Смарагдова планета

Людмила Козинець ЧОРНА ЧАША Фантастичне оповідання

— Докіє, Докіє! Дитя моє гірке, донечко! Що ж ти, так і будеш сидіти? Та встань же, поглянь на божий світ! Та не можна ж так…

— Докіє, Докіє! Очі виплачеш, серце викричиш, а лихові не зарадиш. Ти подумай, донечко, Галочка твоя зараз серед янголів усміхається, а на тебе подивиться — сльозами заллється. Дай же ти спокій її душечці, дай же ти спокій лихові своєму!

Докія сиділа на засланій пухнатим ліжником скрині прямо, не торкаючись стіни спиною, немов скам’яніла. Сиділа так ось вже три доби — не їла, не пила, повік не змикала. Зчорніло молоде лице Докії відтоді, як видали їй у лікарні жовту квитанцію: «За похорон сплатити в касу 5 крб». Докія стискала в руці м’ятого папірця — все, що залишилося від донечки. Днину тільки й пожила дівчинка, а потім згоріла в жару, певно, навіть не встигла зрозуміти, що народилася, що була на землі.

Тяжко каралася Докія. Все здавалося їй, що якби була поруч, вирвала б донечку у смерті, перелила б їй своє дихання. Та тільки й саму Докію чудом врятували: роди сталися важкі. Без матері немовля поховали. І без батька…

Далеко був Василь, так далеко, що боялася Докія й думкою до нього полетіти. Підстерегла його зла біда, що за кожним шофером ходить нечутно. Миттєво все трапилося, мокра дорога, важка вантажівка та випадковий перехожий… І ось одна тепер Докія горювала. І як Василеві про все написати?

Бабка Теодозія не полишала Докію. Чайкою вилася над молодицею, голосила, плакала, за світлу душечку новопреставленої Галечки молилася, Докію молоком намагалася напоїти, старалася гарячі думки прогнати. Билася, билася, та дарма. Які слова розрадять горе матері, котра втратила дитину? Хіба що молитва. Тільки не знала молитви Докія, не вірила в Бога. Ікона в хаті висіла — дідове благословення, а віри в душі не було.

На третій день наче отямилась Докія. Встала, огледілася. Потім, скрипнувши віком, розчинила скриню. Стрепенулася бабка Теодозія.

— Докіє! Що ти, горличко?

Не відповіла. Нахилилася над скринею — різьбленою, масивною, оздобленою перламутром по вишневому лаку. Докія виймала зі скрині злежале вбрання, підносила близько до очей, пильно роздивлялася, немов не впізнаючи. Довго тримала в руках весільний убір з білих воскових квітів, срібних ниток, малинових китиць фарбованої ковили. Потім кинула. Стягла через голову плаття. Постояла, бездумно топчучи скинутий одяг, підійшла до дзеркала, дбайливо розчесала волосся, заплела коси, двічі обкрутила вінком навколо голови. Була вона немов уві сні. Дивлячись на неї, бабка Теодозія лише дрібно хрестилася, не сміючи сполохати мертвотний спокій обличчя Докії.

Молодиця ж туго перетягнула груди, налиті молоком, одягла сорочку, вишиту по рукавах червоним і чорним шовком. Запнула поверх картату плахту з червоними китицями, підв’язала білу запаску з мереживами. Тісно перетягла стан вогненною китайкою. Накинула на плечі легкий кептар з білої овечої шкури. На спині кептарика були вигаптувані гілки горобини. Важкі грона ягід, любовно дібрані мамою з великих червоних намистин коралю. Дрібними різаними коралами обвила Докія шию, одягла й тьмяні старовинні дукати. Потім натягла в’язані смугасті панчохи, взула м’які шкіряні постоли, тиснені візерунком. Довго дивилася в дзеркало, тримаючи в руках золотий кораблик, але так і не перемоглася убрати ним голову — лихо не терпіло сяяння золотої парчі. Докія пов’язала чорну хустку. Баба Теодозія плакала, дивлячись, як вбирається на невідоме свято молодиця. Сльози текли по її щоках, переливаючись у глибоких зморшках.

— Ой, Докіє, Докіє! Що ти, дитино, надумала? Нащо вбираєшся, мов на смерть? Схаменися!

Докія розстелила на скрині рушник, метнулася до кухні, принесла шматок хліба, цибулину й сало. Їжу, трохи грошей, маленьке дзеркальце, та копійчану свічку зав’язала в кросно.

Нічого не сказала старій, а тільки та й сама здогадалася:

— Докіє! Та невже підеш? Що ти, ясочко? Та не ходи туди, дитя моє гірке! Не повернешся ти, що я Василеві скажу? Лементуючи, Теодозія впала на долівку. Докія дивилася на неї, зсунувши суворо брови. Щось раптом змінилося на її лиці, рум’янцем налилися щоки, затремтіли довгі вії, жалісно скривилися губи.

— Бабо! Встань! Не край мені серця! Не можу я більше, сама бачиш. Що ж мені тепер, голосити та маятися? Хіба ж це життя? Огледься ти навколо: лиха неміряно, біди незлічені. Візьми хоч нашу вулицю, хто не в прикростях? У мене — горе… А в тітки Наталки син в армію пішов, і що ж? За рік — домовина залізна з Афганістану! А в Зоф’ї? Дочку вночі на вулиці перестріли — де дочка? Руки на себе наклала. А в Марички й Климка Грабових? Онук паралічний з народження! А в Єлиці? Троє синів — чуєш, Теодозіє! — троє синів, і всі по тюрмах! А в Килини? Обидві онуки в лікарні аж у Москві. Волоссячко все повилазило у дітей. А в Марка Срібного? Син єдиний у маковому дурмані пропав! А в Ксани Червоненко? Жила-раділа, раптом на тобі — батько з’явився, в таборах відсидів, поліцай колишній! Своїх катував, сусіднє село попалив, і як бути? Батько ж! Прогнати з порога, чи шматком гірким до гробу годувати? Подумай, Теодозіє!

— Та що ти, Докіє, охолонь, навіщо тобі чуже лихо? В тебе своє, в них своє, життя таке, Докіє!

— Життя таке… А чому таке, бабко Теодозіє?

— Не знаю я, горличко… А що ж ти думаєш, невже знову Чаша перелилася?

— Не інакше. І я так розумію — мені треба йти.

— Та куди ж ти підеш — ніч надворі! Дочекайся хоч світла.

— Дарма, піду. Дорога неблизька. А зволікати більше не можна.

Докія тихо причинила за собою двері, постояла на ґанку, пестячи пальцями різьблення поренчат. Сам Василь точив балясини, різав світле дерево, коли будував домівку для молодої дружини. А Докія терпляче чекала, коли на гребінь даху підіймуть пишний вінок з шипшини, гаптувала рушник, яким перев’язали колючі гілки й рожеві квіти. А що тепер в цьому домі? Куди поділося щастя, як життя зруйнувалося?

Видно, й справді перелилася Чорна Чаша, сунуло лихо у світ, ось і їй, Докії, перепав отруєний ковток. Ох, гірко… Та хто не знає, хто не пив з цієї чаші?

Бабка Теодозія тихо плакала, дивлячись, як віддалялася тонка фігура з білим клуночком у руках. Губи старої шепотіли навздогін старовинні замовляння-талісмани, а суха рука хрестила повітря.

Докія встигла на останній автобус, що зупинявся в їхньому селі по дорозі до обласного міста. Народу в салоні було небагато — дві тітки з кошиками, демобілізований солдат у хвацькому голубому береті, трійко підпилих, але сумирних молодиків. Один із них, засмаглий, ладний, чепуристо підкрутив вуса, дивлячись на святково вбрану Докію, повів плечем. Але помітив чорну хустину на голові Докії, зустрівся з поглядом молодайки й принишк, тільки співчутливо на неї позирав.

А вона придбала у водія квиток, сіла на перший же диванчик і заклякла. Автобус натужно гурчав, лізучи під гору, за вікном чорнів ліс, повитий легким туманом, що плив з вогких яруг, болотистих улоговин.

Нарешті стемніло, смугою білої куряви простягнувся через усе небо Чумацький Шлях. Зійшов блідий, немов змерзлий місяць.

На повороті дороги, де стирчав перехняблений кам’яний хрест, Докія попрохала водія зупинити автобус. Той здивовано глянув на неї, але пригальмував. Докія вийшла, опустила клуночок на землю, взялася перев’язувати хустину. Щофер трохи почекав, немов сподіваючись, що пасажирка передумає. Потім стенув плечима і зачинив двері. Автобус рушив. Пасажири прилипли до вікон, проводжаючи поглядами самотню постать, що розчинялася у темряві. Білий кептарик ще довго виднівся у туманному мороці.

— Тю, ненормальна якась, — сказав смаглявий парубок. — Якого біса їй у лісі треба в цю пору?

— Справді, — одізвався шофер. — Тут і житла ніякого немає. Чудійка…

— А може, вона на кордон, до лісничого? — висловила припущення одна з тіток.

— Який кордон, тітко? До нього ж кілометрів з двадцять, чого їй було виходити? Щоб пішки чвалати та на зірки дивитися? Ех, шкода, я не вийшов, провів би…

— От-от, у вас одне на умі! — осварилася тітка.

А парубок серйозно вів своє:

— Хоча ні. Страшнувато з нею гуляти. Не інакше — нава це, мавка лісова. У село їздила, казали, мило індійське там вчора продавали…

— Та тьху на тебе! Що ти мелеш проти ночі! — І тітка омахнулася широким знаменням.

— А мо’ й ні! — розійшовся парубок. — Не мавка це! Чаклунка. Справді, справді, тіточко. Ось вона зараз біля хреста клуночок розв’яже і ворожити почне…

А таки так, — Докія розв’язала клуночок, вийняла свічку, запалила її й обережно поставила у маленьку нішу, що була викресана в центрі хреста. Хрест стояв тут з давніх-давен, у ніші донедавна була ікона, та потім кудись ділася. За багато років склалося повір’я, що тут треба поминати тих, за кого не можна молитися у божому храмі: нехрещених, самогубців. Повір’я трималося міцно. Ось і зараз у ніші можна бачити недопалки свічок, засохлі квіти, а біля підніжжя розсипане пшоно, стоїть полив’яна миска з водою — для птахів.

Докія поклала біля свічки кругле дзеркальце. Посиділа на камені. Глибока тиша довкола. Спокій у світі, вкритому зоряним пологом.

Докія відломила шматок хліба, розкришила по землі. Потім встала, довго дивилася в небо, поклонилася — немовби усьому світу відразу — і почала спускатися в яр. Там, під кронами ліщини, було темно, але все-таки світло місяця пробивалося крізь листя. Світилася й вода струмочка, відбиваючи місячні полиски. На схилах яру таємничо випромінювали зеленкувате мерехтіння чи то трухляві пні, чи то скупчення грибів.

Докія пішла угору по течії, іноді оступалася в крижану воду, що текла з гір, іноді встигала втриматися за гілки чагарників. Боляче вкололася шипами глоду, але не зупинилася, простувала далі, посмоктуючи ранку на долоні.

Літня ніч коротка. Не встигла Докія втомитися, як небо посвітлішало, прокинулися птахи, скотилася роса. Струмочок все тоншав — ближчав витік. На шляху дедалі частіше траплялися валуни, порослі сірим лишайником. Докія обходила їх, щоразу боячись загубити ниточку струмка.

Аж ось струмочок сховався в непролазних заростях ожини й ломиноса. Продертися крізь оці хащі годі було й думати. Докія зупинилася в нерішучості: куди ж далі йти?

Вирішила перепочити. Відломила хліба, зачерпнула студеної води, зібрала жменю суниць. І раптом побачила на бережку струмка розсипане голубе намисто. Вона підняла одну намистину. Давно, видно, пройшла тут власниця намиста. Тепер більше пластмасові носять, а ця намистина з білої глини, поливаної голубою глазур’ю. Потріскалася вже від дощів і сонця. Отже, та, чию шию охоплювала низка лазурових горошин, також намагалася пройти отут, та сувора ожина й підступний ломиніс не пустили, зірвали з шиї намисто…

А що то блищить у траві на тому боці струмка? Ще одна голуба намистина. А ось і ледь помітна стежка в обхід заростів. Дякую, сестро, вказала дорогу…

Стежка вивела до сірої скелі, по зернистому відколу якої дзюркотіла вода, що давала початок тому самому струмку. Ось і закінчилася срібна провідна ниточка. Далі, Докіє, підеш навмання.

Сонце Докія зустріла на краю величезної галявини. Йшла, поступово зігріваючись після вогкої ночі.

Коли спускалась в долину, знайшла ще одну прикмету того, що йде правильно: розчахнуту скелю /казали, що блискавка вдарила/. Там, на дні похмурого розлому, і закінчувався шлях Докії. Позаду сонячний світ, а попереду, немов ненажерлива паща, з уламками страхітливих іклів, глибочіло провалля. На камінні біля урвища побачила Докія напівзотлілий рушник, старовинну гуцульську сокирку, шкіряний кисет і різьблену люльку, сувій полотна… Вона злегка торкнула ногою той сувій. Тканина розсипалася: в сувої виявилася пачка грошей, чи то ще царських, чи то керенок.

Чому люди залишали тут усе це? Може, перед тим, як піти у морок і невідомість, хотіли залишити певний знак того, що були тут? Отже, вони не повернулися? Або ж сподівалися, що ці речі їм коли-небудь знадобляться…

Докія розмірковувала, машинально потискуючи рукою важку грудь. А молоко ще не перегоріло, прибуває, пов’язка геть мокра. Защеміло в грудях, здалося, що м’які губки немовляти міцно взяли сосок…

Докія скрикнула і стрімголов по крутому спуску кинулася в провалину як у вир.

Отямилася, коли забракло сил бігти по нескінченному коридору, що вів все глибше й глибше — може, й до самого серця гір.

Вона зупинилася, перевела віддих, тамуючи гострий біль у серці. Було темно, але очі Докії — чи то звикнувши до темряви, чи то від нервового збудження загострився зір — розпізнавали скельні стіни, що сходилися близько, міцні брили, що нависали над головою. Невідомо, хто й коли вирубав у скелі цей прохід. А може бути, й не руки людини створили цей довгий прямий коридор.

Докія прислухалася. Стояла неймовірна тиша, тільки далеко попереду дзвеніло щось. Неголосний кришталевий дзвін, як перші весняні краплі… Докія склала долоні човником, піднесла до рота і сторожко крикнула: «О-гов!» Тільки луна покотилася вздовж кам’яного коридора і вмерла вдалині. Страх підійшов навшпиньки, моторошно взяв за горло.

І пішла Докія по хіднику, все вниз і вниз. Йшла повільно, часто обертаючись назад. А що там побачиш? Кам’яний морок. Почало потроху світлішати — немов стіни мерехтіли золотим і червоним. Посвіжішало повітря. Це було дивно, адже підземелля вело углиб.

І ось нарешті ступила Докія у величезну світлу печеру. Високе склепіння яскрилося ніжною памороззю, падали зверху важкі краплі, лунко розбиваючись в опалового світіння вапняних вазах-сталагмітах. Чудові кам’яні квіти сяяли зернистим блиском, кварцові й аметистові друзи в стінах печери горіли чарівним вогнем граней. У завороженій тиші зупинилася Докія, відчувши всім своїм єством: це — тут.

Вона нишпорила поглядом, шукаючи те, заради чого прийшла сюди. Зазирала в усі закутки печери. І нарешті побачила.

На невисокому постаменті з дикого каменя стояла Чорна Чаша.

Затамувавши дихання, наблизилася до неї Докія. Чаша була велика — не підняти. Незграбно виліплена з темної глини посудина трохи перехняблена. Через вінця тонкою густою цівкою стікала смолиста рідина. Довго дивилася Докія на цівку, судорожно ковтаючи біль ненависті, що підступила до горла. Тоненький, безперервний потік лиха й біди.

Повільно підійшла до Чаші, зазирнула в неї. Страху вже не було. Докія нахилилася нижче. У непроглядній глибині важкої, як киплячий бітум, рідині жив рух, ліняво підіймалися з дна Чаші бульбашки, лопалися на поверхні, немов кипіла віковічна людська кривда.

І здалося Докії, що видіннями, примарами наповнюється Чаша. Побачила вона зловісні стовпи вибухів, а то наче здійнявся з глибини літак, розвернувся, зірвався і впав, спалахнувши нестерпним вогнем. І виникли в чорній імлі будинки, і почали руйнуватися — безгучно й жахно. І якийсь чоловік кричав, захиливши голову, розриваючи на грудях сорочку… І блискучий ніж увійшов йому під серце. Здавалося, у самісінькі зіниці Докії бризнула гаряча кров. Вона не відсахнулася, тільки провела по обличчю долонею, немов утираючи його. А чорне дзеркало варива, що булькотіло, світилося зсередини сонячною красою довгого волосся дівчини, яку Докія бачила зі спини. Дівчина повільно оберталася. Губи Докії самі по собі склалися у посмішку — чекала, що обличчя дівчини буде прекрасним. І ось вона обернулася. Але замість обличчя на Докію зиркнув бридкий щурячий писок.

А потім піднялася з глибини Чаші рука, вкрита фіолетовими плямами, почала хапати повітря: Докію шукала. Пальці скарлючилися, шматками відвалилася плоть, мертвим перламутром відпали нігті, на порох розсипалися кістки… Не відсахнулася Докія. Незмигно дивилася вона у Чорну Чашу.

І раптом побачила, як по блискучій поверхні попливли білі туманні квіти… Білі краплі падали звідкілясь згори й розтікалися на чорному. Докія збагнула: це промокла сорочка, це її молоко падає у Чорну Чашу. Докія притисла руками груди: не дай Боже, щоб краплі її гіркого материнського молока витіснили з Чаші краплі чийогось горя…

І похопилася — чого ж вона стоїть? Треба щось робити, для того й прийшла. Як зупинити лихо, як знищити чорний потік? Як би вичерпати Чашу, та до дна б… А куди ж діти пекельну смолу? На землю вилити? Напевно, не можна — все одно лихо по миру піде. Може, випити її, прокляту? Так не подужати стільки. А як і вип’єш — знову наповниться.

І зрозуміла Докія, що безсила. Ось, дійшла вона, Чаша перед нею, а що зробиш? Напоум, Господи… Заломила руки Докія, впала на каміння.

Тяжко лився чорний ручай…

І сухими вже очима дивилася Докія на Чашу. А чи не досить їй, проклятій, стояти тут, збирати лихо та переливати його у ясний світ? А чи не доволі терпіння людського, з якого — не з глею ж! — зроблено цю посудину? А чи не доволі жити й чекати неминучої біди, коли переллється Чаша?

І встала Докія. Налягла плечем, зсунула Чашу з п’єдесталу. Вихлюпнулася смола, обпекла шию Докії. Але вже перекинулась набік Чорна Чаша…

І розтрощила Докія Чашу. Розтрощила, чомусь упевнившись, що має рацію. Розтрощила, не злякавшись, що не струмочок потече до людей, а вся Чаша розіллється. Вся Чаша! Але більше ж її вже не буде окаянної.

Думала Докія, що склепіння печери впаде зараз на її голову. Але було тихо… Валялися долі темні черепки, смердючою парою дихала калюжа чортового зілля…

Обережно, перевіряючи ногою кожну сходинку, спустилася Докія з постаменту. І пішла геть. Тільки мигцем глянула: щось хруснуло під ногою. Це був черепок, дуже давній — потріскався, глина кришилася. Нахилилася, підняла його. Он воно що… Виходить, хтось колись уже розбив був Чашу. Звідки ж взялася інша?

Що ж це — є люди, котрі б’ють Чорні Чаші, а є такі, що замішують на сльозах і крові в’язкий глей терпіння і знов ліплять їх? А терпіння безконечне, а глею вистачить, а крові й сліз і поготів…