Справа честі. Справа №5

Розділ 4

Льоха дістав мобілку.

— Чого це ти?

— Як чого? Митяшеві дзвонитиму.

Миха почухав потилицю.

— Стривай, а нащо з мобілки? В нього наш номер залишиться! Коли раптом щось, буде напосідатись! Краще деінде зі звичайного телефону. Або SIM-карту спеціально купити.

Рудик схвально кивнув.

— Без питань! Тут жодного сумніву нема!

У найближчий ятці у складчину купили картку, Льоха встромив її в свій телефон, коли його зупинив Миха.

— Хвилинку, а що ти йому казатимеш?

— Тобто?

— Ти ж казав, що дієш за татовим дорученням, а тато хоче купити орден за п’ять тисяч баксів, чи навіть більше. Так?

— Так.

— І починає торгуватися через п’ятнадцять баксів?

— Угу, маячня, — погодився Льоха.

— Миха, в тебе розуму наче двічі клали! Треба знайти ці п’ятнадцять баксів, хай йому грець!

Друзям лишалося тільки їхати до Горобинівки й терміново шукати ті п’ятнадцять баксів, яких не вистачало. Врятувала їх Бонасьє. Хлопці знайшли її за козлячим столиком. Вона так замислилася, що помітила їх лише коли вони наблизилися до столика впритул.

— Ну, як з’їздили?

— Та не зле! Слід ніби намітився…

Льоха нашвидку переповів сестрі, що вони дізналися в Києві. Настя важко зітхнула: в її скарбничці, кукурудзяному качані, по якому хвацько мчали кудись два кумедні зайці, накопичилося, за її підрахунками, саме потрібна сума.

— Ходімо, — вона кивнула головою у бік дому, — я скарбничку розтрушу.

В ощадливої сестри в скарбничці знайшлося грошей рівно на п’ятнадцять доларів. За півтори години всі знову зібралися біля столика. Крім паперових грошей, назбиралося купа дріб’язку: скарбнички були не лише в Бонасьє.

— Нормально! — з задоволенням покивав Рудик. — Хто до Києва поїде?

— Ось з цим? — здивовано глянув на нього Миха. — Та тут зо два кіло дріб’язку! Ось так будеш з Митяшем розраховуватися? Він просив сто баксів? То й треба дати йому сто баксів, а не відро папірців і дрібняків. Гайда до обмінника!

Касирка в обміннику довго й ошелешено дивилася на пакунок з дріб’язком, тоді заперечно покрутила головою.

— Та мене з роботи виженуть! Ходіть до магазину, зміняйте на нормальні купюри.

— А чого це… — почав сперечатися Рудик, просто принципово. — Це хіба не гроші? Покупець завжди правий! Я до національного банку скаржитимусь!

— Хлопче! Я не магазин! А от коли ти завтра прийдеш до мене, попросиш зміняти сто доларів на наші гроші й отримаєш відро дріб’язку? Візьмеш його? Кишені не розірве?

Заперечити не було чим, і Рудик замовк. А втім, у магазині всі дрібняки забрали з задоволенням, та ще й дякували. Отримавши жадані сто баксів, Льоха зрештою зателефонував до Митяша.

Той був на Попівці й планував сидіти там аж до вечора.

— Приїжджайте, — кинув він недбало, наче йшлося не про сто баксів за дрібну послугу, а про десять копійок.

Коли Миха з Льохою знову приїхали на Полівку (Рудик до Києва вдруге не поїхав, його батьки завантажили хатніми справами), їм здалося, що вони й не залишали зліт узагалі. Митяш так само палив люльку, а вздовж шерег продавців під парканом так само неквапом походжали поціновувані старовини, колекціонери й просто цікаві. Друзі повагом підійшли до Митяша, той кивнув їм, немов старим друзякам.

— Бабки! — кинув він коротко.

— Номер, — у тон йому відгукнувся Льоха, вийняв з нагрудної кишені сто доларів.

— Стривай, — раптово втрутився Миха, відводячи Льохову руку вбік.

— Що не так? — сторопів Митяш.

— Номер треба перевірити, — твердо відповів Миха. — А раптом то просто номер, невідомо чий? Дайте вашу мобілку, — раптом зажадав він.

— Нащо? — не зрозумів Митяш.

— А що ж? Льоха зі своєї дзвонитиме? А тоді в цих голомозих Льохів номер залишиться? Ото вже ні! Дайте свою мобілку!

— Одначе… — Митяш почухав потилицю. — З вами воловодитися — самі збитки!

— Нічого, з одного дзвінка не збанкрутуєте, — буркнув Льоха.

— Наберіть номер, а слухавку йому дасте, — Миха кивнув головою на Льоху.

Митяш зазирнув у записник, швидко набрав номер і пхнув телефон у Льохову долоню.

Слухавку зняли не одразу. Льоха вже збирався відімкнутися, коли нарешті пролунало хрипке:

— Альо…

— Привіт, Жучко!

— Барбосе, годі дражнитися!

— Ну-ну, — заспокоїв Бетмена Дизель, — охолонь, чуваче! Тут до тебе бабки припливли, а ти взявся виступати не в тему.

— Що, здали? — радісно вигукнув Бетмен.

— Здали! — підтвердив Дизель. — За скільки?

— Твоїх штука, — ухилився від відповіді Дизель.

— Штука… — в захваті прошепотів Бетмен. — Ціла штука баксів! Йой!.. Де? Коли? — Він тремтячої рукою пригладив волосся. — Коли розрахуєтеся?

— Та просто зараз, — завірив його Дизель, поліз до нагрудної кишені і витяг тоненький стосик зелених грошей. — Тримай.

Бетмен недовірливо взяв гроші: до останньої миті він не вірив, що з ним розрахуються чесно. Він навіть гадки не мав, яка розмова відбулася між Дизелем і Барбосом лише годину тому.

— Чуєш, — сказав Барбос, — а якого дідька ми мусимо тому шмаркачеві віддавати цілу штуку баксів? Може, пошлемо його куди далі? Штука баксів — і в Африці штука баксів!

— А як здасть?

— Тоді замочимо його! Зариємо десь у лісопарку, до скону віків не знайдуть!

— Через штуку баксів мати гембель на все життя? Барбосе, в тебе розуму, що в мого кота! Нам треба справу довести до кінця, а ми будемо, як два цуцики, по всій країні від ментів ховатися?! Ні, штуку ми йому віддамо, не зубожіємо. Нам шухеру не тра.

— Ну, як скажеш…. Але мене жаба душить — не сила терпіти…

Бетмен ніколи не тримав у руках такої купи грошей і не міг добрати тепер, куди ж їх запхати. Дизель із посмішкою споглядав, як хлопчисько спершу поклав їх до нагрудної кишені, тоді переховав до кишені штанців, зрештою просто затиснув у спітнілій долоні.

— То я піду? — спитав Бетмен.

— Йди собі, — дозволив Дизель. — Лише гроші витрачай обережно! Бо укмітять і спитають, звідки, що тоді відповідатимеш? І про нас анічичирк: ми тебе не бачили, ти нас. Зв’язуватися лише в разі кончої потреби. Нас разом бачити не повинні! Втямив?

Бетмен закивав. Машина поїхала. Перше, про що подумав Бетмен, — комп’ютер! Він так мріяв про власний комп’ютер! З великим пласким екраном, безпровідною клавіатурою, величезним гвинтом гектарів на сто двадцять, швидкістю… І мобілку! Нарешті!

Бетмен негайно побіг до магазину техніки, де торгували комп’ютерами. Ну, ось він… Віддавна омріяний! Монітор дев’ятнадцять дюймів і системний блок шляхетного чорного кольору… Який красень! Він уже зробив був крок вбік обмінника валюти, коли раптом згадав Дизелеві слова: «… гроші витрачай обережно… укмітять…».

— А якщо я додому комп притягну, що мамі казатиму?

Бетмен сполотнів. Жодного притомного пояснення, звідки в нього такі великі гроші, вигадати було неможливо… От засада… Ось гроші, ось комп, а купити не можна!

Бетмен мало не заплакав, така досада взяла. Коли б комп’ютер був вживаний, тоді ще можна було наплести щось, типу товариш дав погратися. Та й тоді мати обов’язково вимагатиме телефон чи адресу товариша, аби перевірити, чи не збрехав. От що-що, а свою матусю Бетмен добре знає! Те ж саме буде і з мобілкою. Намацавши крізь тканину тонкий стосик грошей, Бетмен гірко зітхнув. Гроші є, але фактично їх нема!

Він вийшов з магазину і поплентався додому.

Мати прала. Прибравши тильним боком долоні вологе волосся зі спітнілого лоба, вона спитала:

— Де ти швендяв, ледацюго? Ліпше б матері допоміг!

— Чим допомогти?

— Та звідки мені знати? Вдома роботи зажди купа! Посуд помий! Або в кімнаті своїй приберися..

Вона знову заходилася прати, а Бетмен слухняно поплентався прибиратись у своїй кімнаті. Ні, мама в нього було хороша, от лише життя її придавило. На все треба гроші, а де ж їх стільки набратися? Бетмен порозмислив і запхав гроші до підручника з математики, хай лежать, їсти не просять. От лише комп’ютер охота, аж не сила. І мобілку…

— Алло?

— Доброго дня! Митяш каже, що ви орден Леніна продаєте, з номером менше тисячі?

— Запізнився, братело, пішла залізяка.

— Як це так? Ми ж домовлялися!

— Зі мною, чи що? — здивувався голос. — Зі мною ніхто не домовлявся. Але є інший орденок, такий самий. Номер, щоправда, більший, проте й стане дешевше.

— Гаразд, я подумаю… — засмучено сказав Льоха і повернув мобілку Митяшеві.

— Агов, здав уже? — запитав Митяш у слухавку, — ото вже швидкий ти, Дизелю! Па-па… — Запхав мобілку до кишені, і підвів очі на Льоху. — Не пощастило тобі, хлопче, пішла залізяка…

— Я ж просив!

— То й що? Залізяка не моя! В колекціонерів завжди так: хто перший встиг, той і з’їв… Га-га-га…

— Але телефон дайте.

— Двісті баксів!

— Що?!!

— Двісті баксів, хлопче!

— За що?!!

— Ти з мене лоха не роби! Я давно зрозумів, що тебе цікавлять саме ці ордени. Тобі треба орден Леніна? Будь ласка, в мене аж три, бери! Ну? Що ж ти? Ні, дзуськи, голубе… Тобі потрібні саме ті ордени. Мене не обходить причина твоєї підвищеної уваги до них, мене цікавлять гроші. Двісті баксів, і ні центом менше!

— А тепер, Митяше, послухайте мене, — несподівано гостро проказав Миха й повернувся до друга, — Льохо, дай-но мені гроші. Осьо сто баксів, які ви запросили.

Він підняв гроші вгору, Митяшеві очі жадібно зблиснули.

— Або ви даєте нам телефон і отримуєте ці сто баксів, або ми їдемо. До дупи нам ваші ордени, зрозуміло? Льохів тато купить деінде. Тепер усе купити можна, були б гроші! Адже так? І не треба вдаватися до вимагання, ви і так отримуєте набагато більше, ніж заробили! Рахую до трьох: один…

— Чорти з вами! Ну і діточки пішли нині… Аніякої поваги до старших!

Митяш переписав номер телефону на чистий аркуш нотатничка, видер його і віддав друзям, швидко сховавши в гаманець зелений стодоларовий папірець.

Льоха мовчки запхав аркушик до кишені. Не попрощавшись із Митяшем, друзі почимчикували в бік метро.

Деякий час ішли мовчки. Миха роздумав, а Льоху розпирала гордість: вони таки знайшли викрадачів! За номером телефону встановити власника — раз плюнути!

— Ну що, тепер до капітана? — порушив мовчанку Миха.

— Як? — вигукнув Льоха.

— Льохо, ти ж розумний хлопець! По-перше, без міліції нам не дізнатися ні прізвища, ні адреси нашого кошеняти, і він швендятиме з кутка в куток, і ти до скону його зловити не зможеш, а по- друге, ти що, збираєшся їх заарештовувати власноруч?

Неможливо було не погодитися з Миховими резонами. Льоха важко зітхнув, немов у нього відібрали улюблену іграшку.

— Напевно, ти правий. їдьмо до Горобинівки.

За годину електричка доставила їх додому, а ще за двадцять хвилин, перед самісіньким закінченням робочого дня, вони стояли на порозі міліції.

— Вам що потрібно? — запитав черговий.

— Нам би пана капітана, який веде справу з пограбування шкільного музею.

— Капітана Слісаренка? А ви хто такі?

— Ми у справі…

— Хлопці, в капітана сьогодні день народження. Дайте людині спокійно відсвяткувати, гаразд?