Смарагдова планета

Михайло Слабошпицький ТАЄМНИЦЯ КОСТЯ ПРИГОДИ Фантастичне оповідання

Тягнувся довгий-предовгий зимовий вечір. Письменник-фантаст Кость Пригода вимудровував за письмовим столом сюжет свого чергового твору. Сюжет — найважчий період у його роботі. Що 6 не спадало на думку — все вже було описано в літературі. Мислячі рослини і наділені злим розумом монстри, добрі кіборги і бунтівні машини, контакти з інопланетними цивілізаціями і космічні колонії — все це (і не тільки це) придумував Кость Пригода, а потім згадував, що читав про те у Бредбері, Шеклі, Кларка, Азімова, Лема. Все вже було. Про все вже сказано людством. І сказано — Кость Пригода ніяк не хотів вірити — краще, ніж у нього.

Сумним поглядом Пригода окинув кабінет. Стелажі з книгами фантастики, картини з інопланетними пейзажами, колекція люльок, новесенька друкарська машинка «Консул» — усе необхідне для натхнення й роботи. А натхнення й роботи нема. І вже немає ніякого витерпу їх виглядати. Минають сірі і невиразні, схожі один на одного дні, набридливо дзижчить під стелею муха, припадають пилом клавіші машинки, а мозок, що попервах із комп’ютерною швидкістю тасував сюжетні варіанти, втомився і заснув.

Але Пригода не втрачав надії. Він висиджував за письмовим столом, як Робінзон Крузо на безлюдному острові, і, як Робінзон, терпляче виглядав, чи не з’явиться на обрії довгожданне вітрило, так і Пригода взирався, чи не промайне в мозку рятівний сюжет.

Отак і сидів він день крізь день. Облетів весняний цвіт, відсміялося літо, почорніли під дощами голі дерева, випали молоді сніги, а Кость Пригода чека на сюжет. А сюжет, мов жінка, котра його давно розлюбила, не приходив. У фантаста на душі було тоскно й порожньо. В якомусь своєму оповіданні він написав, що так тоскно й порожньо буває лише на дощовому пероні, коли ви прибігли туди після відходу вашого поїзда.

Та ось — нарешті! — в його уяві зненацька, немов комета на небі, зблиснуло сюжетне дійство.

Пригода напружився і став думати над тим миттєвим видивом, що спалахнуло і щезло, полишивши після себе відчуття присутності близької загадки.

Йому побачилося море, і він пильно вдивлявся в неоглядну водну просторінь. Що міг там побачити? Корабель? Дельфінів? Міраж?

Це вже був початок. Багатообіцяючий початок, інтригуючий.

Пригода натоптав люльку тютюном, припалив її і випустив голубе хмаровиння диму. Дивився, як воно повільно здіймається вгору, щомиті набираючи інших обрисів. Намагався побачити те, що поставало перед його зором за димовою завісою. І побачив: прямо з дна моря виростає острів, здіймається над водною гладінню і тягнеться кам’яною шапкою вгору, ніби хоче дорости до хмар і піднести їх до самісінького сонця. Це нагадало Пригоді полотна Рокуела Кента. Вічне каміння посеред безбережної акваторії. Нічому на світі немає початку і немає кінця. Все було і буде завжди.

Пригода аж стрепенувся від глибини своєї думки. Є ще порох у порохівницях. Ще порадує він людство своїми творіннями!

Сюжет випливав з уяви немов, пароплав із гавані.

На безлюдному острові посеред моря влаштували собі базу інопланетяни. Вони потай прилітають на Землю, щоб вивчити особливості тутешньої цивілізації. Знедавна земляни стали помічати їхні «тарілки», навіть намагалися вийти з ними на контакт, але інопланетяни чомусь його уникають.

Чому?..

Пригода огорнув себе клубиськами диму, глибоко задумався.

Він і не помітив, як раптом кудись зникли книжкові стелажі, стіл з машинкою, стіни кімнати й лишили його, Пригоду, в стані дивної невагомості.

Все відбулося так, як він описував у своїх творах, хоча сам ніколи не бував у таких оказіях. Незбагненна сила підхопила його, і вмить перенесла на кам’яний острів посеред моря.

Пригода не знав скільки минуло часу, доки опинився на великому плато, яке внизу зусібіч омивало води. Фантаст сидів у м’якому кріслі й приходив до тями. В тілі його знову заструменіла енергія, в очах розвидніло, і він став помічати все довкола, дивуватися неймовірній красі. Пригода був письменником кабінетним. Цілими днями він просиджував у чотирьох стінах за письмовим столом або лежав на канапі й уявляв, якими видатними творіннями порадує найближчим часом прогресивне людство. Пригода розумів: фантастика потребує жертв! їй треба підпорядкувати усе своє життя. Можна було б, звичайно, дозволити собі розслабитись, поводити з колегами «козу», сходити в кіно чи театр, але… Раптом його навідає оригінальна ідея і не застане за письмовим столом. Вона ж може спокійнісінько завернути до Христофора Гуньки, а той ласий на дурничку — за тиждень-другий утне романяку. І спасибі не скаже. Щасливий чоловік — пече книжки, як паляниці, вже зібрання творів у тридцяти томах подав до видавництва. Отож твердо дотримуючись свідомо вибраного творчого режиму, Кость Пригода з сумною патетикою величав себе кабінетним бранцем. І його зігрівала надія, що в цьому світі великі жертви неодмінно повинні окупити себе. Інакше в ньому не було б ніякої логіки й справедливості.

Отже, Пригодині очі вже встигли вчаруватися краєвидом, коли раптом — прямо з блакитного надморяного обрію — перед його визором з’явилася літаюча тарілка. Пригода погамував у собі розгублений скрик і приготувався до зустрічі з невідомим.

Плавно погойдуючись, мов пір’їна, тарілка знижувалася на плато.

Фантастові важко було повірити в цю реальність.

Велика синя тарілка торкнулася кам’янистої поверхні й одразу ж завмерла.

«Головне — спокій», — сказав собі Пригода, але спокійним бути не міг. Його обпалило усвідомлення значущості історичного моменту. А з тіла Пригоди безслідно зникли внутрішня отерплість, там уже зринала гордість: це відбувається саме з ним…

Тарілка зникла так несподівано, як і з’явилася. Щойно була перед Пригодою — і враз її не стало. Зате перед ним стояли три схожих на людей істоти. Але — не люди. Це були ВОНИ. Все в них виказувало приналежність до того, іншого світу, про який стільки думав і писав Пригода: очі, руки, волосся, погляди…

Пригода мовчав, дивлячись на них.

Мовчали й вони, дивлячись на Пригоду.

Внизу хлюпотіло море і літали чайки.

Вгорі пливло здивоване сонце.

«Чому вони вибрали саме мене?» — билася в голові думка.

І раптом один із трійці, схожий на римського імператора і поставою, і одягом, сказав:

— Не дивуйся, що ми вибрали саме тебе — в цьому є своя закономірність: ти хотів збагнути, що там, за межею знань і уявлень землян, ти запропонував гіпотетичні відповіді на тобою ж поставлені запитання…

Пригода розправив плечі й гордо трусонув головою. Нарешті він відчув себе знаменитим. Набагато знаменитішим, аніж якийсь там посередній белетрист Христофор Гунька з усіма його томами.

Пригода дивився в округлий рот інопланетянина і слухав його приємні слова:

— Ми ретельно добираємо кандидатури для контакту, бо нас зовсім не цікавлять пересічні індивіди — нам потрібні тільки яскраві індивідуальності, які, щоправда, подекуди теж розчаровують нас. Такий характерний приклад. Ми довго спостерігали за життям кочегара Васі Алкоголіка, що володіє невідомою в жодній планетній системі мовою, яка складається з окремих лексем української та російської, а також незліченої кількості слів незрозумілого для нас походження. Вася Алкоголік пояснив, що цю мову знає багато хто серед вас, та не всі й не скрізь нею користуються… Ми почули, що говорити тією мовою у вас називається «перти матюччя», але значення всього того ми не розуміємо. Не зміг нам його пояснити й Вася Алкоголік, бо постійно перебував у дивному стані, який пояснював загадковою фразою: «Труби горять», і все цмулив із пляшки дивну коричневу рідину з неприємним запахом…

Урочистість Пригодиної душі від зустрічі з інопланетянами непомітно вивітрилася. Розчаровувала низька — відверто побутова — тема монологу істоти, схожої на римського імператора. Слова промовця дисгармонували з його величною поставою.

Пригода забув, що інопланетянин читає його думки. А той йому відразу ж одповів:

— З землянами поведешся — земного наберешся. Отож не дивуйся цим речам. Як бачиш, є на те серйозні причини.

І Пригода змушений був із ним погодитися. Тільки пошкодував, що початок контакту прозвучав не на такому історичному регістрі, який він описав у своїх творах. Лиш устиг це подумати, як зустрів докірливий погляд усієї трійці.

— Лізе всяке в голову, — сказав з винуватою ноткою в голосі.

— Отож переходимо до твоєї особи, — врочисто почав той же. — Маємо до тебе дуже відповідальну справу…

«Нарешті вони перейшли до діла», — промайнуло в голові Пригоди.

— Так, нарешті ми переходимо до діла… Тобі пропонуємо подорож на нашу планету, аби ти зміг там побачити усе на власні очі і розповісти землянам…

Пригода відчув, як він увесь наливається повагою до себе, наповнюється глибоким усвідомленням важливості покладеної на нього місії.

— Чи готовий ти до такого завдання?

— Готовий!

— Чи можеш гарантувати його виконання?

— Можу гарантувати!

— Чи є в тебе у зв’язку з цим якісь проблеми?

— Немає…

— От і прекрасно!

— Стривайте! Є одна…

— Яка?

— Як я поясню свою відсутність дружині? Усі трос інопланетян глибоко задумалися.

— Вона подумає, що я стрибаю в гречку, — пояснив їм Пригода.

— У вашому віці, з вашим серцем будь-які стрибки небезпечні —спорт не для вас. Невже дружина не знає?

— Це не спорт, — почервонів Пригода. — Це амурні походеньки. Вони по-нашому так називаються.

Всі троє з розумінням закивали головами. Очевидно, і на їхній планеті чоловіки стрибали в гречку, тільки в них це інакше називається.

Нарешті у них визріло рішення.

— Ми сконструюємо за твоїм образом і подобою біоробота, і він житиме в твоєму домі аж до твого повернення…

— А до дружини він не буде…

— Ні, такої установки в його програмі не передбачено. Власне, він уже сидить у твоєму кабінеті.

— Уже? Що ж він там робить?

— Пише фантастичні твори.

— В нього що, є літературний талант?

— Такий, як і в тебе.

— Оце ви добре придумали, — втішився Пригода, і йому уявилося обличчя Христофора Гуньки.

На ньому був такий вираз, ніби Гунька надкусив кислюще яблуко.

— Отже, не будемо баритися, — сказав інопланетянин, і ті двоє мовчазних кивнули на знак згоди.

Прямо з нічого перед ними з’явилася літаюча тарілка.

— Лізь першим — ти гість, — сказав інопланетянин Пригоді.

Фантаст пошкодував, що нема на цю мить репортерів і він не може дати інтерв’ю.

Тарілка нечутно знялася з місця і тихо полетіла над Землею.

Побачив її тільки Вася Алкоголік, який ішов здавати пляшки.

— О, знов прибульці прилітали по чиюсь душу, — сказав Вася і сердито сплюнув. — Попався, мабуть, якийсь наївнячок…

А острів посеред моря відразу ж пішов під воду після старту тарілки. Інопланетяни створили його з нічого тільки для цього контакту.

… На далекій планеті, яка так активно не подобається Васі Алкоголіку (там немає «точок» для його спраглої душі), ходите і вивчає життя Костя Пригода. Йому запропонували написати реалістичний твір у формі фантастичного роману.

Вже скоро він закінчить вивчати тамтешнє життя і повернетеся додому. Тоді й устругне такий роман, який навіть не мріється Христофорові Гуньці.

… А в квартирі Пригоди ходить його біокопія.

Щось у ній дуже не подобається фантастовій дружині.

Скаржиться сусідкам:

— Мій став такий, наче йому щось пороблено — як причмелений…

— Мабуть, пасію завів, — висловлюють вони гіпотезу.

Фантастиха сміється гірко:

— Мій? Пасію?.. Ой, сказала б я вам, але не скажу! Ні, мабуть, щось пороблено!..

Ніхто не знає про Костя Пригоду.

І ніхто не взнає — там, на іншій планеті, він дав розписку, що мовчатиме про те під страхом смерті.

Може тільки написати про свою одіссею у фантастичному творі.

Але то ж фантастика…