Справа честі. Справа №5

Розділ 10

За козлячим столиком сиділа трійця: Миха, Льоха й Рудик. Миха з Льохою щойно повернулися з лікарні. Миха розповів Рудикові про свій здогад: одного зі злочинців звали Дизелем.

— Як же до них дістатися? Диви, скільки вони вже накоїли! Ордени покрали, Кость у лікарні, тітка Тетяна лише вчора на роботу вийшла після тієї отрути!

— А фалерист Яшик? — додав Льоха. — Той, що крадений орден купив?

— Цей сам винен, — похмуро кинув Рудик. — Не треба було у сумнівних осіб цінні речі купувати!

— А знаєте, — раптом сказав Миха, — що мій тато на рибалці сказав, коли щука на блешню покинула брати?

— Звідки ж ми можемо знати? — здивувався Льоха.

— Тато сказав, — повів далі Миха, — що треба поміняти блешню, й почепити таку, яку щука взяти захоче!

Він витягнув з кишені шматок темної жерсті й кинув на стіл.

— Що це? — запитав Рудик.

— Блешня для Дизеля.

— Ану, ану… — Льоха взяв до рук бляшаний чотирикутник, роздивився його, і раптом здогадався. — Посмертний жетон, чи що? Сам робив?

— Ага. Вчора в гаражі.

— Хм… — саркастично хмикнув Рудик, взяв у руки залізяку і оглянув з усіх боків. — Чесно кажучи, блешня не надто вже… Невже наші щуки на такий непотріб кинуться?

— Щуки може, й ні… Вони ж професійні мисливці, а от кошеня-любитель… — відповів Миха, щоправда, не дуже впевнено. — До того ж уночі, під склом… Цілком придасться. А розміри всі достоту такі. Навіть номер той самий, що в Олега Васильовича під склом.

— Ет, коли б ще знати, де ці котенята ховаються! — Миха важко зітхнув і почухав потилицю. — Блешню б їм під самий ніс кинули… Не втерплять, схоплять! Вони хоч і обережні, та жадібні!

— А може, все-таки, повартуємо під посольством? А раптом намалюються? — запропонував Льоха.

— Ми ж їх телефон знаємо? Може, спробувати подзвонити? Артемоном прикинутися… — запропонував свій варіант Рудик.

— Не вийде! — впевнено відказав Миха. — У них же номер висвітиться. А який номер? Чужий! Ні… Коли вони не клюнули на Артемонів дзвінок, то на дзвінок з чужого телефону й поготів не клюнуть. Схоже, доведеться почергувати під посольством.

Наступного дня зранку подалися до Києва. Домовилися чергувати по черзі: дві години Миха, дві години Льоха, Рудик виявився не при справах, позаяк злочинців в обличчя не бачив. Однак дуже швидко зрозуміли, що це дурня. По-перше, до посольства приходило безліч народу, і вони могли запросто пропустити або не впізнати злочинців. По-друге, що робити, якщо навіть впізнають? Схопити за руку? Репетувати на ціле горло? Обидва грабіжники здоровезні, як сараї! Дадуть в лоба й втечуть, а їх самих точно міліція схопить, а тоді доводь, що ти не верблюд! А по-третє, так можна чекати до початку навчального року! І нічого не дочекатися Залишалася єдина можливість: заманити грабіжників знову до музею. Може, якісь новини були й у міліції, але ні Миха, ні Льоха туди потикатися не бажали: боялися знову отримати прочуханку від капітана Слісаренка. Увечері знову сиділи за козлячим столиком. Тепер до товариства приєдналася й мадам Бонасьє.

— Так ви були в лікарні в Костя? А як Артемон?

— Учора вранці ще був непритомний. А чому це тебе цікавить?

— Я тоді, біля того місця, де він під машину потрапив, його слухавку знайшла. Треба повернути йому…

— Що?!! — одноголосно вигукнули друзі. — І ти про це мовчала?

— Та якось розгубилася від цієї крові на асфальті… запхала до кишені, а вдома перевдягнулася й забула.

— Де мобіла? — запитав Миха.

— Удома.

— Тягни її сюди! Негайно! Ну, ти втнула, Бонасьє…

Бонасьє принесла мобільник. Попри те, що Артемон добряче постраждав, мобільник був цілісіньхий. Миха ввімхнув телефон.

— Дивіться, тут лише один вхідний дзвінох, — схазав він, розглядаючи ехран телефону.

— Це, напевно, холи йому біля річхи дзвонили, — згадала мадам Бонасьє.

— Біля яхої ще річхи? — суворо запитав брат.

— А того ранху, холи його машина збила. Ми з ним біля річхи зустрілися, погирхалися, звичайно. А чого він по-хамському поводиться? Дурень який… А за півгодини він під машину потрапив.

— А про що він говорив телефоном? — нетерпляче запитав Миха.

— Я не чула. Він уже далеко був. Хіба… мені здалося… — промовила Бонасьє невпевнено, — що він заквапився відразу… Ну, як телефоном побалакав…

— Ой, як цікаво, — Миха почухав потилицю. — Чи не здається вам…

— Дуже навіть здається… — підтримав його Рудик.

— Це йому Дизель дзвонив. Дзвонив і призначив зустріч, — закінчив Миха. — І там, в умовленому місці, збив його машиною.

— Хлопці, це речовий доказ злочину. — Рудик узяв телефон до рук. — І його треба віднести до міліції. Тут зафіксовано час дзвінка та номер телефону. Нехай тепер цей Дизель має розмову з міліцією…

— Твоя правда, Рудику. Ми його й віднесемо, тільки трохи згодом. — Миха забрав телефон у друга. — Тепер ми знаємо, де знаходиться щука! Гайда до музею!

— Може, все ж таки, до міліції? — і далі наполягав Рудик, але вже якось не дуже впевнено.

— Ми вже раз ходили… А потім отримали по перше число! Ні, Рудику, ми повинні їх взяти самі! Так, Михо?

— Так, Льохо! Для нас це справа честі! Ходімо до школи, подивимося, що до чого.

— А я? — запитала мадам Бонасьє.

— Настя, — проказав Льоха серйозним голосом, — ти ж розумієш, що це не дівчача справа?

Бонасьє закопилила губу.

— Додому, сестричко, додому…

Нерозлучна трійця попрямувала до школи. Відчинивши музей ключем, узятим у чергової тітки Тетяни, хлопці зайшли до кімнати. Минулого разу злодії пробралися крізь двері, а чого чекати зараз? Ґрати на вікна поставити ще не встигли, директор сказав, що їх встановлять після початку навчального року. Тому цілком можна було очікувати гостей і в двері, і у вікна. Уважно оглянули кімнату.

— Є ідея! — виголосив Миха. — Треба буде кілька шпульок волосіні і мотків скотчу. І ще драбина.

Щойно відкоркували пиво, як у Дизеля задзвонив мобільний телефон. Від несподіванки той здригнувся, а, глянувши на екран, миттєво спітнів:

— Слухай, Жучка дзвонить! Він що, з того світу?

— Жучка? — не менше від Дизеля здивувався Барбос, і теж подивився на екран. — Ні фіга собі…

— Ну? Відповісти, чи що? — невпевнено запитав Дизель.

— Не кожен же день тобі з того світу дзвонять, — похмуро пожартував Барбос. — Цікаво, хоча й лячно трохи…

Дизель приклав слухавку до вуха:

— Ну?

— Дизелю! Чуєш? Дизелю!

— Привіт, Жучко!

На якийсь час у слухавці затихло, а тоді знову пролунав приглушений квапливий голос:

— Який я тобі Жучка!

— Гаразд, Бетмен, не викаблучуйся! А що в тебе з голосом?

— Яв лікарні! Не можу голосно говорити, лежу в лікарні з купою переламів. Накрився ковдрою і розмовляю.

— А що трапилося?

— А як ви мені подзвонили тоді, я побіг на стрілку й утрапив під машину. Так по-дурному…

— І дійсно по-дурному… Сильно?

— Та мало не віддав Богові душу. Гаразд, я не про це. У музей ще один експонат додали: німецький жетон. Ну, той, що на випадок смерті видавався.

— Жетон? — перепитав Дизель, кинувши блискавичний погляд на Барбоса. — Звідки взяли?

— Не знаю, — швидко шепотів Бетмен. — Мене хлопці приходили навідувати й розповіли. Начебто десь розкопки знову робили й знайшли. Тільки розрахунок, як і перше!

— Гаразд, гаразд… Одужуй! — Дизель вимкнув телефон. — Нам привіт від покійничка! Як він уцілів, розуму не приберу! Барбосе, Жучка сказав, що в музей ще один німецький посмертний жетон принесли. З розкопок… Ну, й орденок Леніна… Ти як?

— Жетон? Це серйозно… Його повернути на історичну батьківщину не зле… Ха-ха… І орденок зайвим не буде! Ще раз якомусь недотямкові втелющимо! Ризикнемо!

— Е-е, ні, — протягнув Дизель. — Ризикувати я геть не маю наміру. Тут нормальний розрахунок. Не така дурна міліція, щоб двічі в одну й ту ж пастку нас заманювати. Поїхали, подивимося на вікна. Може, вони й справді там сигналізацію поставили? Пам’ятаєш, Жучка казав?

За годину вони були в Горобинівці й пройшлися кілька разів повз школу, потім зайшли до двору й оглянули вікна з тильного боку.

— Ондо ті вікна, — хотів показати Барбос.

— Не тицяй пальцями, — смикнув його Дизель.

— Два крайні від кута, з зеленими фіранками.

— Начебто сигналізації немає.

— І я не бачу.

— Добре. Братимемо сьогодні. Тут зволікати годі! Беремо, й ушиваємося з Києва бодай на місяць. До Криму подамося, у відпустку, на оксамитовий сезон. Гарно в Криму у вересні!

— Ага, море тепле, й сонце вже не шкварить! Вилежуй на пляжі, скільки забажаєш…

— Пиво холодне носять!

— Краса! А тепер валимо звідси, не треба тут зайве світитися.

Десь о десятій вечора Дизель з Барбосом приїхали до Горобинівки. Машину залишили трохи осторонь від школи, приблизно за сто метрів. Барбос накинув на плече невелику сумку з різним причандаллям: два ліхтарики, дві маски й балончик з гасом. Так, про всяк випадок… Крім цього, в сумці було ще дві гумові присоски і склоріз.

Ось і школа. Пройшлися вулицею сюди-туди, пороззиралися — нічого підозрілого не побачили.

— Ну, гайда!

Крадькома підійшли до вікон. Дизель підсадив Барбоса, той вийняв з сумки дві присоски й приліпив їх до скла. Тоді єдиним енергійним рухом намалював на склі майже правильне велике коло, стиха постукав по ньому зворотнім кінцем інструменту й смикнув за присоски. Шмат скла безгучно вийнявся, і він подав його Дизелю. Той

притулив вирізане скло до стіни, відліпив присоски й повернув їх Барбосу. Той виконав таку ж операцію з другим склом, тільки коло цього раз було меншим. Нишком простягнув крізь дірку руку, відстебнув шпінгалети й навалився на віконну раму. Певно, вікно давно не відкривали, й воно ніяк не хотіло піддаватися. Але терпінням і працею всього добудеш, і вікно врешті-решт відчинилося. Барбос прислухався, панувала суцільна тиша.

— Тихо, — прошепотів Дизель.

Барбос безгучно стрибнув в кімнату, за ним на підвіконня забрався Дизель.

— Дай ліхтарика, — ледь чутно прошепотів Дизель, теж спустившись на підлогу.

Барбос закопирсався з сумкою.

— Де стенд з орденом? — запитав Барбос.

— Начебто в кутку, біля кулемета.

У кутку кімнати стояла дерев’яна модель кулемета «Максим» з широким кулезахисним щитком. Нечутно ступаючи, Барбос пішов у бік скляного стенду, який виблискував в промені ліхтарика.

— От дідько, що за халепа? — раптом тривожно зашепотів він.

— Чого це ти?

— Та заплутався в чомусь… Не видно ні чорта… От блін… Та що ж це таке!

— Смикай, Льохо! — раптом пролунав чийсь голос.

Від несподіванки Дизель закляк на місці. Повз його обличчя промайнуло щось м’яке, майже невідчутне, й на нього повіяло небезпекою. Дизель прожогом кинувся назад у вікно, скочив на підвіконня, обернувся на мить і просичав крізь зуби:

— Ну, Жучко, начувайся… — і зник у чорному прямокутнику. В цю мить за його спиною в темних вікнах шкільного музею спалахнуло яскраве світло.