Спогади

За серце України

Розпочався бравурний похід на Київ.

Большевики уступали наразі легко, без більших сутичок. Була надія скоро захопити Київ.

Положення було би зовсім нескладне та настроювало би до найкращих надій, коли б збоку не пробивався примісько на нас Денікін. Я приблизно обчислив, що при рівномірному, без більших задержок посуванні наших військ на північний схід, нам неминуче прийдеться зударитися з ним невдалеки Києва.

Ми підсунулися під Винницю й зайняли її. Сюди перенеслася наша Начальна Команда, і відсіль вже дальше не рушилася. Дедалі ворог почав ставити завзятий опір. Серед кривавих боїв наші війська заєдно посувалися крок за кроком, витискаючи большевиків.

В тім часі польська армія зайняла лінію Збруча, а на півночі лінію на висоті Шепетівки. Поляки не вмішувалися активно до подій, що проходили тоді на Великій Україні, лише, так би мовити, зі спокоєм і зловтіхою приглядалися, як послаблювали себе діючі сили у взаїмній боротьбі.

На Київ йшла т. зв. Група ген. Кравса (І і III Корпус та Запоріжці); ліве крило в напрямі на Коростень хоронив мій давний II Корпус, що його після мого іменування командантом армії перебрав полк. Вольф. С. С. берегли наш фонт від поляків.

Фронт нашої армії видовжився від Коростеня по Білу Церкву. На цей 300-кільометровий відтинок було нашого війська всього 30.000. Тобто один стрілець на десять метрів без резерв!

Внаслідок цього надмірного видовження фронту швидкість нашого наступу почала маліти. Якби наші війська були більше скупчені, ми мали би змогу зайняти Київ бодай на десять днів перед приходом денікінців. Та все ж випередили ми їх бодай на день.

30 серпня, був я саме тоді у Винниці, прийшла від команданта Групи Київ ген. Кравса, якому підлягали І і III Корпуси УГА та Запоріжська Дивізія, телефонограма про захоплення нашими військами Києва. У відповідь я негайно післав наказ, безумовно, не входити до міста, лише обсадити всі мости й шляхи, залишаючи головні сили поза містом. Проте генерал Кравс, не оглядаючись на мій наказ, впровадив більшість своїх підвладних частин у місто.

Зараз-таки по опануванні Києва ген. Кравс видав наказ влаштувати парадний в'їзд військ до міста, для підкреслення торжества хвилі. Про цей наказ спершу я нічого не знав, аж опівночі прибігли до мене Паліїв і Кох з проханням якнайскорше збиратися до виїзду, бо в полуднє у Києві парада, на якій я мушу бути.

Цю звістку я прийняв не найкраще.

— Якого біса забаглося їм тої паради? Ситуація така трудна й непевна, а Кравсові вскочила до голови парада! — бурмотів я упересерді на їхні намови.

— На параду рішуче не поїду, бо знаю з досвіду, що паради в таких випадках мають те до себе, що з них виходить завжди якась авантюра. До паради даремне мене намовляєте, — не поїду, — старався я прийняти невблаганну поставу, хоча у глибині духа признавав їм врешті слушність.

Багато красномовности моїх милих інквізиторів було треба, щоби я дав себе наклонити на отту злощасну параду!

Пішли швидкі приготування. На двірці вже ждала окрема валка, у якій побіч сальонки для штабу були дочіплені вози для перевозу наших коней, авта і т. п. О шостій ранком наш поїзд вирушив та цілою силою пари погнав до Києва. Хоч як скоро ми їхали, то все ж заїхали дві години пізніше від пори, на яку було назначено параду.

В Козятині мене повідомлено, що на стації стоїть поїзд Петлюри. Він вертався з-під Києва до Кам'янця. Я уважав своїм обов'язком зголоситися до нього, перебалакати з ним та розвідати, що він думає про ситуацію.

Наша зустріч відбулася в вагоні Петлюри.

Тривожило мене в першу чергу наше відношення до денікінської армії, й від того почалася наша розмова.

— Київ ми взяли, пане Отамане. А що ж Денікін? Чи не вдалось би встановити між ним і нами демаркаційну лінію? Бо ж воювати на два фронти для нас не під силу.

Петлюра поглянув на мене протяжно і, вкладаючи в тон бесіди роблену самопевність, відповів:

— Не турбуйтеся, пане генерале! Денікіна я не боюся. Ручу вам, що 60 відсотків денікінської армії перейде до нас.

— Це можливе, — відповів я, — але що робити тепер? Адже Денікін стоїть перед Києвом!

— Старайтеся не входити з ним у конфлікт. А втім, він має на плечах большевиків. На правий беріг Дніпра переходити не важиться. Ось почекайте, скоро вишлю до нього послів у справі переговорів. Словом, не хвилюйтеся. Немає потреби…

Головний Отаман від'їхав на південь. Ми ж швидко помчалися до Києва, що то приховував для нас стільки болючих несподіванок.

Рівнобіжно до паради, яку готували наші, готувалася подія, котра мала стати її сумним фіналом.

Як мені згодом доповіли, варта, що стояла по обидвох боках одного з мостів на Дніпрі, побачила ранком відділ денікінського війська, що прямував у її бік. Передом несли білу хоругов. Наказ Головного Отамана уникати всяких непотрібних зачіпок та боїв здержав нашу варту від атакування ворога. Мирна постава денікінців і біла хоругов відсунули набік усякі підозріння щодо ворожих намірів надходячих частин.

А тим часом «приязний» ворог спокійненько вступив на міст, пройшов його, минув остовпілу варту та попрямував просто у бік Думи. Заки варта похватилася запобігти хитрому крокові ворога, відділ був далеко…

Парада була у повному розгарі. В якомусь моменті на Думі появився жовто-блакитний прапор. Несподівано побіч нього затріпотів у воздусі трибарвний російський. Але недовго довелося йому там красуватися. Один з-поміж наших козаків Запоріжської Групи швидко прискочив до прапору, зірвав його та потоптав ногами. Це дало знак до великого замішання й сутички з денікінцями, що нагрянули з усіх провулків та заатакували товпу й відділи війська, що брали участь у параді.

Якраз коли ці події розгорталися на майдані під Думою, мій потяг заїхав на київський двірець. До нас прибіг шеф штабу І Корпусу от. Куніш зі звісткою, що під Думою зчинилася з денікінцями буча й ген. Кравс переговорює з ними в Думі та закликає, щоби я, коли приїхав, так само туди спішно прибув.

Хоча й не хотілося встрявати у цю справу, — моя особа у такій безвиразній ситуації не була там зовсім на місці, — проте я казав вивантажити авто, сів до нього зі Шаманеком, Кохом і Палієвом та намірився їхати до Думи.

Коли ми заїхали на Бібіківський бульвар, стрінув нас відділ нашої кінноти, що гнався нам назустріч у повному чвалі. На цей вид ми спинили авто, вискочили з нього і здержали цей відділ, У тому ж моменті горі Бібіківським бульваром ішов відділ піхоти, який на вид кінноти й собі пішов урозтіч. Нам удалося спинити обидва відділи та привернути серед них лад. Від команданта кінноти ми довідалися про причину відступу.

— Денікінські війська, — розповідав командант, — розпочали наступ і захопили Думу, де саме примістився наш Штаб Групи. Наші відділи, не обзнайомлені із пляном Києва та не приготовані на ненадійну боротьбу з ворогом, кинулися врозтіч…

Обсадивши обома відділами Бібіківський бульвар у напрямі Хрещатика і Фундуклеївської вулиці, я велів нашому шоферові завернути на залізничий двірець, щоби, чого доброго, не попасти в руки ворога. Бо якраз того ще бракувало, щоби начальний вожд і начальник штабу дісталися в полон.

На стації застали ми наші вагони, але паротягу вже при них не було. Почалася довга година розшуків за паротягом та машиністом, година хвилювання не так мого, як моїх трьох товаришів.

Я розумів їх. Вони тремтіли на думку, що ворог може захопити в свої руки начального вожда армії враз з його найближчими прибічниками.

На стації, у вагонах містився Штаб Групи з от. Кунішом. У міжчасі полк. Шаманек прислав йому наказ покинути й спорожнити з наших військ Київ та за містом привернути здезорганізовані частини до порядку, а артилерії обстрілювати Хрещатик і мости. За мент відозвалися гармати.

Врешті машина знайшлася. Зате прийшла нова довга година шукання вільного шляху: всі рейки були густо забиті тисячами вагонів. Здавалося вже, що неволя нас не мине. А треба згадати, що більшість залізничного персоналу це були москалі, які співчували не нам, лише денікінцям або большевикам. Їх тактика зводилася до того, щоби те майно, яке було а Києві, зберегти для своїх і водночас утруднювати саботажами пересування наших військ. Не дивота, що вони раді були задержати нас «гостинно» у Києві якнайдовше.

Тому я сказав своїм співтоваришам «паради»: на випадок наскоку на нас ворога боронимося револьверами. А коли доведеться піти у розсипку, прямуємо до найближчої батерії.

Зрозуміле, що ми були приготовані на все.

В якійсь хвилині я поглянув на Шаманека. Здивувала мене немало краска його обличча. Він був зовсім зелений. А зуби його вистукували швидко-швиденько мельодію найбільшого жаху. Цей бідолаха до кінчиків нігтів, пройнятий своєрідним розумінням військової чести, трохи не вмлівав на думку, що ось-ось вожд армії може бути сороміцько схоплений у полон. Глянув я на Палієва, він і собі блідий, як стіна. Не знаю, як я виглядав, але ці обидва подобали на зліплених із воску.

Знепритомнілий Шаманек, у міру як проходили безуспішно хвилини, повторяв безкровними устами, щораз то швидче: «Який скандал!.. Який скандал!..» Думаю, що коли би нас зловили у полон, він був би цього сорому не пережив.

Один з-поміж нас заховав повну рівновагу духа й природну краску обличча. Це був вічно розсміяний, коханий пустун Кох. Він у найскрутніших моментах умів підшукати якусь веселу мельодію, яку підсвистував собі з найбільшою увагою. І тепер він свистав із великим чуттям якогось вальса, перериваючи його мельодію від часу до часу, щоби сказати до себе півголосом:

— Но-но, заноситься на добру історійку. Тож-то буде скандальчик, аж гей!

Думаю, що ця сцена на тлі такої трагічної обстановки немало мусіла в собі мати комізму. Шаманек і Паліїв півмертві, я лютий до непритомності заєдно повторяв до них обидвох: «От вам і парада! Хотіли — маєте! Маєте параду!» Ну, й Кох з якимсь легоньким вальсом на усміхнених устах.

Врешті машиніст натрапив на вільний тор, коло машиніста станув Кох і Паліїв з револьверами, і ми поїхали назад у напрямі на Пост Волинський. Одиноким трофеєм, що ми його привезли з Києва, була прекрасна сальонка.

Заїхавши на Пост Волинський, першу стацію за Києвом у напрямі Фастова, Шаманек пробував получитися з київським залізничим двірцем і Штабом Корпусу. Але ця штука вже не вдалася: двірець був у ворожих руках. — Виїзжаючи зі стації Київ на Пост Волинський, ми не вважали Київ зовсім втраченим. Річ у тому, що на півночі від Групи Кравса діяв проти большевиків другий Корпус у районі Коростеня. Вольф мав якраз у той день — 31 серпня Коростень узяти. Отже, Шаманек уже в дорозі розчислював, після евентуального успіху під Коростенем, залишити там тільки відносно малу частину війська, а головну (спеціально т. зв. Групу полк. Бізанца, себто 3 і 7 Бригаду) стягнути під Київ і тут по сполуці з Групою Кравса ще раз вдатися в бій, оскільки штаб Гол. Отамана на це позволить.

Тим часом на Пості Волинському довідався Кох від Бізанца телефоном, що наступ на Коростень не вдався, навпаки, що большевики грозять протинаступом, так що стягнення частин II Корпусу під Київ показалося неможливим.

Тоді наш поїзд подався на Васильків. Тут встановлено сполуку зі штабом І Корпусу, який у міжчасі під обстрілом денікінців залишив уже стацію. Крім того, вислав полк. Шаманек один курінь 9 Бригади, що якраз стояв у Василькові, в напрямку на Пост Волинський (для евентуальної охорони штабу І Корпусу). Щойно тоді я рішився завернути.

Наш поїзд від'їхав у дальшу дорогу до постійного місця осідку — Винниці.

Наші війська розпочали відворот. Не треба доказувати, що київські події значно підкосили сили двох корпусів УГА та їх здезорганізували. Треба було довшого часу, щоби довести їх до сякої-такої боєздатности. Армія в такому стані не була спосібна ставити чоло навіть слабшому противникові. Другий наш корпус був спараліжований большевиками на житомирському відтинку. Та не було мови про те, щоби звільнити відтіль які-небудь сили. Ми їх просто не мали.

Цю трудну ситуацію зрозумів і Петлюра та рішився вислати делегацію до денікінського командування у Києві переговорювати в справі перемир'я. Ця делегація під проводом ген. Омеляновича-Павленка, доповнена старшинами УГА, виїхала вправді в Київ, та скоро відтіль вернулася. Денікінці не хотіли переговорювати з представниками Придніпрянської Армії, стоячи, очевидячки, на становищі «єдіной нєдєлімой». — У тому ж часі Нач. Команда як така післала галицьку делегацію до денікінців (от. Бубела, сот. Паліїв, сот. Бемко) з приказом: виєднати спільну залогу в Києві, поділ добичі та звільнення українських галицьких полонених, що все ще були у Добр. Армії. Заходи делегації були безуспішні: услів'я ген. Бредова були невиповнимі.

Переговори ген. Павленка з відпоручниками добровольців у Фастові теж не довели до пуття: обидві сторони не мали наміру поважно переговорювати.

Денікінці посунулися на південний захід від Києва та задержалися на лінії Попельна — Сквира, де змонтовано проти них наш фронт.

Ані одна, ані друга сторона не проявляла агресивних намірів. Бо тим часом з полудневого сходу надходила нова небезпека: большевицька армія, що окружена з одного боку денікінцями, з другого Українською Армією, пробивалася між ними від Одеси на північ у напрямі на Коростень. Большевики проломили по дорозі опір Придніпрянської Армії, що оперувала в напрямі на Одесу, й уже безпосередно загрожували Галицькій Армії. Рішатися на боротьбу з нею було годі. Тож не диво, що вона лише мовби передефілювала між обома фронтами й біля Коростеня получилася з головними силами Червоної Армії.

Приходили для нас важкі дні. У районі Уманя вже йшов гарячий бій придніпрянців з добровольцями. 26. IX ми довідалися з переловлених приказів добровольців про напрям їхнього наступу: Калинівка — Винниця — Жмеринка — Могилів-Под. У той сам час захопили денікінці Балту та вдарили на У. С. С. Розпочалася війна з новим противником. Перемир'я, що його у міжчасі заключив Уряд УНР з поляками, не вийшло, очевидно, на хосен У. Г. А.

Під кінець вересня Петлюра видав свій універсал, взиваючи до війни з Денікіном. Але цей заклик не найшов послуху. Замісць мобілізації деякі частини почали доносити про досі небувалу дезерцію. Фронт почав хитатися.

Разом з невдачами на фронті прийшла непоконана потуга, якої ми при найбільшому геройстві та посвяті не могли подолати, — тиф.

На цьому місці я хотів би перестати оповідати вам про події, що пішли дальше. Чи можна передати слабою, щоденною мовою крик конаючої людини, яка у тифозній безпритомності бреде про свої надлюдські терпіння, про кохану матір, далеку любку чи нездійснені бажання? Я волів би зовсім пропустити цей період у свому оповіданні. Скільки ж разів вертаюся тямкою до нього, стільки разів переживаю знову велику трагедію, якою став фінал наших визвольних змагань!

Видається мені, що коли б я був навіть геніяльним майстром слова, опис того, що доводилося мені тоді бачити, чути й відчувати, переходив би мої спроможности. Адже те, що звемо нині чотирокутником смерти, було не що інше, як трагедією тисячів молодих істнувань, яким приходилося складати життя не на полі слави, не від зброї видимого ворога, вмирати не з вірою в побіду… Більшість нашого вояцтва у голоді, холоді, серед найгірших умовин, про які лиш можна подумати, прощалася з життям, поконана страшним невидимим ворогом, що безпощадно в'ялив та нищив життя від нутра, день по дні, година по годині. Згарячковані очі тифозників бачили довкруги себе десятки, сотні подібних собі, що нині-завтра мали померти, як і вони, десь на возі, на сніговиці, посеред поля, відбившись зі знесилля від свого відділу, або на клаптику зігнилої соломи в якомусь шпиталі чи принагідному бараку, без лікаря, санітарів, без найменшої допомоги, їх очі бачили не світлу побіду, навіть не поразку по геройських зусиллях, лиш страшний розклад армії, такий безнадійний, такий безмежно сумний. І покидали вони життя, сповите бездонним терпінням, безнадійністю й смутком. Їхні бідні, вихуділі, зчорнілі тіла вкрили густо-густо тую землю, що за неї не могли вже постояти.

Про трагедію, що стрінула тоді нашу армію, можна, на мою думку, сказати менше чи більше слів, але вони ніколи не віддадуть ні в сотій часті того, що уявляла собою дійсність. Бо чотирокутник смерти вмістив у собі стільки трагедій, скільки було у ньому людей ідейних, готових до найбільших посвят для своєї безталанної батьківщини. А таких було стільки, скільки вмістив у собі чотирокутник смерти. А їх найбільшою трагедією була та, власне, свідомість, що їхня смерть не причиниться до висвободження батьківщини, лиш навпаки, їх трупи отворять до неї вільний доступ ворожій галичі, що обсіла її зо всіх боків.

Кажу, рад би я не переживати навіть в уяві минулого. Та що ж? Треба би тоді замовкнути зовсім та не кінчати розпочатого оповідання. Бо трагічна доля людей була трагічним кінцем армії, а кінець армії означав упадок української державности. Все це речі дуже сумні.

— Знаю, знаю, що ви хочете сказати. Нехай живі не тратять надії? Я не стратив її, молодий друже. Та сама надія, що сповиває ваше серце, загріває й моє, старече. Та сама глибока віра кріпить мене й вас. Та не забувайте, що ось ця пара очей бачила те, чого цілою душею не бажаю вам бачити. Ось чому здрігаюся перед тим, заки закрию їх долонею, щоби оживити померклі краски минулого, я — вояк, що без тривоги заглядав колись у вічі смерти.

Оповідатиму дальше. Але ледви чи буде моє оповідання зовсім стисле. Згарячкований ум, спрямований всеціло на шукання найдогіднішого виходу для зовсім уже небоєздатної армії, що над нею нависло марево тифозної гарячки, не в'язав, а то й не сприймав уже далеких фактів, які в'язалися безпосередньо з пекучим питанням: «І що ж далі?»