Спогади

За Україну, за її волю…

У Станиславові я зголосився у команданта двірця, й цей призначив мені в готелі кватиру. Другого дня ранком я привів до деякого ладу свій знищений одяг і вибрався зголоситися до Державного Секретаря Військових Справ Вітовського, що мешкав у одному з готелів при Липовій вулиці. Станиславів робив дивне вражіння. Донедавна тиха провінціяльна містина стала осідком Уряду Держави, що оце будувалася серед кривавих змагань. Місто прибрало чисто український характер. Вулицями скрізь бачилося вояцтво. Цивілі діловито кудись спішили. Знати було нервозність та гарячковість праці над творенням нової Держави.

Вітовський дуже зрадів, побачивши мене. Ми звиталися сердечно, як рідні брати.

— Як з неба злітаєте для нас, — сказав він на радощах. — Саме треба, як умерти, команданта відтинку під Львовом. Від цеї хвилини можете себе уважати ним, лиш… — він поглянув на мій одяг критичним оком. Я посміхнувся, розщіпнув блюзу та показав свою сорочку, з якої лишилося лиш трохи брудного цундря.

— Боже милий, — сплеснув руками Вітовський та метнувся згаряча до другої кімнати.

За хвилину я мав виготоване наручча чистенького білля, а трохи згодом чепурну блюзку, як вилиту на мене.

Та поки що ми з Вітовським гарячково перекидувалися словами, в яких коротко змалювали свої переживання, радощі, побоювання, погляди на прийдешнє, обговорювали теперішнє положення. Але не пришилося нам так довго базікати… Телефон, післанець, якась телеграма — усе ждало негайної полагоди.

— Бачите, — розвів руками Вітовський. — Отак щодня, щоночі, щоднини. Голова ходором ходить. Вибачайте, може, ще колись поговоримо.

І він вибіг прожогом з кімнати, кинувши мені короткий погляд, в якому світила гарячка перепрацьованої, та все ж повної невичерпаної енергії людини. Неупорядкування відносин, нерозмежування компетенцій накладали на Вітовського як міністра війни безліч ріжнородних обов'язків, між іншими таких, що до уряду міністра війни зовсім не належали.

— Відкіля він черпає стільки енергії? — задивувало мене. Нині, згадуючи Вітовського, я добре свідомий того, що він був з тих, що то про них говориться ad maiora nati sunt.

Коли б не злощасна доля, що постигла наші визвольні зусилля, та передучасна смерть Вітовського, його прізвище стало би поруч прізвищ наших найвидатніших світочів.

Вечором того дня я зайшов на вечерю до старшинської харчівні на Липовій вулиці. Тут було гамірно, весело. І не дивота. Фронт далеко, а добре знаємо настрої вояцтва у запіллі.

Нині чую часто злобні натяки на те, що, мовляв, старшини бавилися, а Львова здобути не було кому. Я особисто в тому вигідному положенні, що можу сказати про те своє слово без остраху, що хтось закине мені, що й я не відмовляв собі веселощів та добрих настроїв у запіллі. У запіллі я був лиш два дні, саме в часі, що про нього розказую.

Кожне запілля в українській, еспанській або французькій армії має ту прикмету, що старшина чи звичайний вояк піддається свідомості безпеки, свободи, можливості забави. Усе це дуже різко контрастує з фронтовими життєвими умовинами, в яких йому доводиться пробувати через довгі місяці.

Чи можна тоді дивуватися, що вояк, який завтра має їхати на фронт, нині буде цілими пригорщами горнути до себе ці розкоші запілля? Інакше справа мається з тими, що гайнували в каригідний спосіб народне майно. А чи тип злочинця не є вартістю інтернаціональною, і чи не подибуємо його у найбільше патріотичному середовищі?

Назагал панувала в Станиславові атмосфера конструктивної праці.

Зі Станиславова на Потутори — Підвисоке я поїхав санками (це була друга половина лютня) до Золочева на чотири дні, щоби побачитися з жінкою та дітьми й бодай раз виспатися досита.

За цих чотири дні до нашої хати приходили процесії місцевих поляків, зачувши, яке становище займаю в українській армії. Всі вони шукали у мене, як звичайно в таких випадках, помочі у ріжних справах. Значна частина петентів була моїми добрими знайомими з австрійських часів, тому годі було відмовитися від послуг в ім'я передвоєнної знайомости. Я робив, що міг. Ось, наприклад, у справі в'язнів, яких приміщено у вогких негігієнічних кімнатах на Замку. На мою інтервенцію частину в'язнених, головно старших віком та менше ворожих і шкідливих для Держави перенесли до великої салі «Сокола», де вони мали від цеї пори такі умовини, яких щиро бажаю всім політичним в'язням і мешканцям таборів відокремлення.

Зі Золочева по чотирьох днях я виїхав до Бібрки, де 13.11.1919 р. обняв «Групу Схід», якої назву згодом перемінили на II Корпус. Мій відтинок уявляв собою величезний каблук, визначений місцевостями: Рясна Польська, Збоїска, Малехів, львівська Різня на схід від Підзамча — Чортківська Скала — Сихів — Сокільники — Скнилів.

Перше, що впало в мої очі на фронті (що я тому винен, що моє око професійного старшини було закохане в гарному зодягненні вояцтва?), це була ріжноманітність одягів у відділах, що просовувалися передо мною.

Мене це вразило так само неприємно, як тоді, коли вперше довелося стрінути на границі нашу армію.

Боже, яких тут одягів не було! Хай скаже той, що має бодай яке-небудь відношення до військовости, яке пригноблююче вражіння робить на чоловіка вид машеруючої частини, що в ній бачиться щодругого стрільця, зодягненого в якусь купецьку кацабайку, і щочетвертого в довгому по кістки кожусі, до того ж в якійсь волохатій кучмі на голові. Мені хотілося на цей вид так голосно завити, як хотів би це зробити дирігент хору, в якому один голос тягнутиме на кварту чи квінту інакше від другого.

За якийсь час я звик до цього виду. Тим більше, що під цею незугарною какофінією одягів били сотні геройських сердець, горіючих великою любов'ю до своєї Батьківщини.

Маленько було війська на мому відтинку. Харчовий стан вояцтва начислював всього дев'ять тисяч, а боєвий — сім.

Коли зважити довжину відтинку, обсаджену цею кількістю стрільців, то стане ясно, що ситуація була дуже невесела. Нормально такий відтинок повинен би бути обсаджений чотирма десятками тисяч добре узброєного і вишколеного війська. Гармат було доволі, але їх якість, пожалься Боже! Були це здебільша старі, здекалібровані страхопуди, що їх уже й Австрія відставила як непридатні.

Коли вже наше гарматне узброєння уявило собою трагікомічну картину, то треба додати ще факт, що гарматнього стрілива було на весь час облоги якраз стільки, скільки потрібно на одноразовий обстріл ворога у нормальних воєнних умовинах на те, щоби перейти в наступ. Проте ті недостачі рівноважили гарматії, повні посвяти, запопадливости й високої кваліфікованости.

Розглянувшись у ситуації, мені вперто по голові ходили тривожні думки не про наступ, лише, чи зможемо ми вдержати навіть слабий протинаступ ворога з таким муніційним засобом. На підставі інформацій, уділених мені Начальною Командою, проти нас стояла щонайменше двократно сильніша польська армія. До того, вона була у кращій ситуації, як облягаючі. Поляки могли перекидувати свої відділи, напр., з-під Рясни під Сихів у двох-трьох годинах. Інакше справа малася у нас. Маневрування відділами було надзвичайно важке. Треба взяти під увагу, що всі шляхи йшли до Львова доцентрично. На терені мого відтинку не було ані одної пригожої дороги, яка лучила би поодинокі позиції. Через те пересування артилерії з одного відтинку до другого стрічало непоборні труднощі, а пересування військ забирало б цілі дні маршу.

Склад штабу, за виїмком його шефа, от. Паппа де Яноші, був бездоганний.

Коли я їхав до Бібрки, Начальна Команда запропонувала мені на шефа штабу моєї групи двох старшин. З прізвища я не знав ні одного, ні другого. Вибрав я от. Паппа, який приїхав до Бібрки. До нашої армії попав він так: по розвалі фронту в Сербії вертався він до Львова, де мав свою хату та де жила його рідня. Але що Львів замикав перстень українського війська, він зголосився у Стрию до служби в Українській Армії. Його, як, зрештою, всіх, що тоді голосилися, радо приняли, й оце я дістав його на шефа штабу.

Дивна людина був оцей Папп. Донині не можу збагнути, чи він був у порозумінні з ворогом і заєдно лиш пакостив нам фальшивими стратегічними потягненнями, чи був типом легкодушного старшини, яких чимало можна стрінути у кожній армії.

Тямлю іронічну посмішку, що з'являлася на його устах, скільки лиш разів він почув, що десь там ворог збив якийсь наш відділ. Вже ця посмішка не могла будити до нього довір'я. Як виявилося, був це менше як пересічний австрійський старшина, а його фахове знання не виходило поза межі знання резервового капітана. Крім того, був він по фаховій освіті гарматчик, тож про вимоги піхоти не мав поняття. Оперативні прикази, які він висилав бригадами, часто-густо були такі недоречні, що викликували явний спротив у всіх штабах бригад.

Якийсь час я цьому терпеливо приглядався, а вкінці, коли мав досить його шкідливої роботи, попрохав Нач. Команду, щоб його забрали геть. На місце Паппа прийшов полк. Шаманек, з яким мене доля зв'язала на довгий час. Був це старшина ген. штабу австрійської армії, німецької національности. По розвалі Австрії зголосився він у нашому Представництві у Відні на службу до Української Армії.

Говорити про Шаманека я можу лишень словами найвищого признання. Думаю, що не лиш я так характеризуватиму цю постать, що золотими буквами записалася в нашу історію, зокрема історію наших визвольних змагань. Якщо німці заподіяли чимало шкод нашому народові в часі свого пам'ятного побуту на Україні, то кількох синів германської нації зуміли своїм відданням нашій справі змазати ті провини. До цих людей треба в першу чергу причислити Шаманека.

Був це старшина незвичайно роботящий, видатний фахівець у воєнному ремеслі, і, що найважніше, прив'язаний до нашої справи цілою силою своєї шляхетної душі.

Його роботящість могла бути рідким прикладом для старшин на відповідальних становищах. Коли ситуація на фронті була поважна, він день і ніч умів просидіти в канцелярії над картою з телефонічними слухавками на вухах, працюючи без віддиху коло виготовлення боєвого пляну, а коли лиш на це позваляв йому час, їхав на фронт. Тут він приглядався найменшим подробицям, про все розпитував стрільців і старшин, підходив під першу лінію, обсервуючи поведінку ворога.

За великі особисті прикмети любили його всі його співробітники, хоч який він був для них вимагаючий. Любив його й я так, як любить вояк вояка за його військові блискучі прикмети.

На II Корпус складалися в початках три бригади. Четверта, т. зв. Золочівська Бригада, займала фронт від Рясни по Чортківську Скалу. Друга, т. зв. Коломийська Бригада, на лівім крилі IV Бригади, сягала по Сокільники. Третя, Бережанська Бригада, продовжувала ліве крило другої.

Згодом у склад Корпусу увійшла на якийсь час І Бригада У. С. С. Усі три бригади мали одно спільне недомагання: вони творилися наоспіх посеред постійних боїв, а тому й їх організація була дуже незвершена. Тим часом обставини були того роду, що навіть мріяти не можна було про те, щоби поодинокі бригади витягнути з фронту та їх серед запільної тиші переорганізувати.

Кожда з наведених бригад мала свої прикмети й хиби. Годі нині ствердити, котра була ліпша. Всі вони видавали зі себе якнайбільше того, чого вимагала від них справа, що за неї боролися. Усі команданти, чи IV Бригади от. Шухевич, II от. Тінкль, III полк. Вольф чи VII Львівської (яку після Миколаївських боїв було приділено до мого корпусу) полк. Бізанц, записалися в мою тямку великими особистими та військовими прикметами. Всі вони, рискуючи життям, являлися в кождій потребі на більше загрожених становищах, даючи своєю відвагою та геройською посвятою приклад своїм підвладним.

Артилерійським і муніційним референтом був от. Лянг, галицький кольоніст, людина тямуща, енергійна і роботяща. Він чимало поклав заслуг для нашої скромної муніційної та збройної господарки.

Шефом оперативного відділу був сот. Кох, якого завжди згадую як людину дорогу мені та близьку особисто. Сумніваюся, чи й можна, пізнавши його ближче, мати для нього які інші відчування, як правдиву симпатію й прив'язання.

У першу чергу, згадуючи його, мушу відмітити його великий український патріотизм, дарма що побіч того був, мабуть, не меншим патріотом німецьким. Таких шляхетних куріозів мала наша армія кількох. Уродженець Східньої Галичини, він говорив українською найчистішою літературною мовою! У поведінці товариський, весельчак. Вічно усміхнений, бадьорий. Любило його страшенно стрілецтво. Для старшин був найщирішим друзякою.

Як військова сила був, але то справді, небуденний талант. Можна лише жаліти, що наші обставини були такі, що він не міг виявитися у них на весь ріст. Звали його Madchen flir alles у військових справах. І слушно. Чого Кох не вмів, чого Кох не зробив, чого не затямив! Кох все вмів, знав, до всього брався, був завсігди готов до найбільше невдячної роботи, щоби виконати її якнайкраще. Глибока інтелігенція, феноменальна пам'ять, правдиво германське розуміння обов'язку й дисципліни робили його придатним до найважчих завдань у ділянці воєнного ремесла.

Він був майстром своєї справи.

Я певен, що коли б наші криваві зусилля не покінчилися сумною невдачею, він був би нині займав чільне становище в Українській Державі.

У старшинській харчівні приявність Коха зазначувалася сальвами сміху, що до нього він побуджував своїми дотепами всіх без винятку.

Моїм ад'ютантом був чет. Дмитро Паліїв. Тут мушу сказати дещо й про нього, на що він, зрештою, вповні заслужив своїми особистими прикметами.

Мав він побіч інших додатніх рис дипльоматичний хист і чималу зручність у виконуванні таких доручень, де потрібний був такт, швидка орієнтація та найбільша зарадність. Через ці прикмети й був для мене незаступним помічником, що віддавав мені неоцінені прислуги. Його чесність та почуття обов'язку дозволяли мені складати на його руки часом дуже важні справи, з яких він завжди вив'язувався якнайкраще.

Вже з моїм приходом недостача муніції давалася дошкульно взнаки. Приходилося обстрілюватися дуже обережно та здобувати стріливо шляхами, яких історія європейських регулярних воєн сливе не знає.

Був у нас поворотний старшина поручник Гинилевич з незаперечним комерційним хистом. Цьому хистові ми завдячували безнастанний приплив стрілива, що його він викуповував у селян. Їхав він звичайно глибоко в запілля, часто аж поза Збруч і там перебігав села, скуповуючи крісові та гарматні набої в ріжних кількостях. Крісовий набій платився по короні, а згодом і більше.

Я свідомий того, що такі речі для прийдешніх поколінь, коли вже трагізм тих часів та їх живі ще нині краски притускнуть і затруться, будуть, може, й смішні. Правда, скільки комізму в ситуації, де армія скуповує крісові набої в селянства на штуки на те, щоби вести «війну»?

Але пробі! Тоді не було смішно. З досади хотілося плакати. Безсила лють брала, коли бачилося ідейність та вишколеність вояцтва, талановитість командантів, хоч і як їх мало було, словом, багато даних для успішного ведення боїв, а тут дрібна торгівля набоями, захланність селянства, нерозсудливі потягнення уряду.

До речі, як же ж легко могли ми мати тоді десятки вагонів муніції, коли б на місці нашої кермуючої верстви, складеної з цілого апарату політикантів-аматорів, було двох-трьох думаючих людей!..