Робін Гуд

Розділ дев'ятий ЯК БУЛО ВРЯТОВАНО ТРЬОХ СИНІВ УДОВИ

Ой, та й веселими ж були учасники вінчання, що вийшли тоді з плімптонської церкви! Та невеселими були ті, що зостались на місці. Мілорда єпископа замкнули на хорах, де він сидів без ризи і скреготів зубами від безсилої люті. Десятьом вирядженим лучникам також знайшлися куточки в церкві, аби підтримати йому компанію. Двох із них замкнули в склеп, трьох — на дзвіниці, «щоб вітали нас весільним дзвоном», сказав Робін Гуд, а решту позапихали під стільці на хорах та в ризниці[23]. Брата молодої на її прохання відпустили, проте наказали йому не потикатися цього дня до церкви і під страхом смерті не втручатися більше у справи сестри. Що ж до кульгавого старого лицаря, то його змусили видертись на височенне дерево, де він незручно умостився серед гілля і стиха кляв Робін Гуда та його друзів, коли ті гуртом ішли від церкви.

Надходив вечір, але ніхто не наважився тієї ночі звільнити ув'язнених, боячися розбійників Робін Гуда. І тільки наступного ранку, коли зійшло сонце, вони вийшли на волю. Тут єпископ і старий лицар одразу згадали про свій гонор. Не тямлячи себе від люті та сорому, вони негайно після сніданку подалися до Ноттінгема, де покликали на допомогу все шерифове військо. Сам шериф не виявляв бажання виступити проти Робін Гуда відкрито. Очевидно, він все ж таки не міг забути своєї клятви і його гризли докори сумління. Та єпископ і лицар побожились, що дійдуть до самого короля, якщо шериф їм не допоможе. І той був змушений піддатись.

Невдовзі до густого зеленого лісу вирушив загін із ста чоловік, який складався з королівських лісників та мечоносців графства. Загонові пощастило раптово напасти на групу розбійників, що вийшли на полювання, і люди шерифа стали її переслідувати. Та оточити розбійників не вдалось, бо ті швидко відходили в глиб лісу і час від часу, залягаючи за пеньками та валунами, посилали свої стріли в переслідувачів. Одна стріла збила капелюх з голови шерифа, і переляканий чиновник припав до шиї свого коня; п'ять інших стріл вп'ялися в руки лісникам.

Перебігаючи на нове місце, один із розбійників спіткнувся і впав. Тієї ж миті до нього підскочили ще двоє і допомогли йому звестися на ноги. Це були вдовині сини — Дебелий Вілл, Лестер та Джон. Затримка стала згубною для них, бо частина шерифових людей випередила їх і відрізала від товаришів. З тилу нагодились мечоносці, і незабаром три брати-удовиченки були оточені з усіх боків. Однак вони вперто захищались, і, перш ніж їх скрутила ціла зграя ворогів, вони двох забили, а трьох покалічили. Оскаженілі нападники ладні були порубати схоплених розбійників на шматки, та шериф закричав:

— Стійте! В'яжіть негідників! Ми дотримаємось закону і поки що кинемо їх до в'язниці. Але я обіцяю грандіозне привселюдне повішення, якого давним-давно не бачило наше графство.

Трьох синів удови міцно зв'язали і швидко потягли до Ноттінгема.

Усе це трапилося тоді, коли Робін Гуда не було ні серед розбійників-мисливців, ні взагалі в таборі. Отже, деякий час він нічого не знав, і тільки надвечір, повертаючись додому, зустрів саму вдову, яка з почервонілими від сліз очима йшла лісовою дорогою.

— Як почуваєтесь, які у вас новини, матінко? — мимохідь, але ввічливо запитав її Робін Гуд. Він шанував і любив цю добру жінку.

— Хай береже тебе Господь, Робіне, — крізь сльози мовила старенька. — Хай не спіткає тебе доля моїх трьох синів! Вони потрапили в пазури до шерифа, і їх засудили до страти, бо шериф — то справжній людожер, — голосила нещасна мати.

— Клянуся всім святим, ця звістка вразила мене в саме серце! Вілл, Лестер, життєрадісний Джон! Мої найперші друзі по ватазі, усі такі сміливці! Ні, цьому не бути! На коли, призначено страту?

— Мідник Мідл сказав, що на завтра в обідню пору, — відповіла вдова, ковтаючи сльози.

— Ну, дякуйте долі, — мовив Робін Гуд, — що вчасно мене попередили! Я пам'ятаю ті дні, коли ви од щирого серця годували й поїли мене, і вже заради цього я був би щомиті готовий поквитатися за вас. До того ж ідеться про життя трьох моїх найхоробріших молодців. Покладіться на мене, матінко!

Стара вдовиця впала на землю і обняла його коліна.

— Я наражаю тебе на смертельну небезпеку, — сказала вона, знову заходячись гірким плачем, — та я знала, що твоє безстрашне й незрадливе серце відгукнеться на моє горе. Хай боронить тебе Господь, любий Робіне! Хай і він почує мої благання!

Робін, як міг, утішив жінку і сказав, щоб вона йшла додому, а він порятує її синів.

Почекавши, поки згорблена тугою постать старої зникла за деревами, Робін Гуд швидко подався до лісового табору, і там йому розповіли про всі подробиці сутички: як, хоча на одного розбійника припадало по п'ять людей шерифа, вони все ж таки щасливо вискочили з біди; принаймні так вони гадали, аж поки не помітили, що з ними немає трьох удовиченків.

— Ми повинні визволити їх, друзі, — мовив Робін, — навіть якщо на них уже впала тінь шибениці!

І вся ватага почала роздумувати над тим, як це зробити.

Заклопотаний Робін, низько похиливши голову, замислено брів од табору, коли зненацька наскочив на старенького жебрака-паломника. Це був один з тих благочестивих диваків, які все своє життя поспішають кудись на прощу і, блукаючи з місця на місце, живуть тільки з того, що подають їм добрі люди.

Старий паломник сміливо наблизився до Робіна і попросив милостині. Робін ніколи не відмовляв таким перехожим.

— Що діється на білім світі, старче? — запитав він. — Якими новинами ти мене почастуєш?

— У місті Ноттінгемі, — одказав прочанин, — засуджено до страти трьох юнаків. Напевне, давно вже ваше графство не чуло подібної новини.

І тут Робіна осяйнула смілива ідея.

— Послухай, діду, давай обміняємось одягом, — мовив він. — На додачу я дам тобі сорок шилінгів, щоб ти міг випити вина чи пива.

— Мабуть, ти жартуєш, — заперечив паломник, — у тебе добрий одяг, а в мене саме лахміття. Гріх тобі так сміятися зі старої людини.

— Але я говорю серйозно. Швидше скидай свій одяг та бери мій. І ось тобі двадцять золотих монет, щоб ти мав змогу розговітися зі своєю братією.

Нарешті прочанин повірив. Робін натягнув його капелюх, який наліз йому лише на маківку, потім одягнув плащ старого, латаний та перелатаний чорними, синіми й червоними клаптями, і такі самі штани; ноги він всунув у драні старечі панчохи, на які взув черевики, що зверху і знизу просили каші. Переодягаючись, він весь час жартував, кажучи, що не пиха, а одяг робить людину людиною, так що прочанин мало не задихнувся од сміху.

Коли вони прощались, в обох був дуже кумедний вигляд. Навіть рідна мати, якби була живою, не впізнала б Робіна.

Наступного ранку з досвіту весь Ноттінгем був уже на ногах, і, як тільки розчинилися брами, у місто посунули жителі околишніх сіл; не кожного тижня траплялося бачити потрійну страту на шибениці, і тому всі поспішали на цю подію, як на великий ярмарок.

Робін Гуд під виглядом прочанина одним із перших пройшов через браму і став тинятися вулицями міста, ніби бачив їх уперше в житті. Нарешті він приплентався на базарний майдан і побачив там три щойно споруджені шибениці.

— Для кого це приготовано, синку? — запитав він хвацького солдата, який стояв поруч на чатах.

— Для трьох молодців Робін Гуда, — відповів той. — А коли б спіймали самого Робін Гуда, то для нього, будь певен, спорудили б шибеницю утроє вищу. Та Робін не такий дурний, і в пазури шерифа його не заманиш.

«Паломник» перехрестився.

— А кажуть, цей парубок не з лякливих, — прошамкотів він.

— Ха! — бовкнув солдат. — Він хоробрий у себе в лісі, де можна сховатися за перший-ліпший пеньок, а от поткнутись на базарний майдан у нього тонка кишка.

— Хто ж вішатиме тих бідолах? — запитав паломник.

— Цього шериф ще не вирішив. Та ось він і сам, можеш спитатися в нього.

І солдат, виструнчившись, немов закам'янів на місці, бо тут у супроводі особистої варти з'явився шериф, який гордовитою ходою підійшов до шибениць, аби оглянути їх на власні очі.

— Благослови тебе Господи, вельмишановний шерифе! — мовив паломник. — Хай зійде на тебе небесна благодать! Що ти даси дурному дідуганові, як він сьогодні буде катом?

— А хто ти такий? — грубо запитав шериф.

— Я бідний старий паломник. Але я можу висповідати грішні душі і цілком благочестиво повісити грішні тіла.

— Чудово! — вигукнув шериф. — Як кат ти отримаєш тринадцять пенсів, а від себе я додам дещо з одежі, щоб ти міг скинути оте лахміття.

— Дай вам Боже здоров'я, — поштиво відповів «паломник» і в супроводі солдата-вартового пішов до в'язниці готувати приречених до страти.

Рівно опівдні двері в'язниці широко розчинились, і з них вийшла ціла процесія. Попереду дріботів «паломник», а слідом за ним в оточенні солдатів твердо і впевнено йшли три удовиченки. Так вони пройшли крізь довгі шеренги міської сторожі аж до базарного майдану.

Перед шибеницями в'язні зупинились. «Паломник» наблизився до них і щось прошепотів. Збоку здавалось, що він промовляє останні слова втіхи. Після цього три парубки з міцно скрученими за спиною руками спокійно зійшли на ешафот. Разом з ними на поміст видерся їхній кат-духівник.

Все було готово, і кат неначе тільки чекав, коли шериф подасть знак.

Минуло кілька хвилин напруженого чекання. Нарешті шериф підвів руку. Серед натовпу розляглося тужне зітхання; більшість присутніх здригнулась, одвернувши голови. І тільки ті, в кого зовсім зачерствіли серця, не зводили очей з шибениць.

Робін ступив на край помосту. Люди затамували подих, бажаючи розчути останні слова, звернені до приречених. Але голос Робіна тепер не тремтів по-старечому, як досі, і тіло його миттю випросталося під чорним плащем, накинутим поверх старчачого лахміття.

— Слухай ти, зарозумілий шерифе! — вигукнув він. — Ніколи в житті я не був катом і не збираюся братись за це ганебне ремесло! Хай проклятий буде той, хто вигадав страту на горло! Тепер я хочу додати ще тільки три слова. Слухайте їх усі!

Він вихопив з-під плаща свій ріжок і тричі голосно просурмив. А ще за мить в руках Робіна блиснув мисливський ніж. Три блискавичних змахи — і Вілл, Лестер та Джон були знову вільні. Вони кинулись до солдатів, що стояли на варті під шибеницями, і вихопили з їхніх рук алебарди.

— Хапайте їх! Це Робін Гуд! — заволав шериф. — Сто фунтів нагороди тому, хто спіймає їх!

— Я збільшую нагороду до двохсот фунтів! — гаркнув товстенний єпископ.

Та їхні голоси потонули в реві, що знявся одразу, як тільки Робін засурмив у ріжок.

Робін вихопив з-під лахміття свій меч і кинувся вниз по сходах ешафота. Слідом за ним бігли засуджені до страти.

Варта стала оточувати їх, намагаючись обеззброїти, коли раптом з одного боку пролунав дзвінкий голос Вілла Стютлі:

— Рятуйтесь!

— Рятуйтесь! — загримів з іншого боку голос Маленького Джона.

Крізь переляканий натовп до ешафота продиралося вісім десятків чоловіків у зеленому одязі, хоча в цьому безладді здавалося, що їх принаймні вдвічі більше. З оголеними мечами вони вихором налетіли на варту. Відбулася коротка, але запекла сутичка. Охоплені панікою люди шерифа кинулися навтіки, а друзі Робін Гуда, згуртувавшись навколо свого ватажка, поволі стали відходити з базарного майдану.

— Іменем короля, хапайте їх! — надривався шериф. — Замкніть міські брами!

Розбійники і справді потрапили б у безвихідь, якби було виконано цей наказ. Та Вілл Пурпуровий і Алан Дейль передбачили таку можливість і вже впоралися з двома вартовими. Отже, брама була навстіж розчинена, і саме до неї відступала ватага розбійників. Проте солдати, трохи оговтавшись, вишикувалися в загін, який чисельністю набагато переважав розбійників, і зробили спробу вклинитися в центр ватаги. Та сили відступаючих неначе потроїлись, і вони відповідали дружніми залпами з тугих тисових луків, посилаючи у ворога цілі хмари гострих стріл, які тримали солдатів на відстані. Так ватага проминула браму, і перед нею відкрився шлях, що вів через пагорби аж ген до рятівного зеленого лісу. Далі солдати не наважились переслідувати розбійників.

Важко уявити радість старої удовиці, коли вона знов побачила своїх хлоп'ят. Щаслива мати без кінця дякувала Робінові та крізь сльози все зичила йому щастя. А у її трьох синів з'явився раптом вовчий апетит, і їли вони того вечора так завзято, як ніколи в своєму житті.