Смарагдова планета

Іван Андрощук МАЦАЛЬЦЕ Фантастичне оповідання

Зал засідань Всесвітнього Конгресу був переповнений. Юпітери світили так яскраво, що по стінах бігали зайчики від лисин збуджених делегатів. Всюдисущі репортери вносили елемент професійної метушні в напружену атмосферу форуму. Чекати довго не довелось. Ледве розсілися, як на трибуну вибіг Голова Конгресу.

— Панове, — почав він схвильовано. — Склалася надзвичайно тривожна ситуація.

Тисячі душ затамували подих, тисячі поглядів приросли до промовця.

— Ви, напевне, знаєте, що вчора о двадцять четвертій годині тридцять хвилин заорбітні станції стеження зафіксували появу таємничого боліда. Так от: болід подолав зовнішню, другу і третю системи протиметеоритного захисту і наближається до нас.

Гомін здивування прокотився рядами.

— Саме так, панове. До нас летять брати по розуму. Та радості від того мало. Ми прозондували корабель і з’ясувалося, що… — Голова зробив паузу, але напруження тільки подвоїлось, — корабель належить лудове.

Зал на хвилю завмер, а потім зойкнув з жаху. Делегати підвелися з місць, хтось схопився за серце, хтось побіг до виходу.

— Спокійно, панове. Ми не маємо права панікувати. Від нас залежить зараз доля мільйонів і мільйонів людей. Доля планети, доля цивілізації. Ситуація надзвичайна. Хто має що запропонувати, прохання висловитись. Регламенту встановлювати не будемо, але пам’ятайте: кожна хвилина зараз дорога: лудове летять до нас. Їм залишилось подолати п’ять захисних зон. За добу вони будуть тут.

Не встиг він закінчити, як в президії піднялася рука:

— Панове, — встав Звоєвій Швидке Перо. — Я бачу один вихід. Пришельців треба знищити.

Зал схвильовано загомонів, однак з третього ряду кинули репліку незгоди:

— Пане Звоєвій. Але хто це зробить?

— Ну… акцію можна доручити автоматичній системі.

— При спробі знищити живу істоту система вийде з ладу. Хто зніме блокування?

— Панове! — звернувся Звоєвій до присутніх. — Хто відповість шановному делегатові? Хто зважиться на благородний акт знищення агресора або хоча б відімкне запобіжник автоматичної системи?

Зал заціпенів.

— То, може, хтось хоч знає таку людину? — Звоєвій розгублено бігав очима по рядах.

Нарешті зупинив погляд на благородному обличчі літнього делегата:

— Пане Оллогерн! У ваших фільмах так щедро ллється кров. Ваші герої так рішуче йдуть на поєдинок з інопланетними чудовиськами…

— Кіно — це мистецтво, пане Звоєвій, — підвівся делегат. — Воно не має нічого спільного з тим, що оточує нас. Знищення живої істоти суперечить людській природі. Раніше ми якось не надавали цьому значення, бо не виникало таких проблем. Але тепер… Навіть якщо серед людей і знайдеться хтось… я був би проти. Ліпше загинути, залишившись людиною, аніж вижити, ставши вбивцею. Та серед нас немає вбивць. А тому я в цю хвилину відчуваю навіть трагічну гордість за нас. За те, що кожен може сказати про себе: краще не жити, аніж вбивати.

— Тоді переглянемо документальну хроніку. Наші зонди перезняли з відеоархівів лудове. Досі таке бачили тільки у фільмах пана Оллогерна. Пане оператор, будьте ласкаві.

… Низько пливе темно-зелений крилатий апарат: місто під ним огортає вогняно-чорна мла. Білі високі будови осідають в клуби диму й попелу. Спалахують і чорніють, мов сірники, люди.

… В шахті глибокого колодязя висить прив’язана за руки людина. На дні повзають бридкі істоти, схожі на велетенських голих щурів. Той, хто висить, опускається все нижче — відстань між ним і ошкіреними мордами потвор невблаганно зменшується. Зображення людини наближається: все її тіло густо вкрите саднами й кривавими смугами, на розбитому обличчі розпачливо світяться великі сірі очі…

— Досить! Припиніть! — почулися обурені вигуки.

Екран погас.

— Ось хто такі лудове, — заговорив Звоєвій. — Може, тепер знайдуться відважні увімкнути анігілятор?

Ніхто не поворухнувся, тільки санітари метушилися біля тих, кому стало зле. Минула довга хвилина, і в протилежному кінці президії попросили слова.

— Пане Звоєвій, — встав Родерон Рахівник Зграї. — Може, ви самі змогли б це зробити?

— Я? — знітився Звоєвій. — Ні-ні, що ви… Я… Я — теоретик…

— То ж бо й воно, пане Звоєвій. Теоретично ми можемо знищити прибульців. Однак, зробивши це, ми перестанемо бути людьми. Ми зробили б перший крок по шляху вбивства — а куди веде цей шлях, ми щойно переконались. Тож я згоден з паном Оллогерном: краще вмерти, аніж стати вбивцею. Проте вмирати не обов’язково. Є ще один варіант — евакуація.

— Але, пане Родерон! Де ми візьмемо стільки кораблів? Та й часу залишилося…

— Його не так уже й мало, пане Агенар. Та й кораблі нам не знадобляться. Ми встигнемо вивести людей крізь Чортову Діру.

Делегати ожили, зал наповнився нервовим гамором.

Чортова Діра — це підпросторовий тунель, якого відкрили зовсім недавно в непрохідних лісах Південного континенту. З того боку Діри починався таємничий світ — світ сріблястих трав і незнайомих зірок. На дослідження невідомої землі вже вирушило кілька експедицій. Жодна з них поки що не повернулась.

— Але ж ми навіть не знаємо, що нас чекає по той бік!

— Зате добре знаємо, що чекає нас по цей, — похмуро завважив Родерон.

— А якщо лудове знайдуть тунель?

— Ми завалимо його за собою.

— Тоді ми не зможемо повернутись назад!

— Зворотного шляху для нас нема в будь-якому випадку. Тільки так ми зможемо залишитись людьми. І, можливо, вижити.

Завирували голоси — схвильовані, стурбовані, розгнівані. Нарешті над морем емоцій, жестів і вигуків злинула тендітна рука молодої жінки. Гамір поволі вщух.

— Пане Голова! — схвильовано вигукнула дівчина. — Невже загроза така серйозна? Скільки лудове летять до нас?

— Двоє. Їх там усього двоє.

— Невже двоє прибульців можуть загрожувати всій цивілізації? Залишати рідні домівки, затишні міста, могили предків… Втікати в безвість… Хіба не простіше було б спробувати встановити з ними контакт?

— Люба панно, — зітхнув Голова. — Я тисячу разів згоден з вами. Ті двоє, що зараз летять до нас, не такі вже й страшні. Можливо, навіть вони — чудові хлопці, і ми з радістю пішли б на контакт з ними, якби… Якби вони не були лудове. Ці хлопці належать не собі — передусім вони розвідники цивілізації, яка їх послала. І якщо сьогодні їх двоє, то завтра буде тисяча, а позавтра — мільйон. Нам доведеться мати справу з їхнім суспільством. А суспільство лудове — це космічний монстр, чудовисько, яке руйнує, вбиває, винищує все живе і неживе у Всесвіті. Планета, якої торкнулося мацальце цієї потвори, приречена. А ті двоє, що летять до нас, і є тим самим мацальцем, простягнутим до нашої планети.

Через півгодини делегати розлетілись по регіонах, а ще через півгодини була оголошена всесвітня евакуація.

Корабель спустився на поле недалеко від східних передмість. А невдовзі на околиці міста вже зупинився планетохід пришельців. Відкрився люк, і з нього вибралися двоє в скафандрах. Зовні вони нічим не відрізнялися від людей: високі, стрункі, з міцно поставленими ногами. Пильно озираючись навсібіч, лудове повільно пішли вздовж вулиці.

— В містах людей є щось спільне, — сказав пілот. — Іноді мені здається, що міста — живі істоти. Якщо неживі, то принаймні — розумні. Так скрізь: на Таггарі, Крішнамурті, Северинасі, на Землі…

— Мабуть, ти маєш рацію, — погодився напарник. — Мертві міста скрізь однакові. Але звідки ти взяв, що це місто людей?

— Бачиш, є певна різниця між собачою будою і людським житлом. І потім це місто не мертве. Поглянь на оту споруду, схожу на гіпнодром? Вздовж її стіни горять ліхтарі.

— Але який сенс освітлювати вулицю серед білого дня?

— У цьому світі, як і в інших, багато що не має сенсу.

— Стривай… Що це? — посеред вулиці валявся яскравий згорток тканини.

Пілот обережно підняв знахідку. Це був дбайливо сповитий маленький іграшковий чоловічок.

— Лялька, — посміхнувся пілот.

Якийсь час прибульці розчулено розглядали іграшку, потім рушили далі. Через кілька кроків пілот знову нагнувся И підняв тоненький блакитний циліндрик. З одного кінця вився димок.

— Сигарета. На деяких планетах люди ще не позбулися цієї шкідливої звички. Однак сигарета димить — отже її щойно кинули. Куди ж вони всі щезли, чорт би мене взяв?!

— Зараз з’ясуємо, — сказав, прислухаючись, пілот.

З розчинених дверей сріблястої, схожої на ангар будови долинав якийсь шум. Підійшли ближче: тепер уже було виразно чути несамовитий жіночий лемент, грізний рев невідомого звіра. Лудове вихопили пістолети і кинулись всередину. І… зупинились, спантеличені; вони стояли в порожньому кінозалі, на увігнутому екрані чарівна блондинка намагалась випручатися з лап жахливого горилоподібного створіння. Лудове перезирнулися, знічено посміхнулися. За кілька хвилин на екрані з’явився лицар, вбив чудовисько і звільнив красуню. Фільм закінчився, однак проектор продовжував працювати.

— На їхніх головах збереглося волосся, — порушив мовчанку пілот. — Це дуже молода раса. — Помовчавши хвильку, вів далі. — Ти знаєш, замолоду я захоплювався старовинною фантастикою. Чтиво, маю тобі сказати, іноді повчальне. Наприклад, один древній фантаст вважав, що створити цивілізацію можуть лише людські істоти. І що Всесвіт — це величезне кільце розумних людств. Схоже на те, що він мав рацію. Партенон — уже дев’ятий світ, в якому живуть люди.

— Дев’ятий світ, з якого пішли люди, — похмуро уточнив напарник.

Пілот підбадьорливо посміхнувся:

— Вище голову, Петров! Наступного разу ми неодмінно застанемо їх вдома.