Спогади

Буйні літа

Я родився у Барилові, селі Радехівського повіту 29 серпня 1869 р. Мій батько був у ньому довгі літа священиком, тут і помер. Тут-таки вперше довелося мені дізнатися про істнування ріжних нецікавих речей як абетка чи табличка множення, що для них під погрозою батькових зісунених суворо брів чи маминих докірливих слів треба було покинути превеселі забави, що виповнювали вщерть безтурботні досі дні непосидющого шибайголови. Учителем моїм був батько старшини УСС арт. Ю. Буцманюка. Довгою струйкою поплили дні, так добре нам усім знані, що їх донині згадуємо тоді, коли тверде життя загляне нам глибоко у вічі…

Помилкою буде думати, що шкільний ригор чи приємність зватися школярем бодай на крихітку послабили в мене потяг до невинних авантюр або вишуканих псот, що страшно гіршили моїх батьків, а у мене зараз-таки по доконанні й будили щирий жаль та глибоке каяття. Якась зла сила й далі штовхала мене поза лекціями в школі та в хаті псотити, скільки влізе.

Сховала десь мама черевики, щоби вдержати мене зимою в хаті? — На це була проста рада. — Я вибіг босоніж прямісінько на лід, де ковзалися гурмою мої товариші. Що другого дня у мене з'явилася сильна гарячка, а далі запалення легенів, це дрібниця, бо ж кілька днів згодом я прив'язував великому нашому котюзі до хвоста надутий міхур та пускав у кухні між горшки. Ой, тож-то була втіха, коли божевільний під страху кіт стрибав, як навіжений, по мисках, глечиках, перекидав усе горі дном. Міхур за кожним рухом переляканого звіряти за ним підстрибував, голосно шелестів, грізно гуркотів, що збільшувало його переляк та сумну картину знищення на миснику, на столі, по цілій кухні.

Якщо комусь захочеться вже в моїх молодечих літах дошукуватись войовничої жилки, то будь ласка… Привіз ото мій старший брат чудового пістоля, що ним стрілилось шротом горобців. Склалося так, що пістоль був набитий. Брата не було в хаті. Пістоль опинився в моїх руках. Як би тут забавитись? Недовго думаючи, метнувся до кухні. Тут служниця мила посуду. Я глянув на неї грізно та перестеріг, що застрілю її. Коли моя погроза не зробила сподіваного вражіння на дівчині, я прицілився їй в обличча та для більшого ефекту потягнув за язичок, щоби «тріснуло». «Тріснуло» добре, бо зчинився несподіваний гук, клуб диму, а далі дикий вереск поціленої дівчини. Вона похитнулася та зісунулася прямо до цебрика з помиями… Довгу хвилину я з укопаними у землю ногами глядів на цю жахливу картину. Убив — мигнуло в тямці. В кімнаті почулася метушня чиїхось кроків. Мої ноги відірвались від землі і — поминай як звали! Я досі не вмію ніяк пригадати собі, яким чином опинився я геть на верху оборога. Відсіль до вечера стежив за кожним відгомоном, що йшов з хати. Аж зовсім пізно, під ніч намовила мене сестра злізти, запевнюючи, що склалася невелика біда, бо шріт вгряз неглибоко під шкуру, на чолі. Мама вже його виколупала, а очі цілі й здорові.

Це був мій перший стріл у людину. Колись по літах було тих стрілів більше…

Найбільшою моєю приємністю було потайки витягнути зі стайні коня та дралувати на ньому ген-ген полями. Дивуюся, що по стільки пригодах з Карими, Гнідими чи Красими нині цілі у мене руки й ноги. Але ж і розкіш то неабияка, коли в усі свистить вітер, а з-під ніг, як навіжені, тікають межі, лани, поля.

Не раз, користуючись неувагою домашніх, з викраденою у батька рушницею, більшою від мене на долоню, брів у поле, де приділявся на дичину. Ясно, що рушниця не завжди хотіла вистрілити, а ще тоді, коли була ненабита. Та все ж таки випади на «лови» були часті без огляду на ріжні неприємні наслідки. Пригоди я любив над усе. Бо ж не підходило мені, хлопчиськові, гратися ляльками та в хованку з дівчатками.

Побіч тих налогових розривок істнували сезонові, змінні, що чергувалися в міру потреби та знудження попередніми. Істнували своєрідні спорти, в яких я був досить вигадливий та дотепний.

Наприклад, раз літом я встановив між товаришами моду на перегони верхи коровами по річці (відомо, корова куди краще пливає від коня), при чому шагуни чіплялися коров'ячих хвостів і так змагалися на швидкість.

Зимою я виводив наших собак далеко за село, сідав у запряжені ними санчата й, гукнувши здорово, гнав щодуху домів. Вкінці був ще інший рід забав, роботи інжинірсько-конструкторські. Весною будував верткі млинці та дотепні вітрячки, що під вітер так швиденько крутили крильцями, що лиш муку мели. До речі, ще й нині збирає іноді охота погратися. Часом нуда у хаті, хоч гинь. Перед очима воскресають, як живі, примарні події недавніх днів, а десь за вікном нітер гуде, аж віконницями торгає. Покласти б вітряка думається — от би муки накрутив!.. — не даром кажуть, що залюбки іноді тікаєш гадками у літа, коли під носом ще мокро бувало.

По скінченні вселюдної школи батько дома підготовив мене до іспиту у другу гімназійну клясу. Іспит я склав у німецькій гімназії у Бродах. Моє життя основно змінилося. Місто, станція, німецька мова, чужі люди. Життя нецікаве, безбарвне. З'явилась у мене нехіть до всього, а головно до науки в трудних, чужих мовах — німецькій та польській. Одинокими предметами, що я їх правдиво любив і залюбки вчився, були математика й фізика. Так що ж, коли за решту рясненько сипалися двійки, що це аж розгнівало батька.

У пересвідченні, що зміна окружения матиме корисний вплив на висліди в науці, батько переніс мене до львівської гімназії. З-під ринви на дощ. Велике місто, чуже окружения дорешти притупили охоту вчитися. А професори, як то водиться, зовсім не хотіли потурати моїм недостачам. З-під граду двійок по році науки я чкурнув геть зі Львова та опинився в рідному Барилові. Стурбований батько піднайняв тоді інструктора, і так довелося в два роки надробляти три кляси. Коли ж зважити, що львина частина дня сходила мені на улюбленому швенданні з рушницею на плечі чи на очайдушних ескападах на баских конях, то справді неабияке це чудо, що одного дня я склав іспит до шестої кляси знову-таки у Бродах. Тепер на диво наука йшла мені зовсім легко, і я не оглянувся, як застукала мене матура, а там і п'янлива свобода після восьми літ то сумних, то веселих днів гімназиста.

О, так, бували дуже веселі дні! Нинішні гімназії вполовину не нагадують тих передвоєнних, давніх. Тоді під покришкою залізної гімназійної дисципліни кипіло життя, охота до псотів, незрівняних дотепів, що, згадуючи їх, ще й нині бере охота сміятися на ціле горло.

У клясі хоч терези пословичної, професорської справедливости вгиналися під вантажем злих, а рідше добрих нот, то все ж дотеп і вишукані витівки нашого табуна були на денному порядку та доводили бідних бельфрів до розпуки.

Раз під годину німецької мови прохає мене один товариш, що саме глибоко відчував всі немилі наслідки цілонічної гульні включно зі знаним каценямером, збудити його, коли треба буде найдужче ревіти. А ревіти треба було зо всієї сили, коли до кляси входив професор від німецького й гімнастики, щоби запевнити собі його добрий гумор та добрі ноти.

Мій товариш захріп надобре. Увійшов німець. Наш табун зустрів його пекольним вереском. По лавках застрибали учні в дивачних сальто-морталє, від чого йшов ще більший гамір. Обличча німця розтягнулося у добрячій посмішці, мовляв: молодість має свої права… Гамір спроквола вщухав. Я пригадав собі щось. Зиркнув у бік заколисаного товариша. — Той спав. Годі ж будити його тоді, коли вже ревіти не треба. Тому я залишив його в спокої. — Хай продрімається бідолаха… Але горе не спить. Подобалося німцеві на самому-таки початку викликати прізвище сплюшка. — Мовчанка. Я в цю мить присунувся до нього та зо всієї сили гатнув його черевиком у ногу. Той невиразно щось пробурмотів. Вдруге я жбурнув його не на жарти кулаком в бік. Це помогло. Мій товариш стрибнув та, не розплющивши ще гаразд очей, — як не гукне, як не ревне голосом джунглів чи пампасів! Усім нам морозом по шкурі прогнало. Професор оторопів. Далі, відорвавши з жаху пристиглі до землі ноги, метнувся в наш бік. Вскочив між лавки та простісько на мого друзяку. Вхопив його за плечі та як не почне трусити! Так і душу можна іноді витрусити, як той бідолаху «тверезив». Йому ж і на гадку не впало, що тут діло в чому іншому. Він був щиро пересвідчений, що учень зовсім звичайно збожеволів.

Далі витягли нашого «божевільного» надвір, обливали водою, розтирали, допитували, чи покращало. Кому тільки відома була справжня причина пригоди — давилися зі сміху. Ясно, що той, зберігши у підсвідомості тямку про те, що пробуджений має втертим звичаєм гукати, гукнув собі щиро, від серця, як велів звичай. Історія докінчилася тим, що ми всі у різних настроях вернулися до кляси. Одні були веселенькі, що година щасливо обійшлася, професор задоволений, що хтозна, чи не врятував учня від неминучого божевілля, а мій приятель лихий, як сто чортів. І не диво. Весь одяг на ньому був промочений до нитки, а він сам вийнятий масажем і «випадковими» стусанами, що мали послужити за лік на небезпечний напад шалу.

Національні моменти в гімназійному житті виступали блідо. Вправді українці, поляки й жиди творили три окремі групи, що різнилися не тільки мовою, але й своєрідними внутрішними відносинами, та по суті взаємовідношення цих трьох груп було вповні льояльне та приязне. До всіх нас, замкнених у залізний обруч шкільної дисципліни та примусу поїдати книжкові мудрощі, не доходили відгомони правдивого життя та національних зударів і сутичок, що змагалися з кожним днем. І в голову нам тоді не приходило, що доля колись розставить нас по ворожих собі фронтах та прийдеться декому з нас прикрим способом визбуватися солодкавого посмаку колишньої «ідиллі», що на чужу користь присипляла почуття нашої національної окремішности та довговічні наболілі квестії.