Робін Гуд

Розділ чотирнадцятий ЯК РОБІН ГУДА ШУКАВ ОДИН МІДНИК

Король Генріх II додержав свого слова. Робін Гуда і його друзів безборонно випустили з Лондона (цей від'їзд глибоко засмутив Маріан), і упродовж сорока діб жодна рука не піднялася проти них. Та коли скінчився цей термін, його величність востаннє наказав шерифу Ноттінгема покінчити з розбійниками, притому негайно, якщо йому дорога посада.

Про славні діла ватаги Робін Гуда, в тому числі й про великий турнір на Фінсбурзьких полях, говорила тепер уся Англія, і люди сміялися в очі ноттінгемським чиновникам, які нічого не могли вдіяти з купкою одчайдушних йоменів.

Шериф спорядив ще три каральні експедиції і розходився так, що навіть сам водив їх у ліс. Проте, хоч за його спиною і було щоразу три сотні озброєних до зубів солдатів, він так ніде й не здибав жодного розбійника і не знайшов їх потаємної схованки в Шервуді.

Слід нагадати, що дочка шерифа також затаїла в своєму серці люту ненависть до Робін Гуда. Адже це він ославив її на все місто, відмовившись колись подарувати золоту стрілу! І що він, клятий, витворяє з її бідолашним батьком! Ображена дівиця весь час сушила голову над тим, як допомогти шерифові зловити заклятого ворога.

— Силою проти нього нічого не вдієш, — сказала вона якось своєму батькові. — На його хитрість нам треба відповісти ще більшою хитрістю.

— Якби ж то ми це могли зробити! — застогнав шериф. — Він мені вже ночами сниться, спати не дає!

— Дозволь, я трохи поміркую, — мовила дочка. — Здається, можна придумати, як загнати його у глухий кут.

— Що ж, поміркуй, — згодився шериф, — і коли в тебе щось вийде, я дам тобі сто срібних пенні на нові сукні, а чоловіку, який спіймає цього розбишаку, — подвійну винагороду.

Саме в той час, коли дочка шерифа розмірковувала над планом, як спіймати Робіна, до них у дім нагодився бродячий мідник на ім'я Мідл, великий хвалько і базікало. Сидячи на кухні й клепаючи посуд, мідник уголос базікав про те, що б він зробив, коли б на дорозі йому зустрівся «отой плутяга Робін Гуд».

«Може, цьому простакові й пощастить щось зробити саме через його святу простоту, — подумала дочка шерифа, підслухавши балаканину Мідла. — В усякому разі, не варто гребувати його послугами, поки на думку не спаде щось краще».

І вона покликала до себе мідника. Оглянувши Мідла з усіх боків, дочка шерифа лишилася задоволеною. Це був рослий, м'язистий парубійко з відкритим поглядом ясних очей і чесним обличчям. Коли він сміявся, рот у нього розтягувався від вуха до вуха.

— Я хочу побачити на ділі, чи справді ти здатен зловити того розбійника, — мовила дочка шерифа. — Якщо тобі це вдасться, я до встановленої винагороди додам ще чимало від себе. Ну як, ти згоден довести мені своє молодецтво?

Мідник широко посміхнувся.

— Авжеж, міледі! — вигукнув він.

— Тоді ось тобі повноваження — їх підписав сьогодні вранці сам шериф. Дивись же, нікому їх не давай і скористайся ними тільки заради нашого діла!

З цими словами вона відпустила мідника.

Мідл залишив дім шерифа, гордий і задоволений з того, що йому доручили таку важливу справу. Ідучи курною дорогою, він з радощів так розмахував своїм яблуневим кийком, що зустрічні перехожі відскакували вбік, побоюючись, аби він не торохнув їх по ногах. При цьому мідник вигукував, що потрощить Робін Гудові ребра, навіть якщо на захист цього плутяги збіжаться всі лісові розбійники.

Із таким рішучим наміром Мідл вийшов з Ноттінгема й подався до Бернесдейльського лісу.

Нещадно палило сонце, пил здіймався хмарами і не давав дихати. Тому опівдні хоробрий мідник зайшов у придорожній трактир «Сім оленів», щоб набратися свіжих сил. Запиваючи страви прохолодним пивом, він мало-помалу став куняти за столом.

Раптом крізь солодку дрімоту він почув голос трактирника, який розмовляв із проїжджим скотарем.

— Ходять чутки, нібито мілорд шериф викликає з Лінкольна силу-силенну солдатів і кінноту. З їхньою допомогою він сподівається швиденько очистити ліси від цих молодців.

— Про кого ви говорите? — підвівши голову, запитав мідник.

— Про Робін Гуда та його хлопців, — відповів трактирник. — Але ви спіть собі, бо не бачити вам винагороди, як своїх вух.

— Чому ти так гадаєш? — схопившись на ноги і гордовито випнувши груди, вигукнув Мідл.

— Коли на цьому ділі обпікся сам шериф, не кажучи вже про Гая Гісборна та багатьох інших, які вам не рівня, то чого можна чекати від якогось мідника!

Мідл поклав свою важку руку на гладке плече трактирника і, намагаючись набрати солідного виразу, пильно подивився йому в очі.

— Гроші візьмеш на столі, хазяїне. Я зараз піду, бо в мене є важливіші справи, ніж розводити тут з вами теревені. Але не дивуйся, якщо я незабаром повернуся сюди і зі мною буде сам Робін Гуд!

Мідл не поспішаючи попрямував до дверей, вийшов на розпечену курну дорогу і хутко подався далі в напрямку Бернесдейля.

Та не встиг він одійти й на чверть милі, як зустрів юнака з веселими очима і кучерявим каштановим волоссям. Через руку в хлопця був перекинутий легкий плащ, який він зняв, бо було спекотно, а при боці висів короткий меч. Подорожній зміряв зопрілого мідника дружнім поглядом і, мабуть, вирішивши, що той заслуговує на увагу, заговорив до нього.

— Добрий день! — привітався юнак.

— Та день-то добрий, — озвався мідник, — тільки от спеки можна було б побажати меншої.

— Це правда, — засміявся хлопець. — Звідки прямуєш? І чи знаєш ти новину?

— Яку новину? — зацікавився балакучий мідник. — За ремеслом я мідник, звати мене Мідл, а йду я з Бенбері.

— А новина така, — засміявся юнак, — кажуть, ніби якихось двох мідників закували в колодки за те, що вони забагато споживали вина та пива.

— Якщо це всі твої новини, то краще б тобі з ними помовчати, — невдоволено буркнув Мідл.

— А що новенького чув ти? Адже в тебе така робота, що ти блукаєш з місця на місце і, певно, знаєш усі плітки.

— Єдине, що можу сказати, — пихато мовив мідник, — це те, що я тут недарма. Я розшукую ватажка тутешніх розбійників на ім'я Робін Гуд!

— Справді? — здивувався юнак. — І хто ж доручив тобі таку справу?

— У мене є повноваження від шерифа з печаткою самого короля спіймати Робін Гуда. Якщо ти можеш сказати, де він ховається, я візьму тебе собі в напарники.

— А дозволь мені поглянути на те повноваження, — мовив юнак. — Я тільки пересвідчусь, чи воно дійсне, і тоді зроблю все можливе, щоб ти з ним зустрівся.

— Е ні, — відповів мідник, — цього документа я не можу тобі довірити. А якщо ти не допоможеш мені розшукати Робін Гуда, то я впораюся з ним і сам.

І мідник щосили змахнув над головою своїм яблуневим кийком.

Юнак посміявся з наївності Мідла, а потому сказав:

— Курний шлях, та ще в таку спеку — погане місце для серйозної розмови. Якщо ми хочемо стати один одному в пригоді, то давай підемо до трактиру, що отут за поворотом, та спершу втамуємо спрагу. А коли наші голови трохи охолонуть, тоді ми все й обміркуємо.

— Гаразд! — радо погодився Мідл. — Ходімо мерщій! Хоч я щойно звідти, твоя пропозиція знову викликала в мене страшенну спрагу.

І вони разом подались до трактиру «Сім оленів».

Побачивши мідника з невідомим юнаком, трактирник лише мовчки звів від подиву брови і запобігливо кинувся їх об? слуговувати.

Мідник замовив вина, а хлопець — кухоль пива. Хоча вино й не вважається прохолоджуючим напоєм і аж ніяк не просвіжає голову, проте мідник вирішив пити саме його, бо воно коштувало дорожче від пива, а платити за нього мав інший. І майстер Мідл спорожняв келих за келихом, зовсім не слухаючи хлопця, що пропонував йому плани, як спіймати Робін Гуда.

Нарешті мідник упав головою на стіл і захропів. Тоді незнайомий юнак спритно розстебнув йому робочу сумку, витяг звідти папір, прочитав його і заховав у власний підсумок. Потім він гукнув трактирника, весело підморгнув йому і сказав, що мідник за все розплатиться, коли проспиться. А Мідлу тим часом навіть не снилося, що йому доведеться платити за все частування.

Сам же юнак і не думав квапитись, йому хотілося побачити, що робитиме далі Мідл. Він вийшов на подвір'я і, сховавшись за віконницею, став чекати, коли той прокинеться.

Нарешті мідник розкрив очі, позіхнув і потягся до келиха з вином.

— Ну, друже, що ти там кажеш… Як краще спіймати того шибайголову? Гей, де ти? Куди подівся цей клятий хлопчисько?

Мідник тупо покрутив головою і побачив, що біля нього нікого немає.

— Хазяїне! Чуєш, хазяїне! — загукав він. — Де той хлопець, який повинен за мене заплатити?

— Не знаю, — неласкаво озвався трактирник. — Може, він залишив гроші у вашій сумці?

— Ні, він тут нічого не залишив! — загорлав Мідл, попорпавшись у робочій сумці. — Ґвалт! Рятуйте! Мене обікрали! Слухай, хазяїне, тебе слід заарештувати за державну зраду! Я прибув сюди у справах короля і сказав тобі про це вранці! А поки я тут спочивав, довірившись тобі як чесній людині… гик!., як вірнопідданому його величності короля… гик!., хтось поліз у мою сумку й викрав важливі державні папери!

— Годі кричати! — зупинив його трактирник. — Що у вас пропало?

— О, дуже, дуже важливі речі. Я мав при собі, по-перше, повноваження від мілорда шерифа Ноттінгема з печаткою самого короля із наказом… гик!., заарештувати… гик!., відомого пройдисвіта… гик!., ватажка розбійників Робін Гуда! По-друге, окраєць хліба. По-третє, паяльну лампу… гик!.. По-четверте, кілька мото-чків міцного шпагату. По-п'яте, шість різних ключів… гик!., до того ж цілком ще придатних. По-шосте, дванадцять срібних пенні, які я заробив цього тижня… гик!., своїм чудовим ремеслом. По-сьоме…

— Може, вже вистачить? — сказав трактирник, якому урвався терпець. — І взагалі я дивуюсь, що ви так говорите про свого друга Робін Гуда. Хіба то не він сидів отут з вами і хіба не ви пили з ним за вічну дружбу?

— Що-о-о?!' Робін Гуд? — витріщив очі Мідл. — Якого ж біса ти мені не сказав?

— А чом би я мав про це говорити? Хіба ж не ви самі попереджали вранці, щоб я не дивувався, коли ви повернетесь сюди з самим Робін Гуд ом!

— Тепер мені все ясно, — простогнав мідник. — Він заманив мене сюди, навмисне споїв, а потім викрав документ, викрав окраєць хліба…

— Годі, годі! — обірвав його трактирник. — Про все це я вже чув. Краще розплатіться за себе та за нього.

— Але ж, дорогенький, у мене немає грошей! Зараз я наздожену цього негідника і приведу сюди, щоб він за все заплатив!

— Е, ні, — заперечив трактирник, — якщо я кожного чекатиму, то мені негайно доведеться закрити свій заклад. Ще нікому не вдавалося стягти з Робін Гуда гроші.

— А скільки треба платити? — запитав Мідл.

— Рівно десять шилінгів.

— То візьми поки що мою робочу сумку й оцей чудовий молоток. Я швиденько спіймаю цього розбишаку і повернуся з ним сюди.

— Залиште і шкіряну куртку, — наполягав трактирник, — бо ваша сумка та молоток мені ні до чого.

— Та що це за лихо таке! — заволав, впадаючи у відчай, Мідл. — Тільки-но позбувся одного грабіжника, як уже потрапив до рук іншого! Ану ходім зо мною на дорогу, там я швидко ввіб'ю тобі в макітру хоч трохи чесності!

— Ви дарма гарячкуєте, — похмуро одказав трактирник. — Не затримуйте мене. Залишайте свої речі та мерщій біжіть наздоганяти свого дружка.

Після глибокого роздуму Мідлу довелося зважити на цю пораду. З важким каменем на серці залишив він трактир «Сім оленів».

За поворотом дороги мідник знову побачив Робін Гуда, який неквапливо йшов у тіні між деревами.

— Ага, це ти, негіднику! — закричав Мідл. — Стій! Зупинись! Зараз я з тобою поговорю інакше!

Робін з удаваним подивом обернувся до нього.

— Який там нахаба ображає мене? — запитав він спокійним голосом.

— Я не нахаба! Я не нахаба! — задихаючись, підскочив до нього Мідл. — Я чесна людина, у якої був… той важливий документ і… і трохи грошей… на ковток вина…

— О, та це ж той самий славний мідник, який шукав Робін Гуда! Ну як, друже, знайшов ти його?

— Знайшов, сто чортів йому в печінки, знайшов! І зараз засвідчу йому всю свою повагу!

Мідл стрибнув уперед, і його яблуневий кийок, як вихор, просвистів у повітрі.

Робін спробував витягти свій меч, але довго не міг цього зробити, бо весь час доводилось ухилятися від блискавичних ударів кийка. Поки він нарешті спромігся оголити зброю, мідник уже тричі торохнув його по ребрах. Після цього їхні ролі помінялись. Робін Гуд кинувся в наступ і, вимахуючи блискучим клинком, змусив мідника відступити.

Шум незвичайної битви розлягався луною по лісі — дерево змагалось проти сталі. Робін мав чудовий клинок із гартованої криці, який йому подарувала королева, і він гадав, що вмить посіче на друзки деревиняку Мідла. Та яблуневий кийок мідника виявився не менш міцним — меч тільки черкав по ньому, як по залізному лому.

Невдовзі Робін із жалем переконався, що йому не дістати свого супротивника коротеньким мечем, тимчасом як дрючок Мідла раз у раз боляче бив його по ребрах.

— Зупинись на хвилинку, міднику! — вигукнув Робін. — Зроби мені ласку.

— Буде тобі ласка! — відповів Мідл. — Тільки раніше я повішу тебе на гілляці!

— Не дочекаєшся! — відповів Робін. — Спершу я повішу тебе на оцій гілляці!

Але Робін, скориставшися тим, що Мідл заговорив, миттю вихопив ріжок і тричі просурмив.

— А-а, сто болячок тобі в печінки! — заревів мідник, відновлюючи наступ. — Ти знов за свої старі штучки! Ну гаразд, я ще встигну з тобою розквитатись! Ти в мене ще натанцюєшся!

Робіну довелося знову захищатись. Та не встигли вони обмінятися й кількома ударами, як із лісу вискочило десятка зо два йоменів на чолі з Маленьким Джоном і Віллом Пурпуровим. Вони обеззброїли Мідла, скрутивши йому руки, а Робін сів на землю перепочити.

— Невже ти так знесилів, що не можеш стояти на ногах? — звернувся до нього Маленький Джон.

— Авжеж, — кривлячись од болю, відповів Робін Гуд. — Цей клятий мідник зіграв чудовий марш на моїй бідолашній шкурі.

— Оцей мідник? — здивувався Маленький Джон. — Цікаво! У мене сверблять руки спробувати, чи зможе він те ж саме зробити й зі мною.

— Або зі мною, — втрутився в розмову Вілл Пурпуровий, котрий завжди, як і Маленький Джон, був готовий помірятися з кимось силами.

— Та що ви, — засміявся Робін, — я б і сам показав йому, де раки зимують, коли б він дав мені змогу висмикнути з землі деревце. А так шкода було псувати подарований королевою меч об його грубий дрючок і ще грубішу шкуру. До того ж він мав серйозну підставу до сварки зі мною. Річ у тім, що в нього був документ з наказом заарештувати мене, а я цей документ викрав.

— Це по-перше, — перебив його невгамовний мідник. — По-друге, дванадцять срібних пенні. По-третє, окраєць хліба, що лишився в мене після вечері. По-четверте, паяльну лампу. По-п'яте, три моточки шпагату. По-шосте, шість справних ключів. По-сьоме…

— Годі, годі, я все це знаю, — з усмішкою зупинив його Робін. — Я стояв під вікном трактиру і чув, як ти лічив свої втрати. Тепер можеш забрати своє добро назад, тільки срібло твоє якимись чарами обернулось на золото. На додачу, якщо бажаєш, ось тобі моя дружня рука.

— Від щирого серця приймаю її, як і власні грошики! — вигукнув Мідл. — І клянуся своїм робочим струментом та курткою, яку я зараз же видеру в лукавого трактирника, — ти мені страшенно сподобався! Якби твої хлопці взяли мене до себе в компанію, я б служив вашій ватазі душею і тілом. Ну скажи, хіба вам не потрібен мідник? Напевне ж потрібен! Бо хто ж краще за мене погострить для вас мечі, хто так добре полагодить посуд, хто першим стане до бою, коли зненацька наскочить ворог? — І на закінчення цієї палкої промови він лунко закричав: — Латаю діряві каструлі!.. Ладжу-у казанки й дурнуваті макітри!.. Розбійники так і покотилися зо сміху.

— Ну, хлопці, що скажете? — запитав Робін Гуд. — Годиться він для нашої компанії?

— Годиться! — відповів за всіх Вілл Пурпуровий, ляснувши Мідла по спині. — Весела підібралася трійця — отець Тук, мірошниченко Мач і славний мідник Мідл! З ними не занудьгуєш!

Розбійники гаряче потисли новому товаришеві руку, а Мідл заприсягнувся їм на вірність і викинув геть з думок підступну дочку шерифа.