Спогади

Тризуб чи двоголовий орел?

У цьому місці мушу згадати про цікаве психольогічне явище, підмічене мною на самому собі.

— Не маю наміру закривати свого тодішнього австрофільства, що дуже повільно замінювалося на нинішну національну свідомість. Ані не соромлюся того; виправдає мене кожний, хто увійде в обставини, що формували мою ментальність. Нині вправді легко можна гудити повільність еволюціонування моєї національної думки, але не забуваймо, що нині думаємо категоріями, вирощеними на підложі наших визвольних змагань і величезних осягів у напрямі культурного та політичного самовизначення українства. З тодішнього становища тип, який я уявляв собою, не був ні рідкістю, ні не підпадав під осуд. Австрофілами були здебільша всі галичани: більшими або меншими, залежно від їхнього виховання і середовища, в якому перебували. Зокрема ж старшини австрійської армії!

Отже, я відкрив тоді у своїх учинках первні, які немало мене здивували, — я став зрадником австрійських інтересів на хосен держави, яку ми з Вітовським вимріяли у довгих розмовах, держави, що на наших очах тендітним кільчиком виростала з-посеред хаосу розваленої російської імперії. Очевидно, нині, повторюю, смішно вбачати в події, що її зараз розкажу, предмету трівоги, духового конфлікту або просто зради. Але ж бо не забуваймо, що на мені в рівній мірі ваготів однострій австрійського старшини, присяга, як і австрофільство, що в'їдалося нам через кілька поколінь в мізок, кість і кров.

Австрійське військо в міру свого походу углиб української території захоплювало осередки й місцевости, де було нагромаджено багато всякого добра по військових і фабричних магазинах. Склади й магазини, не бережені українськими міліціонерами, Австрія реквірувала як нічиє добро на свій хосен. Мені невимовно жалко стало величезних богацтв, що їх мали вивезти на чужину з моєї держави. Моєї? На цьому місці тріс шев мого австрійства. Я аж тепер зовсім ясно освідомив собі, що інтереси Австрії не тожсамі з інтересами України, тому треба вибирати: або — або. Або всупереч впоюваним засадам, присязі, обов'язкам, наложеним старшинським одностроєм, робитиму все, до чого штовхає мене якийсь нерозсудливий, але стихійний, внутрішній голос, або буду далі тим, чим був досі: вірним сином Австрії на зразок того, що його описували шкільні читанки зі штампом двоголового вірла. Я вибрав.

На мою вимогу приділено до моєї диспозиції одну чету У. С. С. під проводом рухливого та інтелігентного старшини пхор. Дмитра Палієва. Цю чету я висилав звичайно туди, де ще не було зорганізоване місцеве Вільне Козацтво, що перебрало би у свої руки всяке майно, що його чимало було по ріжних магазинах і фабриках.

Не у всіх місцевостях вспіли потворитися відділи української міліції. Не всюди на брамах складів міліонового добра стояла сторожа. Чимало нашого добра довгими залізничними валками почимчикувало, популярно кажучи, чортові в зуби. Тому я порішив випереджувати австрійські реквізиційні комісії. Маючи, на основі приділених мені обов'язків, повну свободу рухів, я розпитував у дядьків, де тут недалеко на лінії маршу австрійських військ лежить якийсь більший склад військового або цивільного майна, брав підводу і, переганяючи машеруючі відділи, гнав туди що сил. Тут входив у порозуміння зі свідомішими українцями, і коли австрійські відділи входили у місцевість, де був такий магазин, заставали під ним міліціонерів з жовто-блакитними перев'язками на руках, т. зв. формації Вільного Козацтва. Пізніше я війшов у порозуміння з комісарем для цих справ, визначеним губерніяльним комісарем у Кам'янці, і ми удвійку роз'їздили підводами або автом по околиці, вириваючи Австрії дослівно з-під рук великі добра.

Нераз ненадійно ми наїздили просто в обійми большевицьким відділам, що хоч і дралували перед австрійцями, все ж з правдивою розкішю відіслали би нас до царства небесного. Але завжди щаслива зірка виводила нас з таких невиразних ситуацій.

Раз, тямлю, приїхали ми з комісарем до якогось містечка. Але що тут ще були большевики, він порадив мені остатися в якомусь шинку (я був в однострої), а сам побіг до міста, обіцяючи за малу хвилечку вернутися назад. Сів я за столом і жду. Аж тут чую на подвір'ї гомін. Визираю вікном — лишенько! Большовиків гурма валить просто до коршми, — вгледіли мене харцизяки. Тут мені вже і кришка, думаю. Не загинув лицарською смертю на фронті, то тут прийдеться з рук поганих жидів і московської босячні до вічности переставитися. Та ще й де? У коршмі плюгавій. Тьфу, собаче щастя! Пращаюся в гадці зі світом і діточками. Але небезпека так скоро проминула, як і прийшла. Хтось зізаду гукнув «австрійци», і спричинники моїх передсмертних міркувань як крізь землю провалилися.

Таким способом, між іншими, ми врятували в Дунаївцях величезний магазин сукна й скіри та в Новій Ушиці не менше великий магазин одягів. Мій «сопутник» звичайно віз зі собою оберемок відозв від Українського Уряду, в якому був зазив до цивільного населення зберегти повний спокій під час перемаршу австрійських військ, бо вони мають на меті лиш очистити наш край від большевицьких банд, а потім спокійно вернутися туди, відкіля прийшли.

Дедалі справа охорони майна була вже наладнана і виконувана, мабуть, окремими відпоручниками, так що моя запобігливість стала зайва. Тому я перенісся на зади машеруючих відділів і там намагався запобігати ріжним насильствам військових над цивільним населенням.

Одного разу застряг я в якомусь селі довше, як було треба. Австрійські відділи пішли далеко наперед, а свою чету я вислав у напрямі Бару приготовити варту біля магазинів. Збираюся ото до відходу з одної гостинної хати, аж на воротах придержує мене дивний вид. Серединою вулиці жене ціла батерія в такому гоні, що земля дрижить. Придивлююся вершникам — большевики. Не мав я вже часу десь скритися, тож стою й дивлюся, що з того буде. Але батерія пробігла, й нічого мені не дісталося, крім кількох поглядів, що в інших обставинах нічого би доброго не віщували.

Можна уявити собі, яку дивну шахівницю регулярних, здемобілізованих і повстанчих військ уявляла собою територія України. Батерію, що мене обсипала порохами і лютими поглядами, приловили згодом мадярські частини і спрямували її обслугу безцеремонно до пекла.

З Ушиці пересувалися австрійські війська на південний схід через Бар. 54 австр. дивізія, до якої мене приділили, була у свому складі здебільше українська, тому мало було випадків непорозумінь з місцевим населенням. Тут я мав багато часу й використував його на балачки зі селянством та на роздачу брошурок, виданих Українським Урядом, що мав їх аж піввоза.

Зате сумежна, 55 австр. дивізія, у більшому мадярська, поводилася з українським населенням, як не мож гірше. Тож не диво, що куди вона пройшла, будила нехіть не лиш до австрійських військ, але й до Української Держави, якої інтереси буцімто йшли вони захищати. Очевидно, запобігти насильствам і грабункам іншої дивізії я не міг ніяк. Хіба лиш принагідно, як довелося наскочити під час грабунку або бійки на мадярів, я «інтервеніював», але так, зовсім просто, зі щирого серця. Не один мадяр не міг дочислитися у свому роті зубів по такій інтервенції (я мав руку важку, як три вкупі).

Кілька днів я задержався в Барі. Тут Паліїв усадовився зі своєю четою та перейняв над містом команду. Він з місця видав низку наказів, які мали на меті між іншим надати український характер місту. І так за кілька днів на всіх крамницях з'явилися українські вивіски.

Взагалі, Паліїв працював незвичайно енергійно і з розмахом. Тямлю, на одному засіданні місцевої «Думи» (самоуправної міської установи) він наказав заперестати урядувати в російській мові. Коли його наказу радні не прийняли, він розігнав радних, замкнув «Думу», а її комісарем назначив українця.

Приділену мені чету з Палієвом залишив я в Барі, а сам переїхав до Жмеринки, де примістилася команда дивізії. Комендантом міста був ген. Лясоцкі, поляк. А що він мав на своїй голові безліч військових справ, тому доручив мені на час мого побуту цивільні. Мабуть, на моє домагання, не тямлю добре, спрямоване до військової влади, приділили мені до помочі Вітовського.

Оба ми замешкали у одного судді, українця (неофіта), що мав пишну на вроду жінку, р'яну кацапку. А що ріжниця віку була значна (він 40, а вона 19 літ), а Вітовський був і молодий, і теж вродливий, тож нема дива, що пані дому кидала на нього залюбки оком та що не обійшлося у них без якихсь там глибших почувань.

Вечорами по праці ми ходили іноді на танцювальні забави, куди нас навипередки запрошували. Зате від вчасного ранку на цілий день було стільки праці, що очі лізли з лоба. Найбільше часу ми присвячували паспортовим справам. Воєнна і революційна хуртовина розігнала синів Ізраіля, як мишей, по всіх закутках краю й закордону. І ось ці миші почали обережно вилазити зі закамарків, прочувши, що відносини сяк-так наладнуються і можна буде далі риболовити у водиці, скаламученій загальним безладдям. Приходилося видавати сотні паспортів жидовій, що рушилася зі замороженою до того часу торговлею. Багато з них їхало в Галичину з товарами, яких там було обмаль.

Так пройшло нам десять днів.

Дня 27 березня я дістав призначення на команданта табору австрійських поворотців з полону у Києві. Напередодні мого виїзду у Київ я стрінув фельдфебля Пітушевського, далекого свояка, який у пам'ятний день мого поранення був одним із тих, що порятував мене у скрутній хвилині і винайшов підводу до Перемишля. Врадуваний стрічею, знаючи його меткість і добре відношення до мене, я з місця заявив йому, що від цеї хвилини нехай уважає себе за мого помічника в моїх нових обов'язках. Другого дня вечором ми сиділи у вагоні поїзду, що гнав у напрямі Києва.

Цілий поїзд був напханий по краї жидами. Вони, побачивши мою блакитно-жовту відзнаку на шапці, стали глумливо мугикати «гоп мої гречаники» та посміхатися з «хахлацкава язика». Робили це настільки тонко й обережно, що я не міг інакше на те зареагувати, як лиш затиснути зуби, щоби не вилаятися останніми словами військового словника.

Свідомо чи несвідомо говорить неправду той, хто впевнює нас, начебто погроми жидівства у Великій Україні дали причину до жидівського українофобства. На брехню вказують чисельні факти ворожости тамошніх жидів до української державности ще перед погромами. Дуже часто я мав нагоду переконатись як то жиди з питомим собі нахабством провокували паші національні почування. Тому не дивота, що терпеливість українців перебирала іноді мірку. Спричинниками погромів були самі жиди.

На год. 10-ту ранком ми були вже у Києві. Мене неприємно вдарив вид гидкого двірця. Як я довідався, на його місце мали ставити новий, але вибух війни цьому перешкодив. Просторі вулиці і гарні забудований робили б зовсім європейське вражіння, якби не бруд, а головно лушпини зі «сємячок», що вистелювали вулиці та тротуари. Мені відомо, що деякі європейські міста брудні. Знаю, напр., що вулиці Парижа встелюють пізним вечором по кістки покидані папери. Алє є ріжниця між покиненою нервово у поспісі газетою або реклямовим листком і лушпиною бездумно, безцільно масами пожираних «сємячок». Яка ж це осоружна й варварська звичка!

З двірця з моїм «ад'ютантом» поїхали ми зголоситися до австрійсько-шведської місії Червоного Хреста. Місія ця своїми засобами підпомагала влаштування табору для полонених. В місті дали мені докладні вказівки і гроші на перші починання. Місце на табор визначено 4 км за містом.

Мій фельдфебель ледви дочекався поза першими дімками передмістя площі, визначеної під табор. Був це велетенський шмат землі, на якому таборив влітку київський гарнізон. Для старшин тут вибудовано невеличкі дімки, а вояцтво очевидячки жило в наметах.

Там я застав аж 14-тисячну товпу полонених, голодних, знетерпеливлених до краю, без даху над головою.

Я впав у розпуку. Скільки тут роботи, скільки клопотів треба вложити в цю армію дожидаючих, щоби накормити її і списати, сяк-так запевнити примітивні вигоди в часі вичікування на висилку домів. Ну, й сама висилка, розподіл на групи, тисячі дрібничок, що їх годі заздалегідь передбачити.

З готелю, куди ми спершу заїхали, перенеслися ми з Пітушевським на Шулявку, щоби бути ближче табору.

Тепер розпочалася праця. Для канцелярійної роботи зразу-таки назбиралося стільки охочих старшин, що можна було ними гать гатити. Склавши адміністраційний апарат аж до куховарів включно, я розбив полонених на групи та поназначував їм командантів.

Хоч і наладнали ми цей апарат, роботи для нас з Пітушевським не меншало. Навпаки. Щодня прибували до табору нові громади, щодня треба було встрявати у безліч справ, від яких, як кажуть, волосся з голови лізло. За невгомонною роботою не було часу стежити за біжучими подіями, що проходили у Києві.

До обов'язкових занять додали ми собі з Пітушевським ще одно, надобов'язкове, що його накидувало нам почуття національного обов'язку. Знаючи, що між полоненими найдеться чимало українців, я доручив Пітушевському при вписах вилучувати полонених українців, придержувати їх у таборі по кілька днів довше і гуртами висилати до Січових Стрільців, що саме формувалися в Києві. Переконливим аргументом для деяких, котрі не виявляли надмірної охоти до такого кроку, були реторичні питання:

— Хочеш, хлопе, йти на італійський фронт? Знаєш, що тебе там чекає? Не ліпше своїм служити? Не досить ми вже для Австрії набідувалися? Думаєш, що як пообривають тобі на італійському фронті ноги, то дістанеш зо два морги грунту?

Назагал мало було таких, що до них аж таких треба було вживати аргументів. Більшість охоче сповнювала свій обов'язок. Вистарчало їм лиш подати адресу С. С., і вони зникали з табору полонених, потягаючи за собою десятки інших.

І ось вдруге доводилося мені допускатися явної зради супроти Австрії. Лише ця справа була більше небезпечна, як попередна, і грозила мені та Пітушевському кожної хвилини відкриттям наших махінацій, ну, і всіма наслідками, що з того факту слідують.

Поза значною частиною українців, більшість бувших полонених була збольшевизована. Вони голосно політикували в тоні, що нічого доброго не ворожив державі, яка вимагала від них дальшої військової служби. Я з полекшою відсилав цей вибуховий матеріял тритисячними порціями на двірець.

Зі Січовими Стрільцями мав я досі небагато спільного. Хіба лише те, що відсилав їм з Пітушевським трохи не щодня по кілька десяток, а то й сотень вояцтва. Наслали ми його туди, як я нині обчислюю, тисяч кільканацять щонайменше.

Одного дня, маючи трохи більше вільного часу, як звичайно, скортіло мене навідатися до канцелярії С. С. побачитися зі своїми людьми й дізнатись новин, бо ж за останні тижні геть відбився від поточних подій.

Пішов. Прийняли мене тепло, дружньо. Гутірка давно перейшла межі того часу, що я його собі вичислив до мінути на гостину. А це, а те, а що думаєте, а чи знаєте? Між іншим прохали мене поради, що робити зі С. Стрільцями в зв'язку зі захопленням влади гетьманцями. Я щиро дораджував їм держати сили скупчені і не важитися через гетьманський переворот легкодушно розпускати вояцтво. Бо всяка демобілізація не лише розхитує на довгий час здисциплінованість вояцтва без огляду на його ідейність, але нищить увесь той капітал праці, який вкладається в організацію армії. На завваги, що, мовляв, гетьман ніякий авторитет для широких мас, і що його політика йде явно по лінії інтересів московського імперіялізму та що інтервенція німецьких збройних сил проти Центральної Ради — це грубе насильство на політичній думці більшости та її ідейних інтересів, я відповів:

— Ясно, що гетьман такий, який він є, може бути явищем шкідливим, суперечним інтересам і потребам нашої нації. Але, панове, чи, маючи в руках кріс, ми не зможемо опанувати людини, як кажуть, слабої волі? А втім, пощо нам доконувати перевороту революційною методою, витрачуючи при тому безмір енергії, коли гетьман, що силою обставин засів на кермівному становищі, в озброєній жмені може співати такої, якої буде треба не москалям, а нам? Лише не випускати кріса з рук! Лише не пускати стрільців — домів, бо скликати їх буде тяжче, ніж гукнути: розходіться по хатах, брацтво!

Але моєї ради, як виказав дальший біг подій, не взяли під увагу.

Тут довелося знову стрінути Дідушка, що з ним востаннє бачився колись під копою гречки, заїдаючи часник.

— Чи тямите, — кажу до нього, — як ми разом смакували колись часник під копою?

— Е, це було і минуло. Тепер що іншого, — відказав він, відвертаючись до мене спиною, думаючи, певно, що я якось, може, захочу вихісновувати його теперішнє становище.

Дійсно, було то що інше: він заступник команданта Києва, я ж звичайний собі старшина в протертому однострою.

Вертаючи до хати, я мав нагоду снувати далі свої рефлексії. Знамените тло до того творив вид київської вулиці. Хідниками й їзднею вешталося німецьке вояцтво, старшини, вояки, відділи. Іноді проходила більша колюмна піхоти або дудніли панцирні авта і важка артилерія. Скрізь видно було шоломи, кріси, краску однострою «союзника». Києвляни обмінювалися з німцями непривітливими, холодними поглядами. Між одними й другими висіла тяжка атмосфера нетерпеливости, що родить бурю й громи.

О, гриміло здоровенно іноді, коли то «союзники» робили виправу по золото України — пшеницю. Село тоді виволікало з-під стогів і зі стодол гармати та скоростріли. Гриміло іноді у вузьких й темних провулках Києва, куди ненароком загналися німці одинцем. Ніхто з них живим не вертався звідтіль. Зникали вони так, що навіть їхніх трупів відшукати було годі. Тому й звикли вони ходити по двох-трьох, виминаючи оглядно непевні, вузькі вулички, відкіль визирала притаєна несподівана смерть.

Мене непокоїло безглуздя ситуації, витвореної гетьманським переворотом. Український монарх без власного війська та без попертя українських кругів! Одинока його опора — це німецькі штики та московсько-жидівська фінансієра…

Нічого доброго такий стан не віщував.

За плечима гетьманської влади організувалася «добровольческая армія», що мала згодом стати денікінським тараном, що безщадно торощив основи під яку-небудь українську державність. Знову зацарила московська мова, ворожість до українства, як за давніх «добрих» часів. Лиш цей поворот старих форм, давніх тенденцій, політичних, незабутніх метод «по сєму бить» перемазано нездарно на жовто-блакитні коліри.

…Йшов я отак людними вулицями Києва і дивився широко отвореними очима на факти, яких розуміння і вияснення їх причин було мені не під силу. Одне я відчував і розумів з'ясовано, окреслено: нинішня форма правління побудована на хибних основах, і розвалить її сила нефальшованого ідеалізму та геройства. Не зналося тоді, що й силу нефальшованого ідеалізму на довгі літа звалить саме ця двоголова царська гидра, лише перемазана тим разом на червоний колір.