Сіль для моря, або Білий Кит

Епілог

Після ночі, як завжди, настав ранок. О пів на сьому Ліза вже була на березі й милувалася хвилями. У заспаному небі світила бліда половинка срібно-білого місяця, так, наче його друга половина сховалася за хмарою. Море було приглушено блакитне із легким зеленим відтінком, горизонт — попелясто-блакитний, а трохи вище — пудрово-рожевий. Вологі камені видавалися важкими. Море ніби струшувало з хвиль залишки сну. Уривки сновидінь на очах перетворювалися на легку білу піну.

— Давно не бачилися, море!

Ліза вийшла на пірс і сіла на краєчку, гойдаючи ногами. Дошки пірса були мокрі, просочені сіллю й вологою, вони довго сохнули. За пірсом море було спокійне, злегка вкрите брижами. Дівчина сонячно усміхалася — вона почувалася вільною. Ще вночі Ліза видалила профіль у соцмережі. Це було найважче і водночас найлегше рішення. Вона ще півгодини істерично сміялася з того, що все найважливіше у світі можна вирішити одним рухом. Однією кнопочкою запустити ракети, одним словом дати надію чи розтоптати почуття. І за цим одним рухом може стояти півжиття або й навіть ціле. Для неї все розділилось на «до» та «після». «До» — стало досвідом. «Після» — стало життям.

Кит виявився фальшивкою. А всі почуття до нього — несправжніми, віртуальними. Боже, яка ж дурна вона була! Вирішила, що він — її доля, тоді як поруч було справжнє щастя. Макс… Думка про однокласника змусила дівчину здригнутися — лоскітливе відчуття метеликів у животі повернулося. Але зараз воно було справжнє — Макс був живий і реальний. А ще реальнішим був їхній поцілунок. Такий, про який вона мріяла, чи навіть кращий!

— Краще бути живим, ніж в онлайні, — сказала Ліза морю.

— Краш-ш-че, — згідно кивнуло хвилями море.

Минулі кілька місяців видалися важкими. Над Китом розпочалося слідство. Потім були поїздки в сусіднє місто, відділок, слідчий Симоненко, заяви і бліде обличчя тата, який був ладен розірвати зовнішньо спокійного підозрюваного голими руками. Навіть коли з’ясувалося, що Білий Кит — це Дмитро Рикун, батько трагічно померлої Лізиної однокласниці, його все одно ніхто не жалів. А він сам наче геть відсторонився від світу — поводився апатично й не реагував ні на умовляння адвоката, ні на погрози слідчого. А потім поліція дісталася до його комп’ютера, де було виявлено страшне листування з іншими підлітками й солідна тека з відеозаписами останніх хвилин життя тих, хто наклав на себе руки, і тут усе закрутилося.

Отже, це був не перший випадок. У соцмережах розгулялася страшна пошесть двадцять першого сторіччя. «Сині кити» — групи смерті, віртуальні спільноти для тих, хто прагнув самогубства. Головували в таких групах так звані куратори й роздавали підліткам чіткі завдання, останнім із яких було заподіяти собі смерть. Справа набула широкого розголосу. Батьки боялися за своїх дітей. Наступною жертвою міг стати будь-який замкнутий чи сором’язливий підліток. У кіберполіції з’явилося чимало роботи. Через профілі в соцмережах вираховувалися IP-адреси, з яких надходили завдання, а за ними, через провайдера, — домашні адреси та прізвища потенційних підозрюваних. Потім — візит додому і протокол обшуку. Кураторами були і чоловіки, і жінки. Більшість людей зізнавалася у скоє­ному. У ході обшуку в підозрюваних вилучали всю техніку, на якій зберігалася інформація, а в листуваннях із їхніх особистих профілів були зафіксовані надто чіткі заклики до самогубства. Під час допитів з’ясувалося, що своїх жертв куратори обирали за методом спаму: повідомлення з пропозицією почати гру надсилалися відразу ста користувачам, із яких бодай п’ятеро зацікавлювалися. Потер­пілими найчастіше були підлітки, позбавлені уваги як з боку батьків, так і з боку однолітків. Вони шукали спілкування, і «сині кити» радо надавали його, вміло маніпулюючи дитячою свідомістю. Такий куратор посідав місце авторитета в житті свого підопічного і легко керував його діями та думками.

За рішенням одного із судів над спійманими кураторами — студентами медичного інституту — їм була призначена вища міра покарання за статтею «Умисне доведення до самогубства»: дванадцять років. Інші підозрювані наразі перебували під слідством.

«Синіх китів» поменшало, з’явилися «дельфіни» — люди, які хотіли допомогти проблемним підліткам й відмовляли їх від необдуманих рішень. Утім, і кіберполіція працювала справно, хоча всі її дії потребували багато часу. Так, від моменту заяви на куратора і до винесення вироку в суді могло минути цілих півроку. Але в батьків підлітків, що потрапили під вплив маніпуляторів віртуального світу, з’явилася надія: на кіберзло була своя управа.

Справа Рикуна повільно просувалася. Усі засідання злилися в одне, монотонне й нудне. Камера — коридор — клітка. Розлючений прокурор, розгублений адвокат, апатичний підсудний. Якби не той день… На одне з чергових засідань батьки привели Лізу. Коли Дмитро знову побачив одну з убивць своєї доньки, яка вже давно мала гнити в землі, його світ вибухнув удруге. Адже показова апатія була лише ретельно продуманою маскою — щоб не привертати зайвої уваги. Увесь цей час він був свято переконаний, що зробив те, що мав зробити, — убив цю малолітку і тепер залишалося останнє — завершити власний шлях. Але нагляд над ним був надто пильний, тому все, що Дмитро міг, — очікувати слушного моменту. І був певен: свого він дочекається. Але зараз чоловік не вірив власним очам: Лілі, яку він вважав мертвою, мала нахабство сидіти просто перед ним і ще й усміхатися комусь. Вона сміється? Сміється з нього? З його життя? Вона божевільна! Вони всі божевільні! Вона ж мертва! Він стріляв у неї, він бачив, як вона падає! Він повинен був влучити! І якби не цей пришелепуватий дільничний — убив би й себе. Точно! ­Рикун раптом розплився в щасливій усмішці: це божевілля. Він просто збожеволів, і все це йому ввижається. Він став сміятися, голосніше й голосніше, сміх переростав у регіт. Навіщо ця клітка? У божевільних не буває кліток! Випустіть! Випустіть! Чоловік раптом став кидатися на ґрати, як дикий звір, і битися об них обличчям. Більше на засідання дівчину не водили. Після цього випадку була проведена додаткова психіатрична експертиза, на якій Рикуна визнали неосудним, але небезпечним, тому на нього чекав заклад суворого режиму та примусове лікування. Білий Кит отримав тихий і затишний акваріум у психлікарні.

З середини вересня, після виписки з лікарні, Ліза знову пішла до школи. Тепер їй не довелося тікати чи хова­тися, і це було дивно. З однокласниками вона спілкувалася обережно, наче пробуючи нове життя на смак. Потрібен був час, щоб звикнути. Осінь у Туманівці все ще за­ли­шалася літом. Сонце високо в небі і море — завжди на своєму місці.

З мамою у них налагодилися давно забуті довірливі стосунки, а тато більше не замикався в кімнаті. З Максом вони бачилися майже щодня, з’ясувалося, що в них було безліч тем для обговорення. Хлопець розповів, що його батьки помирилися, що він сподівається — це дасть їхній родині ще один шанс бути щасливою.

«Ми заслуговуємо на щастя», — подумала дівчина.

У руках Ліза тримала досі запечатаний конверт — вона так і не змогла відкрити його ні перед Максом, ні вдома. А потім зрозуміла, що зможе зробити це тільки поряд із морем, наодинці з яким так любила залишатися Аня. Певно, море вже все знало, йому можна було довіряти.

Повітря теплішало, не залишилося і сліду від ранішньої прохолоди. На чистому блакитному небі купчилося кілька хмарин, але й вони майже розсіялися. Тільки видно було напівпрозорі білі мазки, ніби хтось пробував нову фарбу на блакитному полотні. Море стало насичено синім, переходячи в темно-синій на глибині, а біля берега пінилося невеликими хвилями.

Відблиски сонця на воді сліпили очі: здавалося, що на поверхню от-от вирине величезна золота риба або й цілий табунець мальків. Море вигравало м’язами — нерівними горбами вони вільно перекочувалися під синьою шкірою. Щоб ніхто не забув, яким воно може бути. Легкий вітерець пробіг по спині — полоскотав прохолодними пальцями. Крізь прозору воду було видно кам’янисте дно.

Ліза відкрила конверт і витягла стосик складених аркушів. Це були листи без конвертів — аркуші, вирвані із зошита в клітинку, заповнені нерівними маленькими літерами. На кожному — один і той самий почерк. Аркуші були пронумеровані. Дівчина розгорнула перший і з готовністю пірнула в чуже життя.

«Аню, привіт!

Твої батьки не хочуть казати, де ти. Кажуть тільки, що далеко. Добре, що погодилися передати тобі листа. І то я до кінця не впевнений, але ж сподіваюся, що ти прочитаєш його. І ще більше вірю, що ти мені відповіси.

Анічко, мила моя, рідна! Чому ти поїхала? Чому покинула мене тут?

Так, я винен перед тобою. Я все життя готовий нести цей хрест, але не можна так просто взяти і втекти. Ми могли поговорити і все вирішити. Аню, я задихаюся без тебе, розумієш?

Я пам’ятаю кожну нашу зустріч, ти мені снишся! Щоночі бачу твоє обличчя. І ти часто плачеш. Аню, я б усе віддав, аби ти не плакала. Я б усе виправив. Чому ти не захотіла мене слухати? Чому?

Пробач мене, дурня, будь ласка, пробач. Якби я міг все повернути назад, якби міг усе змінити…

Вічно твій Дімка»

«Моя любове.

Ти ще дозволиш так називати тебе? Я боягуз, знаю, я не можу собі цього пробачити. Але ти можеш, правда? Ти завжди була сильна і добра.

Все ще твій Дімка».

«Це ти у всьому винна! Ти все придумала! Я просто погодився, пішов за тобою, як сліпий цуцик. Так, я радий, що не прийшов. І я б сказав це тобі в обличчя, якби ти не втекла! Це не я злякався — я вибрав життя, а ти злякалася — і втекла! Чому я повинен розплачуватися?

Може, у тебе хтось був? Твої батьки щось не договорюють. Зізнайся чесно, у тебе хтось був? Ти зараз із ним? У тебе ж усе добре, так? Ти щаслива? І в тебе забракло сміливості сказати мені це в обличчя?

Ти ж розумієш, яку дурість ми могли зробити — перекреслити одним махом два життя! На цьому все б скінчилося, крапка, фінал. Вірили в якийсь вигаданий інший світ — нісенітниця. За межею немає нічого і бути не може. Ми б просто зникли, і що це дало б?­

Діма»

«Анютко, пробач, я погарячкував. Ти ж завжди прощала мені, так чому не зробиш цього знову?

Я все згадую, як ми вперше зустрілися. А ти пам’ятаєш?

Але ти мені так і не відповіла. Невже я пишу в порожнечу? Не вірю! Ні! Ти читаєш мої листи, знаю, ти читаєш!

Твій Діма»

«Скільки мені тоді було? Шістнадцять? Хіба в шістнадцять ми можемо відповідати за свої вчинки! Визнаю, я любив тебе, я і зараз люблю. І вірю, що ти теж любила. Я знаю, я повинен був прийти туди — це була моя ідея, але якби ти мене не послухала одразу — нічого не було б. Визнаю, я злякався. Ти хоч знаєш, як важко це визнати?

Я поїхав із батьком того ж вечора. Але я шкодував, страшенно шкодував. Та коли я повернувся — тебе вже не було в місті. Чому ти не шукала мене, Аню? Хіба я був тобі не потрібен?

Знаєш, скільки разів я приходив на цей дах? Підходив до самого краю і уявляв, що тримаю тебе за руку. Один раз мало не впав униз. Бачиш, до чого ти мене довела? Я міг загинути через твої дурні вибрики. А ти? Що ти зараз? Сидиш удома в теплому ліжечку і навіть не згадуєш про мене? А я спати не можу — ти мені перед очима стоїш!

Діма»

«Аню, відпиши мені! Невже ти думаєш, що я здамся? Я все одно дочекаюся відповіді. Тоді я не був готовий. Пробач мені. Але я готовий зараз! Повір мені, Аню, повір!

Назавжди твій Дімка»

«…твої батьки кажуть, у тебе все добре. Чому мені так боляче це чути? Що змінилося б, якби я тоді прийшов на цей бісів дах? Що дало б те, коли б ми стрибнули разом? Сіль для моря — це тільки звучало романтично. Ми були б мертвими зараз, Аню, розумієш? Невже ти досі нічого не зрозуміла?

Діма»

«Аню, я знаю, у тебе нове життя, без мене. Але ти теж злякалася. Ти ж не стрибнула, ні? Інакше я б знав. Я б справді знав.

Все ще твій Дімка»

«Аню, пишу тобі востаннє. У мене є дружина. Я щасливий, але мене досі мучить… Мені потрібно тільки одне — пробач мені, будь ласка, і відпусти.

Діма»

«…її більше немає, але вона залишила мені донечку. Я винен перед тобою і перед нею, я не любив її, ніколи не любив. Але донечка… Це інше. Вона чудова дитина, я назвав її на твою честь. Ти ж не проти?

Люблячий Дімка»

«Ти мені мстишся? Аню, відповідай! Це ти?

Діма»

«Я не хочу жити, розумієш, не можу жити без неї!

Діма»

«Аню, я їх уб’ю. Уб’ю за те, що вони зробили з моєю маленькою. Я зроблю це для тебе, Анічко. Знай!

Діма»

«Це ти зробила мене таким. Тепер ти задоволена?

Діма»

Ліза дочитала останнього листа й часто закліпала очима — тепер вона відчувала, як по щоках течуть сльози. Боже, який жах… Бідна, бідна Аня. Скільки їй довелося пережити. Ліза сьорбнула носом й витерла очі рукавом футболки.

— Аню, ти ж стрибнула, так? Він не прийшов, і ти стрибнула одна?

Дівчина відчувала, як усередині щось стискається. Вона ніби сама стояла зараз на краю висотного будинку, одна, сама в цілому світі, а єдиний, хто був їй дорогий, просто не прийшов. І тоді вона зробила крок уперед.

— Але ти вижила, так?

Аня не померла. Але батьки відразу забрали її з міста. Подарували нове життя, та чи їй воно було потрібне? А він раптом написав листа… Він мав нахабство писати їй, ці всі слова про кохання здавалися гидкими, ніби мерзенні товсті жаби, вкриті смердючим слизом. Та як він міг? Як він жив із цим? А потім хвороба…

— За що, Аню, за що?

Сльози продовжували сповзати по щоках, скрапуючи в море. Дівчина притисла листи до грудей і раптом зрозуміла: якщо Аня зберігала їх весь цей час, вони були важливі для неї. Вона пробачила йому. Попри те, що він зламав їй життя, — вона його пробачила. Скільки ж доброти було в цій сонячній жінці! Ліза кілька разів глибоко вдихнула і видихнула, заспокоюючись. А цей чоловік… Напевно, в нього теж поламана доля. Весь час жити з таким тягарем. Мабуть, він так і не знайшов собі місця в цьому житті. То хай йому пощастить у наступному… Десь у паралельному світі він зробить правильний вибір, і все буде добре. Таке ж можливо? Дівчина усміхнулася своїм думкам, потрусила конверт, і з нього випала записка, написана круглим жіночим почерком. Ліза почала читати, і очі знову защипало. Цього разу не від болю, а від тепла, яким була сповнена кожна літера.

Лізо,

пробач, що не зможу бути поруч, коли ти це читатимеш. Але ти знаєш, де завжди можеш мене зустріти.

Сенс життя — не в тому, що є смерть. Це — мій гіркий досвід. Тому живи, моя люба. Живи!

Завжди твоя Аня.

Дівчина шморгнула носом, підвелася, зійшла з пірса й підійшла до моря. Підставила обличчя сонцю й відчула тепло на правій щоці, ніби чиюсь долоню. На душі тієї ж миті стало легко, ніби виговорила все, що її мучило, до останньої краплі. Вона склала з першого листка кораблик і опустила його на воду. Хвиля підхопила маленьке суденце, і воно весело загойдалося. Ліза складала кораблики один за одним, а потім випускала їх у море. Там утворилася ціла флотилія. Вона витерла сльози і сховала останню записку до кишені.

— Пробач, море, але цей лист не для тебе, — прошепо­тіла дівчина.

Вона зачерпнула в долоні води й умилася. В голові самі по собі виникали думки, наче їх хтось нашіптував.

Море було надто солоне від сліз і гіркоти, які кожен виливав у нього. Скільки воно чуло плачу, скільки образ залишалося на його хвилях, скільки болю? Але в кінці всі наші муки, всі страждання перетворюються на сльози. А сльози — це сіль. Хіба сіль має значення?

— Спасибі. Спасибі, Аню. Я більше не плакатиму — залишу все погане тут, — сказала Ліза. Вона ковзнула рукою до кишені й витягнула звідтам камінчик у вигляді кита з намальованими очима та плавцями. Вона розмахнулась і кинула його в море. Їй більше не потрібні були фальшиві талісмани, щоб вірити в них. Вона знала, що її щастя залежить тільки від неї самої.

— Нехай все погане перетвориться на сіль…

…сіль для моря.

Львів, вересень 2016 р. — травень 2017 р.

Ідея книжки «Сіль для моря» зародилася давно. Спершу це мала бути коротка філософська повість у стилі «Маленького принца» Антуана де Сент-Екзюпері — про чотирнадцятирічну дівчинку, літню жінку в інвалідному візку та їхню дружбу, що зароджується на березі моря. Я навіть спершу публікувала коротенькі уривки з рукопису в соціальних мережах. Якоїсь миті я збагнула, що цьому творові затісно в межах оповідання, і відпустила його. З одного боку, було важко — герої відмовлялися вписуватися в продуманий сюжет, але коли я дозволила їм жити так, як вони цього хотіли, стало легше. Так персонажі почали розкриватися неочікувано. Я сама наче читала нову книжку і записувала за ними. Надзвичайно захопливий процес!

Я знайомилася з людьми, які впізнавали себе та своїх батьків чи дітей в уривках із соцмереж, вони розповідали про власне дитинство та про море. Навіть знайшлася дівчина, яка впізнала Тридив, який я вигадала. Так вигадка вперше перетнулася з реальністю. Згодом уривки я прибрала і почала дописувати роман тільки на комп’ютері. За цей час у соцмережах активізувалися спільноти «синіх китів», і я зрозуміла, що цей роман потрібен.

Вірю, що «Сіль для моря» зможе стати путівником у те, про що ми навіть не здогадувалися, містком від батьків до дітей і навпаки. А ще дасть змогу зрозуміти, що кожен наш вчинок має наслідок, дива трапляються, а за злочини завжди чекає розплата — у цьому чи в іншому світі.

Хочу подякувати всім, хто долучився до створення цього роману.

Рідним, чоловікові та друзям — за те, що завжди вірять у мене.

Моїм любим Вікторії Франчук та Олегу Бакуліну за вичитку та слушні поради щодо сюжетних ліній.

Чудовим рідерам — Катерині Дьяченко та Ірині Юдіній, а також Марині Кіндзерській, Мілі Квітці, Мар’яні Паславській, Оксані Швець, Марині Кушнір, Дані Мацюк, Марині Ухановій, Олі Голомші та усім, хто читав рукопис і ділився враженнями.

Окреме величезне дякую Ларисі Троцюк за спогади про море.

Колегам по перу — Любі Долик, Тетяні Белімовій, Дарі Корній та Вікторії Гранецькій за теплі відгуки та підтримку.

Максиму за детальну інформацію про роботу кіберполіції та реальну ситуацію із «синіми китами» в Україні.

Видавництву «Віват» і особливо — Олені Рибці за омріяну можливість відпустити твір у вільне плавання чи­таць­ким морем.

Також я неймовірно вдячна усім, хто читав і коментував коротенькі уривки в мережі і надсилав власні спогади, — ви надихаєте!

А вам, любі читачі, хочу побажати, щоб усе погане у вашому житті перетворилося на сіль. На сіль не можна ображатися чи сердитись. Через неї не варто плакати чи нервуватися. Це ж лише сіль. Але тільки завдяки її солоно-гіркому смаку ми можемо радіти життю по-справжньому! Тому бажаю вам якомога більше солодких спогадів!

Автор, Анастасія Нікуліна