Смарагдова планета

Олександр Левченко ВІКНО Фантастичне оповідання

Коротко прозумів попереджувальний сигнал, стулки дверей безшумно розійшлися і на обличчях дівчат-секретарок спалахнули посмішки. Їхня подруга, котра переповідала через канал голографічного зв’язку останні плітки, сплеснула в долоні:

— Горан!

Високий чоловік у темно-синьому комбінезоні з нашивками майора на плечах, ступивши до приймальні, привітався:

— Добрий день, дівчата! У мене таке враження, наче я потрапив в оранжерею орхідей…

Дівчата приязно розсміялися, переводячи погляди на симпатичного лейтенанта, який ступив до приймальні слідом за Гораном. Лейтенант так само чемно привітався, і по його очах було видно, що він сам не проти сказати комплімент, і лише присутність старшого товариша стримує його.

— Командор у себе, Світлано? — задля пристойності поцікавився Горан.

— Так, капітане, — відповіла одна із секретарок.

— Що ж, ходімо, Ліне.

Офіцери зникли за дверима кабінету начальника бази Космічного патруля, а наймолодша з дівчат здивовано запитала подруг:

— Чому ви величаєте Горана капітаном, адже він, здається, майор?

— Так усі його величають, — стенула тендітними плечима Світлана. — Правда, Каріно?

— Капітан — не звання, — авторитетно завважила Каріна. — Просто в Космічній поліції він був командиром оперативної групи кораблів. Зрозуміло, Астро?

— А-а… — непереконливо протягла власниця модного імені. — А хто цей юнак?

— Та ти й справді ще зелена, — поблажливо похитала світлою голівкою Каріна. — Та це ж Ліно Баруччі, син самого Джанкарло!

— Невже? — примружила очі Астра, ховаючи від подруг прикрий факт, що знамените ім’я їй ні про що не говорить.

— Саме так! — ефектно стишила голос знавець всіх таємниць бази. — Горан Деліч був найближчим другом інспектора Баруччі. Вже тримаючи на своїх руках помираючого Джанкарло, він поклявся…

Далі Каріна взялася з такою впевненістю переповідати клятву Горана й описувати подробиці трагічної сутички з терористами, немов сама була очевидицею подій кількарічної давності. Вихід з кабінету космольотчиків обірвав розповідь на кульмінаційній точці.

— Ну, що вирішило начальство? — першою запитала Світлана.

— Тринадцятий квадрат… — усміхнувся Горан.

— Боже! — йойкнула Каріна.

— Чому ж, — заперечив Ліно, — самісінький центр Вікна. Можливо, хоч там щось уполюємо…

Одна Астра нічого не висловила вголос, вона лише стиха зітхнула.

Офіцери після кількох люб’язностей рушили до виходу, а дівчат на якусь хвилю оповив несподіваний смуток.

— Що скажеш, Астро? — нарешті порушила мовчання Каріна. — Він симпатичний, чи не так?

— Горан? — вийшла із задуми новенька.

Старші подруги розсміялися, але веселості на їх обличчях не було.

— Дорогенька моя, — мовила Каріна якимсь незвичайним для себе голосом, — таке питання у нас не обговорюється.

— Невже ви мали знайомих на базі «Контакт»?!

Між патрульними катерами не було відеозв’язку, але Горан досить виразно уявляв обличчя Ліно.

— Чому ти дивуєшся? — відповів він. — Хто довго прослужив у Космічній поліції, той знається з такими, як сам, волоцюгами, котрим не сидиться на рідній планеті. Щоправда, відстані у нас дещо більші, зате людей менше. І людей незвичайних, хоча це не відразу впадає у вічі.

— Ще б пак! — зреагував Ліно. — Може, за ту секунду з лишком, упродовж яких двічі долав відстань між катерами… — Особливо на «Контакті». Хіба могла потрапити туди пересічна людина!

— Ех, Ліне, Ліне! — Горан розвів руки. — Де мої двадцять п’ять років? До речі саме тоді й відкрили те саме кляте Вікно. Уявляєш, якийсь фанат з обсерваторії на Фобосі виловив каменюку, що рухалася у космосі зі швидкістю сімдесят дев’ять, а не сімдесят три кілометри за секунду, як це можна було припустити. Знехтував дивак своїм здоров’ям, а таки розрахував орбіту і переконався: вона гіперболічна. Отже тіло справді прийшло з-за меж Системи. Галас зчинився неймовірний: «посланці зірок», «перший міжзоряний контакт», «вікно в Галактику». Певне, тому й назвали цю диру Вікном. Базу спеціальну створили, аби досліджувала цих бісових «посланців». Та кілька десятків каменюк, спробуваних на зуб, нічого не дали — все, як у звичайних метеоритів. І ось — «зоряний дарунок»…

— Але якби не такий фінал, усе скінчилося б трагічніше? — завважив Ліно. — Просто страшно уявити, що ста лося б із Землею, якби її відвідав контейнер з вірусом І те, що люди мужньо зустріли смерть на базі, ще раз підтверджусь.

Горон тяжко зітхнув.

— Віриш, Ліно, — мовив він, — часом мені дуже хочеться забути дещо з того, що я знаю.

— Це щось таємне? — голос Ліно мимоволі здригнувся.

— Не для преси, — посміхнувся Горан, але враз посуворішав. — Коли з’ясувалося, що епідемія невідомого захворювання спричинена «зоряним» вірусом, на «Контакті» було запроваджено карантин: ніяких зв’язків із зовнішнім світом. Та кілька чоловік самовільно захопили рятувальний катер і залишили базу. Вони сподівалися на всесильну земну медицину, не замислюючись, яку небезпеку несуть людям. Вже по десятьох хвилинах їх перехопив інспектор Космічної поліції Патрік Йонсон…

— Йонсон? Але ж він…

— Ні, Ліне, — не дав договорити Горан, — все було так, як я розповідаю. Патрік дві години переконував зухвальців, благав, погрожував, а потім, взявши катер та буксир, відтранспортував його на базу. І — залишився разом із ними…

— А сам епізод засекретили?

— Офіційно ніхто цього не робив, все сталося само собою: загиблим віддали належне, може декому і більше, ніж слід, але хто, зрештою, про це може судити?

— А де зараз знаходиться база? — поцікавився Ліно.

— Оце вже справді таємниця! — прихлопнув у долоні Горан. — Усі знають, що базу забрали із Вікна і вивели на геліоцентричну орбіту, проте елементи орбіти відомі небагатьом.

— Невже необхідна конспірація?

— Уяви собі, є люди, яким не до вподоби, що безпосереднім вивченням віруса займаються роботи. Космічна поліція вже затримала кількох фанатиків, що розшукували «Контакт» з метою поповнити товариство роботів. Нам, звичайно, важко зрозуміти цих людей, але віднедавна я став ловити себе на думці, що дехто на Землі, мабуть, не розуміє нас.

Проте Ліно був далеким від подібних філософських міркувань.

— Я думаю про інше, — озвався він. — Чи не здасться вам, капітане, що наше патрулювання Вікна скидається на не зовсім серйозну забаву на фоні справді страшної небезпеки, що нависла над Землею.

— Не ти перший про це запитуєш, — неохоче відказав Горан. — Але ж наша цивілізація не всесильна, і поки що нічого кра…

Горан замовк на півслові. Від панелі приладів донеслося надривне вищання: «Аварія в системі наведення!»

— Борте! Що сталося?!

Корабельний кібер чітко доповів:

— Механічне ушкодження антени наведення. Втрачено зв’язок антени з процесором. Бойовий модуль переводиться на ручний режим. Рекомендовано: вийти назовні і здійснити ремонт…

— Пішов би ти до біса, — не зовсім ґречно відреагував на інформацію Горан. — Може, додав би, що треба виходити в скафандрі?

— Що там у вас, капітане? — стурбовано запитав Ліно.

Він усе чув, але хіба обійдешся без запитання?

— Антена наведення… — відповів Горан. — Доведеться ремонтувати за бортом.

У глибині душі Горан був навіть задоволений такою пригодою, що вносила хоч якусь різноманітність у монотонний перебіг патрулювання.

— Отже, лейтенанте, — сказав Горан, одягаючи скафандр, — я тимчасово призначаю вас виконуючим обов’язки командира пари.

Останні слова Горан приправив легкою іронією, і Ліно тим же тоном відказав:

— Слухаюсь, пане майоре!

За якихось десять хвилин Горан був уже біля антени. Один із її сегментів з’єднання з корпусом виявився недостатньо закріпленим, і параболічна чаша відхилилася од робочого положення. Горан подумки висловив своє невдоволення технічною службою бази й відчепив од пояса металевий пенал з інструментами. А в цю мить з аварійного каналу зв’язку пролунав сигнал тривоги.

— Борте, що сталося? — викликав кібера Горан, кладучи пенал на робочий столик.

— Сигналізує система зовнішнього спостереження. Виявлено метеор: тип — спорадичний, форма — кулеподібна, усереднений діаметр — 25, швидкість — 123, координати перетину з Вікном…

— Контейнер… — зірвалося з вуст Горана. — Який підлотний збіг обставин…

— Ймовірність захоплення гравітаційним полем Землі — 0, 1… — продовжував кібер.

— Виходь на об’єкт, тільки плавно, бо ще зірвуся.

— Борт-2 просить зв’язку, — тут же повідомив кібер.

— Давай!

— Капітане, капітане! — почувся дещо розгублений голос Ліно. — Контейнер іде на мене!

— Готуйся до атаки — я за бортом. Підійду на автопілоті…

Катер різко змінив курс і в цю мить зник з робочого столика пенал з інструментами.

— Ліне, моїй антені гаплик. Тепер вся надія на тебе…

— Постараюсь не підвести, капітане.

Повернувшись у кабіну, Горан наказав кіберу:

— Борте, дай-но мені поле бою великим планом.

Зорі немов кинулись врозтіч, і на оглядовому стереоекрані виразно замиготіли дві точки — патрульний катер Ліно і безмовний посланець космосу, який міг нести смерть людській цивілізації.

— Капітане, я атакую! — почувся схвильований голос Ліно.

— Успіху, лейтенанте, — коротко відказав Горан, переймаючись почуттям товариша.

Від катера, пілотованого Ліно, одділилися дві крихітні блискітки й стрімко понеслися назустріч контейнеру. Але ракети, які мали захопити ціль, сигналу не подали.

— Що з ними? — ледве здобувся на слово Ліно.

— Не розчохлені головки самонаведення. Заходь ще раз і дублюй усі свої команди вголос. Для мене.

Цього разу все відбувалося бездоганно, проте перед командою «Залп» у Горана з’явилося передчуття чогось недоброго.

— Стоп, Ліно! — велів Горан. — Борте, панораму!

Та було вже пізно, команда «Залп» надійшла від напарника швидше, ніж через ті півсекунди, які тепер їх розділяли. Судячи з мовчання, Ліно спочатку не зрозумів, чого так стривожився Горан, тим паче, що почувся стійкий писк захоплення цілі, та, коли несподівано він став уриватись, а потім і зовсім стих, збагнув, що сталося, й розпачливо прошепотів:

— Сонце…

— Воно, друже. Ніколи не атакуй проти Сонця, — повчально сказав Горан.

— Що ж тепер робити, капітане? Контейнер продовжує політ…

— Не панікуй, у тебе є ще один комплект боєголовок.

— А якщо?

— Тоді мені доведеться атакувати з критичної відстані.

— Це небезпечно!

— Не поспішай мене хоронити.

А поки що скористайся третім боєкомплектом.

Кілька хвилин тривало мовчання.

Нарешті Ліно заговорив:

— Капітане, якщо з вами щось станеться, винуватцем буду я. Це неприпустимо. Я сам атакую з критичної…

— Лейтенанте Баруччі! — заволав Горан, відчуваючи, як кров приливає до обличчя. — Припиніть балачки! Я забороняю вам атакувати! Супроводжуйте об’єкт, поки сам не підійду.

— Пане майоре, формально я ще виконую обов’язки командира пари. А тому… — на цьому голос Ліно обірвався.

Ошалілий Горан тут же крізь зуби наказав:

— Борте! Видай навігаційну карту з курсом на Борт-2 і передай мені керування.

Фраза ще не була доказана, а руки вже потяглися до обмежувачів швидкості. Жорстоке перевантаження втисло тіло Горана в крісло. І все ж запобігти драмі, що розгорталася на його очах, він уже не мав жодної можливості.

Атакуючий катер вже наблизився до контейнера й пішов слідом за ним.

— Господи, не допусти його загибелі! — раптом звернувся до Бога Горан.

Катер випустив ракети. Став відходити вбік. Однак оберегтися від потужного термоядерного вибуху вже не було змоги.

Горан підійшов до катера свого напарника. Ліно був живий, проте його стан надій не вселяв.

Коротко писнув таймер, увімкнувся третій канал стереобачення, і ведучий почав представляти учасників передачі. Звичайно, Ліно розумів, що нічого нового не почує, і все ж пропустити чергове обговорення обставин загибелі Горана не міг. Представник Космічної поліції повідомив, що його служба все більше схиляється до кримінального пояснення того, що сталося. Технічний бік справи доволі простий: фахівець високого класу здатний нанести захисту корабельного реактора такі пошкодження, котрі важко заздалегідь виявити системі контролю, а підкласти потужний вибуховий пристрій взагалі не становить особливих проблем. Врешті-решт, можна припустити, що катер був захоплений злочинцями, і Горан Деліч, колишній співробітник Космічної поліції, сам підірвав катер.

Представник патрульної служби енергійно і досить аргументовано заперечував співрозмовнику, проте висловити власну версію відмовився. Натомість працівник Інституту досліджень зовнішнього космосу не побоявся оприлюднити свої міркування.

— Загадковість загибелі Горана Деліча дає змогу нам розглядати навіть такі варіанти, які можуть комусь здатися фантастикою. — сказав він. — Наприклад, я не бачу підстав одразу відкидати версію, що ця трагедія — наслідок першого контакту з представниками інопланетної цивілізації. Не виключено також, що вибух катера — це лише інсценізація загибелі пілота, а насправді Деліч міг бути викраденим…

У розпалі обґрунтування цієї версії пролунав сигнал виклику. Ліно відгукнувся, і чергова санаторного корпусу, вибачливо посміхнувшись мовила:

— Даруйте, пане Баруччі, ви просили вас не турбувати, але цей відвідувач надто вже настирливий. Каже, що хоче передати вам щось дуже важливе.

— Нехай зайде, — погодився Ліно.

Відвідувач виявився незнайомцем середніх літ. Він міцно потиснув Ліно руку, поцікавився станом здоров’я й дістав із кишені невеличку чорну платівку.

— Тиждень тому я одержав з космічної бази Патруля цього відеолиста, — вів далі незнайомець. — Мій давній друг Горан Деліч попросив передати його вам.

Ліно приголомшили слова прибульця.

— Горан! Горан живий? — нарешті спромігся запитати він візитера.

Той подивовано звів брови, стенув плечима, відповів:

— Мені мало що відомо. Ваша частина листа зашифрована. Горан пише, що ви знаєте ключ…

Немов у сні, Ліно взяв простягнуту касету, а незнайомець, попрощавшись, вийшов з кімнати.

Кількох хвилин було досить, щоб на екрані з’явився невеликий столик, за яким сидів Горан.

— Здрастуй, дорогий Ліне, — мовив він, підвівши голову. — Коли ти почуєш мене, я існуватиму лише в цьому листі. Не суди суворо, але пославши тебе на смерть, я позбавив себе жити. Щастя виявилося на твоєму боці, та чи є в тому хоча б найменша моя заслуга?

Горан перерахував свої помилки, що спричинили трагічні події, і навів правильні рішення, до яких він не вдавався, а Ліно, завмерши в кріслі, ніяк не міг позбутися відчуття ірреальності всього того, що відбувалося.

— Ти казав, що надто мене поважаєш, аби допустити мою загибель. Повір, я прихильний до тебе не менше. Але сталося так, що я засумнівався в щирості своїх почуттів. Звичайно, це абсурд. Та вдавати, що нічого особливого не сталося, теж безглуздо. Я не дотримав обіцянки, даної твоєму батькові: берегти тебе, немов свого. Тепер мушу за це заплатити. Прощавай!

Запис скінчився, а Ліно продовжував сидіти в кріслі незворушно. Лише в голові билася одна думка: «Це я його вбив!»

Звівшись на ноги, він ступив до ліжка, впав долілиць, шепочучи:

— Боже, як це все дико!

До тями його повернув відеофонний виклик, цього разу зовнішній. Ліно не хотів озиватися, але, зрештою, підвівся, неохоче кивнув:

— Прошу.

На екрані з’явився начальник патрульної бази.

— Здрастуй, лейтенанте, — по-домашньому привітався він.

— Салют, командоре, — відповів Ліно.

— Як здоров’я?

— Спасибі, все гаразд.

— Даруй що турбую, але є також справа: завершила свою роботу комісія, яка розбирала твою поведінку під час патрулювання. Фактично ти ніби порушив наказ командира, але, з іншого боку, мав на це формальне право. Отже, якщо погодишся продовжити службу в нас, я тебе відстою.

Ліно опустив голову.

— Не знаю, не знаю… — стиха мовив він. — Швидше за все, я проситиму перевести мене туди, де був — до Космічної поліції.

— Розумію, лейтенанте… — вів своє начальник бази. — Усі ми любили Горана, але як так сталося? Не передати на базу жодного слова…

У Ліно очі налилися кров’ю.

— Горан був найчеснішим, найсміливішим з усіх, кого я знав! — ледве не заволав він.

— Пробач мене, лейтенанте, що зачепив болючу струну, — збентежився начальник бази. — Я потурбував тільки з приводу подальшої служби…

Екран вимкнувся, а Ліно, стиснувши скроні долонями, сам собі сказав: «А може, капітане, я щось зробив не так?»