Сіль для моря, або Білий Кит

Розділ XII. Шквальний вітер

— Слухай, це вже четверте! — Маринка вибила з рук сестри тістечко, і воно приземлилося прямо на сніжно-білу скатертину.

— І що? — з викликом відповіла близнючка. Темне волосся вона заплела у два кренделики з боків і тепер виглядала, наче героїня японського мультфільму.

— А нічого! — Марина тицьнула вказівним пальцем у лоб сестрі. — Не хмур брови, зморшки з’являться! Що — теж жирною хочеш бути?

— Ні! — похитала Юля головою.

— То терпи. Не можна нам, розумієш? На маму подивися, хочеш розтовстіти, як вона?

— Ні, — похитала головою дівчина.

Мама близнят працювала кондитером, тому вдома холодильник завжди заповнювався всілякими смаколиками. Валерія Олександрівна і сама була схожа на пишне тістечко з кремом.

Юля зітхнула. Сестрі легко: зовсім байдужа до солодкого, а ось їй непереливки — відмовитися від солодкого розмаїття вона ніяк не могла.

— А з руками в тебе що? Подряпини якісь, нігті обкусані — страх!

— Не люблю я твої манікюри! — огризнулася Юля.

— А треба! — Сестра поставила руки в боки. — Не вмієш — навчимо, не хочеш — змусимо. Ну, чого ти? Зроблю я тобі щось класне, не переживай! Треба було просто одразу попросити, а не ходити, як казна-що!

— Треба було, — похилила Юля голову. Із сестрою важко було не погодитись. Якщо для всіх вони були однаково рівні, то насправді Маринка головувала. Старша на шість хвилин, сестра була справжнім тираном. Тільки вона вирішувала, що обидві робитимуть, який одяг купуватимуть і навіть яку музи­ку слухатимуть. Не послухатись — означало підписати собі вирок. У дитинстві Маринка просто тягала Юлю за волосся, щипала й копала, поки сестра не приставала на її умови. Вже дорослішою — тиснула авторитетом. Юля переконувала себе, що робить усе так, як хоче сестра, через силу звички і щоб Маринка не ображалася, але в глибині душі розуміла, що вже давно не питала в себе, чого вона сама хоче.

— Ну все, йди вмийся, вся в кремі, замазура, — захихотіла Маринка, витягаючи телефон у яскраво-блакитному чохлі. Пальці швидко пурхали, ледь торкаючись екрана. — І думай відразу, що вдягнеш. Я твою блакитну сукню візьму, чуєш?

Юля зайшла до ванної і замкнула двері на засувку. Добре, що є місце, де можна побути наодинці із собою. Відкрутила кран на повну, щоб шумів, і на додачу — включила на телефоні музику.

— Востаннє. Це — востаннє, — пообіцяла собі. Опустилася на коліна, трохи зігнулася і вставила пальці в рот. Хвиля звично підкотилася до горла. На очах заблищали сльози. Як же їй було шкода себе і свого життя. За що це їй? Щоразу наїдатися до болю в шлунку, не відчувати смаку їжі, головне — щоб побільше, і знову бігти до туалету. Відраза до себе, коли в дзеркалі от-от з’явиться жирний монстр. І щоразу обіцяти собі, що цього більше не буде? Скільки вона ще витримає? Врешті шлунок перестало зводити спазмами, дівчина підвелася, хлюпнула в обличчя холодною водою. Чистила зуби, поки не зник бридкий кисло-гіркий присмак, і втерлася рушником. Юля вийшла з ванної й зупинилася біля столу.

— Чого так довго? — Маринка сиділа, так само втупившись у телефон. Вона підвела голову і невдоволено примружилась, уважно розглядаючи сестру. — В тебе обличчя червоне. Запухло, чи мені здається? Може, алергія?

Юлі захотілося сховатися від чіпкого погляду сестри. Але не можна було. Вона витиснула із себе ніякову усмішку.

— Чекай! — Маринка ляснула себе по коліну. — Ти що — ревіла?

— Та ні, — знизала плечима Юля. — Просто вода гаряча.

— А-а, тоді добре, — усміхнулася Маринка. Вона відчувала відповідальність за свою недолугу сестру. Це ж треба бути такою аморфною. Як амеба! Все їй треба пояснювати й розжовувати по сто разів. Що б вона без неї робила? — А то я вже подумала було… Неважливо! Зараз я із Сашком домовлюся і підемо гуляти. — Дівчина знайшла у списку контактів номер рудого і з усмішкою стала розглядати фотографію. Зараз вона напише йому…

— Марин, тобі не набридло? — Голос сестри звучав тихо. Юля дивувалася своїй сміливості. Вони ще ніколи не розмовляли про Сашка. Це було табу.

— Набридло — що? — розсіяно перепитала Маринка. Вона саме обирала, який смайлик додати в кінці: поцілуночок чи краще підморгування?

— Ти ж знаєш, тобі з ним нічого не світить, — обережно почала сестра.

Маринка схопилася:

— Ти нічого не знаєш! Повчати мене надумала? — звела вона брови. Її тиха аморфна Юля надумала бунтувати? Оце вже новина!

— Сашко несерйозний. — Дівчина не відводила погляду. — Він бачить, що тобі не байдужий. Грає твоїми почуттями і більше нічого.

— Та що ти розумієш? — Очі сестри підступно заблищали. Юля казала те, про що вона й сама знала. Сашко справді тільки жартував і сміявся, жодного разу навіть не провів додому. Навіть тоді, коли здавалося, що він от-от зробить перший крок, — відступав на два назад. Рудий не давав до себе підступитися, але вона все одно вірила, що зможе привернути його до себе. Він їй подобався з першого класу: дотепний, яскравий, веселий, завжди в центрі уваги. Хотілося весь час просто бути поруч із ним. Коли симпатія переросла в кохання? Перше, справжнє… Його компанії було замало, хотілося прогулянок удвох, щирої розмови на березі моря. Тридив, захід сонця — романтика. От чого йому бракувало? Вона ж не страшна. Тільки поклич… Йому точно не було зовсім байдуже. Принаймні ця думка давала бодай якусь надію. Повинна бути причина. Нерішучість чи щось іще… І Юля це мала знати! Навіщо було казати вголос? Хотіла зробити боляче? Їй? За що? Але замість того, щоб сказати це, дівчина випалила:

— Хіба ти кохала коли-небудь?

— Ні, але я… — Юля вже пошкодувала, що зачепила болючу тему.

— Отож і мовчи, — крізь зуби видихнула Маринка. — А я зроблю все, щоб бути з ним. Ясно? І взагалі, ти моя сестра, ти повинна мене підтримувати. Ти зі мною, чи як?

— З тобою, — кивнула Юля. — Вибач, я не хотіла…

— Ну, все, проїхали, не кисни. — Настрій у Маринки змінювався миттєво. Вона вже усміхалася, а подумки уявляла прогулянку із Сашком. — Зараз вийдемо, провітримося, все ж класно!

— Класно, — луною повторила сестра й усміхнулася. У неї це виходило вже майже природно.

Близнючки переодягнулися й вийшли з дому. Від розпеченого повітря тонка тканина суконок миттю прилипла до шкіри. Голова стала важка, а в горлі утворилася пустеля. В обідню спеку під сонцем гуляли тільки самогубці. Добре, що Дан жив у сусідньому будинку — дорогу перейти. Дівчата пропустили повз себе родину відпочивальників із яскраво-жовтим надувним човном і розуміюче перезирнулися: море не рятувало, досмажуючи тіла до стану ракоподібних. Недарма власники магазинів отримували шалений прибуток на засобах після засмаги, ну і на кефірі зі сметаною, бо засобів на всіх завжди бракувало. Двійнята зайшли через хвіртку, замкнувши її за собою. Двері до хати були відчинені.

— Є тут хто живий? — Маринка зайшла до середини й кивнула головою сестрі. В коридорі панувала рятівна прохолода — кондиціонер працював на повну потужність.

— Заходьте! — вигукнув Данило із середини будинку.

Дівчата пройшли до кімнати, де вже сидів Сашко в білій майці і яскраво-помаранчевих шортах.

— О, привіт, дівчата! — Рудий навіть не повернув голови. Він сидів, втупившись в екран телевізора, стискаючи в руках джойстик. На екрані билися монстри, вкриті слизом і шпичаками. Удари та крики приглушала гучна музика з колонок. Дан відбивав такт ногою, сидячи за комп’ютером.

— Ось тобі! І ще! І ще! Ху-у-ух, виграв! — Хлопець відсалютував телевізору джойстиком і обернувся. — Ну що, як справи?

— Та нормально. На вулиці справжнє пекло, а у вас тут такий оазис, м-м-м. — Маринка миттю забула про спрагу і спеку і світилася від щастя. Вона підійшла до рудого і грайливо запропонувала:

— Може, мене грати навчиш?

— Нє, — ліниво відповів Сашко, вимикаючи гру. Від телевізора вже боліли очі. — Це не бабська гра. Скажи, Даніссімо?

— Ага, Марин, тобі там нічого робити, — розсміявся друг, не відриваючись від екрана монітора. Він був без футболки, лише в подертих на колінах джинсах. Його пальці швидко стукотіли по клавіатурі.

— Дуже мені воно треба! — Дівчина стиснула кулаки, але одразу розтиснула їх, весело усміхаючись. Вона підійшла до комп’ютера й поклала руку на спинку стільця, за яким сидів хлопець. — Дане, а ти що робиш?

— Та ось, нашій жирній відос вантажив. Прикольно вий­шло! Дивись, я ефектів додав і музон епічний наклав. — Він розгорнув відео на весь екран.

— Круто! — захоплено кивнула Маринка. Лізу, яка плазувала в багні, їй було аніскілечки не шкода. Дурепа й боягузка, вона заслуговувала на те, щоб із неї сміялися.

— Шкода, у неї друзі приховані. Цікаво все-таки, хто відос побачив. — Дан розглядав приховану сторінку. — О, а це що таке? Вона мене заблокувала! Ну коза!

— Дай мені! — Сашко підхопився з дивана й посунув друга вбік. Він швидко зайшов у мережу під власним паролем і запитав. — Як там її тепер?

— Лілі, — зареготав Дан.

— Як ти її завжди знаходиш? — рудий звів догори брови.

— По айпішці[7], — гордо скинув підборіддя хлопець. — У брата на компі знайшов програмку: вона вираховує, хто звідки сидить. Я забиваю її айпі, і мені вона одразу показує її профіль у мережі.

— Ну ти даєш! — Сашко стукав по клавішах. — Так, є така. Ага, мене теж блоканула. Ну блі-і-ін… І що тепер? Такий прикол нам обламала, зараза!

До розчарованого хлопця підійшла Маринка. Вона поклала руку йому на плечі і зробила кілька масажних рухів, промовивши лагідним тоном:

— Ну… Сторінку і зламати можна…

Рудий підскочив на стільці:

— Та ти геній, Маринко! Це круто! Я тут бачив одну групу, вони якраз цим займаються. Напишу ім. Злазь! — він зіштовх­нув геть зі стільця Дана й став швидко їм строчити на клавіатурі.

— Чуєш, а ти чого така бліда? — Підійшов до Юлі Дан. — Може, голодна? У нас там печиво є. Мама прислала цілу купу. Італійське, шоколадне! Хочеш? Ти не стидайся, кажи, я хлопець щедрий! — він широко усміхнувся.

— Та все з нею добре, — відмахнулася Маринка. Зайва увага до близнючки дратувала її. Ще зараз і Сашко долучиться. Вона обернулася до сестри із запитальним поглядом.

— Так, усе добре, — Юля кивнула близнючці, усміхнулася й підійшла до хлопців. У животі сильно крутило, а в горлі пекло. Від голоду починала боліти голова. Від думки про печиво вона ледь не втратила свідомість. Вона ніби наяву відчула смак шоколаду на язику й солодкий запах. Дівчина присіла на сусідній стілець. Як же вона себе ненавиділа! Нікчема! Нічим не краща за жирну!

— Юлько, ближче сідай! — Марина махнула їй рукою і знову обернулась до монітора. Так вона могла стояти поруч із Сашком. Від цього в неї порожевіли щоки й блищали очі. Нехай би це тривало якомога довше!

Близнючка кивнула. Бути поруч, бути такою ж веселою, вдавати, що все чудово. Стиснути зуби й усміхатися. Ну ж бо, візьми себе в руки й продовжуй гру у своє чудове цу­керно-зефірне життя. Дан саме приніс печиво і трусив ­перед нею відкритою пачкою. Дівчина видихнула й похитала головою:

— Печива не хочу! Давай краще подивимося, хто там нашій жирній пише?

— Давай! — реготнув Дан, і підлітки стовпилися перед екраном монітора. Раптово у хлопця задзвонив телефон. Він витягнув його зі штанів, швидко подивився на екран й вилаявся крізь зуби:

— Зараз прийду, без мене не дивитися!

Хлопець вийшов з кімнати. Притулився до стінки і натиснув кнопку прийому виклику.

— Так, мамо. Ну чого ти верещиш? Беру я трубку! Все нормально! Звідки я знаю, де він?! Все, давай. — Хлопець натиснув відбій й вдарився головою об стіну. Стосунки з мамою не складалися. До нього весь час були якісь претензії, вічний номер два біля свого старшого брата, який тільки прикидався класним хлопцем. Ніхто не знав, що у своїй компанії Юрко давно підсів на наркотики і грає слухняного сина тільки щоб мама не перекрила потік грошей. Батько помер від серцевого нападу, ще коли вони були малими. І зараз нікому було сказати брату: годі. Мама ні про що не здогадувалася. Поїхала до Італії на заробітки, залишивши їх один на одного і справно висилала передачі. Данило стиснув кулаки. Хоч би як він намагався перевершити чи бодай дотягнутися до Юрка, йому це не вдавалося. Та хіба це мало значення? Головне, що тут він не сам — є Сашко, дівчата. Вони — не зрадять. І він завжди буде з ними. В цьому ж сенс справжньої дружби?

— Усе нормально, — повторив собі Данило й, начепивши чергову усмішку, зайшов до кімнати. — Ну що тут у вас?

— Та нічого, — відмахнувся Сашко. — Зламують. Треба трохи почекати. Може, в пляшечку зіграємо? — підморгнув він Маринці, яка накручувала кучер на палець.

— Ще чого! — Гордо гмикнула вона, але всередині все перевернулося.

— Ну, Мари-и-инко, — жалібно попросив рудий. Він поліз до свого наплічника, що висів на стільчику, і витягнув пляшку вина, похитавши нею у повітрі. — Дивися, що в мене є!

— Ого, нічого собі! Дорогезне! — вигукнув Дан, впізнаючи відому назву. — Де ти взяв?

— У батька з серванта. Це його улюблене. Остання пляшка, між іншим! — Сашко з любов’ю погладив етикетку. — Тільки сьогодні і тільки для вас!

— А тобі нічого за це не буде? — обережно спитала Юля.

— А коли мені щось було? — весело відмахнувся хлопець. — Я за штопором!

Він вийшов на кухню і з гуркотом відсунув шафку з приборами. Перед очима чомусь стояло сумне батькове обличчя. В нього завжди було таке обличчя, і хоч би що він робив, воно ніколи не змінювалося. Відтоді, як мама… Рудий чортихнувся. Штопор, замість того щоб увійти в корок, роздер йому палець. На білу плитку впала перша крапля крові. Хлопець криво усміхнувся, запихаючи палець до рота. Що батько йому може зробити? Нічого! Що б він не втнув — усе завжди завершується нічим. Колишнього батька не повернути…

— Ну де ти там застряг? — До кухні зайшов Дан і побачив, що Сашко застиг із пляшкою в руках. — Давай я!

Він із легкістю висмикнув корок і розлив вино по келихах. Ледь втримався, щоб не розбити хоча б один — це ж мама прислала новий сервіз тиждень тому. Усе для Юрка.

Дан відніс вино до кімнати, а сам повернувся за пляшкою і заштовхнув корок назад.

— Ну, йдемо?

— Йдемо, — Сашко наче прокинувся й підморгнув: — Сьогодні буде гаряче?

— Ага, — реготнув Дан, пропускаючи рудого поперед себе.

— Ну, що перше: вип’ємо чи зіграємо? — Він усівся на килим і поклав перед собою пляшку. — Юлько, давай сюди! Вип’єш?

— Давай трохи пізніше… — Дівчина слухняно опустилась поруч. Не мало жодного значення, що робити. Пляшка, злам сторінки — все що завгодно!

— Маринко? — Дан подивився на близнючку, що склала руки на грудях.

— Ти не знаєш, від чого відмовляєшся! — Рудий узяв келих і одним хилом ковтнув половину. — Нам буде дуже весело, — майже промуркотів.

— Ну гаразд, переконав, — кивнула Маринка, сідаючи навпроти сестри. — Тільки руки не розпускати!

— Та ти що? — удавано здивувався Сашко. — Я джентльмен! Ну що, хто перший? Давайте я?

Він крутнув пляшку, і вона зупинилася навпроти Юлі.

— Перший раз у щічку, — урочисто оголосив хлопець, цілуючи чорнявку.

Маринка гмикнула та розсміялась:

— Ой, ну як діти!

Серце стиснулося. В голові у дівчини дзвеніла тільки одна думка: терпи, терпи, терпи! Все буде добре! Адже їй теж має пощастити!

Юлина пляшка як на зло знову зупинилася на Сашкові. Він підставив губи, і близнючка слухняно доторкнулася до них. Хлопець крутнув пляшку, і знову — Юля.

— Слухай, це доля! — засміявся Дан, штовхаючи в бік друга.

— Та місцями просто треба помінятися. Набридло, одне й те саме, — гмикнула Маринка й відвернулася. Дивитися на те, як Сашко цілує сестру, було несила.

— Ну, тепер все по-дорослому, Юльцю, — Сашко сито усміхнувся й потягнувся до дівчини. — А ви — рахуйте до десяти!

— Раз, два, три…

Маринка стиснулася. Слова в голові віддавали гучним дзвоном. Ні, вона не може, не може на це дивитися! Близнючка схопилася, збираючись розняти парочку, коли в ком­п’ютері щось противно запищало. Сашко з розчаруванням відхилився й підвівся:

— Ну, пізніше продовжимо.

Червона як рак Юля кивнула й теж підвелася. Маринка схопила її за руку, боляче впиваючись нігтями у шкіру, і з притиском просичала просто у вухо:

— Не могла від нього відклеїтися? Я тобі цього ніколи не пробачу, чула? Ніколи!

— Так, що тут у нас? — Рудий сів за комп’ютер і активно заклацав мишкою. — Дивіться, їй навіть хтось пише. Правда, тільки один, і нік у нього тупий, — жартівливо почав хлопець, та раптом затнувся. Перед очима пролітали дивні фрази, вирвані з контексту.

«Кити викидаються, берег, вирішила, піду з тобою, сіллю для моря, народитися заново, скелі, вибрати, смерть».

— Слухайте, так вона що, цей… Зовсім здуріла? Зібралася накласти на себе руки? — Сашко ошелешено дивився в монітор. Перед очима у хлопця з’явилося вікно. Стулки розчиняються, в отворі з’являється худенька постать у білому. Білі фіранки розвіваються під вітром. Фігурка робить крок. А він не встигає нічого сказати, він не може навіть кричати. Мама, мама, мама… Його губи розпливлися в некрасивій гримасі. Мама, мама, мама… Він підняв божевільний погляд і наштовхнувся на Маринку. Хлопець простягнув руку до дівчини, але вона раптом сахнулася від нього. Сашко чортихнувся. Близнючка весь час нагадувала йому маму. Ті самі очі, той самий сміх — це тому він весь час себе стримував. Якщо він відкриється Марині, а вона теж його покине… Хлопець похитав головою, відганяючи страшні думки. Не можна! Не можна! Заспокойся і думай, заспокойся!

Юля опустилася на підлогу й почала розгойдуватися ­сюди-туди.

— Це ми, ми її довели! Це ми винні! Нас посадять!

— Чуєш, заспокойся! — Сашків голос тремтів. Перед очима все ще була мама. Вона дізналася, що батько зраджував їй, але навіть тоді не плакала. Вона просто зробила крок у вікно. І він не зупинив її. Просто не зміг. Правда? Він не винен. Він просто не зміг…

— Так, спокійно. Ніхто нічого не доведе! — Данило вхопив пляшку з вином і зробив три великі ковтки. — Ми її не чіпали.

— Не чіпали? — Юля вибухнула. Все, що мучило її всередині, вилилось назовні. Лізка, нехай дивачка і дурна, але, навіть попри їхні знущання, запропонувала води. А тепер помре ні за що? Вона цього точно не заслужила… — Ти справді так думаєш?

— Ну, ми трохи перестаралися… — Підняв руки вгору рудий. Йому вперше стало страшно. — Але не треба робити з цього трагедію. — Голос здавався йому ляльковим, несправжнім.

— У неї ж нікого немає, крім цього Кита, — прошепотіла Маринка. Перед очима стояла Ліза. Вона жодного разу навіть не намагалася захиститися. Може, цього і справді було занадто? Уся злість і ревнощі раптом видалися надуманими, несправжніми. У дівчини мороз пройшовся по шкірі. — Це тому її ніщо тут не тримає, — стиснула вона скроні. Їй стало шкода, до болю шкода цю дурну жирну, яка, виявляється, так схожа на неї.

Сашко вдарився чолом об стіл:

— Слухайте, ми можемо зараз видалити всю переписку, видалити її сторінку, і ніхто нічого не дізнається.

— Так, точно, — підскочив до нього Дан. — Немає переписки — немає доказів. Ніхто нічого не доведе.

— Дурні, Господи, які ж ви дурні! — бурмотіла Юля. — Вона ж померти хоче. По-справжньому! Дійшло? Я з цим не зможу жити.

— І що ти пропонуєш? — запитав рудий. Його руки трусилися, на чолі виступили краплі поту. Мама, мама, мама. Йому ж було всього чотири. Він же ж не зміг би, тоді він навіть не зрозумів, що сталося. А зараз… Що він може зробити зараз?

— Усе виправити… — прошепотіла Юля.

— Що ти там бурмочеш під ніс? — різко запитав Сашко.

— Ми можемо все виправити, — дівчина повторила голосніше. — Піти до неї, поговорити… Якщо не з нею, то з батьками, сказати дільничному… Ми повинні щось зробити!

— Думаєш, вона нас послухає?! — істерично розсміялася Маринка. — Знаєш, ми тут подумали: не треба тобі помирати, все буде добре? Ти хочеш, щоб ми їй щось таке сказали?

— Заспокойся. Нам усім треба заспокоїтися. — Сашко поклав їй руку на плече. Все раптом встало на свої місця. Зараз він міг допомогти, міг усе змінити. — Ми їй усе нормально пояснимо. А не схоче слухати — її проблеми. Нашої провини в цьому вже не буде.

— Дивіться, вона зробить це завтра. Завтра тридцять перше! Чорт, ми що — вночі до неї підемо?

— Ні, підстережемо біля будинку. Там написано — вона стрибати піде. У нас одні скелі, не помилимося. А зараз нам усім треба заспокоїтися й розійтися по хатах.

— Може, Максу подзвонити? — раптом запитала Юля. — Він міг би допомогти…

— Здуріла? — Дан підняв брови. — Він нас за відос приб’є! Його величність не розуміє жартів!

— Так і буде. Не треба його сюди вплутувати, — серйозно кинув рудий. — З якої почнемо вартувати?

— Давайте всю ніч?

— А батьки? — злякалася Юля.

— Скажемо, що влаштували ночівлю, — відмахнулася близнючка.

— Візьміть кави міцної, щоб не заснути, — Сашко знову відчував себе лідером. Він розправив плечі і схрестив руки на грудях. Цього разу він зробить усе правильно. — Вона від нас не втече!