Справа честі. Справа №5

Розділ 7

Бетмен купував мобільник. Його розпирало від гордощів і радощів, він хотів узяти його в руку, високо підвести й нести так, щоб усі бачили: ось, його, Бетменів, мобільник! Він тепер такий самий, як і всі! У нього є мобіла! Класна, стильна, з фотоапаратом, камерою, диктофоном, радіо та іншими примочками! І він не кучерявий пудель Артемон, а Бетмен! Крутий і багатий! І скоро він купить ще й комп’ютер! Щоправда, коробку довелося викинути. Борони Боже, мама дізнається, що у нього з’явився мобільник! Тоді буде такий допит, що гестапо зблідло б від заздрощів! Отже, вдома телефон доведеться вимикати, поки він не знайде спосіб, як пояснити мамі, звідки у нього з’явилася мобіла.

Він ішов Горобинівкою, з гордістю відчуваючи в кишені приємну вагу. Дзвонити йому ніхто не міг: не знали номеру, та й узагалі, у нього друзів, крім Дизеля з Барбосом, не було. Та й які це друзі? Знайомі, не більше… Поцупили разом з музею ордени й німецьку коробку, ось і вся дружба. Таким чином, йому самому також не було дзвонити кому, і це гнітило: так кортіло похвалитися новенькою мобілкою! Тоді він вирішив сфотографувати будинок міської пошти, просто так, похизуватися, що у нього мобільник із фотоапаратом. Він дістав з кишені слухавку, перемкнув у режим фото і зробив кілька знімків сірої бетонної будівлі.

Потім сфотографував легковик, що стояв біля будівлі, ще якогось перехожого, а тоді переглянув усі фотографії на екранчику. Клас! Просто клас! Якби ще хтось йому подзвонив, то Бетмен почувався б геть щасливою людиною.

— Агов, Артемоне, як справи?

Бетмен злякано запхав руку з телефоном у кишеню. Перед ним стояла Настя Бонасьє, сестра Льохи Холмса з сусіднього під’їзду.

— А що це ти в кишеню заховав?

— Нічого я не ховав, просто поклав.

— О-о, я бачу, ти мобілку купив. Класна?

— Ще б пак! Сонька з Еріком! Півкишені грошей віддав!

— Круто! Дай подивитися.

— А чого його дивитися, телефон як телефон! — Бетмен ще міцніше затиснув слухавку в спітнілій долоні. — А тобі що до того?

— Так, нічого, — недбало відповіла Бонасьє й пішла собі.

За Артемоном стежили другий день поспіль, але даремно. Він ані з ким не зустрічався й нікуди не їздив, сидів удома або бездоладно нипав Горобинівкою. Єдине, що вдалося встановити: Артемон купив недешевий мобільник, але показувати його, як не дивно, бажання не мав. Зрештою хлопцям набридло ходити за ним хвостом, і вони припинили стеження. Опівдні вирішили з’їздити до Костя в лікарню. Цього разу до вчителя пропустили легко. Він лежав у спільній палаті, світлій і просторій, тільки запах ліків діставав. Та й народу тут було чимало. Виглядав він цілком нормально і гостям дуже зрадів.

— Як добре, що ви прийшли! Мишко! Льошо! Настусьо! От спасибі, що не забули… Розповідайте, що там і як… Що з музеєм?

Хлопці перезирнулися.

— Знаєте, ми тоді не все вам сказали. Лікар вас хвилювати заборонив. З музею, з кітеля полковника Потапова, ордени вкрали, — сказав Льоха.

— І медалі також. І коробку, ту, що у дзоті колись знайшли, пам’ятаєте? — Миха сумно зітхнув. — Ну і…

— Я зрозумів тоді, що ви щось недоговорюєте, тільки сили не мав розпитувати, дуже серце боліло.

І Миха розповів географові, що сталося за ці кілька днів, що минули з їхньої останньої зустрічі.

— Ясно… Зрозуміло… — раз у раз повторював географ. — Добре, що полковникова донька не надто засмутилася, — сказав він після того, як Миха завершив розповідати. — Незручно перед нею, чесно кажучи. То кажеш, рідкісний номер?

— Так, до тисячі — це орден дуже дорогий, у будь-якому разі, понад три тисячі баксів коштує.

— Чималі гроші.

Ще з півгодини побалакали про те, про се, і хлопці заходилися збиратися додому. Лікарі ще не дозволяли Костянтинові Івановичу підводитись, тому він їх не проводжав а, усміхаючись, на прощання помахав рукою.

Миха вийшов на поріг лікарні засмучений.

— Ватсоне, ти чого такий сумний? — запитала його Бонасьє. — Кость одужує, це ж видно по його обличчю! Радіти треба!

— Він-то одужує, а ми навіть з місця не зрушили, — важко зітхнув Миха. — Поклавши руку на серце, зізнаюся: я не знаю, що робити. Я не знаю, де шукати орден, який ці покидьки продали, я не знаю, як шукати їх самих. Дійсно, на кошеня схожі. Сперли, і під ліжко! Шукай вітру в полі! Оселя велика, а кошеня з кулачок…

Ватсон сказав це таким сумним голосом, що в Насті на очі навернулися сльози. Льоха важко зітхнув:

— Позаяк немає жодних інших ідей, то в мене є пропозиція.

Миха з Настею з надією подивились на Льоху.

— Я сам у неї не дуже вірю, але… Можна вирахувати за допомогою інтернету когось з відомих цих… Ну, які ордени колекціонують…

— Фалеристів, — підказав Миха.

— Дякую, Михо, їх я і мав на увазі. Поїдемо до нього і все відверто розповімо. Якщо цей орден рідкісний, то, напевно, хтось щось уже знає. Якщо не вдасться повернути, то бодай знатимемо, в кого він тепер.

— Сумнівно, звісно, — Миха пожував губами. — Але інших пропозицій просто немає. Згоден. Ходімо до мене.

Завдяки інтернету дуже скоро вирахували найвідомішого в Києві фалериста. Ним виявився Олег Васильович Севастюк. Завдання спрощувалося тим, що він мав персональний сайт, де було зазначено електронну адресу. Тут же склали коротенького листа:

«Шановний Олеже Васильовичу!

Терміново потрібна Ваша консультація щодо супернадважливої справи. Будь ласка, напишіть нам відповідь і, якщо можливо, дайте свій номер телефону, щоб ми могли Вам подзвонити і домовитися про зустріч.

Михайло».

Відповідь від фалериста прийшла несподівано швидко, певно, в цей час він саме працював на комп’ютері. Лист було коротким:

«З супернадважливого питання можете зателефонувати за номером…», і далі йшов номер мобільного.

Миха негайно дістав мобільника. Голос у фалериста виявився гучний і густий, наче він говорив із величезної труби:

— Алло! Слухаю…

Миха швидко домовився про зустріч. їхати кудись фалерист не забажав і запросив хлопців до себе додому. Як і годилося його голосові, Олег Васильович виявився високим, опасистим, трохи лисуватим чоловіком. Але попри імпозантну, можна навіть сказати, грізну зовнішність, людиною був сміхотливою і доброю.

— Які орли до нас залетіли! — загуркотів він гучним голосом. — Марійко! Постав чайника, зараз чаюватимемо. Хто з вас Михайло? А ти, отже, Льоха? Дуже приємно. Мене звати Олег Васильович. Прошу до мого кабінету.

Пройшли до кімнати. Кабінет був величезний і світлий. Уздовж стінок стояли стенди, розділені на рівні квадратики, й у кожному квадратику на червоному оксамиті було прикріплено або орден, або медаль, або знак. Від цієї пишноти Миха з Льохою розгубилися й застигли на порозі.

— Проходьте, проходьте, — підштовхнув їх у спини Олег Васильович. — Що, подобається?

— А можна подивитися? — із завмиранням у серці запитав Миха. Йому сподобалася не лише колекція, а й те, як дбайливо і шанобливо до знаків військової доблесті її було оформлено.

Вони пішли вздовж стінки, розглядаючи експонати, у захваті ахкали і йойкали. Тим часом господиня поставила на стіл тацю з чашками,

цукерницю, чайничок із заваркою, а господар приніс невеличкий електричний самовар.

— Прошу до столу, — люб’язним жестом запросив колекціонер хлопців. — А тепер можна погомоніти й про справу.

Хлопці перезирнулися, й, за мовчазною згодою, розповідати почав Миха:

— Бачте, Олеже Васильовичу, у нас в школі є музей. Його створювали…

І далі Миха стисло розповів усю історію викрадення орденів:

— Орден з номером, — він назвав номер, — злодії вже продали, і, судячи з його можливої ціни, продали якомусь небідному колекціонерові. Ми хочемо знайти цей орден і запобігти продажу інших нагород. Ось копія орденської книжки, — Миха дістав паперовий аркушик.

Олег Васильович подивився орденську книжку і важко засопів:

— Казав, казав же тому дурневі, щоб не зв’язувався з цими покидьками! В них же на лобі було написано, що вони відморозки! Ні, не послухався! Такі гроші заплатив, а орден крадений!

— Отже, ви знаєте, хто купив орден?

— Авжеж, знаю!

— І можете нам влаштувати зустріч з цією людиною?

— А навіщо?

— Як навіщо? — осікся Миха. — Але орден той крадений!

— А на ньому написано, що він крадений? Яшик за нього свої кровні тугрики віддав, між іншим.

— Але ж орден крадений! — розпачливо вигукнув Миха.

— Берегти треба було краще, чорти вас забирай! — гримнув Олег Васильович. — А Яшикові що тепер робити? Думаєте, своїм повідомленням про те, що орден крадений, ви його ущасливите?

Фалерист схопився на рівні й забігав кімнатою: — Гаразд, я спробую поговорити з ним. Господи, що я роблю? Про що тут можна говорити? І, все-таки, я спробую. Жодних зобов’язань я на себе не візьму. Ще раз повторюю: треба було краще берегти!

— Та як же… У нас чергова в школі є…

— Не можете забезпечити збереження цінних речей, не беріть їх до музею! А то потім людям тільки головного болю додаєте! Все, досить про це питання, про результати розмови я повідомлю. Гайда краще пити чай. Може, вам розповісти щось про ордени?

Олег Васильович знав свою справу і був чудовим оповідачем. За годину, яку хлопці провели з ним, вони дізналися про ордени більше, ніж за все своє попереднє життя.

— Класний дядько! — сказав Льоха, коли вони поверталися до Горобинівки електричкою. — В курсі справи, й до того ж свідомий!

— Якщо він ще допоможе орден повернути!

— Слухай, Михо, а може, цим покидькам просто подзвонити і сказати: поверніть, гади, нагороди, адже ми все одно вас дістанемо!

— Та вони, напевно, після подій в метро відразу номер змінили. Хіба це проблема? Купив стартовий пакет за тридцятник, і все…

— Як же до них дістатися?

— Яшо? Привіт, непутящий!

— Добрий день, Олег Васильович!

— Яшику, скажи мені, що я тебе не попереджав: з цими двома харцизяками зв’язуватися не можна?

— Це про орден Леніна?

— Саме про нього.

Олег Васильович сидів у кріслі, розглядав великий орден, а другою рукою тримав телефонну слухавку. Щойно за гостями зачинилися двері, він негайно подзвонив своєму товаришу, теж фалеристу, який кілька днів тому купив у двох підозрілих осіб нагороду з рідкісним номером.

— Яшику, до мене приходили от тільки зараз два симпатичні молодики з орденської книжкою і дуже рішучими намірами. Орден вкрали зі шкільного музею, їх улюблений педагог у результаті опинився в лікарні з інфарктом. Крім того, при крадіжці чимось отруїли чергову по школі. Словом, підключилася міліція, і ти сам розумієш, що ти влип! Яшику, орденок треба повернути!

— Олеже Васильовичу! Я за нього віддав…

— Яшо, не крути мені голову! Хіба ти не розумієш, що це вже не невинне придбання ордена, а скупівля краденого, а це вже стаття! Я тебе попереджав!

— Але номер… — простогнав Яшик, — їх же в Україні по пальцях перелічити…

— Я можу тільки поспівчувати тобі. І май на увазі, не повернеш крадений орден, я тобі при зустрічі руку не потисну. З баритами не знаюся!

— Олеже Васильовичу…

— Надумаєш — дзвони! У мене є координати цих молодих симпатичних осіб. І, мушу визнати, осіб вельми, вельми енергійних!