Смарагдова планета

Ілля Хоменко, Володимир Фоменко СМАРАГДОВА ПЛАНЕТА Радіоп'єса

ГОЛОС.Уперше і востаннє випадок звів їх у коридорі видавництва. Один працював тут літературним консультантом, другий, нікому невідомий молодий автор, прийшов довідатися про долю свого рукопису. Відтоді вони не бачилися ніколи. Але, як не дивно, зустріч ця запам’яталася обом. Хоча літконсультант згадувати про неї не любив.

Консультант. Чого ви, зрештою, від мене хочете? Ви що, ніколи не помилялися? То моя робота була — читати рукописи, що надходили до нас самопливом та пояснювати авторам, чому їм не варто гаяти час і псувати папір. Так, тому хлопцеві я пояснив це добре. Дуже добре! Було в його повісті щось таке, не знаю, як його назвати… Все одно від мене нічого не залежало. Надрукувати твір у такому вигляді він шансів не мав. Та й не образив його нічим. А що він не прийшов більше — хіба в тому моя провина?

(Перехід у часі позначається музикою, чути кроки в коридорі).

Консультант. Добрий день. Давно чекаєте?

Автор. Хвилин десять.

Консультант. Я трохи спізнився. Вибачте.

Автор. Нема за що.

(Відчиняються двері).

Консультант. Проходьте. Це ваш твір передали мені позавчора?

Автор. Так. Не сподівався, що ви встигнете.

Консультант. Я швидко читаю. А де ж він? На столі — нема, блакитна папка — це не вона, зелена — теж, в шухляді? Ось вона. Повість «Смарагдова планета». Сідайте будь-ласка.

(Пауза).

Ну що ж, пишете ви непогано. Впевнено. Стиль своєрідний, мова пругка, образна. Для початківця це вже багато. Щодо форми повісті, претензій нема. І все ж вдалою цю літературну спробу я б не назвав. Не назвав.

(Пауза).

Автор. Я вас уважно слухаю.

Консультант. Ви, друже, що пишете? Фантастику. Фан-тас-тику! Від слова — фантазія. Фантастика — це, насамперед, пошук оригінальних ідей, небанальних сюжетів. А якщо взяти якусь тривіальну, земну історію, перенести її у Всесвіт, в іншу зоряну систему… Така спроба приречена, розумієте?

Автор. Чому?

Консультант. Як це чому?

Автор. Ви вважаєте, що Земля і Всесвіт, частиною якого вона є, живуть за різними законами?

Консультант. Я не розуміюся на законах Всесвіту астрономії. Мій фах — література. Так ось. Не знаю, які закони ви хотіли втілити в своїй повісті. Але як літератор — зазнали поразки. Герой ваш — зоряний мандрівник? Летить крізь галактику?

Автор. Так.

Консультант. Довго летить. Цілих двадцять сторінок. Мушу сказати — це не найгірші в повісті сторінки. Написані красиво. Переконливо. Ні, це навіть цікаво — вигадати свої зірки, свою космічну тишу, самотність такого незвичайного героя. Але яке сюжетне навантаження несуть ці замальовки чужих світів? Ніякого. Куди летить наш герой? Навіщо?

Автор. Скажіть, а ви завжди розумієте причини своїх вчинків?

Консультант. Намагаюся. Слухайте, ви що образилися? Навіщо така іронія?

Автор. Це не іронія. Невже вас дійсно ніколи не кликало щось таке. Чому ви не знаєте назви… Але хотіли б знати.

Консультант. Дякую Богові — ні.

Автор. Тоді ви людина в своєму роді досконала і, мабуть, щаслива.

Консультант. Мабуть. Повернемося від прози мого життя до вашої прози. На двадцять першій сторінці ваш зоряний мандрівник робить зупинку на смарагдовій планеті. Тобто, на нашій Землі. Скажіть, ваш герой не має форми? Щось подібне до хмари газу, що мислить, пересувається?

Автор. Ну, приблизно так.

Консультант. Так навіщо ж ви перетворюєте його на Землі у звичайну, банальну, нецікаву людину? Куди зник мандрівник? Звідки взявся міщанин з двома руками-ногами, який мислить та діє, немов ваш сусід з іншого поверху? Навіщо отака метаморфоза? Обіцяли читачеві химерну постать чужинця, неземну психологію, логіку, зовнішність… А десантували на Землю звичайнісінького місцевого мешканця. Ну хто вам повірить, що він був в Космосі, бачив інші галактики. Якщо ви — співець буденного, навіщо було братися за фантастику? Навіщо братися за перо взагалі, якщо…

(Голос консультанта мікшується, натомість звучить «космічна» музика).

Автор. Він же нічого не зрозумів. Нічого. Не зрозумів дивовижної величі простих речей, що його оточують, краси людської недосконалості не зрозумів. Не зрозумів і не збагнути йому, що колір його планети прекрасний. Такий же прекрасний, як гравітаційні коливання Сіріуса, енергетичні еманації Альдебарана…. Що гойдатися у хвилях теплого моря приємніше, аніж плисти у м’яких обіймах силових полів Чумацького Шляху… Що обмежені, буденні людські почуття, які здаються йому банальними — це найпрекрасніша річ у Всесвіті, можливо… Він не розуміє мене…

(Музика обривається).

Консультант. Ви не слухаєте?

Автор. Слухаю дуже уважно.

Консультант. А я думав — почали нову повість вигадувати. І думки ваші десь в сузір’ї Лева. Палити будете?

Автор. Ні, дякую.

Консультант. А я не можу довго без тютюну. Остаточно письменницький смак зраджує вам, коли ви описуєте кохання зоряного мандрівника. Такий собі курортний роман з гарненькою дівчиною.

Автор. Вона була дуже красивою.

Консультант. Ви гарно її змалювали. Але таке, даруйте, нагромадження жанрів, таку електрику змісту ніяка вишуканість стилю не врятує. Ну чи варто було витрачати вашому герою стільки років на подорожі, щоб стати учасником звичайної любовної драми. Прилетів, закохався, і все. Нічого, крім жінок, для зоряних мандрівників на Землі цікавого нема. Це вже — не література! Це — «мильна» опера. Плетиво для хатніх господарок. Рівень низькопробної естрадної пісеньки! «Марсіяни прилетіли, разом з нами сало їли». Тепер вашому герою треба летіти далі. Куди? Навіщо? Хай би побралися з тою дівчиною, якщо вона йому так подобається. А то вона страждає, він їй нічого пояснити не може… Ну, хіба є сенс про таке говорити серйозно? Як би гарно за формою це не було написано…

(Голос консультанта знову мікшується, звучить музика, якою позначається перехід у часі).

Консультант. Думаєте, я неправду йому казав? Чистісіньку правду. Не вийшло у нього фантастичного твору. І, до того ж, він якось так дивився на мене… Це дратувало… Підвелися ми. Розпрощалися. Коли віддавав йому рукопис, сторінка випала. Саме та, на якій прощався зоряний мандрівник з дівчиною. Там таке речення було… «Веселковим мереживом його оточив аромат її волосся…». Щось подібне. А мені чомусь пригадалася дружина. Тепле, неглибоке море, палатка. Медовий місяць, розумієте? її важке дихання… Так недоречно це пригадалося. Я візьми та й скажи авторові: не буває, хлопче, того, про що ти пишеш. Мереживо — волосся — веселка — кохання. Фантастика це! А він притис до грудей рукопис і відповів: «Ні, буває іноді». На цьому і розпрощалися. Десять років минуло. У жодному виданні нічого схожого на його літературну манеру, його стиль не зустрічав. Невже я помилився тоді? Чи, може, не помилився?

(Звуковий перехід).

Автор. На все добре.

Консультант. Ну, не вийшла у вас історія кохання. І зоряного мандрівника також не вийшло. Воно й не дивно. Як можна описати те, чого не існує?

Автор. Можна. Це від людини залежить.

Консультант. Знаєте що? Здібності у вас є, перша невдача — це гарантія майбутнього успіху. Пишіть про те, що ви бачили. Спробуйте себе в журналістиці. У мене є знайомий редактор вечірньої газети. Хочете, познайомлю?

Автор. Дякую.

Консультант. Приносьте свої нові речі. Перо у вас вправне.

Автор. До побачення.

Консультант. На все добре.

(Причиняються двері, стихають кроки в коридорі, музичний перехід).

Голос. А за годину відвідувач уже пробирався від станції приміської залізниці в глиб осіннього лісу. Пахло зів’ялим листям. Щось дуже хороше в житті молодої людини назавжди ставало минулим. Час підганяв. Він побіг. Вечірнє сонце підстрибувало в кронах високих дерев. Поблизу нічого не було. Юнак відчув це. І почав змінюватися.

Автор. Енергії майже не залишилося. Потужність силових полів, що утримували молекули мого тіла, зменшилася. І я перетворився на позбавлений ваги газ. Поплив у повітрі, відчуваючи, як зникає моя здатність бачити небо, чути птахів… Як розпадається на фрагменти моє людське «я» і разом з тим — залишаються спогади. Залишається тепле море під зорями, місяць-супутник смарагдової планети, прекрасна дівчина… І я залишаюся в її пам’яті назавжди.

Голос. Юнака не стало. Кілька хвилин він переливався ще по траві великою краплею, пругкою і невагомою. Потім поплив у повітрі прозорою хмарою, зітканою з пахощів квітів, невідомих Землі. Розбився об високе дерево і дерево теж почало змінюватися, скидаючи непотрібний камуфляж листя, розправляючи зморшки кори, ховаючи кудись у середину важкі віти… Величезна, лискуча, ніби з литого металу, сигара тихо відірвалася від Землі і розчинилася у темному надвечірньому небі. Місце, яке вона залишила, швидко заростало пожовклою осінньою травою. Зникло зів’яле листя на невеличкій галявині. Покинутий рукопис також став розчинятися в повітрі…

Автор. Будьте щасливі, залишаючи дорогий вам край. Адже ви забираєте його з собою назавжди в усі свої мандри. Будьте щасливі, залишаючи тих, кого любите і хто любить вас — поки житиме їхня пам’ять, ви будете разом із ними. Не бійтеся розставатися і даруйте тим, хто залишається, радість усього, що ви бачили і що бачити їм не дано.

Голос. В лісі було затишно і тихо.

(Космічна мелодія поступово переходить в мелодію пісні).