Спогади

У ваші руки, генерале, передаю УГА

3 початком липня, коли штаб мого корпусу стояв у Копичинцях, приїхав Диктатор Петрушевич у товаристві д-ра Макуха. Метою його приїзду, як виявилося, була розмова зі мною. Без вступів почав він її запитом, чи не погоджуся обняти команду над армією в цій трудній ситуації. Донині тямлю свої слова, якими я відповів на цей запит:

— Пане Диктаторе, я вояк, якого першим обов'язком слухати прикази своїх наставників. Якщо ваша пропозиція є приказом, погоджуюся. Але перенимаючи командування над армією, ставлю до вас одну вимогу. Я не бажаю, щоби з вашого боку стрінуло мене те, що стрінуло незаслужено Павленка чи Грекова.

…До речі, я й донині не знаю, за що усунено Павленка з командування над армією. Однак думаю, що сталося це так само безосновно або за малозначною причиною, як з Грековом.

Диктатор Петрушевич відповів:

— Передаю у ваші руки, пане генерале, Українську Галицьку Армію. Що ви з нею зробите, куди поведете її, це вповні від вас залежне.

Розмова наша не тривала довго. Покінчилася на цих кількох реченнях, бо Диктатор спішився до нарад над тим, кудою найдогідніше перейти урядові Збруч.

Перед нами залишилися такі можливости: переговорювати з поляками в справі перемир'я та довести до того, щоби вони залишили за нами той клаптик Галичини, що був ще в нашому посіданні. Друге — перехід за Збруч та спільна акція з Придніпрянською Армією проти большевиків. Третє — порозуміння з большевиками, четверте — капітуляція.

Останню можливість я з місця відкидав. Залишилося три перші.

В порозумінні з Диктатором Петрушевичем вислав я делегацію в складі от. Шухевича, сот. О. Луцького й сот. Гузара до поляків. Ця делегація дістала доручення виєднати у них якнайбільше уступок та запевнення, що по нашім відступі за Збруч вони не будуть нас переслідувати.

Придніпрянська Армія з тяжкою бідою вдержувала останній клаптик землі довкруги Кам'янця-Подільського. Я числився з тим, що заки Гал. Армія перейде Збруч, то й ту територію можуть захопити большевики, й ми стрінемося з ними вже віч-на-віч. Тому я дав свою згоду, щоби до большевиків у приватному характері поїхав сот. Цьокан, визондував усі їхні настрої та провідав, як вони поставляться до нас, коли перейдемо Збруч.

Висланий сот. Цьокан вернувся від большевиків з писулькою, на якій олівцем (була це, мабуть, телефонограма, вислана з глибокого запілля) були накинені за пунктами зобов'язання, що ми їх мали би виповнити на випадок порозуміння з большевиками. Зміст писульки, наскільки це зберіг лося в моїй тямці, передаю:

1. УГА має видати Петлюру в руки большевикам.

2. Большевицька армія візьме УГА у свій склад на те, щоби з нею створити спільний фронт проти поляків.

3. Большевики запевнюють УГА в тому, що командний склад, організація У. Г. Армії та все до подробиць залишиться у дотеперішньому вигляді без ніяких з їхнього боку зусиль внести туди які-небудь зміни. УГА буде посилена муніційним, апровізаційним і т. п. матеріялами для збільшення її боєздатности.

4. Тут йшли менше важні деталі, що торкалися технічного переведення злуки обидвох армій.

Під тим усім був нечіткий підпис і червона печатка з большевицькою емблемою. Очевидно, вже перша точка, видно, найважніша для большевиків, опрокидувала можливість дальшої акції в напрямі порозуміння.

Тим часом мої парляментарі від поляків не вернулися, заставляючи мене з дня на день у крайній нетерплячці відкладати остаточне рішення.

Я гаряче бажав позитивного висліду цих переговорів та запевнення у невтральності Польщі, що давало би мені багато більше можливостей, як що-небудь інше.

Так само щиро цього бажав і Головний Отаман Петлюра. Може, й щиріше за мене. Він же куди переді мною виявив свої бажання у тому напрямі. Адже ціла історія ще з Грековом була наслідком тяги Петлюри до концепції злуки армій УГА із Придніпрянською. Відомо, що Греків тому зійшов зі становища команданта УГА, що ніяким чином не хотів перейти під команду Петлюри, маючи до того причини, точніше мені тоді не відомі.

Проте мої вичікування парляментарів або звістки від них були недаремні.

Незважаючи на переговори, поляки заєдно вели з нами сутички, які з дня на день вводили нас у чимраз прикріше положення.

На лемент і розпучливі мольби висланників Петлюри допомогти їм бодай чим-небудь я вислав за Збруч дві бригади. Одна пішла наперед, друга залишилася в Гусятині для охорони залізничої сотні, яка мала будувати залізничий шлях на схід, щоби там можна було пересунути через Збруч наші вагони, навантажені майном, на випадок відступу з армією на Велику Україну.

П'ята бригада мала за завдання посуватися на схід та загрозити праве крило большевицького фронту, що впоясував півколом Кам'янець.

Одначе не довелося цій бригаді виконати пляну. Невдалеки Чорного Острова місцеве населення не лише приняло її крайно вороже, але й роззброїло її та вибило частину вояцтва. Бригада мусіла зі значними втратами зробити відворот до Підволочиськ. Така зустріч наших частин зазбручанським населенням вигострила нашу чуйність та недовірчивість на настирливі домагання Петлюри злити обидві армії в одну і знеохотила нас до переходу за Збруч. Зате наша підмога, хоч і невелика вона була, то все ж чимало долила заохоти Придніпрянській Армії та нагнала страху большевикам. Внаслідок того вдалося військам Петлюри відкинути ворога у напрямі Ярмолинець.

За той час, коли наша увага мимохіть була спрямована на схід, ситуація з польської сторони ставала для нас усе більше безнадійна. Наші парляментарі застрягли десь, не даючи про себе вістки. Врешті, коли я побачив, що положення наше не дає ніяких інших вислідів, як лиш великі втрати на нашому боці, я рішився на крок, який подиктувала мені совість не команданта армії, лиш людини, українця, відповідального за тисячі істнувань найкращих синів галицької области України. Я велів старшинам зробити поміж стрільцями анкету, в якій вони мають висказати своє бажання: залишитися на місці та до останньої краплини крови боронити клаптика вужчої батьківщини чи перейти Збруч і допомогти наддніпрянським братам у їхніх змаганнях з навалою червоної Москви? Оце своєрідне голосування виявило подавляючу перевагу за тими, що бажали дальшої боротьби. Тоді виявилася вперше сконкретизована думка: через Київ до Львова.

Район переходу Збруча устійнив для нас вже Петлюра. Згідно з моїм пляном після переходу армія мала дістати кілька днів дуже заслуженого відпочинку по важких переходах, заки далі мала взятися за криваве діло.

Не буду ширше описувати настроїв, що огортали кождого з нас, коли Збруч був за нами.

…За нами остала нездійснена мрія, перед нами нерозгадане обличча невідомого. Можливо, що наші почування були чимось, що в обличчі ідеї соборности було загумінковим сантиментом, хоча по правді мали вони глибшу раціональну основу. Сяк чи так, десь там у душі нило за погребаними надіями, за довгим шнурком сірих могилок від Львова по Збруч, у яких спочили наші приятелі, товариші по зброї. Чомусь більше до голосу приходило похоронне, гнітуче прочуття, як надія скорого повороту на нашу землю в ролі її здобувців та господарів.

…Прочуття говорять іноді більше правди, як найбистроумніші заключения.

З цілої УГА найгірше вийшов наш І Корпус, який замісць відпочинку мусів іти в огонь на підмогу Армії УНР. Він простінько з-над Збруча пішов на підтримку «Запоріжців» і С. С-ів.

Начальна Команда УГА та уряд ЗУНР найшлися одного дня поруч себе у Кам'янці-Подільському. В ім'я історичної правди скажу ось тут декілька терпких слів, хоч нині я такий далекий до хвилювання та особистих ураз, як далекий той час, що про нього говорю.

Обидва уряди так розмістилися у місті, що Петрушевич найшовся у західній його частині, а Петлюра з урядом УНР у східній. Міцна військова охорона, що нею обидва уряди пообкладалися, давали слушну основу думати, що до взаїмного довір'я далеченько. Так воно й було. Врешті, мої тодішні здогади підтвердили дальші факти, що зовсім проречисто свідчили про взаємне недовір'я та неприхильність.

Настрої обидвох урядів легко пересякли в обидві армії. Напр., старшини УГА не шукали в місті кватир, лиш спали по канцеляріях в остраху перед чимось непередбаченим, що може зродити така напружена атмосфера.

Зараз по нашому приході до Кам'янця я вислав Шаманека з перекладчиком Кохом (Шаманек не володів добре українською мовою) до штабу Дієвої Армії УНР, щоби він там провідав про ситуацію на фронті. Вразила їх обидвох відмінна від нашої ментальність старшин штабу Придніпрянської Армії. Не диво. Вони, австрійські старшини, привикли до зовсім інших стратегічних метод воювання, як придніпрянці, виховані на царській та революційній школі. Нарікали вони на «розмах», з яким штаб Придніпрянської Армії приготовлявся до наступу.

— Завтра займемо це, післязавтра перекинемо війська туди, а потім спинимось тут… — посувався округлим войовничим рухом долоні полк. Тютюнник по карті, перескакуючи 150–200 кільометрові простори.

— На день 150–200 кільометрів, — прицмокував Шаманек, здаючи мені звіт. — Будемо, пане генерале, свідками найбільшої події у розвитку військовости. Піхота 200 км у добу! Го-го! — Не міг надивуватися, беручи справу нібито серіозно.

Відношення між обома арміями витворилося не надто миле. І то починаючи від штабів, а кінчаючи на стрілецтві. Тут вперше виявилася наглядно трагедія нації, розірваної поміж дві ріжні держави, і впливи діяметрально ріжних культур. Недавні кордони залишили на обидвох арміях своє незатерте п'ятно.

Рефлексії, що чей же лучить нас усіх одна спільна мета, для якої повинні бити в один такт наші серця, зовсім не здіймали з душі тягару турботи за добро й прийдешнє нашої справи. Ставало страшно, що це діється власне в обличчі ворога, що ні своєю силою, ні віддалю не настроював до оптимізму. Ось… ось і наслідки довголітного поневолення могли призвести до події, що не світила би золотом на сторінках наших визвольних змагань.

З фронту від старшин наспівали вістки, що ще більше напружували ситуацію.

По селах кружляли якісь демагогічні типи, витворюючі ворожі настрої супроти Галицьких Військ. У наших частинах приловлювали теж чимало демагогів, які докладали багато зусиль, щоби розкладати УГА з нутра.

— Бідна ваша армія, бідна. Навіть їсти не маєте що!..

— От ви перейдіть до нас, до петлюрівців, ото матимете гроші й їжі! — нишком агітували чиїсь емісари.

Часті звістки зі всіх частин про цю демагогію примусили мене звернути увагу Петрушевича на цю обставину. Я порадив йому між іншим прохати Петлюру, щоби він старався запобігти шкідливій роботі агентів, бо розклад Галицької Армії, напевно, не посилить нашої боєздатності, лиш навпаки послабить її в обличчі большевицької загрози. Та Петрушевич побоявся, мабуть, цю справу предложити Петлюрі. Аж як я видав наказ, що кождий, хто веде яку-небудь, небажану Начальною Командою пропаганду, буде арештований та строго покараний розмірно до його провини, розкладова робота частинно припинилася.

Поза тим дух степу, розпливчатість частин на фронті, нехіть наддніпрянського старшинства і козацтва до педантности й солідности складалися на те, що деколи годі було робити батальні чи стратегічні пляни: найкраще зложений плян розбивався часом на змінливих настроях козацтва або фантазійності його старшин. До плюсів Придніпрянської Армії треба в першу чергу причислити самостійність та велику ініціятиву поодиноких козаків. Тому-то в моментах, коли галичанин-стрілець розгублювався в ситуаціях того роду, як, напр.: фронт перерваний, страчено зв'язок поміж його крилами, розбиття на малі групки, потреба швидкої дії, непредвидженої наказом і т. п., придніпрянець розвивав усі вроджені прикмети степового боєвика. Він не тратив голови, його не бентежила виїмковість положення, він інстинктом відгадував, кудою метнутися, в якому напрямі бігти, стріляти, де шукати своїх.

Так само командний склад, поминаючи отаманів-шарлятанів, мав багато фахово дужих та ідейних старшин, котрі, як це виявилося в найбільше невідрадних умовинах, зуміли з десятькратно сильнішим ворогом дати собі раду. У перших порах нашого побуту на Великій Україні, як я уже згадав, було не найкраще.

Як же болючо було нераз глядіти на картини, коли то наші бідолашні стрільчики йшли селом. Обідрані, знеможені, погано озброєні, а селянство, молоді, ситі дядьки й парні, під звуки гармошки вистукувало весело закаблуками, посміхаючись під вусом над тими, що ледь ноги за собою тягнули за якусь там Україну. Нераз я думав собі, що коли б цій темній, безідейній масі дати свідомість галицького селянства, ми без труду мали би півтораміліонову армію з простору далеко не цілої України.

Коли були якісь симпатичні відрухи з-поза регулярної армії на боротьбу з червоною Москвою, то трохи не з правила кінчилися скандалічно. Не раз, не два зголошувалися до Петлюри очайдушні типи, що показували велику готовість організувати загони. Для того «отамани» (вони обов'язково мусіли зватися «отаманами») вимагали лиш більшої сумки «валюти». Петлюра доволі легковірно виплачував оту «сумку» на озброєння та виряд загону. Тоді пан «отаман», схопивши гроші, часом два і три міліони карбованців, зразу ж набував десь неймовірно фантазійний одяг, що рябів всіми колірами райдуги, почепляв до боку страшенно криву шаблюку, до шапки дивовижно довгого шлика й прямував до… шиночку, щоби у веселому товаристві при алькоголі гайнувати як день, так ніч легко надбані грошенята. Приловили такого драбугу, дали прочухана, з'являвся на його місце другий, третій. Скільки то таких гульвісів довелося мені оглядати!

Наше стрілецтво, що вийшло з австрійської школи, з його розумінням ладу, дисципліни, почуттям обов'язку та відповідальности дуже зле почувалося в таких умовинах. До того ж, голосно говорилося, що Петлюра без потреби зрезигнував з Галичини.

У непевності, що може прийти до якогось поважнішого загострення в цій насиченій незадоволенням атмосфері, я одного разу поїхав до Петлюри та представив йому дійсний стан.

— Боже мій, зрозумійте, що з поляками я лиш так хитро… Як зросту в силу, зверну вістря меча проти Польщі… Повірте!

Ясно, що такими фразами трудно було успокоїти розгорячковані уми стрілецтва.

Годі мені затаювати, що безліч недокладностей та військового дилетантизму вражало мене, як, зрештою, усіх старшин з австрійської школи, у штабі Петлюри. Тим-то й сам Петлюра не видавався мені надто симпатичним. Маю вражіння, що він відплачувався мені такими самими почуваннями.

Нехіть Петлюри до мене збільшилася від часу, коли він помітив, що прикази воєнних операцій, котрі йшли до нас з його штабу, у нашому штабі Шаманек перепрацьовував, примінюючи їх до обставин і спроможностей (бо йшли до нас відтіль прикази часто такі, що годі було їх примінити в даних умовинах).

Згідно з плянами, випрацьованими в Нач. Штабі Дієвої Армії, малося спрямувати УГА, Запоріжську Групу та С. С-ів на Київ, а решту армії як охорону крила — на Одесу. Маю вражіння, що в цьому пляні повторилася анальогічна історія до тої, яка склалася у Галичині зі здобуттям Львова. Сантимент до «золотоверхого» притупив змисл вичуття дійсности та відповідного до неї діяння. Розбиття наших слабких сил на дві армії гірко пімстилося на дальшій ході та висліді наших визвольних змагань.

Бо Київ не лиш не уявляв собою точки опертя для воєнних операцій, але до того був знищений большевиками та позбавлений воєнного майна. Тим часом полуднева приморська частина України була знаменитим тереном, на якому можна було скупчити свої сили та розпочати відсіль по внутрішньому зміцненні повільні, обчислені потягнення. Тоді, коли Київ фактично не представляв собою ніякої вихідної точки із шахівниці большевицьких, денікінських та повстанчих сил, то Одеса, приморська полоса, фльота могли нас зв'язати зі світом, влекшити доставу воєнного матеріялу та дипльоматичні зносини з цілою Европою. В Італії були під той час наші готові сформовані відділи, що їх з-за недостачі догідної комунікаційної сполуки годі було доставити на Україну. На причорноморські райони й слід було кинути обидві наші армії. А це тим більше, що такий похід потребував би охорони одного, північного крила, так як полудневе було забезпечене Дністром і Румунією. Одиноке, що промовляло проти наступу в напрямку Одеси, була довша дорога. Зате була вона певніша.

Після відкинення большевиків поза Проскурів виринула у нас проблема, кудою нам податися: на Київ чи Одесу? В Проскурові в Гол. Штабі Армії відбулася спільна нарада обидвох штабів під проводом Петлюри. На цій нараді Штаб УГА заступав думку походу на Одесу. Зате Штаб Придніпрянської Армії заявлявся за походом на Київ. Ще після переходу за Збруч на новій спільній нараді в Кам'янці-Подільському Шаманек і Кох від мого імені налягали на зміну напрямку та наступу на Одесу. Внесення відкинув знову-таки Петлюра. І тепер Петлюра прихилився до другої концепції. Рішення запало. Йому ми підчинилися.