Спогади

Кошмарі

З початком жовтня перегрупування наших частин здобільша покінчилося. II Корпус мав хоронити українську територію від большевиків і стояв у районі Бердичева; І і III Корпуси ставили опір Денікінові у районі Козятина; С. С. сторожили перед поляками відтинок Полонне — Шепетівка.

Було вправді три фронти, але були вони все ж таки прогалиною, кудою ворог без більших зусиль міг увійти вглиб нашої території. Не диво. Людей, що їх можна було поставити на становищі з крісом, було дуже мало, та й ті були або вкрай перевтомлені та невиспані, або проявляли перші ознаки страшної епідемії. А вже під Винницею ситуація стала безвихідна. Про боротьбу з пошестю не було й мови. Значна частина лікарів вигинула на тиф, а ті, що зосталися в живих, при найліпшій волі не могли нічого вдіяти, тому що їх було смішно мало (ледви кількох на цілу УГА), ну, й дошкульно бракувало ліків.

Бажаючи дещо скупчити надміру видовжений фронт та зреорганізувати армію, я рішився увійти в переговори з Денікіном, щоби на 2–3 дні затримати вогонь та тим чином влекшити перегрупування війська. Війська? — Очевидно, якщо військом назвати довгі-довгі валки возів, виповнених недужими, і над сили худих, виснажених коней, що рештками сил волікли за собою вози по грузьких, розбитих шляхах, на яких сніг, болото й вода сягали вище кісток нечисленних піхотинців. Начальний санітарний шеф армії полк, лікар др. Бурачинський зголосив мені тоді при нагоді звіту про епідемію:

— Пане генерале, шпиталів ми не маємо, це тільки магазини трупів. — Він говорив сумну правду.

Ніхто з недужих не хотів відставати від своїх, щоби гинути собакою десь у «шпиталі». Кождий, хто лиш почув, що недуга підкошує під ним ноги, намагався приміститися на возі, десь у куточку, навіть дужо невигіднім, щоби лише не відбитися від своїх.

Чимало сучасна кінематографія дала монументальних фільмів, що глибоко зворушують глядача мистецьким оформленням ріжних життєвих проблем. Проте видається мені, що коли би те наше «військо» зняв тоді на фільмову ленту, людство мало би фільму, якій найгеніяльніший режисер не зміг би дорівняти своїм твором. Вид довгої валки возів, переповнених примарними постатями, неприродно покорченими то з болю, то з недостачі місця, під сірим сніжним небом вдаряв на всі струни людської душі зі силою, якій не дорівняє вимовність та зворушливість ніякого грандіозного мистецького твору.

От. Лисняк виїхав до Гайсина, де тоді стояв командант денікінської групи ген. Слащов. Він мав завдання розпочати поки що переговори. Щоби не збуджувати підозріння у ворога, що поза приїздом місії окривається якийсь законспірований намір, я наказав от. Лиснякові порушити спершу справи виміни в'язнів і вбивання денікінцями наших полонених старшин і стрільців.

Щодо угоди, я прохав його справу потрактувати можливо делікатно. Значить так, щоби денікінців не впевнювати в тому, що ми находимося в безвихідному положенні та що нам дуже залежить на перемирі. Найкраще буде, дораджував я йому, коли він, користуючись такою нагодою, як гостина (в таких випадках парляментарів завжди приймається «дипльоматичним сніданком»), старатисьме у приватній розмові розвідати, як денікінці віднеслися б до нас, коли б ми з доброго дива забажали з ними «заприязнитися».

Повновласть вести переговори, яку я дав Лиснякові, містила, наскільки собі пригадую, таке:

Рішаючись на такий важливий крок, як передвступні переговори з ворогом, я кермувався такими міркуваннями.

Армія уявляє собою рухомий шпиталь з малим відсотком малобоєздатних сил, що тануть до того з кождим днем. Ворог може «накрити» нас масою своєї армії дуже легко. Позад нас польська армія, що стояла на мостових причілках над Збручем в районі: Полонна — Проскурів — Кам'янець-Подільський, у русі на наше запілля, всупереч забороні Антанти та договорам з Петлюрою. Перед нами альтернатива: або віддатися в руки поляків, або денікінців. Зрозуміла річ, що ми, галичани, куди воліли в цій крайності вибрати денікінців.

Петлюри про свої переговори я не повідомляв з таких причин: перше, я надалі уважав себе командантом УГА, згідно з умовою з Петрушевичем, не підчиненим ніякій вищій владі, за винятком Диктатора Петрушевича, тому й міг робити все, що мені видавалося відповідним. Друге, мені були добре відомі давніші зв'язки Петлюри з поляками. Не було й сумніву, що Петлюра вжив би всіх сил, щоби нас наклонити до переходу на польську сторону. А цього саме не хотів ні я, ні ціла наша армія. Неменше добре я знав, як поставиться Петлюра до нашого рішення перейти в крайному випадку до Денікіна.

За кілька днів до Винниці приїхав Диктатор Петрушевич, кількох цивільних і військових помічників та Головний Отаман Петлюра з командантом Дієвої Армії ген. Сальським. Заки скликали ширшу нараду, говорив я з Диктатором сам на сам і представляв свої пляни.

Тоді саме я повідомив його про делегацію, яку вислав до денікінців, та з'ясував мотиви, які спонукали мене до цього кроку.

— Хтозна, може, й краще було цю саму місію післати до большевиків, — сказав він, розважаючи мої слова.

— Неможливо, пане Диктаторе, — відповів я. — З большевиками ми втратили боєвий контакт і не маємо фізичної змоги перекинутися на їх бік. Тим часом Денікін за день-два просто накриє нас, роззброїть та поступить з нашим шпиталем, як лиш сам захоче. Щоби до большевиків наблизитися, треба не мати більшої части армії на возах та треба мати міцну охорону відвороту проти Денікіна.

— А коли б ми це мали, не було би потреби взагалі думати про якісь там переходи чи перемир'я.

Далі я запевнив Петрушевича, що на крок з місією я не рішився виключно сам, без порозуміння з моїм окружениям. Перш заки вислати місію, порозумівся я з командантами поодиноких відтинків фронту, які заявили мені, що можуть вдержати фронт найдовше два або три дні, бо на сотню мають всього по 12–17 людей перевтомлених і невиспаних. Так само нараджувався я зі своїм штабом. Мій крок був так як би виявом збірної волі УГА. А щодо Штабу Гол. Отамана, то я не повідомив його про свої починання тому, що в його поведінці вбачаю охоту послабити УГА до тої міри, щоби вона не могла робити перешкод у переведенні його плянів відносно поляків. Адже це доказує вже хоч би цей факт, що він користає з кождої нагоди, щоби вирвати якнайбільш відділів УГА та піддати їх під свою команду. Фактів таких від часу переходу УГА назбиралося на доказовий матеріял чимало.

Вкінці я запевнив його, що про вислід місії та черговий свій крок негайно його повідомлю.

Петрушевич був вповні згідний з моїм рішенням та переконаний про правильність мого вчинку. Більше він у тій справі не докинув ні слова.

Згодом я скликав на нараду найвизначніших старшин мого штабу і в приявності Диктатора та його помічників відбулася дискусія над ситуацією, в якій найшлася УГА. Диктатор намагався річевими аргументами заспокоїти наше хвилювання з приводу ситуації армії. Зате мої старшини вияснювали конечність якихось радикальних починів, бо армія не видержить першого наступу. Нарада скінчилася нічим. Після того відбулася друга нарада, вже в приявності Петлюри і Сальського.

Дискусія на тій нараді була дуже різка. Приявні галицькі старшини (др. Білозор, сот. Кох, Цьокан, др. Коцовський) дуже гостро атакували відношення Придніпрянського уряду до Галицької Армії, згадували про ширення деморалізації в УГА партійними емісарами і т. д. Головний Отаман опрокидував ті твердження та запевнював, що скоро все поправиться, що зі закордону наспіває поміч у зброї, одязі тощо, що треба лиш тиждень-два видержати на позиції.

Тим часом вернувся Лисняк, який заключив з денікінським командуванням тридневне перемир'я. Як я пізніше довідався, він, по офіційних переговорах, у часі приняття, звичаєм австрійських старшин, які не знали дипльоматичних хитрощів, просто з мосту запитав ген. Слащова:

— А як би ви поставилися до нашої готовости перейти в ваш бік? Яке було би ваше відношення до нашої армії?

Слащов без хвилинки надуми витягнув з кишені кусень паперу та нашвидку написав на ньому менш-більш таке:

…Ось так-то «дискретно» та «дипльоматично» сповнив Лисняк свою місію.

За час, як на фронті тривало тридненне перемир'я, вдалося нам чимало настягати возів з недужими до Винниці та наладнати сяк-так справи харчеві, муніційні та безліч інших, які через велику недостачу запасів у вояцтві та адміністраційному апараті ставали просто нестерпні. При тім і фронтовики трохи відпочали.

З початком нашого перемир'я з Денікіном скликав Петлюра до Жмеринки нараду, зложену зі всіх командантів армії. Прислав і мені повідомлення. Предметом нарад мало бути шукання найдогіднішого виходу з положення, в якому найшлися обидві армії. Я знав, що ця нарада вестиметься в тому напрямі, щоби її фінал був вирішенням угоди з поляками.

На нараду я не поїхав. Це тому, бо знав, що між мною та рештою учасників наради, приклонників Петлюри, необхідно прийде до гострої дискусії, що може покінчитися, чого доброго, моїм арештуванням. (Що Петлюра не чув до мене симпатії, про це я знав дуже добре.)

До Жмеринки на нараду я вислав зате як своїх відпоручників: Лисняка з тою карточкою від Слащова, Палієва, Ст. Шухевича та Ерлє. Лисняк мав карточку вручити Петрушевичеві. У листі я прохав Диктатора порадити мені, що робити дальше, бо ж перемир'я за кільканацять годин покінчиться, денікінці на нас вдарять, й легко може прийти до повної ліквідації УГА? Тому я прохав його поспішитися зі своїм рішенням та не дати мені довго ждати на відповідь.

Відпоручники поїхали. Минали довгі години. Час перемир'я минав. Я почав хвилюватися, та таки сам бігав до «Юза», даремно штурмуючи щочверть години до Жмеринки. Доведений до крайности, я прикликав до апарату Палієва та коротко кинув йому слова:

— Якщо не порішите справи як-небудь, тоді порішить її Начальна Команда сама.

Не чекаючи приїзду відпоручників зі Жмеринки, я негайно (перемир'я кінчилося за кілька годин) вислав наших, щоби не допустити до розпочаття боєвої акції з боку денікінців.

Відпоручник Дієвої Армії, полк. Камінський приїхав аж ніччю. До нього я прилучив ще одного нашого старшину й дав їм повновласть, подібну до попередньої, та відправив услід першої місії.

Другого дня коло півдня приїхав до Винниці ген. Ціріц. Він зайшов до моєї канцелярії, здержано привітався та без слова поклав передо мною на столі якесь письмо. Це був наказ, силою якого мене, як писалося, усувається зі становища команданта армії та арештується враз зі Шаманеком до часу приходу нового наказу. Команду передається ген. Микитці та Ціріцові. Приказ підписали Петлюра й Петрушевич.

Мене й Шаманека відвезли до наших кватир і виставили при дверях варту.

Легко уявити собі почування, які заволоділи мною. Вправді я не сподівався нічого ліпшого для себе від Петлюри, проте не знав, що вияв його «симпатії» буде власне такий. Мене глибоко діткнула кривда, якої я зазнав зовсім незаслужено. Поминаю вже ту обставину; що згідно з моєю умовою з Петрушевичем я до тої пори був дійсним і найвижчим командантом армії та міг робити з нею, дбаючи про її добро, все, що накаже мені розсудок і честь. Поминаю те, що кождий свій крок від хвилини переходу через Збруч я робив у порозумінні та за згодою з моїм окружениям. Поминаю й те, що останній мій крок був актом розпуки в абсолютній неспромозі зарадити лихові інакшим способом. Але безосновне і безправне арештування мене й мого помічника у хвилині, коли з формального становища я не вчинив нічого гідного не лиш кари, але осудження, було для мене, як то кажуть, громом з ясного неба.

Чимало передумав я до часу, коли прийшов черговий наказ, силою якого мене віддали під воєнний суд. За той час я звикав помалу до тої думки, що жде мене доля Болбочана.

Прийшов і день розправи. Мене й Шаманека привели до міського суду. Сюди на моє бажання скликали багато старшин і стрільців, бо я хотів, щоби розправа мала явний характер.

Прокуратор відчитав акт обвинувачення. Там була мова про зраду, якої ми допустилися, підготовляючи перехід до денікінців. На третій день розправи запав присуд. Перед ним забрав голос оборонець сот. Шалинський. Нині не тямлю його слів, але знаю, що це була міцна промова, яка по кусневі відривала з моєї душі болото, яким обліпив її акт обвинувачення.

Ні разу, ні перед тим, ні потім, я не відчув так гостро величини кривди, яку мені заподіяли люди, як, власне, тоді, коли бачив кілька десятків пар очей відданих мені вояків, звернених на мене, повних співчуття і болю, а з другого в руках прокуратора білий парір, який мав завдання обезславити честь мою й мого найближчого співробітника та завести нас під розстріл.

— …І це діється в ім'я святої батьківщини й справедливости, — подумав я, коли пошум авдиторії злився з голосом, що відчитував звільнюючий присуд. І чув, як на мої очі наплили перше від дитинства сльози пекучої обиди.

Коли до мене підбігли гурмою мої старшини та стрілецтво і гамірно раділи з приводу щасливого кінця розправи, я не міг відвзаємнити їх почувань. Я чув, що в мені щось заломилося. Мені здавалося, що якась зла міць знівечила в мені на все віру в істнування правди, чести й яких-небудь святощів. Думаю, що таке саме почуття мають самогубці, які відходять від життя тому, що воно відобрало їм віру у свою вартість.

По відчитанні звільнюючого присуду поставили мені запит, чи маю що сказати. Я без слова махнув рукою.