Спогади

Аж до нової глави…

Врешті син перейшов тифозну крізу та почав швидко видужувати. Штаб «збільшовиченої» УГА від'їхав до Києва. За штабом потягнувся й я.

У Києві ми жили в вагонах на двірці цілий тиждень. Згодом ті частини, що приїхали з Балти, перекинено до касарні в місті. Лиш мені віддали на житло нужденну хатчину на передмісті, до того збудовану на смітнику.

Одної ночі, пробутої зі сином у тій страшній ліп'янці, не забуду ніколи.

Не було тут ні ліжка, ні крісла, лиш один великий стіл. На цьому столі ми зі сином розложилися на нічліг. Але як лише згасили свічку, розпочалася гоголівська, несамовита ніч. Зі стелі почали «капати» на нас стоноги, таргани, блощиці. Гидка ця комашня так нас рясно обсіла, що за короткий час наші тіла густо вкрилися прищами від укусів. До дверей почали стукати якісь п'яні типи, вигукуючи соковиті проклони. Невиспаних, стомлених, врятував нас світанок від тих примар на яві. Ця ніч більше в'їлася мені в тямку, як не одна, проведена в окопах.

Ранком я пішов до касарень, де розмістилися наші, прохати, щоби приймили мене до себе, бо по кількох ночах, проведених у ліп'янці, комашня може нас обжерти до костей. Тоді один старшина вишукав нам кватиру в якогось дрогериста чеха, власника кам'яниці на передмістю. Чех примістив нас у своїй вітальні, де м'ягкі канапи та фотелі видалися мені останнім словом люксусу супроти незабутньої ліп'янки.

Чех, людина незвичайно гостинна й добряча, подбав у першу чергу за зміну мого зовнішнього вигляду. Того ж дня, викупаний, обстрижений та обголений, я вбрав на себе білу робітничу гімнастьорку, штани та чудернацького картуза. Зеркало запевнило мене, що нічим не ріжнюся тепер від звичайного київського пролетаря. А що була це рання весна, то мій господар порадив мені ради здоровля та більшої безпеки зайнятися працею в його городі.

Я з запалом забрався копати величенький город, що його в більшій частині засадив редьківцею. За той час мій господар і легітимацію мені якусь вистарався та взагалі подбав за мою безпеку, так що наполовину відпав страх, що «таварищі» мене можуть викрити.

Зате з їжою було важче. Синові по тифі прибув такий апетит, що годі було його наситити. А тут з дня на день меншали й гіршали харчі, що їх нам добрі люди доставляли. Вкінці треба було обходитися невеликими порціями пшоняної каші та несолодженим чаєм. Це мало старчити на цілоденну поживу.

Незважаючи на те, що я ні носа поза ворота не показував, все ж таки був дуже добре поінформований про те, що діється на світі, вірніше поза брамою і в місті. З вуличними новинами в роді: тамтого вбили, того ніччу застрілили, відтіль вивели на розстріл аж п'ятьох — прибігав до мене син, для якого не істнували ніякі небезпеки та страх перед викриттям. Він нишпорив цілими днями по всіх найменших провулках і приносив відтіль безліч актуалій. Чех час до часу приносив вістки з «широкого світу», значить з цілого міста, та спрепаровані власним політиканством ситуаційні звідомлення.

Між іншим він доніс мені, що большевики виловлювали в місті всіх галичан і возили на Дніпро за місто, де їх топили. Іншим разом сказав мені, що бачив гурму галичан, яких вели топити, а між ними був полковник Маринович.

Підо впливом таких новин я ще завзятіше працював у городі. Праця давала мені можність відорватися від сумних, тривожних думок, що роями мене обсідали.

— Чого не доконав тиф і поневірка, доконає червоний азіят руками наших запроданців, перевертнів і збаламучених хахлів, — думав я болюче.

— І навіщо придалися тисячі жертв з крови найкращих синів народу, їх терпіння, їх геройства, їх мученицька смерть, коли воля, для якої вони пожертвувалися, розвіялася як фата-моргана! І знову на всіх землях України розсядеться ворог і закріпостить її, накине свій режім, здавить хтозна на як довго мрії про свою державність, начинить старі тюрми дітьми нинішніх борців — доповідала зневіра, а перед очима чергувалися примарні картини боїв наших військ, без муніції, у тифі, маршів серед морозів та осінної негоди, в лихих подертих одягах, чоботях, у голоді… Оживали захватні моменти безприкладних геройств нашого вояцтва, що у найгірших умовинах уміло викресати зі знеможених, вихудлих тіл стільки енергії, сили, вогню, що побіджувало вдесятеро сильнішого ворога…

Невже це мало би безслідно пропасти?

Яке щастя, що я мав тоді лопату й шмат землі для копання. Під напором думок, які заєдно верталися, муляли й вертіли у мізку, можна було збожеволіти. Але фізична втома і дошкульний голод, що скручував кишки, були знаменитим ліком на зневіру, жаль, хоробливе мізкування про одне й те саме.

І так минав день за днем, у вижиданні якоїсь зміни, чийогось приходу. Між мурами, якими був обведений город, що я у нім працював, притуплювалося у мене почуття дійсности. Відгомони зовнішнього життя якось дивно прибільшувалися, применшувалися, ставали чимось нереальним. Зі звідомлень мого сина я будував найфантастичніші здогади, витягав нездійснимі консеквенції. І заєдно домірковувався до таких сумних висновків, що й жити не хотілося. — На нас, очевидно, завзявся ввесь світ: Франція, Англія, Росія, Польща змовилися, щоби нас знищити. Україну замінять в кольонії, а її населення, що не вигине від тифу, зброї та знищень, замінять у білих муринів. Якесь прокляття, видно, зависло над нашою країною…

Наприкінці п'ятого тижня мого перекопування, полення, сіяння та садження в городі прийшли в «зовнішньому світі» зміни. З міста йшов до мого азилю сильний гамір авт, що, як навіжені, сновигали вулицями міста, уривки голосних, гарячкових розмов, лайки, крики. Мої курієри, господар та мій син, донесли мені, що большевики дуже метушаться, вивозять автами всяке добро, бо під Київ, мабуть, підступають поляки.

— Маєш, бабо, книш. Цих ще тут бракувало.

Другого й третього дня було чути відгомін гарматньої стрілянини, що заєдно приближувалася до міста. Врешті рух у місті зовсім примовк. На вулицях стало тихо, якби там взагалі нікого не було. Чех прибіг з міста і сказав, що більшовики до одного подалися геть та що нема тепер у місті ніякого війська.

Того дня пополудні з'явився в нашому домі на подвір'ї якийсь чудернацький обірванець. На голові мав велитенського бриля завбільшки колеса від воза. З крис звисали довгі цундрі. Його блюза й штани глузували своїми латками й дірами з усякої пристойности. До того, обличча мав таке брудне, якби від місяця не вмивався.

Я приглядався цікаво з вікна цьому обірванцеві, хоча не без остраху. — Біс його знає, що це за тип.

«Тип» приступив до сторожа кам'яниці та почав щось випитуватися. Я повів рукою по кишені, де звичайно носив свій револьвер.

— Що буде, то буде, — шепнув я собі в дусі, коли коли сторож показав рукою на вікно моєї кімнати. За хвилину «тип» стукав до дверей.

— Це я, пане генерале, — промовив «тип» достоменним голосом милого симпатяги от. Степана Шухевича. — Бігме, що я.

Давно перед тим я не сміявся так щиро, як тоді. Мені просто не хотілося вірити, щоби ця машкара, обідрана, брудна, в солом'яному брилі фантастичних розмірів, була давним чепурним старшиною Шухевичем.

Слово по слові, розбалакалися ми, як старі цокотухи. І не диво. Чи мало було до говорения? Шухевич розповів мені, як то він увесь час сидів з одним підстаршиною на далекому передмісті в клуні, що коло неї примостилася невдалеки більшовицька артилерія. Добрий господар доносив їм їжу, так що було би їм не найгірше, якби не те, що довкруги заєдно швендялися «товарищі».

Одного разу мешканці клуні побачили, як до їхнього сховку прямує кількох червоноармійців. Душі їм, як то кажуть, пішли в п'яти. Проте заки червоноармійці відчинили двері, обидва шовгнули дірою у стрісі та хильцем поманджали городами навмання до міста. Тут Шухевич довідався у якогось нашого, припадком подибаного старшини, де я перебуваю, і отеє навідався…

Небаром відвідали мене брати Купчинські та ще кількох наших старшин. Стало відрадніше. Виявилося, що не було так зле, як мені верзлося, та що не всіх наших витопили большевики у Дніпрі. У довгих розмовах, які ми без утоми вели, щокілька речень повторялося реторичне питання: «що далі?» (Ex, цей ляйтмотив минулих літ!)

А в місті як не було ніякого війська, так не було. День, другий. Наш господар завів нічну варту при брамі хати, бо міська босячна почала влаштовувати організовані грабунки й напади на кам'яниці. Очевидно, з пошани для мого військового ступня та озброєння (я одинокий з-поміж усіх мешканців кам'яниці мав револьвер) вибрали мене командантом «залоги». У її склад входило п'ять стариків, три куховарки та ще кілька войовничих жінок ріжних фахів, що, озброєні в усяке гостре, важке та замашисте кухонне знаряддя, куняли ночами під входовою брамою.

Аж четвертого дня ранком з'явилися в місті перші польські стежі, а за ними регулярні відділи. Прихід поляків значив для мене стільки, скільки перейти з-під окапу на дощ. І знову треба було мені скривитися та поглядати заєдно вікном, чи не прийде припадком якийсь «тип» по мою душу.

Зате з харчами покращало, бо рештки нашого війська, що залишилися при живих в Києві, зав'язали санітарну комісію, що виділювала харчі. Доносив мені їх син, бо я поза браму таки не вихилявся.

Тим часом творилася якась дивізія українських стрільців під протекторатом Петлюри. До неї вступали й галицькі старшини. І багато діялося річей на вулиці, по площах і бульварах, про які мені докладно розповідав чех, син і приятелі, що, спасибі, не забували навідуватися.

Я вже редьківцю свою кінчив їсти з господарем, чекав було вже на помідори, які вдалися мені напричуд, а ситуація була далі безвиразна.

Аж одного вечора загули над Києвом літаки. Вслід за тим пішов гомін кількох детонацій у ріжних сторонах міста. Я зрозумів, що приходить знов зміна. Чех закомунікував, що польські війська відступають.

Трохи згодом прибіг до мене Купчинський зі звісткою, що поляки покидають Київ, а укр. ліквідаційна комісія, що повнила функції Червоного Хреста, пакується та незабаром виїде. Чи не можна би нам так долучитися до її персоналу та під її покришкою мандрувати до Галичини?

Я не вагався. Дочиста осточортіло вже сидіти в городі та у кімнатах. Я зважився. Бо й чого мені ждати у Києві?

Розпращавшися сердешно з чехом, почимчикували ми з Купчинським у дільницю, де комісія вантажила своє майно на вози. Тут коло кількох возів було 25 осіб старшин і три жінки. Ми вирушили.

По довгій блуканині вулицями Києва виїхали поза передмістя. Що тут діялося! Ми вгрязли дослівно в кашу, зложену з польської піхоти, кавалерії, артилерії, таборів, технічних відділів… Годі описати безладдя, що царіло цілими кільометрами вздовж шоси. Такої паніки та замішання від початку війни мені не доводилося бачити. Старшини то сюди, то туди крутилися на конях і сочистою лайкою намагалися внести в замішання якийсь порядок. Але були безпорадні. Впрочім, як можна було тут що-небудь вдіяти, коли щокілька кроків з возів поробилися гаті, яких ні об'їхати, ні пробитися крізь них було годі.

Оттак простояли ми з нашими возами посеред цього безцільно-суєтливого й гамірного муравлища цілий день. Під вечір добилися до якоїсь віллі, де за ліпших часів було літнище. В ньому ми й заночували.

Другого дня світанком виїхали на трохи прочищений шлях. По деякому часі їзди дійшов до нас відгомін крісової стрілянини. Тому скрутили вбік на першу зустрічну пільну доріжку.

І так зі села до села, звертаючи раз уліво, раз управо, виминаючи непевні місцевости, де надіялися наскочити на якихось партизан, повстанців чи просто бандитів, ми брили лісами, полями, крок за кроком у сторону Галичини.

Добрили так до Коростеня, до залізничого двірця. Командантом стації був якийсь польський поручник, з яким котромусь з наших удалося «добалакатися». Вислідом цієї розмови був дозвіл займити аж два вантажні вагони, де ми могли примістити себе й усе своє майно. Відсіль мали нас долучити до валки та затягнути аж до Кам'янця-Подільського.

Ми розставили швидко декілька грубих дощок, вивели по них до вагонів коней, далі, підпираючи плечима, висадили туди ще й вози та, змахнувши з чола піт, посідали, дожидаючи паротягу.

І знову пішло кілька наших до всевладного поручника і переконали його в тому, що без паротягу таки трудно доїхати до Кам'янця. За кільканацять хвилин нас долучено до валки, що саме заїхала на двірець.

У Кам'янці ми вивантажилися. І знову потягли давнім ладом до Збруча, крок за кроком — нетерпляче виглядаючи синьої ленти пам'ятної річки.

Не дивота, що коли наші кроки задудніли на мості через Збруч, ми стишили наші голоси до шепоту, начеб входили у святиню. Нас огорнули молитовні настрої. На другому березі всі ми як один мовчки поскидали шапки. Хотілося змовити якусь забуту, ще в дитинстві мовлену молитву перед рівнинним галицьким обрієм, що майорів у замазаній імлою далечі.

Призабулися на хвилину всі перебуті терпіння, трагічний фінал наших визвольних змагань, безнадійне завтра. Душею сколихнула глубока, тиха радість. В очах станули сльози.

І стояли ми так мовчки довго-довго, аж поки хтось не кликнув на коней: «Вйо, гніді». Рушили вози. Надягнувши шапки, ми пішли дальше.

Певна річ, що нині соромлюся того тодішнього зворушення. Це ж доказ на те, як глубоко в душу сягнули наслідки вікової неволі. Але чи ми тому винуваті?

У Могильниці ми зустріли більший озброєний відділ утікачів, на який склалося трохи виздоровців і недобитків решток УГА. Відділ під проводом ген. Кравса простував до Чесько-Словацької Республіки. До них долучилася частина нашого гурту, а нас чотирьох брати Купчинські, син і я, з одним возом звернули убік.

Бо в кутку душі я все ж леліяв несміливу, нічим не обосновану надію, що доля чей же не буде така жорстока для нації, що стільки жертв поклала на жертовнику волі, що чей же станеться якесь чудо…

Мандруючи ночами пільними шляхами, щоби не попасти в руки польської власти, ми добилися до Ходорова.

Але не довелося побувати ні дома, ні добристи до Карпат.

У Васючині, дякуючи якомусь гуцулові, що злакомився на наші коні та упряж, нас застукала станиця поліції з Кнігинич. Мій син згодом викрутився з халепи та поїхав уже зі Львова домів, а передо мною й моїми сопутниками отворила понурі ворота Тухоля. Не одним призначіння писало на цих воротах: «Lasciate ogni speranza…»

Оттак, знай, один за другим перекидаються листки нашої історії. Аж до Нової Глави.