Спогади

Історія буднів

Нівроку обов'язкової практики в тарнівському баталіоні пройшло на підготовці до іспиту на одержання становища активного старшини.

Із предметів, що їх треба було здавати, були здебільша ті, яких навчали в школі однорічняків. Це були: муштра, піонірство, бойова тактика, організація війська, науки адміністраційні, очевидно, значно поглиблені та поширені. Цей іспит я здав у Відні й для можливости скорого авансу подався до Краєвої Оборони. Тут мене прийняли та пересунули до Перемишля, де стаціонували два баталіони 18-го полку Краєвої Оборони.

У своїх розчисленнях на прийдешнє я здавав собі справу з того, «що не заїду високо». На це не треба було бути українцем, зате треба було мати протекцію, багато грошей, добрі знайомства й добре походження, котре давало би право дочіпляти до свого прізвища «фон». Ні на одну з тих умов на високе становище не май я ніяких даних, тому й не міг мати високих аспірацій. Та все ж думалося доскочити бодай до ступеня майора, а там уже й емеритура. Так говорив розум. За цим промовляли й факти. Не раз й не два довелося дуже немило відчувати недостачу бодай одної з вичислених даних. Звичайно, мої команданти залюбки мною витирали кути, знаючи мою совісність у службі, ну, й відсутність даних на деякі згляди. Але чого не може доконати амбіція й уява! Скриті мрії виводили мене в дуже високі чини, і це було, може, одинокою осолодою у твердому житті молодшого старшини без «даних».

В заміну за надію швидшого авансу приходилося беззупину гарувати. На ділі праця старшини при «Краєвій Обороні» розмірно була вдвічі більша та важча, як у інших формаціях. Зайняття на цілий рік були розміщені так, що 7 місяців вишколювалося перед і по полудні новобранців, 3 місяці були призначені на т. зв. вільні вправи і маневри, а 2 на відпустку. Окрім нормальних вправ, трохи не щотижня відбувалися на бажання незабутнього ген. Гальгочі міжбригадні або міжполкові вправи. Іноді зимою при -18 °C!

Ген. Гальгочі — була це людина незвичайно вимагаюча, сувора та безоглядна. Якщо служба в «Краєвій Обороні» була взагалі важка, то завдяки йому ставала інколи неможливою. За це не любили його в рівній мірі як штабові старшини, так і генерали, що за найменші недокладности у вправах наслухалися від нього якраз стільки, скільки рекрут від «капраля». Часте «шліфовання» генералів в приявности молодших старшин було надміру розкішною музикою для нашого вуха. Ми, за природнім порядком річей у світі, збирали частенько таке ж і від своїх наставників, леда капітанів чи майорів. А тут тобі збирають самого генерала! Звичайно, описи таких сцен, неймовірно прикрашених під смак розповідачів та авдиторії, ходили з уст до уст. З цих анекдот про ген. Гальгочі замітна одна, — як то раз на маневрах під Перемишлем він запитався одного старого священика, у якого кватирував, чи він є справжнім австрійським патріотом. Той відказав: «На милий Біг, як можна за декілька непомащених картоплин вимагати патріотизму?!»

Не скажу, щоби життя в полку було дуже цікаве. Дошкульно давалася взнаки мала платня. Я ніколи не хотів натягати батька на грошеву допомогу, а вистерігався, як вогню, довгів. Тому звичайно під кінець місяця бувало так тоненько з монетою, що приходилося на кілька дірок пасок підтягати. На загал відносини, що панували в кругах старшин, були товариські, хоча мали при тому характер інтернаціональний. Розговірними мовами були німецька й польська. Дуже часто українці-старшини розмовляли зі собою по-німецьки. По службі деколи вживалося української мови. Національні почування у українців-старшин, а втім і у мене, були приспані або приховані.

Найбільше грижі, нещасть, а то й самовбивчих настроїв спричинювали в старшинських кругах довги. Охота, а часом і примус забавитися, блиснути офіцерським жестом штовхали до затягнення довгів, а вслід тим до всяких неприємностей, що в гірших, хоч і нерідких, випадках доводили до виключення з війська. Діялося це здебільша за невирівнання т. зв. орудних довгів. До брудних довгів належали невиріннана сплата прачки, чури, за помешкання чи довги напитки. Так само уявнене невирівнання довгу на слово чести потягало за собою в більшості випадків усунення з війська. З тої причини товариський суд мав немало клопотів, коли часом приходилося видати найстрогіший присуд на доброго товариша.

Про ці справи міг би я не одно розповісти, бо ж трохи не весь час моєї служби вибирали мене до товариського суду. Спершу був я звичайним членом того суду чести, а згодом, коли дістав ступінь капітана — предсідником. Правдивою приємністю для мене був вишкіл рекрута. Думаю, що старшина, замилуваний у свому місці, мусить любити цей цікавий психольогічний ефект еволюції, що відбувається у військовому нарибку. Я швидко переконався, що вояки негайно орієнтуються, чи старшина, що стоїть перед фронтом, приходить до них, як кажуть, «з серцем чи з перцем». Вони підсвідомо класифікують своїх інструкторів у такому порядку: добрий, вимагаючий, непорадний, садист. До прикмет інструктора примінюють вони своє відношення.

Найбільша трудність для інструктора — це вмілість наладнати контакт з хлопцями. Тут треба бути не так вояком, як педагогом. Тактику поведінки з людьми треба просто вивчити. Без цього трудно опанувати та оховстати десятки чи сотки різних та суперечних індивідуальностей, що в сумі дають таку незбагнуту матерію, як психольогія товпи. Горе інструкторові, що забуває про таку основну річ, як те, що фронт складається з ряду одиниць, які думають і чують. Тут маю на думці швидкість та якість вишколу. Старшина, що не бере під увагу складних психольогічних проблем, що встромлений в довгий ряд однаково допитливих очей, звернених на нього, що нехтує факт істнування інтуїції навіть у найменше психольогічно складної «оферми», ніколи не може надіятися добрих вислідів з його навчальних зусиль. Старшина — садист чи недотепа, коли б хотів, міг би нераз заобсервувати знаменне явище, коли то відділ замісць робити наказаний рух щораз ліпше, робить це навпаки. Причиною цього явища є тиха змова або, докладніше, відрух протесту, що уділяється без слів від одного або кількох осібняків решті. Момент такого психольогічного звороту від субординації до тихого бунту — це страшна річ у вишколі. Треба тямити, що вина лежить в таких випадках лише на інструкторові.

Не буде це самохвальба, коли скажу, що вояки мене справді любили. А любили з тої простої причини, що я їх любив. Любив кожного вояка зокрема, любив фронт, цю довгу низку синіх одностроїв, що іноді докладала великих зусиль, щоби догодити тому, «гострому, але доброму ляйтнантові», як говорили про мене. Яке було відношення вояків до мене, нехай говорить факт, що коли нераз на маневрах віяв холодний вітер, хлопці з власної волі обступали мене тісним колом, щоб захоронити від зимна.

Треба тут підмітити цікаве явище. Ключем до серця послуху в українських відділах була українська мова. Старшина, що говорив по-українськи, мав певні привілеї у вояцтва. Його тоді любили, і ніяка гостра кара для винуватців не ослаблювала у них прив'язання і сентименту до нього. Тому спеціяльні згляди та виїмкові симпатії серед людей я завдячував не лише своїй тактиці, але й тому, що вони знали, хто я такий по національности. Частенько і поляки-старшини для приєднання собі симпатій вояцтва та, що за тим йде далі, збільшення мого сприємливости вживали з успіхом укр. мови.

Бували серед вояків одиниці, яких ніяка міць, ніякі вговорювання не були в силі підпорядкувати наказам, загальній дисципліні. Тоді одиноким засобом був підступ.

Мав я раз у свому відділі одного таки нашого т. зв. хлопського фільософа, що хотів викрутитися від війська. Свій плян переводив вперто й послідовно через півроку. Зрештою, плян простий та загально практикований, лиш не так довго і вперто, як у цьому випадку. Він кривав. Мене нераз лють огортала, коли той драбуга в марші через місто почав робити такі вихиляси, якби його нога була лише мотузком прив'язана до решти тіла. Кому доводилося вести відділ містом, той зрозуміє, який то сором для старшини — мати у відділі одного стрільця, що своїм виглядом чи ходом псує вигляд цілого відділу. Бувало так, що він на найрухливішій вулиці приставав мертво падав на землю, заявляючи, що далі й кроком не може двигнутися. Не помагали погрози, лікарські оглядини, просьби.

З поміччу прийшов мені один майор-лікар, чоловік незвичайно дотепний. Він казав прикликати мого «маркиранта», прив'язав його до операційного стола і з повагою став готовити, оглядати, вилискувати до світла величезними ножицями, якими оперують хіба слонів або коней. Далі казав подати собі пилку.

— Ну, треба тобі, неборако, ногу втинати. Іншої ради нема.

Мій «маркирант» пополотнів. На чоло виступив великими каплями піт.

— Я… я просив би на сторону, — промимрив.

Санітарі відв'язали. «Маркирант» пішов якось швиденько, але вже майже не криваючи. Поворітьма йшов зовсім просто і заявив, що його нога якось зовсім виздоровіла, і може, не треба її таки втинати…

Нецікавим матеріялом до вишколу були чехи. Дуже опірно піддавалися дисципліні, а від нашого вояка різнила їх злобна перверзійність та роблена тупість. Не забуду пригоди одного капітана з чехом-вояком на маневрах.

Саме цілий баталіон мав у бігу перебристи малу річку. Ясне, що під оком ген. Гальгочі й старшини мусіли без надуми лізти по пояс у воду. У ген. Гальгочі не було жартів. Один капітан, німець, якому не подобалася примусова купіль в одягу, користаючи з того, що генерали були далеко, прикликав здоровенного чеха і наказав взяти себе на плечі та перенести через річку. Чех посадив собі капітана на карк та без зусилля вліз у воду. Але в місці, де вода доходила вище пояса, він пристав та почав балачку зі своїм балястом.

— Чи ви тямите, пане капітане, що ви мене покарали при останньому звіті? А що буде з моєю карою? — Капітан скипів з люти.

— Ах, ти ж харцизяко! Що буде з карою, питаєш? — Будеш покараний. А тепер неси швидше. Ну, раз, два, чого ж ти пристав?!

— Ох, коли ж бо я не можу таки, пане капітане!

— Неси, кажу тобі, — ревнув капітан, синий спересердя.

— Чех і собі верескнув.

— …Не могу… не могу… — і вважаючи, щоби капітан дав нурка аж до самого дна, повалився у воду на довгий.

Моральне виховання вояка було спрямоване на те, щоби виховати з нього перш за все австрійського патріота. Практично переводилося це так, що в перших-таки днях рекрутського вишколу інструктор підстаршина закреслював два сумежні кола на землі перед вояком і ставляв до їх нутра по одному воякові. Тоді казав їм обом штовхатися та кулачитися з тим, щоби один одного намагався викинути з кола. Такому показові територіяльної власности товаришила здебільша така наука патріотизму.

— Бачиш, хлопе, це Австрія, а це, тут… — в цьому місці «імярек», у даному моменті найбільше ворожої сумежної держави, а в часі служби Туреччини. — Як тебе схоче викинути турок, то що будеш робити один з другим?

— Битися, — гуділо з рядів фронту.

— А видиш, хлопе, битися! Тож знай, що тебе закликав сюди найясніший пан, щоб ти… — і т. д.

Противник звичайно виростав у очах вояцтва під впливом такого морального виховання до подоби апокаліптичної потвори.

Раз, у часі перегляду, каже генерал до капітана задати воякові питання, як виглядає турок? Запитаний стрілець Шпичка, чи як там він звався, виструнчився, аж очі вилізли йому з лоба. Але мовчить. Фольдфебель, що саме стояв за генералом, хотячи рятувати ситуацію, рисує на чолі значок, що мав означати півмісяць, ношений на фезі. Шпички обличча проясніло.

— Ту… турок, прошу пана ка… пітана, має на чолі одно око…

В 1896 році я відбув сигналізаційний курс.

Від р. 1899 дістаю ступінь поручника та наказ перенесення до Самбора. Відносини тут були дуже симпатичні. У місцевій «Бесіді» зосереджувався поважний організаційно-просвітний рух, якого душею були такі видатні та незвичайно свідомі на той час громадяни: професори Сілецький, Левицький, лікар др. Цюк, о. Рабій та декілька інших, що прізвищ їх вже нині не тямлю. З ними всіма я в короткому часі познайомився за посередництвом теж дуже свідомого українця ляйтнанта Козицького, з яким ми незабаром близько заприязнилися. Вправді до «Бесіди», будучи військовим, я вступу не мав, але все ж таки частенько траплялась нагода побалакати зо своїми людьми та довідатися не одного. Ті балачки та приставання з українськими колами збудили в мене чималу національну свідомість, хоч цей процес відбувався тільки рівнобіжно до мого австрійського патріотизму, не послаблюючи його ні на крихітку.

У 1902 р. я вженився та прожив у Самборі з дружиною до 1907 р. Потім на моє прохання перенесли мене до Золочева, де я мав рідню. Тямлю, як з мене сміялися мої товариші, коли дізналися, що мої аспірації не сягають поза Золочів. Звичайно на поданнях старшин, котрі прохали перенесення, подавалося бодай Грац, як не Відень. І справді, мої амбіції були маленькі та смішні, але ж бо щиро не хотілося кидати Галичини, своїх дітей, рідні для великоміського гамору та чужого середовища.

В Золочеві від 1907 р. я був постійно назначуваний командантом сотні аж до року 1909, в якому дістав номінацію на капітана. Вищий ступінь зразу мені немало імпонував. Таж тепер я був справжнім командантом згідно з переконаннями мого теперішнього команданта, який твердив, що на ділі істнує тільки два роди справжніх командантів: сотник і полковник. Посередні ступені як майор чи підполковник — це ступені більше для паради, ніж до праці.

Моє захоплення новими зірками тривало коротко. Із підвищенням ступня мої обов'язки трохи що не подвоїлися. Одним з таких наддатків був обов'язок нести курс навчання української мови для старшин. Такі курси були примусові в зв'язку з наказом, що старшини мусять на протязі трьох років вивчити матірню мову домінуючої частини полку. Не треба хіба згадувати, що на провідника курсу визначували необхідно мене. Я ж був знаний ще з Перемишля як спец від усяких святочних промов до вояків українців, перекладів, інтервенцій в усяких справах, де треба було знання української мови. Чому ж би тоді я не мав бути й учителем української мови? Це було таке ясне, що мене навіть не питали про згоду.

Далі приходилося мені вести школу для підстаршин у куріні. В неділі й свята зарезервовано для мене провід відділу греко-католиків до церкви на богослуження. А вкінці щонайгірше з усіх «синекур», якими так щедро мене обділювано, — вправи зі старшинами резерви і вишкіл учителів. Гіршу мороку годі собі уявити. Схопити цю «цивільбанду» в карби дисципліни, заставляти її почуватися не випадково передягненою у старшинський однострій, тільки справжніми вояками, примусити виконувати дані прикази, не так собі віднехотя, тільки з почуття власної відповідальности та їх дійсної важности, було невимовно важко. Нераз приходилося цій цивільній стихії йти на далеко йдучі уступки або ж уживати тонких підступів, щоби добитися у них не кажу повної субординації, але бодай доброї волі та прихильного ставлення до свого команданта, що давало запоруку на яке-таке виконання інструкцій чи наказів.

Звичайними штучками з-поміж безлічі інших, котрими я з'єднував собі симпатії «вакаційного війська», був дозвіл вести кухню у власному заряді (дорога до серця веде через шлунок!) і дозвіл співати, коли тільки можна, пісень.

Дуже часто траплялося й таке, що мої зверхники наділювали мене після відбутих маневрів обов'язками оцінника поманеврових шкід. Тоді приходилося вривати собі тиждень-два з належної відпустки на безнастанні роз'їзди по околицях та від'їдатися від дідичів і панів, що раді б утроє заробити на шкодах, заподіяних військовістю.

Побіч розмірно високих дієт, що я їх брав як належність за всю працю, був ще й той хосен, що деколи траплялася нагода вгодити нашим селянам, яких таксатори звичайно болюче кривдили.

Подрібніше описувати звичайну буденщину, що виповнювала ці роки, немає потреби. Життя старшини в моїх умовинах відоме. Воно нічим не різниться від життя тисячів людей, що займаються найрізнороднішими соціяльними функціями з їх турботами, радощами, розчисленнями на десятки років вперед. Життя плило своїм ідеально наладнаним руслом так рівно, так розміряно, що думка про якусь зміну, заколот у цій незахитаній системі коли б і вскочила була знечев'я в голову, то видалась би зовсім недоречною.

Треба ж було тоді неабиякого фантаста, щоби з недалекого прийдешнього виворожив примарні картини знищення, пожеж, сотні тисячів смертей в умовинах, які були ярким контрастом до довголітнього мирного життя. Треба було мати неабияку уяву, щоби змалювати собі у ній події, що їх доля готовила нашій нації.

«Поцтивим рутенцям», самозадоволеним державним урядовцям, що тільки чекали на підвижку службового ступня, ситим рентієрам, молоді, котра щойно готувалась до такого життя, яким жили їхні батьки й діди, спокійним селянам за чепигами, ремісникам за станком, мільйонам істнувань з їхніми дрібними турботами, дрібними приємностями, спокійними плянуваннями, ощадностями в банках, скритках чи скринях, у найжахливіших несупокійних снах не ввижалося те, що ось мало нагрянути з невідхильною конечністю, яка з дня на день підмулювала тиху австрійську ідиллю.