Сіль для моря, або Білий Кит

Розділ IV. Легкий бриз

— Це що таке? — Мама була зла. Украй зла. З рота в неї пахло вареною кукурудзою. Вона кричала просто у вухо. Її брови високо злетіли на лоба. — Я питаю, що це таке? — Вона показувала пальцем на монітор ввімкненого ноутбука.

Ліза прокинулася й сіла в ліжку.

— Ти чіпала мої речі? — побіліла дівчина.

Як вона могла заснути? Мама прочитала всю розмову. Що тепер буде? Як вона могла?

— Твої речі? Твої речі?! — продовжувала кричати мама. Вона стала відкривати шухляди столу й викидати звідти усе, що бачила. — Ти подивись, який у тебе бардак!

Ліза стискала кулаки й бачила, як на підлогу падають олівці, фарби, аркуші з малюнками для Кита. Одним рухом мама перетворювала мрії на сміття.

— Це все твоє, кажеш? Це куплено на наші з батьком гроші, але тобі й цього забагато! Я все викину сьогодні ж! Ти нічого не цінуєш, досі не навчилася бути вдячною? Боже, як же мені набридло твоє ставлення до всього! За що мені це?

Ліза мовчала. І зараз мовчання чомусь не зупиняло потік злості. Мама перевела погляд на ноутбук і спалахнула ще більше.

— А це? Це… Я все розповім батькові, чула? Поцілунки у тебе в голові? Може, ще й переспати з ним хочеш?

— Ні, мамо, я не…

— Ніяких гулянок. Сиди вдома і вчись, зрозуміла?

— Але зараз літо!

— Твоє літо скінчилось! — Мама закрила ноутбук й витягла шнур зарядки з розетки. — Ми стільки для тебе зробили! Ти знаєш, який важкий для нас із батьком був цей переїзд? А все для тебе, все для донечки! Щоб тільки їй було добре, щоб тільки їй було спокійно! Просто будь людиною, ходи до школи, вчися, живи по-людськи! Хіба це важко? Ти не витримала й місяця! Якби хоч вчилася нормально, я б тобі жодного слова не сказала. Ти півроку ­брехала мені, що в тебе все добре! І тепер хочеш, щоб я тебе жаліла? Надто довго я тобі потурала у всьому! Цього не буде! Годі! Та якби я не прийшла до школи, тебе просто звідти вигнали б! Подякуй мені, що я домовилася з директором!

— Дякую, — прошепотіла Ліза. Коли б мама лиш знала, як вона хотіла, щоб її вигнали… Вона справді прогулювала школу. А як інакше?

— Тепер сиди і вчись, я ще раз ганьбитися не буду! Ти дивись, вона хоче, щоб її поцілували! Про мужиків вона думає, героїня любовного роману, — виплюнувши останні слова, мама вийшла з кімнати, прихопивши й ноутбук.

Що тепер робити? Ліза сиділа на підлозі й ридала, роз­мазуючи сльози по обличчю. Почула, як унизу грюкнули двері й хриплувато клацнув замок, ніби хтось зламав товсту гілку. Дівчина кинулася вниз, але її зв’язки ключів біля входу не було. Вона вдарила кулаком об двері і навіть не відчула болю. Ліза опустилася на килимок коло дверей і обхопила коліна руками. Мама більше не розуміла її, вона не хотіла ні чути її, ні бачити. Невже вона не помітила її старань? А школа… Простіше було брехати, ніж сказати правду про те, що чекало її на перервах, що підстерігало після уроків. Дівчина схлипнула. Якщо тут вона нікому не потрібна — вона піде. Вона зробить їм послугу, щоб більше ніхто нею не переймався і через неї не ганьбився!

Втираючи сльози, Ліза піднялася до кімнати. Надягла сірі спортивні штани, взяла олімпійку з капюшоном. Опустила в кишеню камінець-кита. Поклала в рюкзак плед, ліхтарик, конверт із заощадженнями, рушник, зубну щітку й пасту. Подумала і поклала крокси. Залишила мобільний телефон на ліжку. Його подарувала мама на день народження минулого року. Ще рік тому вона навіть не думала, що захоче втекти. Що їй доведеться втекти. Нехай він їй і залишається! Нехай все їй залишається. І Туманівка, і нова оселя, і всі спогади, і все минуле життя — все це її тепер більше не зачепить. Ніколи!

Дівчина вилізла через вікно, зістрибнула на гараж і потім — на траву. Невдало приземлилася на п’яти, і вони віддали в коліна глухим болем. Вона скривилася й пошкандибала в бік моря.

«Посплю на березі чи в катері. А завтра — поїду». Від цієї думки на душі стало легко. Не буде більше криків і лайки, ніхто не вказуватиме, що їй робити. «Я сама все вирішуватиму. І до школи я більше не піду. Ніколи не побачу їх… Як добре!» Ліза голосно розсміялася. От тільки Кит… Треба написати йому. Біля пляжу повинно бути інтернет-кафе. У нього ще назва така смішна — Райдужний кіт чи пес…

FANTOM зустрів її як завше гостинно. Ліза забралась усередину, витягла з рюкзака плед і загорнулась у нього. Вона спустила ноги з борту катера й бовтала ними в повітрі, вдихаючи ніч. Це був її улюблений час. Якщо вдень сюди ще могли зайти випадкові перехожі, то вночі пляж залишався геть безлюдним. Дівчина підвелася, скинула одяг, склавши його на борті, спустилася з катера й підійшла до моря. Вода була дуже тепла, а повітря над нею — трохи прохолодне. Зайшла по коліна. Море зігрівало. Вночі воно було чарівне: кругом темрява й тиша. Ліза зайшла по пояс і милувалася сяючим обідком навколо себе. Провела рукою по воді, і за нею потягнувся мерехтливий шлейф. Удалині блимав вогонь маяка. Виднілися вогні ­міста та порту. За спиною стишився шум Туманівки, і шелест хвиль, що набігали на берег, посилився. Море заспокоїлось і ніби засинало.

Ліза увійшла в місячну доріжку, тримаючи голову над водою, щоб не намочити волосся, і попливла вперед. Вона відчувала себе частиною моря. І це було прекрасно. Вона була вільна, вільна від усього. Поплававши трохи, зійшла на берег і повернулася на борт FANTOMа, закутавшись у рушник. Зірки над головою здавалися інакшими, ніж із вікна. Вони здавалися ближчими. Ліза не помітила, як задрімала. Її розбудили крики.

— Лізо! Лізо! — кричав хтось далеко.

Сонна дівчина протерла очі. Темряву розтинали два яскраво-жовті промені ліхтарика.

— Лізо, де ти? Лізо, озвися!

— Мамо? Тату?

Вона впізнала голоси. Чому батьки тут? Невже прий­шли по неї? Ліза підвелась і зістрибнула з катера. То вона таки потрібна їм? Очі защипало. Дівчина зрозуміла, що насправді хотіла не втекти, а щоб її повернули. І вони прийшли по неї. То їм не все одно? Вона зробила кілька кроків уперед. Ліхтар засліпив їй очі, і дівчина затулилася долонею від світла.

— Лізо? Ти тут! Лізо!

Мама бігла до неї щодуху, тато ледве встигав за нею. У мами було заплакане обличчя.

— Слава Богу, Лізо! Ми тебе знайшли! — Вона міцно обіймала Лізу. Тато мовчки стояв поруч. — Ходімо додому?

Ліза мовчала й дивилася з-під лоба на маму. Батьки були зовсім несхожі на себе. Вони нарешті її зрозуміли? Може, якщо повернеться, все буде по-іншому? Дівчина здригнулася: з боку моря повіяло холодом. А вдома тепло й можна буде зробити собі гарячого шоколаду… У животі одразу підступно забулькало при думці про шоколад. Ліза глибоко вдихнула і здалася:

— Добре.

Усю дорогу мама міцно тримала Лізу за руку, ніби боялася, що вона знову втече. Тато йшов поруч і час від часу гладив дівчину по голові. Вони поводилися так само, як після того випадку… Хоча ні, тоді вони були ще більш налякані. І вона сама була налякана не менше. Її одразу забрали зі школи і наказали нікому нічого не розповідати: боялися, що історія набере розголосу. Півроку домашнього навчання і психологів, потім — літо, потім ще півроку і врешті — довгоочікуваний переїзд до моря. Батьки вірили, що тут можна буде жити спокійно. Чому школа тут була зовсім інша? Ліза здригнулася. Просто тут не було її. Тієї, хто б за неї заступився. Тієї, хто б її захистив, прийняв, як свою. Чому тут не було нікого, кому можна було б довіряти? Тільки море, Білий Кит і ще — Аня… Чому батьки так швидко забули, як обіймали її і щовечора казали, що захистять її від усього світу? Вони стали злими, Туманівка їх змінила, виснажила. Мама стала частіше зриватися, а тато — замикався в собі. Вони сварилися з нею і між собою. І щоразу важче було знайти шляхи примирення чи навіть бажання знову заговорити. Але зараз… Зараз вони знову були тими, з ким хотілося поділитися. Ліза міцніше стискала мамину руку. Невже все буде добре?

Але вдома все повернулося на свої місця. Мама стала нервувати й підвищувати голос, а батько мовчки стояв поруч, підпираючи стілець. Між ними знову виросла стіна, і хоч би як вона цього не хотіла, зі стіною було краще. Ліза опустила погляд і слухала у піввуха. Однаково, що їй скажуть, — нічого нового вона все одно не почує.

— Про що ти думала, Лізо? — Обхопила голову руками мама. Вона сиділа на стільці й пила валеріанку.

— Я просто плавала, — знизала Ліза плечима. Хоч би що вона сказала, її все одно не почують, то яка різниця? Нащо виправдовуватись?

— А якби ти потонула? — схлипнула мама. — Вночі купа­тися небезпечно!

— Ні, — хитнула головою дівчина. Наче мама забула, що вона плаває як риба. Навіть смішно. — Ти ж знаєш, що я добре плаваю.

— Тонуть саме ті, хто добре плаває! — Чимдалі більше заводилася мама. Відповіді доньки її тільки розпалювали. Невже вона не розуміє, що так не можна? Як до неї достукатися?

Жінка глибоко вдихнула і спробувала говорити спо­кійніше, але голос підводив її, постійно зриваючись то на крик, то на шепіт:

— Лізо, ти нас знову налякала! А якби на тебе напали? Знаєш, скільки хворих людей у такий час ходить вулицями? Якби з тобою щось сталося? Що з тобою? В тебе в голові взагалі порожньо? Я думала, ти порозумнішала! Той випадок тебе нічого не навчив?!

— Але нічого ж не сталося! — Ліза скривилася. Мама сама казала ніколи про це не згадувати, і сама ж порушувала власні слова. Як їй вірити після цього?

— Нічого не сталося? — вперше подав голос тато. За його­­ показним спокоєм причаївся гнів, який ладен був щомиті вибухнути. Він підійшов ближче, горою нависаючи над ­Лізою. — Я бачу, ти нічого не зрозуміла, — чітко карбував він кожне слово. — Ти втекла з дому! Змусила нас хвилюватися. Мама так плакала, що я не знав, як її заспокоїти! А ти кажеш — нічого не сталося! Я бачу, тобі дуже добре живеться. — Тато став витягувати ремінь із джинсів. — Тоді я тобі нагадаю, що буває з тими, хто не слухається батьків.

— Тато, не треба, — стиснулася від страху Ліза. Молодець, дівчино, ти свого досягла. Замість обіймів — ремінь!

— Не треба було втікати з дому! — батько був невблаганний. — На диван!

— Я більше так не буду, тату, не треба! — Ліза спробувала сказати те, що зазвичай, але її більше не слухали.

— Звичайно, не будеш! А як будеш, тобі ж гірше! — Ремінь розітнув повітря з гучним хляскотом.

— Боляче, тату! Мені боляче, — плакала Ліза. Їй було так шкода себе, шкода свого життя, в якому вона не мала права голосу, шкода, що вона повернулася додому, замість втечі. Від жалю до себе сльози текли рікою. Ремінь ударив ще двічі.

— А тепер іди до своєї кімнати й подумай над своєю поведінкою. Зрозуміла?

Заплакана Ліза бігом кинулася нагору і з розгону впала на ліжко. Покарання було болюче, але не занадто. Більше образливе. Тато ніколи не бив із усієї сили. Навіть слідів не залишалося. Сліди залишалися тільки від її власних пальців. Але від цього ставало легше. Проплакавши півночі, дівчина заснула. А коли прокинулася — на тумбочці поряд із ліжком стояв ноутбук. Ліза криво посміхнулася: отримала покарання — можеш повернутися до нормального життя. Чи це для того, щоб більше не втікала? Дів­чина відкрила соціальну мережу й побачила повідомлення від Кита:

— Я скучив. Тебе нема…

Дівчина усміхнулася. Він скучив. Як це приємно!

— Я теж. Сьогодні був жахливий день. Хочу скоріше ­його забути. — Ліза заправила неслухняний кучер за вухо. Мабуть, вона й вигляд зараз має відповідний: запухла, з червоним величезним носом і очима-щілинками — красуня! — Я майже втекла з дому.

Кит відповів відразу, ніби чекав її повідомлення.

— Серйозно?

— Ага. Зібрала речі, вилізла через вікно й на пляж…

— Ти смілива.

— Не дуже. Шкодую, що не довела справу до кінця. Мене знайшли. Спочатку я навіть зраділа — вони були добрі. Але коли ми повернулися — знову стали собою. Чому не можна обрати собі батьків? Як у супермаркеті, і щоб там був опис: буде бити чи не буде, кричатиме чи ні. Я б обрала собі когось мирного й доброго… А ти?

— Тебе били?

Пальці на мить зависли над клавіатурою. Кит завжди дивився між рядками. Ліза зітхнула і швидко надрукувала:

— Так. І талісман не допоміг, — вона сфотографувала розмальований камінець і надіслала світлину Киту, однак той наче не помітив.

— Це низько! Якби я був поруч, я нікому б не дозволив тебе й пальцем торкнутися!

— Це ти сміливий…

— Та де там… Батько сьогодні напився і зламав гітару. Ти не уявляєш, який я був злий. Тепер нова мені не світить. А музика — єдине, що було для мене важливе. І ти…

— Нічого собі! Розумію тебе. Мені мама зранку подерла малюнки. І той, що для тебе, теж… — Дівчина подумала і дописала: — Ти теж для мене важливий.

— Я так втомився від цього. Втомився, розумієш? Ми живемо у світі, де ми нічого не значимо. Ні-чо-го! Батькам на нас начхати, іншим також. Усім начхати. І ми нічого не можемо змінити.

— І я, — швидко кивнула дівчина. — Набридло весь час бути винною!

— Знаєш, іноді хочеться змусити їх пошкодувати. Щоб вони зрозуміли, як нам погано. Це вони винні!

— Точно!

— Я довго думав над цим… Хочеш секрет?
— Давай, — усміхнулася Ліза.

— Я знаю місце, де ми можемо бути вільними і ніхто не буде нам вказувати, що робити. Ми будемо прекрасними, і головне — ми будемо разом. І цього легко досягти.

— Правда?

— Обіцяю.

— І що це за місце?

— Місце, де кити викидаються на берег…

Ліза прочитала останнє слово і мимоволі здригнулася: її ноги до колін миттєво вкрилися сиротами. Вона подивилася на акваріум. Неони миготіли у прозорій воді. Цікаво, чому саме кити? Чому не дельфіни? Не косатки? Чи косатка — це теж кит? Здається, так. Куди цим акваріумним до китів! Без волі, тільки замкнута прозора клітка та їжа за розкладом. Суцільне безвихіддя. Добре, що в неонів немає мозку, щоб думати над цим.

Ліза зітхнула й відписала:

— Звучить страшно, якщо чесно…

— Ні, не страшно! Це прекрасне місце. Повір! Якщо ти підеш зі мною, я тобі його покажу. Напиши мені, коли будеш готова. Я чекатиму.

Кит вийшов із мережі, а Ліза ще довго сиділа перед ноутбуком. «Місце, де ми можемо завжди бути разом». Таке справді можливо? Дівчина похитала головою і вляглася на ліжку. У вікні навпроти її очей небо було сіре, як і її життя…

— Я хочу бути з тобою, хочу, але… — Ліза вкусила подушку. — Якщо ти теж змінишся, коли ми зустрінемося?

Понад усе на світі вона хотіла побачити Кита і понад усе на світі боялася, що Кит її побачить.