Смарагдова планета

Леонід Панасенко ВРЯТУЙТЕ НАШІ ДУШІ Фантастичне оповідання

Ще ніколи в житті він не був таким щасливим.

Все зійшлося, владналося якнайкраще. На роботі все гаразд. Непогана платня. У домі — достаток. Дружина усім задоволена, діти — здорові. Скажіть, що ще треба нормальній звичайній людині?

Так, він усвідомлює, що не вирізняється особливим розумом і не досяг помітних вершин, він знає десятки спокус, які не для нього і не для його дітей — і все ж: він щасливий. Тому що знає всьому ціну і межу. Він ще, можна сказати, молодий. Бог дав йому здоров’я а оце чарівне юне створіння, що сонно дихає зараз йому в плече. А втім, які дурниці. Ніхто нічого йому не давав. Він усе зробив сам… Сам досяг, здобув, завоював. Отож, якщо дякувати, то тільки собі! Тільки собі!

Він усміхнувся в пітьмі, трохи підвівся на лікті, губами знайшов плече коханої, потім вигин її шиї. Запаморочливо! Такі шиї він бачив тільки раз у житті, коли випадково забрів до картинної галереї і довго роздивлявся портрети старих майстрів, силкуючись зрозуміти: що саме його так бентежить. Особливо в образах жінок… І коли місяців зо три тому зустрів у пустих, прокурених коридорах контори свою фею, то пройшов би, звичайно, мимо, якби не засвітилась йому з туману турбот й повсякдення ця ніжна біла шия. Він заговорив з дівчиною, дізнався, хто вона й з якого відділу. Потім без усякої прихованої думки почав чатувати на неї в коридорі, жартувати, злегка загравати…

Звідкись долинула музика, і він поглянув в бік запнутого фіранкою ілюмінатора. Там холодний квітневий океан, айсберги, яких він ще ніколи не бачив. Там попереду — Америка. Чудова, розкішна країна, чимось схожа на їхній велетенський, непотоплюваний лайнер. Там, попереду, ще тиждень, а то й два, свята, а тут…

Тут — головне. Це дівчатко, його діамант, знайдений на смітнику життя.

Він згадав своє несподіване, трохи незвичайне освідчення в коханні.

Вже давно він придбав за кругленьку суму каюту другого класу на найбільшому в світі пароплаві, який готувався вирушити в своє перше плавання із Саутгемптона до берегів Америки. Він занедбав справи, подумки насолоджуючись найбільшим Святом свого життя. Упивався усвідомленням свого благополуччя, хоч і добре розумів, що після мандрівки знову почнеться звичайне рутинне життя з вічними проблемами й каверзами, але то буде потім, потім. А зараз — віддушина, Свято!

У цьому ейфоричному стані, вже склавши речі й віддавши останні розпорядження, він вирішив обійти контору. Прощався, вислуховував захоплення й побажання, декому обіцяв сувеніри. І тут, як завше в коридорі, натрапив на білошиє дівча.

Він узяв її руки в свої, голосно й весело заговорив і раптом — замовк: у нього навіть в роті зашерхло, а язик задубів, немов від наркозу.

Вперше побачив те, чого не помічав досі. Як зворушливо спадає по відкритій груді тоненький срібний ланцюжок, як ховається кінчик хрестика у м’який сутінок улоговинки…

— Що ж нам робити? — запитав невідомо в кого. — Розумієш… Ось дивлюся на твій хрестик і зовсім не думаю про Бога. Не можу про нього думати. Я виціловую подумки твої прекрасні перса, притискаюсь до них очима, лоскочу їх віями. Бог, до речі, про це знає й давно простив мені.

Дівчина мовчала, прикривши очі. Він раптом чітко зрозумів, що його слова їй подобаються, що вона сприймає їх зміст, як дію, і якщо він зараз не скаже їй все, то потім буде інакше — гірше або зовсім погано.

— Послухайте, — сказав він, переходячи на «ви» й пригортаючи її до себе. Він геть-чисто забув, де знаходиться, забув, що їх можуть побачити. — Я позавтра на пароплаві вирушаю до Америки, дуже вас прошу, благаю: складіть мені компанію. Я чекатиму на вас у порту. Я вже чекаю.

— Гаразд, — слабо видихнула вона, й він, очманілий від несподіваного щастя, помчав переоформляти квиток.

І ось його радість поруч, дихає в плече!

А лайнер плив, ґорґочучи в трюмах потужними машинами, сяючи вогнями всіх одинадцяти житлових палуб. Не вгавала музика в кафе й ресторанах, кружляли пари, чоловіки палили й грали в бридж, пили, обговорювали світові проблеми й жіночі принади — частина земного світу рухалася від одного материка до іншого.

Потім настав ранок. Вони замовили сніданок у каюту. Вона пила шампанське, весело сміялася. А коли дійшло до десерту, стала губами відбирати в нього ягоди з морозива. Чим це закінчилося, навіть найнездогадливіший чи пуританськи настроєний читач вже, звичайно, здогадався.

Вони насолоджувалися розкішшю цього плавучого палацу. Не проминувши жодного з його чисельних барів і ресторанів.

Виявилося, його маленька фея чудово танцює. Він з радістю дізнався, що вона ласунка і боїться темряви. Здається, на другий день він перерахував усі родимки на її тілі, кожну поцілував і сказав, що якби був астрологом, то вгадував би майбутнє не по зірках, а по її родимках…

Того вечора вони трохи посиділи в «Кафе Паризьєн» і повернулися до каюти.

Ще з порога він підхопив її на руки, закружляв, потому опустив на ліжко.

— Я засинаю, любий, відпусти мене, — сказала вона через якийсь час і відразу заснула, немов провалилася — стомлена від кохання, хмелю, від їхнього свята, що тривало вже четверту чи п’яту добу.

На ній не було нічого, крім хрестика. Він виціловував її, обережно торкаючись губами до всіх куточків гарячого тіла і дивувався цим своїм поцілункам: жодної жінки ніколи він так не пестив. Нарешті востаннє поцілував хрестик і погасив світло.

Ліг горілиць. Відчуття блаженства не полишало його. На губах ще жив дотик маленького хрестика. І раптом з оцієї солодкої напівсонної млості виринула думка про Бога. Навіть не думка, а молитва, тиха, спокійна, як зітхання, як останнє видіння людини, котру наступної миті здолає сон…

«Якщо ти є… Там, серед зірок. Якщо ти справді всемогутній. Зроби так… Зроби так, щоб це тривало вічно! Ну, не так, щоб вічно, я розумію… Все життя. Все наше життя! Я не хочу повертатися додому, в контору. Я не хочу втрачати своє кохання, Боже. Не хочу викручуватися, брехати, постійно ламати голову, як викроїти пару годин для зустрічей у готелі. Я не хочу дотеперішнього життя, Господи! Дай нам нову суть, Боже. Якщо ти всемогутній, розбий, благаю, цей корабель об скелі і дай нам шматочок раю! Не небесного, ні. Хай це буде безлюдний острів. Я зроблю з нього рай. Я складу наше життя по цеглині, як це роблять майстри-каменярі. Ми понароджуємо багато дітей. Боже, ти тільки розбий, прошу, цей корабель. Ти тільки продовжи…»

Не встиг він додумати останні слова своєї молитви, як сталося чудо.

Він на секунду кудись чи то пірнув, чи то провалився, а отямився вже по пояс у воді з коханою на руках. Ось він — острів. Жарке сонце, пальми, яскрава зелень. Дякую тобі, Господи! Я ніколи не вірив, що ти є, точніше, не замислювався над твоїм існуванням, а ти таки є, і щедрий, великодушний. Але як калатає серце! Треба розбудити мою кохану, показати їй рай, який ти нам подарував, і скласти дяку тобі, Всемогутній…

У двері каюти хтось грюкав.

Ще погойдуючись на ласкавих хвилях сну і досадуючи, що це був усього лише сон, він клацнув замком.

У коридорі стояв морський офіцер.

— Прошу вас, — сказав він, — одягти рятувальні жилети і негайно йти на палубу, до шлюпок. Наше судно зазнало лиха.

— Ви послали SOS? — приголомшено спитав він, все ще не вірячи в реальність того, що відбувається.

— Звичайно, — відповів офіцер. — Радист передає його безперервно. Обов’язково одягніть теплий одяг.

Він зник, не зачинивши двері. Наш герой дошкандибав до постелі, почав торгати свою кохану.

— Відчепись. Я хочу спати, — мляво відбивалася вона, мабуть, вважаючи, що він знову домагається любощів.

— Та прокинься, ти! — гримнув роздратовано. — Ми тонемо!

Нарешті він розбуркав свою супутницю, змусив одягтися, одягнувся сам.

— Ти все вигадав, скажи! — жалібно повторювала вона, не знаходячи потрібних речей. — Любий, скажи, що ти пожартував. Ти жартуєш, адже так? Цей корабель не може потонути — про це писали всі газети. Навіщо ти так жартуєш? Я втомилася і хочу спати. Ти ж чуєш: все тихо, спокійно. Ніхто нікуди не біжить, не чути гудка.

А й справді, на якусь мить він сам повірив, що це недолугий жарт, витівка дурного чи п’яного офіцера. Але щось підказувало йому, що треба поспішати, поспішати з усіх сил.

Незважаючи на протести й пхикання коханої, він майже силоміць витяг її з каюти.

На палубі юрмилися сотні людей, стояв суцільний лемент.

Його юна супутниця, нарешті, повірила в те, що справи кепські, й тихо заплакала.

Її сльози вмить повернули йому здатність міркувати й діяти. Він зрозумів: якщо сюди почнуть сунути перепуджені пасажири третього класу, біля цих кількох шлюпок, яких ще не встигли спустити на воду, почнеться страшна давка.

Він кинувся до найближчої шлюпки, на ходу заспокоюючи дівчину, умовляючи її не плакати.

— Перестань. Все буде гаразд. Ну, поплаваємо трохи в шлюпці. Дарма. До нас вже вислали допомогу.

Його перепинив офіцер.

— Лише жінки й діти. Чоловіки в останню чергу.

Вона заплакала ще сильніше, повисла в нього на шиї:

— Я нікуди без тебе не піду!

— Заспокойся, люба, — умовляв він її, тихенько підштовхуючи до проходу між шеренгами моряків. — Йди. Швидко! Я тебе не залишу саму — ось побачиш.

І вона скорилася.

А він, зорієнтувавшись, метнувся завзято допомагати команді підтримувати порядок при посадці в шлюпки. Тим часом краєм ока пильно стежив за шлюпкою, де була його кохана, тримався неподалік. І коли почали опускати її на воду, майнув по линві на корму шлюпки. У загальній метушні, в калейдоскопі освітлених ілюмінаторів, повз які опускалася шлюпка, його вчинок залишився непоміченим.

Були потрібні веслярі — і він через голови пробрався до весла. Вона невідступно поповзла з ним. Поруч хтось здавлено перешіптувався, він уловив слово «айсберг». Виходить, корабель налетів на айсберг. Як же вони не відчули удару від зіткнення?!

Тут він згадав свій сон — і жахнувся.

— Господи, — зашепотів він, судорожно працюючи веслом, — ти не так мене зрозумів. Де острів, де коралові рифи? Довкола крижана вода. Це — смерть. Що ти накоїв, Господи?! Хіба про те я просив тебе?

Шлюпку раптом різко гойднуло. Кохана, що відпустила на мить його лікоть, зойкнула і впала за борт. Він кинув весло, стрибнув услід за нею і теж скрикнув — обпекла крижана вода.

Боже! Де вона? Ось! Ось вона! Очі заплющені, але дихає. Очевидно перелякалася чи перехопило від холоду віддих.

— Гей, рятуйте! — загукав він, але шлюпка зникла в темряві. — Підберіть нас!

Потім він нестямно почав трясти свою супутницю:

— Греби руками й ногами, чуєш! Ми задубіємо в цій воді. Ворушись!

З лайнера долинула музика, і він подумав, що божеволіє. Ба ні, на палубі видно оркестрантів. Це вони з’їхали з глузду. Вони грають «Ближче до тебе, Господи». Куди вже ближче!

— Рятуйте! — знову заволав він.

Злетіла освітлювальна ракета.

І в її примарному світлі він побачив ще кілька десятків людей, які неподалік борсалися в крижаній воді.

— Врятуй нас, Господи! — звівши очі до неба, зашепотів гаряче, несамовито, пристрасно. — Віддаю тобі наші душі й помисли. Віддам всі гроші і все життя своє на возвеличення твоє. Зглянься над нами! Порятуй хоч би її.

Підступна хвиля вдарила прямо в обличчя.

Він ледь не захлинувся. Відкашлюючись і плачучи від жаху й відчаю, він гнівно крикнув небу:

— Не чуєш?! Де ж ти, дідько забери?!

— Гай, гай, людино, — тонеш, волаєш про порятунок — і лихословиш.

Голос був тихий, безмірно втомлений.

Господь — сухенький дідок, від якого струменіло слабке сяєво, стояв по коліна у воді неподалік від шлюпки, зіпершись на сукуватий посох. На ньому була груба латана-перелатана плащаниця. Навколо лисуватої голови, наче німб, світилося обрідне й, вочевидь, дуже легке сиве волосся.

— Сину мій, ти весь час волаєш і проклинаєш, — звернувся Бог до нашого сторопілого героя. — Даремно.

Я не можу тобі зарадити нічим.

— Чому, Боже? Ти ж всемогутній. Невже тобі важко?

Бог сумно посміхнувся.

— Знай і пам’ятай: не я людину, а людина мене створила, віра людська. І поки вас, звернених до мене душею, було без ліку, я справді був всемогутнім. Нині все змінилося. Бога ніхто не шанує. Через те і вичерпалася моя сила. Поглянь-но: мене вже вода ледь тримає, геть ноги промочив, а я по ній мов по земній тверді мав би ходити. І Христос до вас більше не прийде — ви вдруге зрадили його і вбили.

— Тебе?!. Не тримає вода?! — на мить він навіть забув про небезпеку, що загрожує йому і коханій; щонайбільше за годину рятувальні жилети будуть підтримувати на плаву два задубілих трупи. — Що ж робити?

— Кому, сину мій? Вам чи мені?

— Вам. Нам. Усім.

— Рятуйте себе самі, діти мої, — одказав дідок і поглянув на небо. Самотня зірка посилала звідти провідний промінець.

— Рятуйте свої душі — і я прийду, я повернусь. А тепер прощавай, мені час.

«Невже це не марення, не передсмертне видіння? — подумав він, скутий холодом і тугою. — Адже я не вірив! Звертався; повторював звичні слова, обіцяв все на світі — й не вірив. Так, про всяк випадок, через те що злякався, втратив надію. А він, бач є і разом з тим його вже наче і немає… Що ми наробили, тварюки! І хто тепер нас порятує? І хто порятує його?»

Бог навсилачки витяг з води одну ногу, став нею на невидимий щабель невидимої драбини, потім другу, і відтак почав підніматися: повільно, тримаючись за світлу нитку промінчика. Видно було, що й небесна драбина вже ледь-ледь його витримує.

Забувши про близьку смерть, про кохану, про те, що треба виглядати в темряві тіні шлюпок, чоловік вирішив допомогти Богові хоч подумки: він підставляв плече, підтримував, а там, де щаблі підгнили й пообламувалися, підставляв свої долоні.

І чим більше він старався, тим сильніше, зовсім незрозуміло чому, загрібав правий весляр на одній із шлюпок. І вона повільно почала завертати у той бік, де борсалися у холодній воді двоє нещасних. Зі шлюпки їх ще не помітили.