Робін Гуд

Розділ двадцятий ЯК РЯТУВАЛИ ВІЛЛА СТЮТЛІ

Призначений день страти Вілла був напрочуд ясним і сонячним. Природа ніби навмисне виставляла напоказ свої чари, нехтуючи тією трагедією, яка незабаром мала розігратися в Ноттінгемі. Цього дня міські ворота лишилися зачиненими: шериф хотів покінчити з бранцем спокійно, без зайвого клопоту. У місто наказано було не пускати нікого з ранку до півдня, а на той час душа Вілла вже встигла б переселитися в інший світ.

Дізнавшися про все це, Робін ще вдосвіта розмістив своїх людей у лісі біля дороги, що вела до східної міської брами. Звідси краще було спостерігати за нею. Сам ватажок убрався в яскраво-червоний одяг, а його хлопці — в зелений. Зверху вони понатягали широченні плащі ченців, а під ними сховали важкі мечі, луки та сагайдаки з новенькими стрілами, добре загостреними мідником.

— Друзі, — сказав Робін Гуд, — ми сховаємося тут у засідці, а один із нас нехай піде на розвідку. Безглуздо штурмувати зачинену браму!

— Поглянь, отамане, — мовив Дебелий Вілл, — дорогою з міста сюди прямує якийсь паломник. Може, він розповість нам, які там новини і чи справді Віллу Стютлі загрожує смерть. Піду його розпитаюсь.

— Гаразд, іди, — погодився Робін.

Дебелий Вілл собі пішов, а ватага лишилася чекати в засідці. — Наблизившись до паломника, розбійник побачив, що то був тендітного вигляду юнак. Вілл шанобливо зняв перед ним капелюха й мовив:

— Даруйте, святий отче, чи не знаєте, які новини в Ноттінгемі? Чи правда, що сьогодні там мають стратити розбійника?

— Правда, — сумно відповів той, — гірка правда. Жахлива подія станеться сьогодні. Я сам бачив шибеницю біля замку шерифа. Опівдні там повісять Вілла Стютлі. Моє серце не витримає такого видовища, і я пішов звідти.

Дебелий Вілл не розпізнав, з ким розмовляє, бо паломник говорив приглушеним голосом, ховаючи обличчя під каптуром. Через плече юнак почепив довгий ціпок із хрестом на кінці, взув ноги у сандалі, як звичайнісінький чернець. Хоча Вілл помітив, що, як на чоловіка, ноги у паломника були надто малі й ніжні, дроте це не викликало в нього ніякої підозри.

— Хто ж сповідатиме нещасного, якщо ви втекли з міста? — з докором звернувся Вілл до святого чоловіка.

Запитання справило певне враження, і юнак обернувся так рвучко, що з голови в нього ледве не злетів каптур.

— Ти гадаєш, що це я мав сповідати його?

— О святий Петре і Пресвята Діво! А хто ж, коли не ви? Там, звісно, буде і єпископ, і всі його поплічники, але жоден з них не помолиться за душу бідолахи.

— Та я ж лише бідний пілігрим, — почав той нетвердо.

— Це байдуже, адже твої молитви не гірші за молитви інших, — заспокоїв його Вілл.

— Я неодмінно повернувся б, — сказав паломник. — Та боюся, що не зможу пробратися назад у місто. Ти ж, певно, знаєш, що всі ворота замкнено і в місто нікого не впускають, хоча вихід звідти вільний.

— Ходімо зі мною, — сказав Дебелий Вілл, — мій хазяїн подбає про те, щоб ти пройшов у місто.

Паломник ще більше загорнувся в мантію і пішов за Віллом до Робін Гуда. Там він розповів усе, що знав. Він сказав, що з цього боку в місто потрапити неможливо, бо брама ще з учорашнього дня перебуває під суворим наглядом. А ось з протилежного боку нападу не очікують.

Загін, що був у засідці, не барився і мерщій вирушив до західної брами. Там ватажок лісовиків послав Артура Бленда у розвідку, і той швидко дістався до сторожової вежі.

У мирний час рів перед муром водою не заливали, і розвідник невдовзі опинився під густою виноградною лозою, що гостинно простягла до нього свої цупкі віти аж з верхнього вікна вежі. Спритно підтягнувшись по лозинах, Артур проліз у вікно і зненацька напав на вартового ззаду, міцно стиснувши йому горло. Вартовий не встиг навіть зойкнути, як уже лежав зв'язаним долі. Хвилина — і Артур Бленд перебрався в його одяг, заволодівши ключами від воріт.

Ще хвилина — і ворота було відчинено, мости спущено. Загін прокрався в місто так тихо і несподівано, що ніхто й гадки не мав про його прихід. Такому успіхові сприяло й те, що засудженого саме в цей час вивели з в'язниці, і все населення міста разом із сторожею подалося на базарну площу, де мала відбутися страта.

Вілл Стютлі вийшов твердою ходою, хоча на обличчі його відбилася туга приреченого на смерть. Він з трепетом останньої надії подивився на всі боки, але друзів з ватаги не побачив. Хоча на більшості облич розбійник прочитав співчуття, проте він добре знав, що сподіватися на допомогу беззбройних людей марна річ.

Бранець ішов поміж рядами солдатів із зв'язаними за спиною руками. Шериф та єпископ набундючено й пихато їхали верхи слідом за процесією. Нахилившись до єпископа, шериф нахвалявся, що покаже цим бунтівникам, де раки зимують. Слово шерифа — закон! Чиновник не сумнівався, що ворота надійно охороняються, до того ж він тішив себе думкою, що розбійники не наважаться прийти до міста, навіть якщо б ворота було відчинено. І тепер, поглядаючи на добру сотню лучників та кіннотників, які рушили до місця страти, шериф задоволено усміхався.

Зрозумівши, що надії на порятунок немає, приречений на страту підійшов до шибениці і рішуче, твердим голосом звернувся до шерифа:

— Ваша світлість, — почав він, — зробіть мені перед смертю одну ласку. З нашої ватаги ще ніхто не вмирав на шибениці.

Та дарма. Шериф удав, ніби не чує останнього прохання в'язня. Він присягнувся, що Вілл загине ганебною смертю — умре на шибениці, а не від меча.

— На шибеницю його! — заволав шериф, подаючи знак катові.

В'язня штовхнули у візок. У ньому його мали приставити до шибениці і там накинути зашморг на шию. Коли мотузка надійно охопить шию, візок рушить з місця, ї нещасний полине, в інший світ.

Але візок не встиг доїхати до шибениці. З натовпу вийшов паломник і мовив:

— Ваша світлість, дозвольте мені висповідати цю грішну душу, перш ніж вона переселиться у царство небесне.

— Ні! — гримнув на нього шериф. — Нехай помирає собачою смертю!

— Тоді прокляття впаде на вашу голову, — твердо відказав паломник і звернувся до єпископа. — А ви, ваша світлість, хіба ви можете залишитися байдужим до такого блюзнірства?

Єпископ завагався: йому, так само як і шерифу, не хотілося зволікати зі стратою, але люди довкола загули і захвилювались. Тому він шепнув кілька слів шерифу, і той сердито кивнув паломникові, процідивши крізь зуби:

— Починай, святий чоловіче, та дивись не барися! — потім поважний урядовець звелів солдатам: — Не спускайте його з очей! Можливо, він у змові з тими клятими розбійниками!

Паломник робив свою справу, не звертаючи уваги на слова шерифа. Він скоромовкою почав нашіптувати якусь молитву.

Раптом серед натовпу прокотилася хвиля нового збудження. Хтось наближався до шибениці, протискуючись крізь гурт міщан та солдатів.

— Слухай-но, Вілл! — вигукнув знайомий голос мірошниченка Мача. — Хіба ж можна вмирати, не попрощавшися з друзями!

Паломник, зачувши ці слова, враз поступився. Але шериф теж не забув цього голосу.

— Ловіть його! — зарепетував він. — Це такий самий розбійник! Він уже раз обікрав мене, забравши мій срібний посуд. Сама доля послала нам сьогодні незвичайне видовище — аж двох негідників на шибениці.

— Не треба так гарячкувати, добродію, — осадив його Мач. — Спершу доведеться спіймати, а потім — вішати. А то мені зараз закортіло позичити у вас нашого давнього друга.

Промовивши це, Мач гострим мисливським ножем розрізав вузли, що стягували руки в'язня, і Стютлі легко зіскочив з візка.

— Зрада! — заверещав шериф, посинівши від люті. — Ловіть розбійників!

Він шалено пришпорив коня і кинувся вперед. Звівшись на стременах, шериф щосили замахнувся мечем над головою Мача. Проте його колишній кухар спритно сковзнув під шерифового коня і виринув по другий його бік, а гостра зброя зі свистом розсікла повітря, навіть не зачепивши звитяжного лісовика.

— Ви схибили, сер! — вигукнув Мач. — Мабуть, доведеться позичити у вас ще й меча для мого друга.

І він вправно вихопив зброю з рук шерифа.

— Тримай, Стютлі! — крикнув колишній кухар товаришеві. — Шериф позичає тобі свого власного меча. Ставай спиною до мене, і ми розтлумачимо цим жевжикам, почому ківш лиха.

Тим часом солдати, отямившись після хвилинної розгубленості, пішли в наступ. Та лісовики теж не гаяли часу. Одразу пролунали гучні звуки ріжка — звуки, що завжди проймали страхом солдатів шерифа і разом з тим скликали до гурту розбійників. Робін та його хлопці, поскидавши одяг ченців, сміливо кинулися вперед:

— Локслі! Локслі! Перемога! Порятунок!

За хвилину почався запеклий бій. Солдатів шерифа знов охопила паніка, проте бились вони завзято. Шаленіючи, напосідали вони на щойно вирвану з їх рук жертву, на Мача, на паломника. Лісовикам ледве вдалося шаленим натиском прорвати кільце оточення і пробитися на допомогу товаришам. Відбувалося щось неймовірне. Ранам та синцям уже не було ліку. В цій бійці не залишилося байдужих. Більшість міщан, що давненько вже ненавиділи шерифа і співчували Робін Гуду, прийшли на допомогу лісовикам. І ця допомога була як ніколи потрібною.

Надто важко було Робіну пробитися крізь натовп до шибениці, але він зробив це вчасно: двоє солдатів, видершися зі списами на візок, збиралися напасти звідти на паломника та Вілла Стютлі.

Сильним ударом меча Робін вибив списа з рук одного з нападників, а другому влучною стрілою пробив горло.

— Хай щастить тобі, отамане! — схвильовано й радісно вигукнув Вілл Стютлі. — Не сподівався вже зустрітися з тобою.

— Перемога! — заволала в один голос ватага, і солдати шерифа, ледь живі від жаху, стали відступати. Проте це ще не була перемога, бо вони в повному порядку відступали до східних воріт, заманюючи туди сміливців, щоб потім оточити їх з усіх боків. Проте і тут вони прорахувались. Намір лісовиків був зовсім інший. Вони лише вдали, що підуть крізь найближчі ворота, і цим спантеличили солдатів. Самі ж несподівано повернули до західних воріт, що й досі перебували в руках Артура Бленда.

Такий маневр лісовиків був незрозумілий, і люди шерифа раділи, як діти, гадаючи, що цього разу їм таки пощастило загнати ворога в пастку. Солдати кинулися було слідом, але лісовики миттю зникли за ворітьми і під прикриттям Артура Бленда перейшли міст.

На п'яти розбійникам насідали шерифові солдати. Артур Бленд не встиг навіть зачинити браму і розвести мости. Зробивши свою справу, він кинув ключі і приєднався до товаришів. Вибравшися з міста, ватага подалась до лісу. До їхнього сховища було ще далеченько, але сміливці трималися мужньо. Час від часу вони оберталися і зливою стріл стримували переслідувачів.

Стютлі, щойно врятований від ганебної смерті, бився за двох. Паломник також був тут, але не брав участі в борні, а тільки тулився до Робін Гуда та бурмотів собі щось, ніби молився.

У ту саму мить, коли Робін приклав до рота свого ріжка, щоб просурмити збір, ворожа стріла пробила йому руку. Паломник зойкнув і кинувся до отамана.

Шериф, що був неподалік, теж помітив, що Робін Гуда поранено, і аж скрикнув від радощів.

— Тепер ти не скоро стрілятимеш, розбійнику! — вигукнув він.

— Стережися, друже! — почувсь у відповідь голос Робіна, який, перемагаючи біль, ладнав стрілу. — Я приберіг ще одну для тебе. Ось маєш!

З цими словами він пустив у шерифа свою несхибну стрілу. Смертельно переляканий шериф упав ниць, але не досить швидко. Стріла зрізала пасмо волосся на його маківці, зачепивши шкіру на голові, і, якби пройшла трохи нижче, то, певне, спровадила б його на той світ. Падіння шерифа на якусь мить розладнало лави переслідувачів, і Робіну та його товаришам вдалось відірватися від них.

Паломник, — весь тремтячи, витяг носовичок, щоб перев'язати рану Робіна, та ватажок, побачивши його тендітну ручку, здригнувся і, рвучко обернувшись, зірвав з юнака каптур.

— Маріан! — вигукнув він. — Ти тут!

Це справді була Маріан. І саме вона в подобі паломника допомогла врятувати Вілла. Дівчина, що мужньо трималася в найскрут-ніші хвилини бою, зараз схилила голову, ніби в чомусь завинила.

— Я не могла інакше, Робе, — сказала вона просто. — Я знала, що ти не пустив би мене.

Їхню розмову перервав Вілл Стютлі.

— Боже милосердний, ми в пастці! — вигукнув він, показуючи на вершину гори, куди вони всі поспішали. Там із-за похмурих мурів замку з галасом висипав цілий загін воїнів, озброєних списами та сокирами. Зраділий шериф одразу поновив переслідування.

— О Боже! — вигукнула Маріан. — Ми загинули!

— Тримайся, серденько! — втішав дівчину Робін, міцніше пригортаючи її до себе. Але і в нього стислося серце, коли він озирнувся навколо, шукаючи виходу з цього скрутного становища.

І що ж то побачали його очі? На чолі загону, який рухався їм назустріч, був сер Річард Лі. Він посміхався і енергійно махав рукою.

— Гуд! Гуд! — вигукував Річард Лі. — Тримайся! Ми йдемо на підмогу!

Чи можуть бути більш хвилюючі видовища або звуки, солодші за ці? З криками радості кинулися лісовики назустріч своїм визволителям, і незабаром вся ватага знайшла захисток за мурами замку. Міст заскреготав і звівся, брязкаючи ланцюгами. Мить — і величезна брама зачинилася перед самим носом шерифа. Обличчя цього служаки закону перекосилося від люті, а очі налилися кров'ю.