Справа честі. Справа №5

Розділ 2

— Що тут незрозумілого? — здивувався Льоха. — Тут усе просто. Банда пришелепків, скоріше за все, недолітків, розгромила півшколи. Мусимо дякувати — бодай не спалили.

— Ой, не кажи, не кажи, — замислено промовив Миха. — Ось ти, наприклад, ефір маєш?

— Що? — не зрозумів Льоха.

— Ефір. Чи то хлороформ. Адже тітку Тетяну чимось приспали таки, пам’ятаєш, що капітан казав? Ось ти маєш чим приспати хоча б твою сестричку, коли вона надто вже розходиться?

— Та ні… — розгублено відповів Льоха. — Тобто, ти маєш на увазі…

— Еге ж. Не все так просто, як видається. Той самий хлороформ треба десь узяти. Як на мене, йдеться далеко не про малолітніх пришелепків…

До друзів підійшов Рудик.

— Про що розмова? — спитав він.

— Чуєш, Рудику, тут бляшанка була. Типу, з-під чаю. Вона тобі не потрапляла на очі?

— Це та, що під час розкопок німецького дзоту знайшли?

— Ага, з німецькими хрестами й жетонами? Там ще папірець з текстом був, — Миха уважно роздивлявся рештки воєнної експозиції.

Льоха взяв з підлоги кітель з полковницькими погонами.

— А нагороди де?

Від нагород на кітелі лишилися самі маленькі дірочки — сліди від закруток. Зникло два ордени Леніна, орден Червоної Зірки й медалі.

— Отакої… — протягнув Миха, — невже пів- школи рознесли через ці три ордени й кілька медалей? Не може того бути! Нумо, друзі, подивимося, що там ще зникло.

Всі почали пригадувати, що та як саме лежало на стендах, навіть посперечалися трохи. Врешті решт встановили, що все наявне, крім бляшанки й нагород з кітеля.

— Михо, адже ордени й продати можна… — Рудик стенув плечима. — То може, на продаж взяли?

— Все можливо… — Миха почухав потилицю. — Як тепер рідним в очі дивитися? З піджака…

— Ти ба, фахівець з одягу! У воєнних одностроях піджаків нема. Військові піджак звуть кителем. — Рудик поблажливо посміхнувся й поплескав Миху по плечу.

Рудик знав, про що каже — його тато був майором і працював у військовому шпиталі.

— Треба в інтернеті покопирсатися, — запропонував Миха.

— Щодо чого? — не зрозумів Льоха.

— Щодо нагород, — уточнив Миха. — А раптом білочка їх спродати вирішить?

— Яка ще білочка? А-а-а… Яка в музеї бешкетувала? — пригадав жарт Льоха.

— Еге ж. Ватаг банди «Руде кошеня» тепер під пильним Настиним наглядом. Я ось про що думаю… Звісно, перед рідними полковника соромно: не впильнували… А загалом крадіжка — то міліцейська справа, то хай шукають. Але те, що ті покидьки Костеві інфаркт улаштували, того я їм дарувати не маю наміру. — Миха гепнув кулаком у долоню. — Льохо, що ти собі міркуєш?

— Згоден! До речі, не факт, що міліція займатиметься цією справою навсправжки. Велика річ — покрали старі нагороди! Вони хіба школі належали? Ні! А чи будуть рідні заяву писати — це ще велике питання. А щодо німецьких хрестів, то про це навіть йтися не буде! Але Костів інфаркт я їм так само не пробачу! Тут, Михо, я з тобою цілком згоден. Треба їх знайти й пики натовкти, а нагороди й жетони повернути!

— Куди? — не зрозумів Рудик.

— До музею, — вточнив Льоха.

— Рудику, ти з нами?

— Авжеж! Особливо щодо пики натовкти.

— Ну, ті пики ще знайти треба.

— З чого почнемо? — спитався Льоха.

— Чуєш, мабуть, поділимося, — запропонував Миха. — Ти, Льохо, гайда додому й гарненько понипай інтернетом. Крім нагород і бляшанки, в нас жодної зачіпки…

— А дихлофос, що ним тітку Тетяну приспали?

— Дихлофосом тарганів труять, а тітку Тетяну приспали ефіром чи то хлороформом, — зауважив Льосі Рудик.

— Хай буде хлороформ, байдуже! Але ж то зачіпка! Десь вони ж ним розжилися.

— Гаразд, — погодився Миха. — Але ти пошукай в інтернеті про торгівлю орденами. Може, то саме причина всього цього… — він кивнув головою у бік потрощених стендів, — а ми спробуємо знайти папери на ордени. Треба довідатись, чи вони в музеї були, а чи, може, лишилися в рідних.

— Навіщо «Рудим кошенятам» папери? — здивувався Льоха.

— Миха має рацію, — підтримав Рудик. — Кожен орден має номер. Його зазначено на ордені і в особливому документі — орденська книжка зветься. Знайдемо орден Леніна, наприклад, а як достеменно знати, чи він з музею? Тільки за номером.

Вдома Льоху зустріло кошеня, яке батьки зрештою дозволили залишити — не встояли перед палкими вмовляннями сина, а насамперед дочки.

Льоха вмостився перед комп’ютером і без зайвих роздумів вписав у Ґуґлі ключові слова «торгівля орденами». Його здивувало, яка сила-силенна сайтів відкрилася. Він навіть не уявляв, що ордени колекціонують, ними торгують, навіть продають на аукціонах! А для колекціонування орденів, медалей і різних значків вигадали особливу назву: фалеристика.

«От бісова ковінька! — подумки обурився він. — Хтось здобував ці нагороди потом і кров’ю, а згодом ними на базарі гендлюють! По-дурному якось…»

Залишивши питання моралі на далі, він заглибився у вивчення сайтів. Інформація виявилась дивовижною. З’ясувалося, що орден Леніна коштує в колекціонерів від двох до трьох тисяч доларів!

«Нічогенько так! — подумав Льоха. — За два ордени — шість тисяч баксів!»

Орден Червоної зірки коштував у середньому сто доларів.

— Та-а-ак! — почухав потилицю Льоха й взявся за мобілку.

Найперше Миха з Рудиком відвідали лікарню. Костянтин Іванович уже прийшов до тями, але був ще блідий і заслаблий. Лікареві не хотілося турбувати географа, але коли довідався, що саме ці хлопці так вправно доглядали його до приїзду швидкої, впустив їх.

— П’ять хвилин. Зрозуміло? П’ять, і ні хвилиною довше. І жодних хвилювань! — напучував хлопців лікар.

Миха з Рудиком навшпиньки увійшли до палати.

— Ну, як ви, Костянтине Івановичу? — спитав Миха.

Географ мляво усміхнувся.

— Та ось лежу… Що там з музеєм?

— Ми там все поприбирали й навели лад. Лишилося хіба стенди посклити, а так нормально. От лише не знаємо, чи були папери на нагороди?

— На які нагороди? — спитав географ.

— З кителя полковника Потапенка.

— Ні, папери лишилися в його дочки. А хіба щось сталося з нагородами?

Миха з Рудиком перезирнулися: як чинити? Костя хвилювати не можна, лікар твердо-претвердо попередив! А брехати бажання теж не було…

— Ми документи не знайшли. І ще… — проказав Рудик.

— Ага, — перервав його Миха, все обшукали.

— В дочки… А ще що? — проговорив Костянтин Іванович, уважно спостерігаючи за хлопцями з-під напівстулених повік.

Миха хитнув головою: забираймося!

В коридорі Миха люто спалахнув очима:

— От вже дістануся до цих покидьків! Голови повідкручую за Костя. А ти теж телепень!..

— Вихопилося мимоволі. А на решту підписуюсь! — підтримав Рудик.

Адресу родини Потапенків знайшли у великій обліковій книзі, куди занотовували всі надходження до музею. Двері відчинила літня жінка, років шістдесяти. Миха ввічливо привітався й запитав:

— Даруйте, можна поговорити з дочкою полковника Потапенка?

— То саме я. Мене звуть Вероніка Михайлівна.

— Ви дочка? — здивувалися обидва відвідувачі.

— А що тут дивного? — в свою чергу здивувалася Вероніка Михайлівна.

— Ну, дочка… — друзі не очікували, що дочкою може виявитися шістдесятирічна пані. Вероніка Михайлівна зрозуміла їхнє збентеження й розсміялася.

— Татові, коли б він був живий, сягнуло б за дев’яносто! Отже, не дивина, що його доньці так само вже не сімнадцять! Що вас привело до мене, молоді люди?

Виникла невелика запинка. Миха подумки вилаяв себе: дорогою не підготувався до такого прогнозованого запитання. Яким чином запитати про документи, щоб полковнича дочка нічого не взяла на підозру? Раптом Рудик рубонув навпростець:

— Вибачайте, Вероніко Михайлівно, ми вчимося в школі, куди ви віддали до музею батьків китель з нагородами.

— Отже?

— Школу пограбували, а з кителя вашого батька зняли нагороди.

— Ой, шкода… негідники! До міліції зверталися?

— Авжеж! Вероніко Михайлівно, чи можна зняти копії з нагородних документів?

— А навіщо то вам?

— Ми шукатимемо, і нам треба знати номери орденів, — серйозно відповів Миха.

Дочка стенула плечима.

— Сумніваюся, щоб ви щось знайшли…

— Навіть не в орденах справа, — знов прохопився Рудик. — Просто після всього того наш географ дістав інфаркт, а це дарувати ми не збираємося!

— Гаразд… — Вероніка Михайлівна принесла з кімнати різьблену дерев’яну скриньку й вийняла з неї тоненьку книжечку.

— Ось орденська книжка, тут усе написано. Тільки, будь ласка, не загубіть…

— У жодному разі! Ми швидко!

Щойно хлопці вийшли з квартири, задзеленчав Михів мобільних.

— Ну? Скільки? Нівроку… Зрозуміло. Папа… — Він запхав мобільних до хишені й подивився на Рудиха, ошелешено витріщивши очі.

— Рудиху, вхрадені ордени хоштують тисяч зо п’ять бахсів!

Рудих аж свиснув від здивування.

— Хай йому грець! У хошенят, виявляється, губа не з лопуцьха!

Коли Льоха, Миха й Рудих зустрілися, Льоха найперше попросив орденсьху хнижху. Подивився — і аж хрехнув з подиву.

— Чого це ти? — не зрозумів Миха.

— Я на сайтах вичитав: що менший номер в ордена, то він більше хоштує. В полховниха один орден Леніна з номером за сорох тисяч, а номер іншого ордена — в першій тисячі. Я навіть не уявляю, схільхи він хоштуватиме! Може, чотири тисячі, а може й більше!

— Ходімо до школи! — рішуче сказав Миха.

— Навіщо?

— Мусимо перевірити! Коли нічого більше не вкрали, виходить, приходили саме по ордени! І тепер треба просіювати базари, де тусують ті фалеристи!

— І як ти зібрався їх просіювати?

— За номерами.

— Не розумію?

— Ось, наприклад, ти торгуєш орденами, а я до тебе підхожу, набундючений такий, чоткий чувак, на понтах: братело… мені треба орден вождя під номером один… Второпав, чувак? Башляю на повну… нема базару!

Миха так дотепно перекривив чоткого чувака, що Льоха з Рудиком розляглися сміхом.

— Смішно-то воно смішно’, — повів далі Миха, але під тим приводом ми зможемо перевіряти номери орденів, а коли знайдемо… тут і міліцію можна підключити.

Дорогою до школи завернули до аптеки й спитали, чи можна купити дещицю хлороформу:

— Нам трішки, грамів сто, — спитався Рудик.

— А навіщо вам хлороформ? — підозріло спитала аптекарка.

— Для експерименту. В кошеняти апендицит, хочемо прооперувати, без наркозу йому ж буде боляче! — Рудик навіть оком не змигнув, поки верз ті нісенітниці.

— Яке ще кошеня? Хоча… Зачекайте хвильку, я зараз подивлюся на складі. — Аптекарка зникла в бічних дверях.

Її не було хвилин з десять. Хлопці вже зібралися йти, коли до аптеки увірвався знайомий капітан з двома міліціянтами. Кожен тримав у руці пістолет, а один навіть напнув на лице маску.

— Усі на підлогу! — заволав капітан. — Руки вгору!

Аптекарка гепнулась на долівку, хлопці здійняли руки вгору. Капітан, кивнувши їм біжучи, як давнім знайомим, шаснув за прилавок.

— Де?! — знову заволав він.

— Так он же, стоять… — плакливим голосом промовила аптекарка, — в залі…

— Ці? — здивувався капітан. — Бути того не може… Та зводьтеся вже на рівні. — Він допоміг аптекарці підвестися з підлоги.

— Здоровенькі були, — ще раз привітався ошелешений Льоха.

— То це ви про хлороформ питалися?

— Ми, — відповів Миха.

— Нащо?

— Перевіряли, чи можна в аптеці дихлофос купити, — косо посміхнувся Льоха.

— Хлороформ, — звично виправив Льоху Рудик. — Для знайомого котеняти…

— Ну то й що, перевірили? — посміхнувся капітан.

— Перевірили, результат негативний, — сказав Миха.

— Ось що я вам скажу, — капітан уже не усміхався. — Ви до цієї справи не пхайте носа. В нас усі аптеки під контролем. Добре, що на виклик приїхав я, бо загребли б вас на раз-два! І скніли б у нас у мавпарні, доки батьки б за вами не прийшли.

На цьому перевірку було завершено, лише аптекарка наостанок насварилася на друзів пальцем:

— Ремінцем би вас, бовдурів!.. — І перекривила наздогін: — Апендицит у кошеняти…