Спогади

Симфонії гураганного вогню

— Du, Tarnawski, wird es Krieg sein? — питав мене, неспокійно кліпаючи очима, лікар-майор, жид.

— Таж буде хіба… — відказав я.

— A będa strylac? — якось півповажно, півжартом поставив він питання, поглядаючи пильно на мене.

Найцікавіше прислухувалися вісткам про війну товариші чехи. Говорили вони про майбутній заколот здержано, без коментарів, але їхні обличчя говорили про що інше. Українці та поляки ставилися до таких балачок байдуже. Було знати, що вони ніякої рахуби не прив'язують до можливої війни.

Назагал панувало серед старшин пригноблення, нервозність. Не один з них, бідолаха, може, прочував аж надто скоропостижну смерть.

З моментом вибуху війни багато вояків з усіх відділів було на жнивній відпустці. Тому все, що лиш було з війська в Золочеві, вивели за місто, а там зодягали, боєво виряджували повернувших «урльопників» і резервістів та долучували до частин, що вже боєздатні ждали на поповнення.

7 серпня вислано до Олієва один курінь для забезпечення лінії Серету. Цей курінь збили москалі на хамуз.

Два другі курені, що стояли на продовженні цієї лінії, з дня на день танули від вогню ворога, що мав сильну перевагу завдяки артилерії, якої нам саме бракувало. Взагалі, перші дні боїв скидалися радше на жахливу різню для австрійської армії, що мала у противагу артилерійським батеріям лише кріси та погано зорганізоване запілля.

Вправді вже від перших-таки пострілів по австрійському боці зчинилася божевільна метушня над скупченням сил в загрожених полосах, так що ж. Весь цей рух мав познаки явного безголов'я та безсистемної возні приспаної людини, заскоченої в ліжку.

За приклад послужить факт, що в час, коли на фронті крівавились три десятковані баталіони піхоти, в запіллю непоквапно формувалася дивізія кінноти та з артилерійськими відділами робила паради з музикою й оперетковими дефілядами. До речі, оперетковість цих дефіляд підкреслював вигляд кавалерії, котра до модерної війни ніяк не підходила своїм зодягненням. На голові кожного вояка і старшини вилискувались проти сонця чака й шеломи зі золотими прикрасами так, що й на десять кільометрів, без далековиду була така кіннота помітна…

14-го ранком вислали мене з моєю сотнею у розвідку до Бродів провідати приблизну скількість ворожого війська в напрямі на Радивилів. Доходячи до тамошнього двірця, я почув рівномірні постріли, спрямовані, мабуть, не на мій відділ, бо не чути було свисту кульок. Я обережно наблизився до станційного будинку, не маючи ще цілковитої певности, чи переді мною свій, чи ворог. Наблизившись на відстань кількох кроків до будинку, я побачив отак зо дві чети славнозвісних «ляндштурмістів», розложених на землі та пильно зайнятих рясним обстрілом того простору, в якому, по їх думці, повинен був бути ворог.

Перед кожним з них лежала величезна камінюка.

Хоч перші дні війни не настроювали до сміху, та ця незрівняна в комізмі картина трохи не зірвала мам боків. Кожний з них по вистрілі діловито набивав своє однострільне доробало, прицілювався до уявленого ворога, віддавав стріл, і так знову в колісце.

Перед ким це комічне військо пообкладалося цикльопічними каменюками, до кого й пощо стріляло, для чого воно взагалі тут торчало, ніхто з них не міг пояснити.

В напрямі на Радивилів я помітив величезну спільність ворожого війська, що виступило на окраєць лісу та нерішуче готувалося рушити далі. Поглядаючи крізь далековид на широченно розгорнену лаву противника, котрий мав, певно, вп'ятеро більшу силу, заховану ще в лісі, я щиро посміхнувся, згадуючи діловитих «ляндштурмістів».

Вперше з москалями довелося мому відділові стрінутись під Радивиловом, коли то ми ворога виперли з містечка з великими втратами по нашому боці. І тут вперше я підмітив знаменне явище. В найрясніший вогонь військо сунуло, як у дим, за своїм командантом: безкритично, як барани, воно мало лиш послух на наказ, на порух руки верховода, на його найменший знак. В цілій повноті я побачив тут оцю негативну й позитивну вартість тресури-вояка, в якій він губив усе індивідуальне та ставав безкритичним автоматом.

Він не реагував на довколішнє, він не жахався смерті, гуку, заколоту, лиш слухав і виконував наказ, що підривав його зі землі, кидав ним назад, заставляв бігти, стріляти, кричати. З часом у тих воюючих автоматах щось попсувалося. В їхніх очах пробуджувалася інтелігенція, хитрість, збайдужіння до по-тричі вигукуваних наказів. Але це прийшло згодом. В перших тижнях боїв австрійське вояцтво вперто нагадувало мені отару баранів, гнану на заріз.

Під Радивиловом вперше москалі вжили різних боєвих штучок, про які ми не мали найменшого поняття. І так ми побачили велику кількість ворога, що обліпив усі кущики, борозди, дерева. Було лиш дивно, що від такого числа вояцтва йде розмірно мала пальба.

Обстрілюючи рясним вогнем дивно непорушні постаті, ми підступали все ближче і ближче. Вже зовсім недалеко ми помітили, що противник, на якого ми гам Бог знає скільки тисяч вистріляли набоїв, це паперові манекіни, зручно попричіплювані до кущиків, дерев або повпихані просто в землю.

Поміж старшинами велося мало балачки на тему біжучих подій. Кожний був у непевності, що нерозважна балачка й усякі коментарі на тему довколішнього можуть підпасти під котрийсь там параграф воєнних приписів, що наказував того, хто ширить неправдиві вісті, що мають на меті викликати в рядах або в поодиноких вояків паніку, — стріляти без довших церемоній…

А втім, трагічний реалізм воєнної грози нагрянув так неждано і з такою силою, що на якісь там міркування чи здогади, поза механічним виконуванням наказів, заспокоюванням голоду та інших фізіольогічних потреб, — не було місця.

Справжній вогневий хрест перейшов наш полк під Радивиловом, а опісля під Олієвом.

Тут для охорони лівого крила дивізії кавалерії під командою ген. Заремби додано два курені піхоти. Хитрі москалі передбачили, мабуть, прихід піхотинських відділів на той відтинок, бо як потім виявилося, зашили вже день перед тим, ніччу, всю свою артилерію в полукіпки по полях.

Це було владжено так досконало, що ані наша розвідка, ані далековиди, ані перші блиски світанку не зрадили смертельної небезпеки, притаєної у невинних полукіпках, порозкиданих тут і там перед нашими очима. Щойно перші звуки барабанної симфонії вияснили тайну малих сірих полукіпків.

Перед моїми очима розгорнулася така крівава картина, що ледви чи довелося мені пізніше подібну бачити.

Воздух був сповнений димом, курявою, бризьками свіжої ріллі. Стояв безугавний гармідер розриваних стрілен, сердитого тріскоту скорострілів і протяжне, нелюдське ячання ранених. Всуміш зі землею літали руки, ноги, наплечники, цілі туловища. Кожна хвилина поглочувала десятки істнувань, розкидаючи кусні їх тілесних поволок далеко від себе та вимішуючи їх так докладно, що видавалося, наче химерна доля хоче встругати макабричний жарт на день страшного суду, коли то з тої саламахи руки, ноги, голови почнуть складатися на своїх власників.

Розказували згодом, що російські гармаші так напружено працювали коло обслуги гармат, а від розпалених гармат йшов такий горячий дух, що дедалі пороздягалися до сорочок.

В цих умовинах годі говорити про страх, паніку чи взагалі людські почування. У того, кого ще не роздерло в кусні або не поторощило якоїсь частини тіла, було повне збайдужіння для довколішнього. Не було тут місця на співчування, жаль, ляк. Навіть не чулося тих пекольних ревів залізних потвор. З повною апатією виконували ми або накази, або вивчені порухи для самобезпеки. Кожний рух, слово чи думка скидалися на механічну функцію, зовсім не залежну від хотіння, волі. Тим-то годі описати психічний стан людини в таких умовинах. Щоби його пізнати, треба самому бути посеред орхестри, що грає симфонію гураганного вогню.

Тим часом на нашому правому крилі відбувалися не менш кріваві сцени, що дорого обійшлися австрійцям.

Проти нашої кінноти, що рванула в наступ, російська кавалерія оформилася у велетенський чотирокутник, наїжений довжелезними списами. Даремною була ціла боєва тактика нашої кінноти. Ворожий чотирокутник вільною ходою наближувався до наших. Витягнуті у довгу лінію, в скаженому гоні допали наші ворога. Їздці дослівно нанизувалися на списи неповорушного, залізного чотирокутника, що й далі йшов наперед рівно, без упину.

В той день з дев'яти сотень 13 п. уланів залишилося в живих всього три. А треба знати, що склад тих сотень був майже в цілості український.

Бій під Олієвом був доброю, хоча надміру крівавою научкою для австрійських військових верховодів. Бо по-правді, лиш недостача артилерії при піхоті та кебети у верховної команди, котра в своїй непоінформованості не знала про виряд російської кінноти в артилерію, були спричинниками такої невиданої різні. (Відстань австрійської боєвої лінії від російської артилерії рівналася приблизно 3000 м! Проти кількох чудово обслугуваних батерій, що спішно ригали картечами, ми мали лише скоростріли й ручні кріси!)

Досвід, набутий в перших днях під Олієвом, був вихіснуваний опісля нами в польсько-українській війні.

Всяким посуненням піхоти товаришила навіть в найнедогідніших для себе обставинах артилерія, що деколи мала на меті лиш своєю приявністю підбадьорююче ділати на психіку стрільця. Кілька гарматніх стрілен, пущених хоч би у воздух, вирішувало вислід наступу.

Російська артилерія завжди перевищала австрійську. Вже з правила кожне удосконалення досяжності стрілєн в австрійців було попереджене москалями.

Ясно, що різниця в досяжності давалася нам дошкульно взнаки. Це привело до величезних втрат у людях та розбитих батеріях, виставлених на ворожий обстріл, без змоги що-небудь заподіяти гарматам противника. Щойно приїзд мерзерів вирівнав під цим оглядом шанси обох воюючих сторін.

— О, буде війні кінець, — мовляли москалі, — Австрія вже «чемоданами» кидає.

Мерзери немало залили гарячого сала ворогові за шкуру й немало його витовкли. Але до кінця війни було ще далеко…

Ще в одному випереджував нас противник: у досвіді, як вести війну. Нема де правди діти, австрійське схематичне, сухе знання не могло дорівняти досвідові москалів, набутому у війні з Японією.

Такі хитрощі, як окопи, маскування війська, десятки штучок і підходів, що мали за ціль пошити ворога в дурні, були у нас не знані, ба навіть згірдно осуджувані.

— Де ж таки, мовляв, як кротові вкопуватися в ямки. — Не лицює.

— Або маскуватися! Це ж незгідне з поняттям лицарської боротьби!

Але скоро прийшло визбутися тих «лицарських» засад нашим командантам, оплативши спершу лицарськість сотнями людських істнувань.

Треба при цьому підмітити каригідне незнання психіки вояка у австрійських старшин. З такою невидальщиною, як настрій, самопочуття, самопевність у вояцтва, ніхто тоді не числився.

Сказати тоді, не говорю пересічному старшинству, але командантам штабу чи іншим спецам від воєнного ремесла, що істнує така незвичайно важна боєздатна матерія, як психольогія вояка, то піднесли би на сміх. Так бодай сторонній міг думати, обсервуючи всякі накази чи доручення, що плили згори.

Дивуюся короткозорості австрійського проводу у війні, що на сотнях прикладів не засвоїв собі цього знання, що ним противник заєдно верхував над нами.

Пригадую собі настрій нашого вояцтва, коли раз, ідучи за прикладом москалів, обведено наші окопи (як ми вже навчилися їх копати) одним, смішно тоненьким колючим дротом, невміло намотаним на палики.

— Ого, ми вже москаля не боїмося. Ми вже так само обдротовані! — вигукували радісно вояки.

Москалі в той час розтягали цілу плутаницю з дротів, трохи не на палець грубих, перед своїми окопами.

Так само тямлю раз, коли наші становища ворог обсипав рясним вогнем шрапнелів, я наказав кожному воякові у своїй сотні приладити собі над головою в окопі дощинку, посипану зверху землею.

Треба було бачити ріжницю настроїв у моїй та інших сотнях. Очевидно, я, а може, й більша частина сотні була пересвідчена у тому, що дощина зі жмінкою землі це дуже сумнівна охорона перед шрапнелевим стрільном. Та це неважне. Важне те, що кожний вояк відчував над головою щось, що мало її охоронити перед смертоносним відламком чи олов'яною кулькою.

Кінцевий ефект мого зарядження був такий, що прийшов командант полку, відвів мене трохи убік і сказав:

— На якого лиха ти, Тарнавський, поприправляв ці дощинки? Знаєш сам, що вони нічого не поможуть. Тож пощо такі дурниці виробляти? Кажи повикидати їх геть!..

Не помогли мої переконування та вияснення, пощо я ці «дурниці» роблю. — Всякі аргументи були тут безпомічні.

Поразку під Олієвом спричинив між іншим злий операційний плян верховної команди. На ворога, вчетверо чисельно сильнішого, вискочив 13 полк уланів, не чекаючи допомоги запасу.

Очевидно, дальші намагання рятувати ситуацію лиш збільшували по нашому боці нелад та затрату духовної рівноваги. Безголов'я й безцільна суєтливість зацарили в штабах, між старшинами, навіть між вояками. Йшли різні, часто суперечні накази.

Мою сотню призначено до охорони відвороту до Сасова недобитків з двох курінів і решток кавалерії. За Золочевом получено сотню з недобитками. З-під Золочева ми дістали наказ пересунутися до Красного, з Красного від'їхали до Львова. Відсіль знову пішки до Красного.

Зрозуміле, що такі відтовщуючі курації не були нікому потрібні. В рівній мірі стомленому вкрай вояцтву, як і генеральному штабові, що потребував якнайбільше сил на фронті, а не в запіллі.

Все ж сам цей факт проречисто свідчить про те, які настрої панували посеред наказодавчих чинників.

Черговий бій звели наші частини 26-го серпня під Буськом.

Тут скупчився цілий полк піхоти. До нього приділили мадярську артилерію.

Прихід мадярських частин позначили чисельні насильства, грабунки, доконувані на місцевому українському населенні. Всі звірства, що їх допускалися схудобілі, півдикі люди (в зоольогічній жорстокості цій варварській нації дорівнює хіба лише червоний московський імперіялізм), мали за претекст уявне москвофільство нашого Богу духа винного селянства.

В дійсності це була нагода безкарно розгнуздати притаманні мадярам первісні, дикі інстинкти. Ніколи не можу, без найбільшого обурення та погорди для цеї жорстокої нації, згадувати, напр., факту спалення живцем п'яти десятків наших селян.

Склалося це в Ріпневі під Буськом. Під замітом москвофільства та шпіонажі зігнали мадяри до стодоли 500 селян, замкнули двері, обставили стодолу стійками і підпалили. Скільки одночасно з тим безвинних жертв повисло на гиляках дерев та телефонічних стовпах — Бог один знає.

З-під Буська послідував відворот наших частин під Львів, де було в намірах ген. штабу ставити опір ворогові.

Але ці пляни знівечив відворот розбитої на півночі армії Данкля. Наша задержка була би довела до захоплення москалями цілого нашого лівого крила, тим більше, що праве було прорване над Гнилою Липою так, що підмоги навіть надіятися не можна було. Тому цілий фронт поступився під Городок. Тут велися 6 днів важкі бої. Докладний опис загальної боєвої ситуації з тих днів можна надибати в істнуючих чисельних працях і споминах.

З-під Городка перейшли ми до Перемишля, а по короткому постою в Журавиці дальше на захід аж під Санч. Тут доконувалось переформування та доповнення здекомплєктованих частин. За той час москалі відусіль замкнули Перемишль.

У місці переформування я дістав дизентерію. Мене відіслали до лічниці у Санчі.

В лічниці панував неймовірний нелад. Салі були вщерть виповнені холєрниками та тифозниками.

Мене вхопила лють. Чого доброго — по дизентерії прийдуть благодаті тифу…

Ні. Я твердо рішив зректися надії «успішного» вилікування з дизентерії на неперестеленому ліжку, де мій безщасний попередник змагався з кістлявою «вуйною». Тому ніч довелося мені пробути на ґанку якогось дому, бо ж ніхто не хотів прийняти до хати людини, що на лиці має виписану діягнозу поганої недуги.

Другого дня вранці з детермінацією вкрай знесиленої людини, ледь суваючи ногами, я доволікся за допомогою чури до двірця.

Не знаю, чи мойому чурі доводилося коли-небудь чувати щось про Шекспірового героя, але він, мабуть, зрозумів, що перед його паном стояла Гамлєтова проблема: «бути чи не бути», і це йому вистарчило. Тому на двірці за час, коли я видихувався по «прохідці», він шугнув поміж вагони і не без труднощів винайшов у поїзді, що відходив у напрямі моїх частин, не сліпінг вправді, то все ж досить вигідне місце в гальмовничій будці вантажного вагону.

Очевидно, моя подорож не належала до розкошей, ані не нагадувала нічим прогульки недільним поїздом на заміську, зелену травичку.

Мої частини були саме на фронті. На місці зустрів мене полковник здивованими очима, подивляючи в духу мою ревність та геройство.

Бо й справді, рватися невилікуваним з лічниці під вогонь — треба було бути великим героєм і патріотом або божевільним. На щастя, я не був ні одним, ні другим…

Але полковник нічого не знав про того тифозника, що лежав на призначеному мені ліжку…

Ще кілька днів мучила мене недуга. Це давалося немало взнаки, бо ж при всіх її недогідностях треба було виконувати свої обов'язки. Кінець недузі поклав полковник, що одного дня споїв мене коняком. Другого дня ранком не було сліду з недомагань.