Олександр Есаулов

Розділ 1


— Мишко, ти новину чув?

Мишко наминав сир із медом, а це ж така смакота! Як бува не їли такого, обов’язково скуштуйте! Саме тому, притискаючи слухавку плечем, він лише похитав головою, немов би його друг, Льоха Ремесло на прізвисько Холмс, здатен був це побачити телефоном.

— Чув новину, кажу? — ще раз спитав Льоха.

— М-м-м, — промугикав Миха з напханим ротом, прожував, ковтнув і лишень тоді зміг зрештою відповісти. — Чого прискіпався до людини? Новина… Новина… Сир з медом наминаю, тому ніц не чув, ніц не бачив. А що сталося?

— Та нічого особливого. Школу пограбували.

— Як це так? Та що ж там грабувати?

— А отак. Ходімо, подивимось?

— Отакої… Звісно, ходімо.

— Виходь до козлячого столика.

— Хвильку, лише сир доїм.

— Гаразд, десять хвилин тобі, ненажеро, вистачить?

Льоха сидів на лавочці спиною до столика й креслив щось прутинкою на землі.

— Здоров був!

— Привіт!

— То що там потирили?

— Ще не знаю. То до мене Рудик подзвонив. Каже, чергову, тітку Тетяну, заскочили зненацька, вона вирубилась…

— Як це?!

— Михо, коли я тобі збирався дзвонити, я знав більше від тебе лише на два слова: «школу пограбували». І ці слова я тобі вже сказав.

— Гаразд, годі психувати. Це в мене надлишок енергії від меду. Класне їдло: сир із медом…

— Ото я й кажу — ненажера!


* * *

Канікули добігали кінця. До початку навчального року лишалося два тижні. Друзів поривали схожі почуття: з одного боку, вони вже скучили за друзями, кортіло зібратися докупи, дізнатися, хто як перебув літо, адже Мисі з Льохою було що розказати! Історія, що розпочалася на руїнах Підбакоттівської церкви, завершилась лишень два тижні тому, і хлопців просто розпирало переповісти друзям свої пригоди.

А з іншого боку, літо закінчилося. Прощавай, свободо! Опитування, оцінки, уроки, домашні завдання, контрольні роботи… Себто, запрягайте, хлопці, коней, до осінніх до дощів…

Школа зустріла друзів нашорошеною тишею. У дворі стояла міліцейська «Шкода». Хлопці піднялися сходинками. Просто біля дверей вони стикнулися зі знайомим капітаном, що очолював розслідування у Будильниковій справі.

— А, хлопці, вітаю. То ви у цій школі вчитеся?

— Еге. А що тут сталося? Кажуть, пограбували? Що ж тут узяти? Торішні класні журнали? — з посмішкою спитав Льоха.

— Та самі не втямимо, — стенув плечима капітан. — Розгромили вчительську, кабінет математики, шкільний музей. А комп’ютерний клас не чіпали. Хоча там залізні двері, туди вдертися важко. Але зловмисникам вистачало часу — ціла ніч.

— А тітка Тетяна? — спитав Льоха.

— От тим-то воно й ба! Коли б не напад на чергову, я би схилявся сприйняти це за просту хуліганську витівку. Але ж її приспали якоюсь гидотою, експертиза згодом вкаже, якою саме: чи то ефіром, чи то хлороформом, а чи то ще чимось. Можливо, бабуся навіть і не помітила б нічого: її приспали… уві сні.

— Як це? — не зрозумів Миха.

— Нащо присипати людину, коли вона і без того спить? — підтримав Льоха.

— А щоб не прокинулась, коли не треба. Але, певно, схибили з дозою. А може, бабуся кепсько ту хімію перенесла… Так чи інак, вашу тітку Тетяну відвезли до лікарні, отже, справу з простого хуліганства перекваліфіковано у напад на людину з нанесенням фізичних ушкоджень. Ось тобі й маєш…

Найближче до входу була вчительська. Нею немов буревій погуляв: перевернуті столи й стільці, розкидані папери. Горщики з квітами, які так любила Тетяна Дмитрівна, класний керівник друзів, розбиті валялися на долівці.

— Ого… — проказав Миха. — Немов Мамай воював… Певно, тут не білочка вскочила у віконце погратися.

— Ото вже когось дістало, — промурмотів Льоха, вражений масштабами руйнації. — Втім, маєш рацію. На білочку це геть не схоже.

Кабінет математики виглядав не ліпше. Все, що можна було скинути на долівку, було скинуто. Портрети славнозвісних математиків не лише зірвали зі стін, по них ще і потопталися. Скляне навчальне приладдя порозбивали. Скалки, розкидані по кабінету, виблискували на сонці гострими гранями, парти й вчительський стіл перекинули догори дриґом. На дошці хтось написав велетенськими літерами: «Привіт від юних матиматеків!»

— Письмаки, — процідив крізь зуби Миха.

— Ти про що? — не зрозумів Льоха.

— Про «матиматеків», — хлопець тицьнув пальцем у помилку. — То ж яким бевзем треба бути, аби навіть у такому слові помилятися?!

— То що в ньому такого особливого? — не зрозумів Льоха. — Ми ж пишемо його усюди: у зошитах, у щоденнику, в розкладі…

— Так і я про це! По десять разів на день писати — й не знати, як воно пишеться?!

— А-а-а! То коли це й білочка, то напрочуд тупа…

Втім, найгірший розгром був у музеї. Музей створювали всією школою, за ініціативою географа Костянтина Івановича. Географ був залюблений у Горобинівку. Спочатку він перетворив у краєзнавчий музей власну домівку. Він зібрав силу-силенну матеріалів з історії містечка, але незабаром там забракло місця. Дружина, яка попервах поставилася до чоловікового захоплення зацікавлено, почала бурчати. Та й справді, який господині сподобається, коли кімнати заставлено різним старезним мотлохом, на стінах висять портрети сторонніх осіб, а у хату раз у раз приходять шкільні екскурсії? Врешті-решт їй урвався терпець, і вона висунула чоловікові ультиматум: або з дому виїде вона, або музей, або й навіть Костянтин Іванович. Географ почухав потилицю — та й подався до директора школи з пропозицією створити при школі краєзнавчий музей. Особливо він натискав на той факт, що в жодній зі шкіл району такого дива нема. Директор вподобав таку ідею. Під музей виділили велику кімнату, яку з такої нагоди назвали кабінетом історії.

Музей було розгромлено вщент. Розбито всі скляні стенди, які змайстрували самі учні у шкільних майстернях, експонати розкидано по долівці. Здавалося, жодна річ не лишилась на своєму місці. Геть усе було зірвано, розбито, спотворено..

— Нічого собі… білочка хвостиком махнула… — пробурмотів Миха.

— Оце тобі… — підтакнув Льоха.

— Бідолашний Кость…

— От мерзотники…

— Можу припустити, що комусь з математики пару вліпили й людина розгнівалась. Але музей тут до чого?

— Тепер зрозуміло, навіщо тітку Тетяну приспали. Тут, певно, така гуркотнеча була — мертвого б розбудило!

Вони увійшли до кімнати. Під ногами хрупали скляні скалки. Жодної цілої вітрини!

— Чуєш, Льохо, я не знаю, що там учительська… хай там учителі дають лад, але Костеві треба допомогти.

— Згоден.

Раптом звідкись з кутка, з-під розгромленої вітрини, обережно ступаючи лапками по скалках, вийшло руде кошеня.

— Няв! — виголосило воно й довірливо посунуло до друзів.

— Ну, ось тобі головний свідок, — усміхнувся Льоха.

— Шкода лишень, що воно розмовляти нездатне, інакше розповіло б нам усе. То як же ти тут опинився, бідахо?

— Нумо, ходи до мене, — Льоха взяв кошеня на руки.

— Чуєш, Льохо, а раптом в нас своя банда з’явилася?

— Яка ще банда?

— Ну, пам’ятаєш кіно «Місце зустрічі змінити не можна»? В них там була банда «Чорний кіт», а в нас буде банда «Рудий кіт».

— «Руде кошеня»…

— Ось так… а ніяка не білочка! — Миха взяв у Льохи кошеня, погладив.

— Господи помагай! Що тут сталося? — почулося ззаду.

До музею увійшов Костянтин Іванович. Він сполотнів, ухопився рукою проти серця й сповз по стіні на підлогу. Хлопці на мить сторопіли. Першим оговтався Льоха.

— Михо, мерщій до телефону! Викликай швидку!

Миха, разом з кошеням, прожогом метнувся до коридору, а Льоха вхопив великий картонний аркуш і відгріб потовчене скло, тоді простелив той аркуш на підлогу, поклав замість подушки зібгану в тугий вальок старовинну гаптовану спідницю, обережно вмостив на ній голову географа.

Хвилин за п’ятнадцять пригналася швидка. Вчителю зробили укол і повезли до лікарні. Хлопці перезирнулися й вийшли з музею. Миха повис на телефоні. Льоха рушив школою в пошуках знарядь праці: віників, відер, ганчірок — себто всього, що може придатися на прибирання. Кошеня, мабуть, відчувши добру душу, невідлучно котилося за ним, наче колобок. За півгодини Михові дзвінки принесли плоди: до школи набігло чимало учнів. Прибиральниць, що їх терміново викликав до школи директор, хлопці й дівчата до музею не впустили, все робили самі. Костянтина Івановича в школі любили, а коли дізналися, що через той розгром географ утрапив до лікарні, просити про допомогу нікого не довелося, самі приходили й пропонували свої послуги. Якось само собою сталося, що всім командував Миха. Години за дві в музеї навели сякий-такий лад. Щоправда, стенди зяяли розбитим склом і не всі експонати повернулися на місця, але долівку чисто вимели, скалки й уламки, ретельно оглянуті Льохою та Михою, аби раптом не викинути щось корисне, винесли на смітник.

Миттєво прибігла й молодша Льохова сестричка Настя, мадам Бонасьє. Вона укмітила кошеня, яке все бігало за Льохою, мов пришите.

— А звідки тут це диво з’явилося? — спитала вона в брата.

— Та хто його зна? Виліз з-під уламків. Ми з Михою подумали, може, то знак від бандитів?

— Яких ще бандитів? — не второпала Настя.

— А в них банда так прозивається — «Руде кошеня». Вони як школу рознесуть, так руде кошеня підкинуть.

— От бреше, як шовком шиє! — Настя взяла кошеня на руки, почухала за вушком. У відповідь звіря радо замуркотіло.

— Я його додому візьму, — сповістила Настя.

— А мама з татом? — спитав Льоха.

— Вмовимо! Ти ж мені допоможеш? Бо як же то, головного свідка на вулицю викинути?

Льоха кивнув, погоджуючись, і кошеня залишилося в Насті на руках, цілком задоволене тим, як все склалося.

Під кінець прибирання до музею зайшов директор і схвально покивав.

— Владиславе Васильовичу, — спитав його Миха, — чи є опис, де що стояло? Тут стільки всього, що ми можемо наплутати.

— Ви ж знаєте, що музеєм опікувався Костянтин Іванович. То його треба питатися.

— А він у лікарні, — зажурено сказав Миха.

— Ми розставимо поки що так, як пам’ятаємо… Коли наплутаємо, то Кость… тобто Костянтин Іванович, — швидко виправився Льоха, — згодом переставить. Ми допоможемо…

— Гаразд, хлопці.

— А як там Костянтин Іванович? — спитала Настя.

— Кепські справи в Костянтина Івановича, — відповів директор. — Інфаркт у нього. До речі, Льошо й Михасю, вам подяка від лікарів — ви все зробили цілком правильно.

— А інфаркт — це серйозно?

— І навіть дуже, — Владислав Васильович зняв окуляри, протер скельця носовичком. — Але, дякувати Богові, в Костянтина Івановича все не так зле. Інфаркт, але не надто важкий.

Діти полегшено видихнули.

Коли директор пішов, знов заходилися відновляти музейну експозицію.

Навперебій, то один, то інший пригадували, де що стояло до розгрому, на якому цвяшку чий портрет висів. Найбільше понівеченими виявилося два стенди, присвячені Другій світовій війні. Все, що стосувалося цих стендів, склали купкою в кутку, бо стенди було геть поламано, усі таблички з написами поплутано, пожмакано, а багацько взагалі подерто. Якщо решту експонатів удалося сяк-так розкласти по місцях, то ці…

— Щось я не втямлю, — проказав Миха, — кому заважили ці стенди? Ну, побили скло, нехай… Повикидали вміст на долівку… Та хай вже їм! Тож ні, того їм забракло! Стенди геть потрощили, а всі таблички подерли. Хіба не було що робити? Льохо, от ти б став поночі стенд трощити? Чи на таблички марнувати час?

— Та я б, взагалі-то, й до музею проти ночі не попхався…

— Теж маєш рацію…

Миха пильно вдивлявся у складені купкою воєнні експонати. Тоді неквапом покрокував уздовж розставлених по місцях стендів, оглянув їх ретельно, і знову повернувся до воєнних експонатів.

— Льохо, щось я конкретно не можу второпати… — протягнув він і пошкрябав потилицю.


Загрузка...