Справа честі. Справа №5

Розділ 12

Коли медсестра зайшла до палати, там усе було як завжди. Артемон здоровою рукою подав їй градусник:

— Нормально, тітко Олю, тридцять шість і шість.

— Це добре, Костик, виходить, почав видужувати. Ось дивись, і синці на обличчі вже блякнуть потроху. Ще кілька днів — і зовсім зійдуть. Кістки в тебе молоді, скоро зростуться, отже, за тиждень-півтора тебе випишуть. У футбол ти, звичайно, ще місяці зо два грати не зможеш, але в школу запізнишся не більше, ніж на тиждень.

— Спасибі, тітко Олю.

— І краще на всі боки дивися, коли дорогу переходиш!

— Обов’язково, тітко Олю.

Нарешті, медсестра вийшла з кімнати, і з вбиральні миттю вискочили хлопці.

— Все, обходи закінчилися, чи ще хтось прийде? — запитав Миха.

— Ну… щоденний обхід об одинадцятій, а до цього… Начебто нікого не повинно бути.

— Це добре. Тоді починаємо.

Восьма ранку. Дизель піднімався сходами на другий поверх. Він ішов, нашорошено позираючи то вниз, то вгору. Поки все було тихо. В цей час у лікарні відвідувачів не було, а персонал був зайнятий зміною чергування. Отже, він розрахував усе правильно.

Ось і двері з написом «Травматологія». Він нишком прочинив двері — в коридорі тихо й відлюдно. Ураз спітнілою рукою Дизель намацав у кишені ножа з викидним лезом. Трохи тремтіли ноги: вбивати ось так, ножем, йому доведеться вперше.

— Він заслуговує! — накручував сам себе Дизель. — Через нього сів Барбос! Я вчиню шляхетно, я не вбивця, я месник!

Як він себе не напучував, дрижаки в ногах не вгавали, але він усе вперто простував коридором, поглядаючи на номери палат, зроблені з червоних скелець. Ось і палата номер дванадцять. Він поклав руку на ручку, і та легко подалася вниз, двері відчинилися. У палаті стояло два ліжка, зайняте було тільки одне, те, що біля вікна. Вікно запнене фіранками, а на вулиці було похмуро, тому в палаті панувала напівтемрява. Дизель вихопив ніж, клацнуло пружинне лезо. Він зробив крок уперед:

— Гей, Жучко! — промовив він захриплим голосом.

Костянтин Іванович прокинувся в пречудовому настрої. Лікар сказав, що якщо сьогодні кардіограма буде добра, його випишуть додому. На роботу, звичайно, ходити ще не можна, але він бодай буде вдома. Лікарня набридла йому до чортиків. До сніданку він вирішив провідати Костю Печерицю. Хлопчиськові не пощастило: потрапив під машину, але, з іншого боку, все-таки залишився живий. Він швидко одужував: синці майже зійшли, Костя перестав кривитися від болю і навіть уже намагався сідати в ліжку. Географ приходив до нього постійно, змушував робити фізичні вправи, помалу-потроху рухати руками і ногами, стискати пальці, рухати здоровою рукою. Спочатку це було зовсім непросто. Кожен рух спричиняв біль у переламаному тілі, але молодість і час робили свою справу. Вчора Костя навіть усміхнувся, а це вже була чимала перемога. Просто перед Костянтином Івановичем у дванадцяту палату зайшов кремезний хлопець з короткою стрижкою. За кілька секунд географ почув жахливий крик:

— А-а… А-а-а-а! Допоможіть!

Він метнувся до дверей, з сестринської вискочили обидві медсестри й, побачивши географа, який квапливим кроком майже біг у напрямку палати номер дванадцять, самі припустили туди ж.

— Жучко! Ти чуєш мене? — і він зробив ще один крок у бік ліжка, на якому лежав той, кого він прийшов позбавити життя.

Ковдра повільно відкинулася, і до нього повернулося білісіньке, немов аркуш, обличчя, вкрите моторошними багряними згустками крові.

— Дизелю, — проказав небіжчик повільно, глухим голосом, — навіщо ти вбив мене, о Дизелю?

Дизель затремтів. У цей час ліжко, на якому лежав Жучка, затрусилося й почало повільно підніматися. В Дизеля вирячилися очі, волосся стало диба, і він несамовито заволав:

— А-а-а! Допоможіть!

Раптом за його спиною гучно грюкнули двері, і хтось закричав так само на повний голос, як щойно Дизель:

— Міліція! Руки вгору! Хапай його!

І вже зовсім не тямлячись, Дизель одним стрибком злетів на підвіконня і, всім тілом вибивши скло, стрибнув з другого поверху.

— Утік! — заверещав Рудик, вискакуючи з убиральні.

— Хто втік? — закричав географ, вдираючись в палату номер дванадцять.

— Куди втік? — підголошували йому дві медсестри, напираючи на Костянтина Івановича, щоб швидше вбігти в палату.

— Аа-а-а-а! — загорлав Костянтин Іванович, схопившись за серце, коли побачив біле, в згустках крові, Артемонове обличчя.

— Бігме… — простогнала тітка Оля, знепритомніла та гепнулася на вільне ліжко.

— Допоможіть… — верескнула інша медсестра.

— Знову втік! — заволав Льоха, вилазячи з-під ліжка, яке щойно піднімав разом з Михою.

— Як утік?!! — відчайдушно галасував Миха. — От сволота…

— Це хто?!! — верещали медсестра, — Як ви сюди потрапили?! Господи! Міліція!

— Тут я, тут! — пролунало з-за вікна.

Капітан Слісаренко їхав до лікарні опитувати потерпілого Костянтина Печерицю. Завідувач відділення вчора сказав, що тепер це можна зробити без загрози хлопчиковому здоров’ю. Зранку він сів у міліцейську «Шкоду» і неквапом покотив по горобинівських вулицях. Залишивши машину, як і належить, на майданчику перед входом до лікарні, він пішов алейкою молодих каштанів, висаджених минулої осені. Серпень цього року був на диво гарний. У міру дощить, тепло, в лісі сила- силенна грибів, до яких капітан був страх який охочий. Дорогою він мріяв, як на ці вихідні поїде в ліс, блукатиме, огорнутий тишею, вишукуючи тугі підосичники або боровики. І уявивши собі красеня з червоним капелюшком набакир, аж застогнав зі втіхи. І в цю саму мить, коли він подумки підносив до красеня-гриба вправно нагострений ніж, у вікні другого поверху з’явилась чиясь постать. Вибивши скло, постать у водоспаді блискучих сколків полетіла вниз, волаючи на ціле горло. Просто під вікном гуляли дві дівчинки зі здоровезним, немов теля, собакою — чорним, з рудими підпалинами й білими плямами. Постать схопилася на рівні, явно збираючись дати драла, тоді одне з дівчаток раптом скомандувало собаці:

— Бечко, цілуй його! Ну ж бо! Цілуй!

А інша дівчинка заволала так, як волали всі цього ранку:

— Тримай його! Це руде кошеня!

Собака миттєво звівся на задні лапи, поклавши передні на груди незнайомцеві, й проїхався по обличчю лапатим язиком, дмухнув гарячим подихом простісінько в ніс. Перед очима втікача зблиснули величезні білі ікла. Він не витримав собачого натиску й повалився горілиць. Бечка ніби цього й чекала.

— Цілуй його, цілуй! — все верещало дівчисько, і Бечка натхненно облизувала обличчя невідомого, поставивши йому лапи на груди й припечатавши до землі своєю чималою вагою.

— Це кошеня! — і далі галасувало дівчисько. — Що, попався?!! Котяча банда!

Тут, на остаточне вже капітанове збентеження, з вікна визирнув Миха й закричав:

— Пане капітане! Ігорю Борисовичу! Це Дизель! Дизель! Заарештуйте його!

Як будь-який пильний міліціонер, а капітан Слісаренко, поза сумнівом, був пильним міліціонером, він завжди носив з собою наручники, які негайно замкнув на Дизелевих руках, завівши їх за спину.

— Піймався, негіднику! Довго ж я за тобою бігав… Та заберіть вашу дворняку, нарешті…

— Яка це вам дворняка? — обурилась Яна. — Це бернський зененхунд! Фу, Бечко, облиш! Ах ти розумнице! Молодець, дівчинко… Не ви бандита зловили, між іншим, — ущипливо додала вона, поглянувши на капітана. А тоді подивилася вгору, де з вікна стирчали дві голови: Михова й Льохова, й додала ще ущипливіше: — І не ви також! Це Бечка зловила! А ти, Михо, взагалі дурень! Ходімо, Настю! Бечко, поруч…

І дівчата, не озираючись, гордовито попростували до виходу з лікарняного парку, разом з бернською зененхундицею Бечкою, яка слухняно чимчикувала поруч на повідці. За їхніми спинами залишився приголомшений таким нахабством капітан, облизаний, у мокрій, немов випраній, сорочці Дизель, а з вікна витріщався очманілий Льоха разом з Михою, який ніяк не міг добрати, його-то за що дурнем назвали.

У палаті реготали. Сміялися медсестри, схлипував від сміху Костянтин Іванович, троє хлопців дружно повалилися на вільну койку, гикаючи від сміху, навіть Артемон і той, кривлячись від болю в боці, насилу стримував регіт. Потім тітка Оля довго змивала з Артемонового обличчя зубну пасту і шматки розчавленої вишні, міняла постільну білизну і навіть побурчала, бо передбачала нарікання від пральні через вишневі плями — надто вже важко вони виводяться.

Раптовий переляк міг зіпсувати кардіограму у географа, і він цього дуже побоювався, в чому щиро зізнався лікареві. Той довго вивчав паперову стрічку, а потім, усміхнувшись, сказав, що, певно, наслідки негативних емоцій було усунено дією позитивних: плюс на мінус, як відомо, дає нуль. Тому він виписує хворого додому, позаяк подальше його перебування в лікарні розглядає як зайву трату державних грошей, а того попустити аж ніяк не може. Костянтин Іванович був невимовно радий.

Костик, він же Артемон, він же Бетмен, і він же Жучка, пролежав у лікарні ще півтора тижні, після чого його так само виписали додому. На його виписку приїхав увесь клас. Порадившись, однокласники вирішили скасувати прізвисько Артемон, і відтепер називати його Хост, що англійською означає привид. Це звучить куди шляхетніше.

Ця історія мала продовження. Трохи зміцнівши, Костянтин Іванович зібрав усіх хлопців, які брали участь у цій історії. Він дістав зі стенду бляшанку, в якій зберігалися німецькі нагороди, посмертний жетон і записка. Заарештувавши Дизеля, міліція все це повернула до музею. І вчитель запропонував хлопцям відвезти все це до німецького посольства.

— Клопотатися з цим ще, — скривився Рудик. — Велике цабе, фашист якийсь…

— А звідки ти знаєш? — суворо запитав його географ. — Може, він був просто чесний солдат? А солдати мусять виконувати накази командирів. Тому все це непросто. У будь-якому разі, він загинув, і, я вважаю, буде дуже правильно, якщо ми всі ці речі спробуємо повернути його рідним. Хто знає, може, десь у Німеччині живуть його онуки?

До амбасади поїхали всією юрбою. їх прийняв сам пан посол. Між хлопцями й послом була довга розмова, й усі погодилися: війна давно закінчилася, а життя йде далі, і хіба зле, якщо колишні вороги подадуть одне одному руку дружби? Посол пообіцяв вжити всіх заходів щодо розшуку родичів загиблого, чиї речі принесли хлопці, а вже якщо таких не знайдеться, то повернути бляшану коробку з усім вмістом назад до шкільного музею.

Так завершилася ця незвичайна історія про рудих кошенят, що перетворилися на тигрів і яких спіймали на блешню. А якщо хтось не вірить, нехай поїде до Горобинівки й знайде там Інтернаціональну вулицю, де в будинку під номером сто сім мешкає Миха на прізвисько Ватсон, а в будинку під номером сто дев’ять — Льоха на прізвисько Холмс і його сестричка Настя, дівчинка з воістину атомною енергією, яку вся вулиця називає не інакше, як мадам Бонасьє. І як останній доказ попросить, щоб йому показали руде кошеня, яке досі живе в Льохи й Насті. Тепер це розумний, майже дорослий кіт, який отримав ім’я Жетон. Якщо ви його гарно прохатимете, то, може, Жетон і розповість — ну, як головний свідок — про те, що сталося в шкільному музеї.

Олександр Есаулов

Справа честі. Справа № 5

серія «Дитячий детектив»

Переклад з російської Тетяни Кохановської

Редактор: Наталя Брискіна

Оформлення Олени Ваніфатової та Федора Сергєєва

Художній редактор: Світлана Єрко

© ПП «Видавництво «Теза». Видання, оформлення, оформлення серії, 2015.

ББК84.4УКР6 УДК 821.161 Авт. знак. Е84

154 стор. 84x108/32 Ум. друк. арк. 8,4

ISBN 978-966-421-115-1

ISBN 978-966-421-097-0 (серія «Дитячий детектив»)