню з бездротовим телефоном і кладе його назад на підставку.

— Це була директорка твоєї нової школи, — каже вона Тедді. — Їй не терпиться з тобою зустрітися!

Потім вона його міцно обіймає, цілує і вибігає з дому, бо вже 7:38 — і вона страшенно запізнюється.

«Доївши» сніданок, я оплачую уявний рахунок уявними грошима й запитую в Тедді, чим би йому хотілося зайнятися. Здогадуюсь, що в нього сьогодні й справді настрій до рольових ігор, бо він знову хоче грати в Зачарований ліс.

Ми йдемо Дорогою з жовтої цегли й Ущелиною Дракона аж до Королівської річки, а потім вилазимо на гілки Гігантської бобової стеблини, аж поки не опиняємось на висоті до трьох метрів над землею. В одній з гілок є невеликий отвір, і Тедді старанно складає туди невеличкі камінці й гострі палиці — арсенал зброї, на той випадок, якщо на нас коли-небудь нападуть гобліни.

— Гобліни не можуть лазити по деревах, бо в них занадто короткі руки, — пояснює Тедді. — Отож ми зможемо заховатись у цих гілках і кидати в них каміння.

Ми на весь ранок поринаємо в гру нескінченних відкриттів та імпровізацій. У Зачарованому лісі можливе все — жодних обмежень і заборон. Тедді зупиняється на березі Королівської річки й пропонує мені напитися з неї. Він запевняє, що ця річка має чарівні властивості, які допоможуть не потрапити в полон.

— У мене в котеджі цілий галон цієї води, — кажу йому. — Коли ми прийдемо додому, я з тобою поділюсь.

— Чудово! — вигукує він.

А потім далі скаче доріжкою, яка веде до наступного відкриття.

— Між іншим, — гукаю йому вслід. — Я знайшла малюнки, які ти мені залишив.

Тедді озирається і усміхається, чекаючи моїх по­яснень.

— Малюнки, які ти залишив у мене на ґанку.

— Про гоблінів?

— Ні, Тедді, малюнки про те, як закопують Аню. Вони справді гарно зроблені. Тобі хтось допомагав?

Тепер він явно збитий з пантелику, ніби я несподівано змінила правила гри, не попередивши його.

— Я більше не малюю Ані.

— Усе гаразд. Я не засмучена.

— Але я цього не робив.

— Ти залишив їх на моєму ґанку. Під каменем.

Він обурено розводить руками:

— А ми можемо грати в Зачарований ліс, як звичайно? Будь ласка! Мені не подобається по-новому.

— Звичайно.

Я розумію, що, можливо, невчасно заговорила на цю тему. Та коли ми згодом повертаємось додому на обід, мені більше не хочеться до цього повертатися. Я готую нам курячі нагетси, і Тедді йде нагору на тиху годину. Я трохи вичікую, а потім теж скрадаюся нагору й прикладаю вухо до дверей його спальні. І мені чути, як олівець шарудить по паперу: шурх-шурх-шурх.

@@@

Пізніше того ж дня мені телефонує Рассел і запрошує на вечерю. Я ще й досі втомлена після вчорашньої ночі, тому пропоную відкласти зустріч, проте Рассел каже, що він їде у двотижневу відпустку, тож це має відбутися сьогодні.

— Я знайшов ресторан біля твого дому. «Фабрика чизкейків».

Я мало не сміюся, бо Рассел — завзятий прихильник здорового харчування. Його раціон майже повністю складається з рослин і білків без додавання цукру й вуглеводів, хіба коли-не-коли ложки чипсів ріжкового дерева чи органічного меду.

— Чизкейків? Ви серйозно?

— Я вже замовив столик. На сьому тридцять.

Отож, коли Керолайн повертається додому, я приймаю душ, одягаю сукню і, виходячи з котеджу, простягаю руку по стосик останніх малюнків Тедді. І тут зупиняюсь у дверях вагаючись. Після того, як я розповіла цю історію Адріану в книгарні, я розумію, що мені потрібен час, щоб усе це осмислити. Тому вирішую залишити малюнки вдома. Я хочу, щоб Рассел мною пишався. Хочу створювати враження сильної, здібної жінки, яка розквітає одужуючи. Я не буду обтяжувати його своїми турботами. Тож ховаю малюнки в тумбочку.

Ресторан великий, переповнений, аж гуде від напруження — справжня «Фабрика чизкейків». Господиня проводить мене до столика, де чекає Рассел. На ньому темно-синій спортивний костюм і його улюблені кросівки HOKA — ті, в яких він брав участь у Нью-Йоркському марафоні.

— А ось і вона! — Він обіймає мене, потім оглядає з голови до ніг. — Що сталося, Квінн? Ти наче мішок витрушений.

— Дякую, тренере. У вас теж вигляд нівроку.

Ми сідаємо на свої місця, і я замовляю зельтерську воду.

— Я серйозно, — каже він. — Ти добре спиш?

— Усе гаразд. У котеджі трохи шумно вночі, але я даю собі раду.

— А ти казала Максвеллам? Може, вони б чимось зарадили?

— Вони запропонували мені кімнату в головному будинку. Але я вже вам казала, що в мене все гаразд.

— Ти не можеш тренуватися, якщо не відпочиваєш.

— Це була всього одна погана ніч. Присягаюсь.

Намагаюся змінити тему й переводжу розмову на меню, де під кожною стравою вказана кількість калорій та інформація про харчову цінність продуктів.

— Ви бачили «Пасту наполітано»? Це дві тисячі п’ятсот калорій.

Рассел замовляє зелений овочевий салат з куркою-­гриль і гарніром з вінегрету. Я беру ґламбургер і гарнір із солодкої картоплі фрі. Ми трохи розмовляємо про його майбутню відпустку — два тижні в Лас-Вегасі з подругою Дорін — особистим тренером в його YMCA (Християнській асоціації для юнаків). Але я бачу, що Рассел досі стурбований. Попоївши, він знову переводить розмову на мене:

— То як там Спрінґ-Брук? Як зустрічі товариства анонімних наркоманів?

— Це натовп стариганів, Расселе. Без образ.

— Ти ходиш туди раз на тиждень?

— Мені це не потрібно. Я врівноважена.

Я бачу, що йому не подобається така відповідь, але він на мене не наїжджає.

— А як щодо друзів? Ти спілкуєшся з якимись людьми?

— Учора ввечері гуляла з одним другом.

— А де ти з нею познайомилась?

— Він навчається в Ратґерсі, приїхав додому на літо.

Мій спонсор занепокоєно звужує очі:

— Ранувато для побачень, Квінн. Ти в зав’язці лише вісімнадцять місяців.

— Ми просто друзі.

— То він знає, що ти в зав’язці?

— Так, Расселе. Це була перша й головна тема нашої бесіди. Я розповіла йому, як мало не померла від передозування на задньому сидінні Uber. А потім ми детально обговорювали те, як я ночувала на вокзалі.

Він знизує плечима, ніби це цілком притомні речі для обговорення.

— Я був спонсором багатьох студентів, Меллорі. Ці кампуси — усі оці компанії, пиятики — це розплідник наркоманів.

— Ми провели дуже спокійний вечір у книгарні. Пили зельтерську воду й слухали музику. Потім він провів мене до будинку Максвеллів. Усе було чудово.

— Наступного разу, коли його побачиш, ти маєш сказати йому правду. Це частина твоєї особистості, Меллорі, ти повинна це прийняти. Що довше тягтимеш, то важче буде.

— Саме для цього ви мене сюди й запросили? Щоб прочитати лекцію?

— Ні, я запросив тебе, бо мені зателефонувала Керолайн. Вона турбується про тебе.

Я приголомшена.

— Серйозно?

— Вона сказала, що ти почала прекрасно. Назвала тебе динамо-машиною, Квінн. Вона була дуже задоволена тим, як ти працюєш. Але, за її словами, в останні кілька днів вона помітила, як щось змінилося. І щоразу, коли я чую ці слова…

— Я не вживаю, Расселе.

— Добре, окей, це добре.

— Вона сказала, що я вживаю?

— Вона сказала, що ти дивно поводишся. Вона бачила тебе надворі о сьомій ранку, як ти довбалась у її контейнерах для сміття. Що то, в біса, було?

Я здогадуюсь, що Керолайн, мабуть, помітила мене з вікна своєї спальні.

— Та нічого такого. Помилково викинула дещо. Довелося діставати. Велике діло.

— Вона каже, що ти говориш про привидів. Ти думаєш, що її син може бути одержимим?

— Ні, я цього ніколи не казала. Вона мене неправильно зрозуміла.

— Вона каже, що ти заприятелювала з наркоманкою, яка живе в сусідньому будинку.

— Ви про Міці? Я розмовляла з Міці двічі. За чотири тижні. Хіба це робить нас нерозлучними друзями?

Рассел робить мені знак говорити тихіше. Навіть у цій переповненій галасливій їдальні дехто із сусідів починає звертати на нас увагу.

— Я тут для того, щоб допомогти тобі, окей? Є щось таке, про що б ти хотіла поговорити?

Чи можу я й справді з ним поділитися? Чи можу викласти йому всі свої побоювання стосовно Енні Барретт? Ні, не можу. Бо розумію, що всі мої тривоги здаються безглуздими. А мені треба, щоб спонсор пишався мною.

— Поговорімо про десерт. Я подумую про шоколадно-горіховий чизкейк.

Простягаю йому заламіноване меню, але він його не бере.

— Не з’їжджай з теми. Тобі потрібна ця робота. Якщо тебе виженуть, ти не зможеш повернутися в «Тиху гавань». У них там список охочих довший, ніж твоя рука.

— А я не збираюсь повертатися в «Тиху гавань». Я збираюсь дуже старанно працювати, і Керолайн мене розхвалюватиме всім сусідам, а коли літо закінчиться — можу заприсягтися, що вона залишить мене в себе. А ні, то наймусь у якусь іншу родину в Спрінґ-­Бруці. Ось такий план.

— А як щодо батька? Як Тед?

— А що Тед?

— Він славний?

— Так.

— А не занадто славний? Руки не розпускає?

— Ви оце справді щойно вжили вираз «руки розпускає»?

— Ти знаєш, що я маю на увазі. Ці хлопці іноді зовсім береги плутають. Або й не плутають — тільки їм байдуже.

Я згадала свій урок плавання двотижневої давності, той вечір, коли Тед зробив мені комплімент про тату. Здається, він тоді поклав руку мені на плече, але ж не вщипнув за зад.

— Він не розпускає руки, Расселе. Він хороший. Я хороша. Ми всі хороші. А тепер, будь ласка, може, замовимо десерт?

Цього разу він неохоче бере меню.

— На що ми дивимось?

— Шоколадно-горіховий.

Він дивиться в кінець меню, де вказана інформація про харчову цінність продуктів.

— Тисяча чотириста калорій? Ти що, розігруєш мене?

— І дев’яносто два грами цукру.

— Побійся Бога, Квінн. У цьому ресторані, мабуть, щотижня хтось помирає. Вони виходять з ресторану й не встигають дійти до своїх автівок, як у них стається серцевий напад. Тут на парковці мають чергувати медики, щоб встигнути їх реанімувати.

Наша офіціантка помічає, що Рассел роздивляється десерти. Вона — підліток, усмішлива й життєрадісна.

— Схоже, хтось збирається замовити чизкейк!

— Не дочекаєтесь, — каже він. — А ось моя подруга не проти якийсь узяти. Вона здорова, сильна, і в неї ще все життя попереду.

@@@

Після десерту Рассел наполягає підвезти мене до Максвеллів, щоб не довелося переходити трасу після настання темряви. Уже майже дев’ята тридцять, коли ми під’їжджаємо до будинку.

— Дякую за чизкейк, — кажу йому. — Сподіваюсь, ви гарно відпочинете.

Відчиняю дверцята машини, але Рассел зупиняє мене.

— Послухай, ти впевнена, що в тебе все гаразд?

— Скільки разів ви збираєтесь мене про це запитувати?

— Тоді скажи мені, чому ти тремтиш?

Чому я тремчу? Бо я нервуюсь. Я боюся, що підійду до котеджу і на ґанку знайду нову порцію малюнків. Ось чому я тремчу. Але нічого цього не збираюсь пояснювати Расселові.

— Я щойно з’їла п’ятдесят грамів насиченого жиру. І це шок для мого організму.

У нього скептичний вигляд. Це класична дилема спонсора: ти маєш довіряти своїм підопічним, ти маєш демонструвати, що віриш у них і абсолютно впевнений у їхньому одужанні. Але коли вони починають поводитися дивно — коли починають тремтіти в машинах спекотними ночами, — ти повинен стати поганим хлопцем. Ти маєш ставити важкі запитання.

Я відчиняю бардачок, а там і досі повно тест-карток.

— Ви хочете мене протестувати?

— Ні, Меллорі. Звісно, ні.

— Але ж ви явно стурбовані.

— Так, але я тобі вірю. Ті картки не для тебе.

— Так чи інакше, дозвольте мені це зробити. Дозвольте довести, що я в порядку.

На підлозі біля заднього сидіння в упаковці торох­тять паперові стаканчики, тож я простягаю руку й беру один. Рассел дістає з бардачка тест-картку, і ми обоє виходимо з автівки. Я просто дуже хочу, щоб хтось мене супроводжував дорогою до котеджу. Я боюсь іти додому сама.

І знову на подвір’ї темно. Я й досі не замінила перегорілу лампочку над своїм ґанком.

— Куди ми йдемо? — запитує Рассел. — Де твій будинок?

Я показую на дерева:

— Он там. Ви побачите.

Ми підходимо ближче, і я починаю розрізняти його обриси. Ключі вже в руці, тож роблю пробний запуск Viper, і він видає гучний тріск, освітлюючи двір, немов розряд блискавки.

— Господи, — промовляє Рассел. — Що це, в біса, таке?

— Керолайн дала мені електрошокер.

— У Спрінґ-Бруці немає злочинності. Навіщо тобі електрошокер?

— Вона мама, Расселе. Вона турбується про персонал. Я пообіцяла їй, що причеплю його на зв’язку ключів.

На Viper є крихітний LED-ліхтарик, і з його допо­могою я оглядаю ґанок: ані каменюк, ані нових малюнків. Відчиняю двері, вмикаю світло й веду Рассела в котедж. Його очі бігають по кімнаті: він нібито вражений тим, що я зробила з цим місцем, але Рассел — досвідчений спонсор, зрозуміло, що він заодно шукає тривожні ознаки.

— Це справді чудово, Квінн. Ти сама зробила всю цю роботу?

— Ні, це Максвелли все облаштували перед тим, як я тут оселилась. — Беру паперовий стаканчик з його рук. — Дайте мені хвилину. Будьте як вдома.

Ви, мабуть, думаєте, що це жахливо — прийти додому після смачної вечері й помочитися в паперовий стаканчик, а потім дати цей стаканчик близькому другу, щоб він перевірив його вміст. Але якщо якийсь час побути на реабілітації, то до цього досить швидко звикаєш. Іду у ванну й роблю те, що треба. Потім мию руки й повертаюсь зі зразком.

Рассел із хвилюванням чекає. Оскільки моя вітальня є разом і спальнею, мені здається, він почувається трохи ніяково, ніби порушив якийсь протокол «спонсор-підопічний».

— Я це роблю тільки тому, що ти сама зголосилася, — нагадує він. — Насправді я не турбуюсь.

— Розумію.

Він занурює тест-картку в стаканчик, утримує її в такому положенні, поки смужки не просочаться, а потім кладе на верх стаканчика, і ми чекаємо результатів. Він ще трохи говорить про свою відпустку, про те, що сподівається спуститися на дно Ґранд-Каньйону, якщо дозволять його коліна.

Але нам не доводиться дуже довго чекати. Тестові панелі показують одну лінію для негативних результатів і дві лінії — для позитивних, і негативні результати завжди з’являються швидко.

— Ідеально чисто, як ти й казала.

Він бере стаканчик, іде з ним у ванну, змиває сечу в унітаз. Потім зіжмакує стаканчик і разом із тест-карткою заштовхує якнайглибше в кошик для сміття. Нарешті миє руки теплою водою, терпляче й методично.

— Я пишаюся тобою, Квінн. Зателефоную після повернення. Два тижні, гаразд?

Після того як він іде, я замикаю двері й перевдягаюсь у піжаму. З приємністю згадую смачнезний чизкейк, а ще дуже пишаюся собою. Я залишила планшет заряджатися на кухні та, оскільки ще рано, вирішую подивитись якийсь фільм. Однак коли обходжу кухонний стіл, щоб забрати планшет, то бачу малюнки, яких так боялась, — не придавлені каменем на ґанку, а прикріплені магнітом до холодильника.

Я зриваю малюнки з холодильника, і магніти брязкають на підлогу. Аркуші м’які від вологи й теплуваті, наче їх недавно витягли з печі. Я кладу їх на стіл лицем донизу, щоб зображення не лізло мені в очі.

Потім поспіхом обходжу котедж і зачиняю обидва вікна. Попереду спекотна й задушлива ніч — найімовірніше, безсонна, але після своєї знахідки я не хочу ризикувати. Відгортаю килимок і перевіряю люк у підлозі — він і досі надійно прибитий цвяхами. Потім тягну ліжко через усе приміщення й барикадую ним двері. Якщо хтось спробує їх відчинити, двері вдарять по бильцю в ногах і розбудять мене.

Наскільки я розумію, ці малюнки могли опинитися на моєму холодильнику у три способи.

№ 1: Максвелли. У них точно є ключ до мого котеджу. Я цілком припускаю, що ці картинки намалювали Тед або Керолайн, а потім — поки я вечеряла з Расселом — хтось із них увійшов у мій котедж і причепив їх на холодильник. Але навіщо? Не бачу жодної правдоподібної причини для того, щоб хтось із них це зробив. Я відповідаю за безпеку й добробут їхньої дитини. Навіщо їм мене газлайтити, змушуючи відчувати, що я божеволію?

№ 2: Тедді. Припустімо, ця мила п’ятирічна дитина поцупила в батьків запасний ключ, тихенько вибралась зі своєї спальні, прокралась двором і занесла малюнки в мій котедж. Та якщо ми в це повіримо, то нам також доведеться повірити в те, що Тедді — це якийсь чарівний художник-геній, який перейшов від малювання дитячих каляків-маляків до повністю реалістичних тривимірних зображень з майстерно переданими світлом і тінню — і все це за якихось кілька днів.

№ 3: Аня. Я не уявляю, що відбувається в спальні Тедді під час тихої години, але раптом Аня справді його контролює? Заволодіває його тілом і використовує руку для малювання цих картинок? А потім якось «приносить» ці довершені малюнки в мій котедж? Знаю, знаю: це схоже на божевілля.

Але якщо розглянути всі три гіпотези? Якщо порівняти їх? Найнеймовірніше пояснення виявиться найвірогіднішим.

І тієї ночі, коли крутилася в ліжку й переверталася з боку на бік, я таки придумала спосіб довести, що маю рацію.