Робін Гуд

Розділ п'ятнадцятий ЯК РОБІН ГУДА ЛОВИВ ЧИНБАР АРТУР БЛЕНД

Не один день змарнувала в чеканні дочка шерифа, сподіваючись одержати хоч якусь звістку від балакучого мідника. Але так нічого й не дочекавшись, вона, нарешті, вирішила, що її посланець не зміг розшукати розбійника. Їй навіть на думку не спадало, що Мідл тепер живе в лісі і, насвистуючи бадьорі мелодії або розмовляючи з ченцем Туком, править леза мечів та загострює наконечники стріл для всієї ватаги Робіна.

Тим часом шерифова дочка згадала ще про одного чоловіка — ноттінгемського чинбаря на прізвище Артур Бленд, який уславився перемогами на багатьох турнірах. Він завоював чимало й стрілецьких призів, але особливо вправним був у рукопашній боротьбі та в паличнім двобої. Три роки поспіль Артур Бленд незмінно клав на землю усіх своїх супротивників, аж поки в одній найзапеклішій сутичці Ерік Лінкольн не зламав йому ребро. Проте й після цього він зберігав за собою славу непереможного бійця на палицях, і жоден сквайр Ноттінгемширського графства не наважувався, зупинити на дорозі хороброго Артура.

Так розповідається у старовинній пісні про цього богатиря.

«Ось хто мене не підведе!» — вирішила дочка шерифа і, покликавши до себе Аргура, намовила його спіймати Робін Гуда.

Доручення сподобалось Артуру. Його тішила думка, що тепер він зможе серед білого дня поганятися за королівськими оленями, а не скрадатиметься за ними при місячному сяйві. Королівському ж лісникові, якщо той його зустріне, він сміливо скаже: «Я прийшов сюди в королівських справах!»

— Чудово! — вигукнув він. — Хоч сьогодні я не матиму справи з дубовою корою та огидним запахом сирих шкур! Помилуюся чистим небом, подихаю свіжим повітрям, погуляю під вітерцем, що шелестить у гущавині лісу!

І чинбар весело подався виконувати своє доручення, хоч його значно більше цікавила не двонога дичина, а заповідні олені. Саме ця цікавість і змушувала лісників ні на мить не зводити з нього пильного ока, бо в домі Артура Бленда завжди було вдосталь м'яса, схожого на оленину, — більше, ніж дозволяв королівський закон. Що ж до розбійників, то славний чинбар не відчував до них ніякої ненависті. Навпаки, в душі він навіть заздрив їхньому вільному життю.

Та хоч Артур, йдучи до лісу, і не боявся зустрічі з молодцями Робіна, проте дочка шерифа все ж таки помилилась, обравши його знаряддям своєї помсти. Чому це так, ви незабаром дізнаєтесь.

Поклавши в торбу шмат хліба та пляшку вина, Артур перекинув через одне плече добрий лук, а через друге сагайдак зі стрілами і швидкою ходою пішов із міста. В руках у нього була товста й довга палиця, а на голові капелюх, пошитий із складеної втроє сириці[25]. Цей головний убір був такий міцний та твердий, що від нього відскакували мечі.

Артур марно не гаяв часу і, як тільки вступив з осяяної сонцем розпеченої дороги під прохолодну тінь лісу, одразу став обережно скрадатися, вишукуючи дичину.

Трапилось так, що цього ж самого ранку Робін Гуд послав Маленького Джона в сусіднє село купити зелений одяг для нових членів своєї ватаги. Зима була не за горами, і на цю справу виділили чималу частку грошей, привезених з королівського турніру. З таким самим дорученням трохи раніше ходив у Бернесдейль Вілл Пурпуровий, але, нічого не купивши, ледве сам виніс із. міста ноги. Тепер випало йти Маленькому Джону. Заради компанії Робін провів його до «Семи оленів», того самого трактиру, де він нещодавно так дотепно покепкував з мідника Мідла.

У трактирі друзі випили на щастя по кухлю свіжого прохолодного пива, і Маленький Джон вирушив у дорогу. Зачекавши, поки він зникне за поворотом, Робін неквапливо закрокував узліссям і раптом уздрів Артура Бленда. Чинбар обережно підкрадався до оленя, який самотньо пасся на галявинці.

«Клянуся раєм і пеклом, — подумки мовив Робін, — я бачу найзапеклішого браконьєра! І він ганяється за м'ясом, яке належить тільки нам та королю!»

Тут слід сказати, що Робін та його друзі, довгий час полюючи в королівських заповідниках, стали вважати себе законними співвласниками всієї дичини, яка водилася в довколишніх лісах.

«Е ні, — вирішив Робін, — треба поглянути, чим усе це скінчиться. Не буде дивиною, коли з'ясується, що під отією шапкою з коров'ячої шкіри ховається довершений негідник».

І він став перебігати від дерева до дерева, підкрадаючись до Артура з такою ж обережністю, з якою той підкрадався до оленя.

Так тривало доти, аж поки чинбар майже впритул наблизився до оленя й намірився розтягнути лук, щоб пустити своїй жертві під лопатку смертоносну стрілу. Але саме в цю мить Робін ненароком наступив на суху гіллячку, яка гучно хруснула під його ногою і примусила браконьєра обернутись.

Побачивши, що його викрито, Робін сміливо виступив з-за дерева і впевненою ходою пішов до незнайомця.

— Стій! — закричав він. — Опусти зброю! Що ти за один, коли наважуєшся з таким нахабством вештатися тут? Здається мені, дуже ти скидаєшся на злодія, що прийшов украсти королівського оленя.

— Це тебе не обходить, на кого я скидаюсь! — огризнувся Артур Бленд. — А хто такий ти, що насмілився так зі мною розмовляти?

— Зараз дізнаєшся! — мовив Робін. — Я сторож цього лісу! І королю відомо, що я охороняю тут його оленів. Отже, я мушу затримати тебе.

— А скажи, друже, у тебе є помічники? — спокійно запитав Артур. — Бо не народився ще той, хто міг би затримати мене сам один.

— Помічників у мене задосить, — відказав Робін. — Ось добрячий тисовий лук, а ось при боці гострий крицевий меч. Але для тебе, негіднику, вистачить і дубового дрючка. Зачекай трохи, і я з великим задоволенням виб'ю з твоєї макітри усе нахабство.

— Обережніше, друже! Гучними словами не вб'єш навіть миші, не кажучи вже про оленя, який встиг кудись забігти, поки ти тут репетував. Обирай собі зброю. Твій меч не страшніший для мене за соломинку, так само як і твій лук та стріли, бо ти звалишся від першого мого удару.

— Чи бачено таке нахабство! — гнівно вигукнув Робін. — Гаразд, я зараз навчу тебе пристойно поводитись!

Він миттю скинув пояс з мечем, пожбурив просто на землю свій лук і одним ривком видер з корінням молоде деревце, яке стояло поруч. Мисливським ножем Робін чисто обчухрав гілля.

— Починай, хлопче! — мовив Артур Бленд, коли Робін приготував собі зброю. — І чума мене забирай, якщо я не вичиню твою шкуру краще, ніж шкуру теляти на чоботи!

— Зажди, — відгукнувся Робін, — здається, мій дубець довший за твій. Давай їх зрівняємо, перш ніж ти спробуєш вичинити мою шкуру.

— А мені це байдуже, — відповів хоробрий Артур. — В мого дубця цілком достатня довжина, в чому ти дуже скоро переконаєшся. Вісім з половиною футів, ураз збиває з ніг бичка, — чинбар змахнув кийком, — сподіваюсь, те ж саме буде й з тобою.

Обидва поплювали на долоні, міцно взялися за кийки і стали повільно кружляти один навколо одного, шукаючи вразливого місця.

Трапилося так, що цього дня Маленькому Джону дуже пощастило. Дорогою до села він зустрів торговця, в якого завжди купував одяг, і сказав, що йому треба. Торговець охоче пообіцяв привезти все замовлене в ліс на початку наступного місяця. Виконавши доручення Робіна, Маленький Джон з радістю повернувся під прохолодний захисток лісу і швидко попрямував тією стежкою, по якій щойно проходив Робін Гуд.

Раптом розбійник почув сердиті голоси. Один із них, поза всяким сумнівом, належав його отаманові.

— Слово честі, — пробурмотів Маленький Джон, — це, мабуть, Робін сперечається з кимось із королівських людей! Варто поглянути, як вони лоскотатимуть один одному ребра.

І він, ховаючись за деревами, обережно підкрався до галявинки, де Робін і чинбар кружляли з палицями в руках, сердито зиркаючи один на одного очима, мов два розлючені пси.

— Ха! Цікава картинка! — знову пробурмотів Джон, який понад усе на світі полюбляв паличні двобої і вважався в лісі чемпіоном з цього виду боротьби.

Він тихенько заліз під густий кущ, як тоді, коли Робін нахвалявся провчити Вілла Пурпурового, і, сміючись від задоволення та ляскаючи себе по стегнах, приготувався до захоплюючого видовища.

А видовище і справді було цікаве. Джон то душився од сміху, то затамовував подих, стежачи, як двоє сильних чоловіків орудують кийками, довшими за зріст людини і товстими, як їхні руки. Вони то зближались, то відступали, але ніхто з них ще не завдав першого удару.

Нарешті Робін перший зробив блискавичний випад. Бах! Його дрючок з такою силою опустився на голову супротивника, що в того з-під капелюха заюшила кров. Однак Артур ніби не відчув цього і негайно відповів ще дошкульнішим ударом. Бійка почалась. Удари сипалися зливою, хоч мало з них досягало мети, бо ще в повітрі вони натикалися на контрудари. Довкола розлягалися гучні звуки, схожі на барабанний бій, а дубова кора сипалась густіше, ніж у чинбарні Артура.

Так вони тупцювали й тупцювали, вдавлюючись підошвами в ґрунт, щоб не послизнутись, і землю під ними наче зорала пара роботящих волів. Не менше години палиці мелькали в руках, мов ціпи над снопами, і чим далі, тим дужче обидва звитяжці дивувалися вправності один одного. А Маленький Джон під захистом куща ледь стримувався, щоб голосно не виявити своє щире захоплення.

Нарешті Робіну пощастило завдати супротивникові такого удару по голові, який напевне б звалив бугая. Але капелюх Артура з потрійного шару сириці врятував свого господаря: палиця тільки ковзнула по ньому, і чинбар відбувся лише хвилинним запамороченням. Спершу він таки поточився назад, але встояв на ногах. Робін, готовий завдати нового удару, зупинився та зробив це на своє лихо: його супротивник миттю отямився й так вдарив його по ребрах, що він упав і покотився по траві.

— Зупинись! Зупинись! — зібравши рештки сил, закричав Робін. — Зупинись, і я дозволю тобі вільно розгулювати в лісі!

— Цьому я завдячуватиму своєму дубцеві, а не тобі, — спокійно одказав Артур.

— Гаразд, гаразд, нехай буде й так. Але прошу, скажи, як тебе звати і хто ти такий. Я люблю знайомитися з хлопцями, які можуть так добре битись.

— Я чинбар, — відповів Артур Бленд, — і вже багато років працюю в Ноттінгемі. Якщо колись завітаєш до мене зі шкурами, я вичиню їх тобі безплатно.

— Не кажи про це, — скривившись від болю, мовив Робін. — Сьогодні ти добряче вичинив мою власну шкуру. Але в цьому лісі є й інші, і я б дуже хотів, щоб ти спробував зробити те ж саме з ними. Слово честі, ти не пошкодуєш, якщо кинеш своє ремесло і підеш зо мною. Це кажу тобі я, Робін Гуд!

— О, буду дуже радий! — вигукнув Артур, гаряче стискаючи Робінові руку. — Тільки от халепа — я зовсім забув, навіщо прийшов у Шервудський ліс! Мене послала сюди одна особа з шерифового дому, щоб зловити тебе!

— З цим вже приходив у ліс один мідник, а тепер він у нашій ватазі, — усміхнувшись, промовив Робін.

— Оце дійсно новий спосіб поповнювати ватагу! — вигукнув чинбар і голосно зареготав. — А не скажеш мені, Робін Гуде, де зараз Маленький Джон? Я дуже хотів би його побачити. Адже він мені доводиться родичем по матері.

— Я тут, Артуре! — почувся басистий голос, і Маленький Джон викотився з-під куща на густу шовковисту траву. На очах у нього виступили сльози; од сміху він так ослабнув, що навіть не міг звестися на рівні ноги.

Побачивши Маленького Джона, чинбар підскочив до нього і, допомігши йому підвестись, міцно обняв за шию. Обидва здоровані довго плескали один одного по спині, радіючи такій несподіваній, але бажаній зустрічі.

— Ну, брате! — мовив Маленький Джон, переборовши, нарешті, напади сміху. — Відколи народився, я ще не бачив такого удару. Ти пожбурив його, наче кеглю!

— І ти радієш, що він мене так уперіщив по ребрах? — ображено запитав Робін.

— Ні, що ти, отамане! — відповів Маленький Джон. — Але я оце вдруге спостерігаю за тобою в бою і не можу стримати свого захоплення. Слово честі, тобі нема чого соромитись, бо це ж сам Артур Бленд — чемпіон Ноттінгема! Супроти нього треба виставляти не менше двох-трьох чоловік.

— Так було, поки мені не зустрівся Ерік Лінкольн, — скромно мовив Артур, — але я знаю, як ти порахувався з ним на святковому ярмарку.

— Ні слова більше! — вигукнув Робін, миттю підводячись. — Я знаю тільки, що сьогодні зробив чудову справу, залучивши до ватаги неперевершеного бійця на палицях. А кілька синців та ґуль — невелика платня за такий скарб. Дозволь ще раз потиснути тобі руку, Артуре! А тепер ходімо за тим оленем, якого я тобі не дав уполювати.

— Завжди готовий! — відповів Артур. — Пішли, брате Джон. Нехай до біса ідуть діжки з дубильним розчином та смердючими коров'ячими шкурами! Мені також хочеться дихати свіжим повітрям, і я до самої смерті не розлучуся з вами!