Робін Гуд

Розділ шістнадцятий ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ СЕРА РІЧАРДА ЛІ

Минуло кілька місяців. Над Шервудським лісом запала довга зимова тиша. Але Робін Гуд зі своїми друзями не втрачали бадьорості і вигадували безліч розваг, збираючись навколо вогнища перед печерою. Чернець Тук тим часом збудував собі поблизу капличку й оселився там зі своєю зграєю собак.

Зима нарешті скінчилась, і від неї не лишилося нічого. Встигла розквітнути й відцвісти життєдайна весна, пішло друге літо перебування Робін Гуда в лісі. А королю, шерифу та єпископу все ще не вдавалося зловити розбійників, яким вільне життя надавало нових буйних сил. Ватага зростала кожного дня, поповнюючись кращими людьми. До неї пристали такі молодці, як Артур Бленд та Давид із Донкастера, відомий чоботар і заводій на всю округу. Тепер під командою Робін Гуда перебувало не менше ста сорока чоловік. З них утворилося сім загонів, на чолі яких Робін поставив сімох найхоробріших розбійників, своїх помічників. Лісовики, як і раніше, спорожняли гаманці багатіїв, допомагали бідним, а вечорами бенкетували, ласуючи королівською олениною. Невловимість розбійників не давала спокою сухореброму шерифу Ноттінгема. Цей поважний чиновник, мабуть, таки втратив би свою посаду, якби не помер король Генріх II і на престол зійшов Річард Левине Серце.

Порадившись між собою, Робін Гуд та його друзі вирішили шукати ласки нового короля, заприсягтись йому на вірність і попроситись у королівські лісники. З цією метою до Лондона було послано Вілла Пурпурового, Вілла Стютлі та Маленького Джона. Вони мали насамперед знайти Маріан і через неї передати послання королеві. Проте посланці хутко повернулися з невтішною звісткою. Нового короля в Лондоні не було — він вирушив у хрестовий похід, а з принцем Джоном, його братом, краще не мати ніяких справ, бо це хитра, жорстока й підступна людина. Усе, що було легкою здобиччю, він прибирав до своїх рук. Чимало земель і замків перейшло в його власність, у тому числі й маєток нещодавно померлого графа Хантінгдона, батька Маріан. Дівчина опинилась у скрутному становищі. Вона не тільки втратила маєток, а й позбулася заступництва королеви. Бідолашній сироті надокучав своїми настирливими залицяннями підступний принц Джон. Бачачи беззахисність Маріан, він замислив викрасти її і відвезти в один із своїх замків.

Робін Гуд і гадки не мав про це, хоча друзі й переказували йому, що принц захопив. Хантінгдонський маєток. Проте доля Маріан весь час турбувала закоханого, і серце Робіна не знало спокою. Після незабутніх змагань у Лондоні він ні на мить не переставав думати про дівчину. Та одного ранку на початку осені, коли золотяться краєчки листя і набрякають достиглі каштани, а весь неозорий простір лісу наповнюється пахощами квітів та стиглих ягід, Робін Гуд ішов у глибокій задумі вздовж невеличкої галявини. Хоча думками він був з Маріан, мир і спокій навколишнього світу передались і йому. Табунець оленів, що безтурботно пощипував траву на протилежному боці галявини, не викликав у нього особливого інтересу.

Утім, за якусь хвилину ця мирна лісова картина змінилась на його очах. Із-за дерев миттю вихопився величезний олень, і купка лагідних самиць з жахом метнулася врозтіч. Оскаженілий звір, змірявши шаленим поглядом розшитий золотом зелений плащ Робіна, нахилив голову і навалом посунув на юнака. Напад був таким несподіваним і блискавичним, що Робін навіть не встиг накласти стрілу на тятиву лука. Він відскочив за дерево і схопився за зброю, а розлючений звір зі страшною силою врізався в стовбур і відкотився геть. Дерево здригнулося, обдавши Робіна рясним дощем листя.

— Гай-гай, мій друже, добре, що ти стугонув не мене! — засміявся Робін, ладнаючи стрілу. — Не заздрю тому, хто під такий настрій зустрінеться на твоєму шляху. Та не встиг він це мовити, як звір крутнувся на місці і вп'явся хижим поглядом у кущі на протилежному боці галявини. Там чиясь ніжна рука розсувала віти, і з-поміж них виринула струнка постать пажа. Це була Маріан. Вона знов повернулася до зеленого лісу.

Дівчина навіть не здогадувалась про навислу над нею небезпеку, не бачила й Робіна, який дивився на неї, пройнятий жахом. Маріан опинилась саме навпроти звіра, і ватажок розбійників не зважився пустити стрілу. Власний лук дівчини теліпався у неї за плечима, а меч її був безсилим проти такого ворога. Нарешті вона помітила звіра, і губи її округлились, ніби вона збиралася наполохати його свистом.

— На Бога, леді! — вигукнув Робін, але слова застряли йому в горлі.

Звір люто засопів і кинувся до нової жертви, кинувся так раптово і з такої близької відстані, що про захист годі було й думати. Маріан відскочила вбік, але звір зачепив її рогом і збив з ніг. Олень зупинився, обернувся до неї і, нагнувши голову, приготувався пришпилити дівчину до землі. Безжальні роги вже нависли над Маріан, а вона, бліда й спантеличена, намагалася підвестись і витягти свого меча. Хвилина — і вона б загинула. Та раптом пролунав різкий голос Робіна:

— Лежи, Маріан! — крикнув він, і дівчина інстинктивно скорилася наказу.

Цієї ж миті стріла Робіна, свиснувши над самісінькою її головою, з убивчою силою вп'ялась межи очі оскаженілій тварині.

Велетень-олень заточився і, мов підкошений, упав на знепритомнілу дівчину.

Підбігши до Маріан, Робін відтягнув важезну тушу оленя. Потім підхопив дівчину на дужі руки і мерщій поніс до струмка, що зрошував долину. Тремтячи від думки, що Маріан уже мертва, він плюснув їй в обличчя водою. Аж ось у неї затремтіли вії, і юнак, ледь стримуючи сльози радості, посилив свої спроби повернути її до життя. Невдовзі дівчина легенько зітхнула:

— Де я? Що зі мною?

— Ти в зеленому лісі, мила дівчино. Бач, які з нас погані хазяї, — так неласкаво тебе зустрічаємо.

Маріан розплющила очі й сіла.

— Здається, ви врятували мене від вірної смерті, сер.

Прийшовши до тями, вона впізнала Робіна, і сяюча посмішка заграла на дівочому обличчі. Голова її безсило впала на груди Робіна. Здригаючись усім тілом, Маріан ледь чутно мовила:

— О, це ти, Робіне!

— Так, це я. Дякувати Богові, я був поблизу і встиг вчасно прийти тобі на допомогу, — в голосі Робіна відчувалося глибоке хвилювання. — Клянусь, люба моя Маріан, що вже ніколи не відпущу тебе від себе.

Кілька хвилин панувала мовчанка. Дівчина все ще не підводила голову, яку довірливо поклала на груди юнака, та він, опам'ятавшись, раптом вигукнув:

— Боже, яка ж з мене погана сестра милосердя! Я навіть не поцікавився, чи цілі в тебе ребра.

— Цілі, цілі, — відповіла Маріан, схоплюючись на ноги, щоб довести правдивість своїх слів. — Отак знепритомніти через якусь дурницю! Ходімо звідси.

— Ні, я не це мав на увазі, — заперечив Робін. — Куди нам поспішати? Краще розкажи мені про себе і про те, що нового в Лондоні.

Дівчина розповіла йому, як принц Джон захопив землі її батька, обіцяючи повернути їх лише тоді, коли вона зважить на його залицяння. Але вона знала, що принц хоче заподіяти їй зле, бо водночас він домагався руки принцеси.

— Ось, Робіне, і все, — закінчила вона просто. — Саме тому я знову вбралася в костюм пажа і прийшла до тебе в зелений ліс.

Робін аж змінився з лиця, слухаючи про поневіряння Маріан, і ще міцніше стискав держак свого меча.

— Клянуся оцим мечем — подарунком королеви Елеонори, що має захищати всіх жінок: віднині вже ні принц Джон, ні його поплічники ніколи тебе, мила, не скривдять.

Так Маріан повернулася до зеленого лісу. Ватага радо привітала гостю і присяглася їй на вірність, а чарівна дружина Адана Дейля доклала всіх зусиль, щоб дівчина почувалася як у себе вдома.

Цей знаменний день був багатий на пригоди в Шервудському лісі, а тому варт згадати про випадок, що спричинився до подальших подій.

У той час, коли Робін і Маріан зіткнулися в лісі з шаленим оленем, Маленький Джон, мірошниченко Мач та Вілл Пурпуровий вирушили до битого шляху на Бернесдейль, аби вистежити якогось поважного лицаря чи гладенького попа, чиї гаманці потребували полегшення. Невдовзі на Вотлінг-стріт, — так звався той битий шлях, що простягнувся від Дувра в Кенті до Честера, — вони побачили самотнього лицаря, який, похиливши голову, і, здавалось, байдужий до всього на світі, їхав верхи на якійсь шкапі.

— Чи ви бачили отаке опудало! — сказав Маленький Джон своїм товаришам. — Та, як кажуть, зовнішність часто буває оманливою. Тож нехай цей їздець буде сьогодні нашим гостем.

Одяг на вершникові був лицарський, але старий та подертий і висів мішком. Забрало його зсунулося на самі очі, а голова схилилася до грудей; одна нога ледве трималася в стремені, а друга звисала в повітрі. Худа мов скелет шкапина ледве переставляла ноги.

Маленький Джон підійшов до лицаря і наказав йому зупинитись; він знав, що не завжди за зовнішнім виглядом людини можна судити, чи є в неї гроші. Чемно вклонившись, Маленький Джон запросив незнайомця погостювати в них у лісі.

— Мій господар хоче сьогодні пообідати разом з вами, — мовив Маленький Джон, — і ось уже три години голодний чекає на вас, сер.

— Не можу, любий друже, — ввічливо відповів лицар. — У мене лиха через край, і мені не до бенкетів. А втім, я вдячний вашому господареві за ласку до нещасної людини. Хто ж він є?

— Та хто ж, як не Робін Гуд, — одказав Маленький Джон і взявся за вуздечку коняки незнайомця.

Побачивши, що до них наближаються ще двоє розбійників, лицар не виявив ніякого хвилювання і спокійно відповів:

— Мабуть, таким запрошенням не слід нехтувати, тому охоче піду за вами, друзі. Я збирався обідати сьогодні в Блісі чи Донкастері, та мені байдуже.

Не чинячи опору, він пішов за лісовиками в глиб лісу, до місця, де зібралася вся ватага.

Маріан ще не встигла переодягнутися, і, коли перед нею несподівано з'явився лицар у супроводі трьох розбійників, на ній усе ще був костюм пажа. В полоненому вона відразу впізнала знайомого їй сера Річарда Лі, якого часто бачила при дворі короля. Дівчина хотіла було тікати, побоюючись, що лицар теж упізнає її, але Робін Гуд на мигах звелів їй залишатися в ролі пажа. Маріан згодилась підтримати жарт.

— Ласкаво просимо, шановний лицарю, — чемно звернувся Робін до гостя. — Як вчасно ви прибули. Ми саме готуємось обідати.

— Хай щастить тобі, добрий господарю Робін, і всій твоїй компанії, — відповів лицар. — Радо приєднуюсь до вашого гурту.

Поки відводили коня, лицар, скинувши з себе обладунок, умився і в оточенні всього товариства сів поруч із Робіном до багатого столу, де були оленина, лебеді, фазани, різна дрібна птиця, пиріжки, а також добре пиво. Маріан стояла поруч і вчасно наповнювала келихи господаря та гостя.

Добренько пригостившись, лицар повеселішав і став запевняти, що вже тижнів зо три так смачно не обідав. Він пообіцяв Робінові влаштувати на його честь не менш гостинний прийом, коли той разом зі своїми хлопцями прибуде до нього. Проте не на таку платню сподівався Робін Гуд. Подякувавши за запрошення, він натякнув, що такі гості, як лицар, обідають тут не за просте спасибі.

— Я без грошей, господарю, — відверто зізнався лицар. — Я тепер такий бідний, що мені соромно навіть говорити тобі, яка маленька сума становить усе моє багатство, не кажучи вже про те, щоб пропонувати її.

— Гроші, хоч і малі, завжди тішать, коли вони у нас в кишені, — посміхнувся Робін. — До речі, що ви звете маленькою сумою?

— Крім честі, у мене в усьому світі лишилося тільки десять срібних пенні, — зі смутком у голосі відповів лицар. — Ось вони, але я хотів би, щоб їх було в десять разів більше, — і він передав гаманець Маленькому Джонові.

Робін байдуже кивнув головою.

— Ну, скільки там, Джоне? — ніби жартома звернувся він до Маленького Джона.

— Шановний лицар каже правду, — відповів велетень, висипаючи собі в полу вміст гаманця.

Робін подав рукою знак Маріан. і вона наповнила келихи для нього та гостя.

— Вип'ємо, сер! — вигукнув ватажок розбійників. — Вип'ємо за настання кращих часів. Бачу, що ваша зброя притупилась і одяг подерся. Але мені здається, хоч це було і давно, я бачив вас при дворі у кращому вбранні. Скажіть мені одверто: ви йомен і лицарем стали нещодавно? Чи, може, ви погано господарювали і розтринькали своє майно, тягаючись по судах? Не бійтеся, ми збережемо вашу таємницю!

— Я саксонський лицар і вів тверезе й мирне життя, — відповів засмучений гість. — Можливо, ви дійсно бачили мене при дворі, бо я був одним із глядачів на вашому турнірі ще за короля Генріха — пером йому земля. Моє ім'я — Річард Лі, живу я в замку за милю, а то й менше він Ноттінгема. Замок цей належав моєму батькові, а ще раніше — дідові й прадіду. Ще два-три роки тому мої сусіди могли б підтвердити, що для мене чотириста фунтів були справжньою дрібницею. А тепер у мене лишилися тільки оці десять пенні сріблом, дружина та син.

— А як же ви втратили своє багатство? — поцікавився Робін Гуд.

— Через власні дурість та доброту, — зітхаючи, відповів лицар. — Я був з королем Річардом у хрестовому поході, а оце нещодавно повернувся. Тим часом мій син виріс і став славним юнаком. У свої двадцять років він уже набув лицарського гарту і вправно виступав на змаганнях, турнірах та інших лицарських іграх. Та собі на лихо він надто захопився цим і якось на змаганнях ненароком убив одного лицаря. Щоб врятувати хлопця, я змушений був продати землю і закласти спадковий маєток. Більше того, я був змушений ще позичити грошей на грабіжницьких відсотках у єпископа Герфорда.

— У вельмишановного єпископа? — перепитав Робін з іронією в голосі. — І яку саме суму?

— Чотириста фунтів, — відповів сер Річард. — До того ж єпископ присягнувся, що забере мій маєток, якщо я не сплачу борг вчасно.

— Чи є у вас друзі, які б поручилися за вас? — запитав Робін Гуд.

— Жодного. Якби в Англії був славний король Річард, то справа стояла б зовсім інакше, — безнадійно одказав гість.

— Вип'ємо ще по одній, шановний лицарю, — сказав Робін і, нахилившись до Маріан, шепнув їй щось на вухо. Вона кивнула головою, потім відвела вбік Маленького Джона та Вілла Пурпурового і тихо, але з запалом про щось з ними домовлялась.

— За твоє здоров'я та успіхи, хоробрий Робіне, — проголосив сер Річард і осушив свій келих до дна. — Сподіваюсь, що іншим разом зможу розрахуватися за пригощення набагато пристойніше.

Вілл Пурпуровий і Маленький Джон тим часом погодилися з Маріан і вже радилися з товаришами, які схвально кивали головами. Потім Джон з Віллом зайшли в печеру, швидко повернулися з торбою золота в руках і стали рахувати гроші перед лицарем, який від подиву не міг і слова мовити. В торбі було якраз чотириста фунтів.

— Візьміть, сер Річард. Ми позичаємо вам гроші, а ви повернете борг єпископу, — сказав Робін. — Прошу не дякувати нам — це лише зміна кредиторів. Сподіваюсь, ми не будемо такими безсердечними, як його преосвященство єпископ, хоча хтозна, може, будемо ще гіршими. На очах у лицаря блищали сльози, коли він намагався подякувати лісовикам. І саме тоді з печери вийшов син мірошника Мач, несучи цілу купу гарного одягу.

— Лицарю слід зодягатися так, як це личить його санові. Чи не правда, отамане?

— Ти маєш рацію, — схвально відгукнувся Робін.

— Дайте йому ще й доброго коня, — тихенько підказала Маріан. — Цей дарунок повернеться з лишком. Він гідна людина — я добре його знаю.

Лицарю дали коня при повній збруї з добротного ременя, гаптованого сріблом. Артур Бленд мав супроводити гостя аж до замку. Куди й подівся смуток лицаря! Проте від хвилювання він ледь міг вимовити слова подяки. Добре відпочивши за ніч і наслухавшись досхочу гарної гри Алана Дейля, вже зовсім іншою людиною сідав гість вранці на подарованого йому коня. Перш ніж вирушити в дорогу, він крутнувся на місці і, оголивши меча, відсалютував гостинним лісовикам.

— Хай береже вас Господь усіх до єдиного! — сказав лицар глибоко зворушеним голосом. — Хай виповнить він душу мою подякою! Славний Робін і, ви, добрі молодці, смуток краяв моє серце, коли я їхав лісом, та ви зуміли повернути його на радість, і тому я з усією щирістю дякую вам. До зустрічі, друзі! Точнісінько через дванадцять місяців день у день я сплачу вам борг. Заприсягаюся своїм мечем, а сер Річард Лі ніколи не порушував клятви!

Він урочисто поцілував держак меча.

— Отут, на цьому місці, ми чекатимемо тебе рівно через дванадцять місяців, — сказав Робін, потискуючи гостеві руку, — і тоді ти сплатиш свій борг, якщо на той час розбагатієш.

— Через рік я поверну вам усе, слово честі сера Річарда Лі, і прошу вас завжди вважати мене своїм вірним другом!

Сяйнув меч і з брязкотом сковзнув у піхви, а гість, пришпоривши коня, помчав геть.

— Гей, лицарю! Зачекайте-но хвилинку! — почувся густий бас ченця Тука, і всі побачили, як він, метляючи полами ряси, підскочив до сера Річарда Лі і віддав йому свій сталевий шолом. Присутні заздро дивилися на шолом з добротного металу із золотим візерунком на лобі.

Вершник з належною шанобливістю прийняв дарунок, надів його на голову і в супроводі провідника помчав у темряву лісу.