Справа честі. Справа №5

Розділ 8

Телефон у Михи задзвонив о пів на десяту ранку. Він тільки-но сів до комп’ютера, увійшов у мережу з наміром побитися з кимось в «Контру», як дав про себе знати мобільник. Дзвонив Олег Васильович.

— Юначе, я буду радий бачити вас разом з другом десь о дванадцятій. Прошу не запізнюватися, бо в мене по обіді ще одна зустріч.

За годину Миха, Льоха і мадам Бонасьє — причепилася до них, мовляв, страшенно кортить подивитися колекцію орденів — заходили до колекціонерової оселі.

— Радий, радий вас бачити знову. А це що за молода особа? Як вас звуть, юна леді?

— Настя.

— Отже, Анастасія? Чудово, чудово… красиве російське ім’я. Ви знаєте, єдину, що залишилася жива, принцесу з дому Романових звали Анастасія?

— Ні… — розгубилася Настя. — А хто такі Романови?

— Вибачте, Олеже Васильовичу, дуже вже Настя прагнула вашу колекцію подивитися, — Льоха смикнув сестру за руку.

— За що ж тут вибачатися? Колекції для того і створюються, щоб ними люди милувалися. Це я мушу вибачитися перед Анастасією, що не зможу приділити їй часу, але наступного разу я обов’язково все покажу і розповім. А зараз до справи.

— Ну? — не витримав Льоха, Миха також напружився.

Олег Васильович розсміявся, відкрив шухляду столу й вийняв орден, який тьмяно виблиснув на сонці.

— Ось ваш орден, — він поклав нагороду на стіл. — І моя вам порада: ви принесли значні збитки нормальній чесній людині. Він трошки недолугий, за що й був покараний, але чесний, тому орден повернув. А ви поверніть його полковниковим родичам. Не можете забезпечити охорону — не беріть такі дорогі експонати до музею. Зрозуміло?

— Спасибі, Олеже Васильовичу! Ет, коли б ще решту нагород повернути!

— Ну, тут я вам не помічник. Можу тільки сказати, що ті фалеристи, яких я знаю, ордени з номерами, зазначеними в тих орденських книжках, не куплять. Вони вже знають. До побачення, на мене чекають справи.

Поки хлопці дякували колекціонерові, Настя все ходила уздовж стін кабінету й милувалася нагородами.

До Горобинівки повертали в піднесеному настрої. Електричка прогуркотіла по мосту через річку. По берегах сиділо кілька рибалок. І раптом у Михи в голові склався дивний ланцюжок: річка — риба — спінінг — блешня — хижак, а орден виблискував майже так само, як блешня. Миха відчув, що у нього в голові зріє якась ідея, і навіть затамував подих, щоб не злякати її.

— Стривай, стривай, — прошепотів він, чухаючи потилицю. — Хижак ловиться на блешню. Злодії — не кошенята, вони хижаки, а орден — блешня.

— Ти раптом на сонці не перегрівся? — дбайливо запитав Льоха.

— А що таке блешня? — поцікавилася Настя.

— Є ідея! — виголосив Миха. — А що, коли ми знову покладемо орден в музеї, і дамо знати про це голомозим?

— По-перше, як ти даси їм знати? Що, телефонуватимеш, мовляв, любі злодії, орден повернуто на місце, ласкаво просимо?

— А Пудель Артемон? — Настя в’їхала в тему моментально.

Всі примовкли, обдумуючи Михову пропозицію. Нарешті, скептично мружачи око, Льоха з сумнівом похитав головою:

— Двічі на одне й те саме місце? Малоймовірно…

— А ми їх цікавість спонукаємо! Пам’ятаєш, ми читали в інтернеті, що ордени з паперами цінуються значно дорожче? Ми попросимо у Вероніки Михайлівни орденську книжку й покладемо її поряд з орденом.

— Це все організувати — складна річ, — і далі сумнівався Льоха.

— Треба йти до капітана!

— Нащо воно нам?! — Настя скривила невдоволену мармизу. — Самі впораємося!

— Не дурій, Бонасьє! Голомозі — серйозні хлопці! І, напевно, у них є зброя. Ні, тут без міліції не впоратись. Я пропоную так: ми все підготуємо, а тоді підемо до капітана.

— Що підготуємо? — запитав Льоха.

— Найголовніше — дати знати голомозим, що в музеї знову лежить орден, та ще з орденської книжкою. Льохо, їдьмо до Вероніки Михайлівні. Бонасьє, з цієї хвилини ти знову починаєш стежити за Артемоном. Аби провести блешню просто біля носа щуки, треба знати, де хижачка ховатиметься!

Вероніка Михайлівна, побачивши на порозі своєї оселі хлопців, зажурено посміхнулася:

— Що, і кітель вкрали?

Миха розкрив долоню, на якій лежав орден:

— Ось, — без тіні посмішки сказав він, — один орден, найцінніший, ми таки знайшли. Щоб знайти інші, нам потрібно позичити на короткий час орденську книжку. Не хвилюйтеся за неї, її охоронятиме вся школа плюс наша Горобинівська міліція. Щойно ми візьмемо грабіжників, книжку відразу повернемо.

— Не очікувала, — полковникова донька здивовано похитала головою. — Однак, ви молодці. Не знаю, що ви там задумали, але книжку я вам дам.

По дорозі до Горобинівки не випускали з рук замотані в поліетилен книжку й орден. Додому дісталися вже надвечір. Бонасьє сиділа за козлячим столиком і щось читала. Уздрівши хлопців, вона ще здалеку замотала головою: Лртемон на вулиці не з’являвся. Всі троє всілися довкруж столика й почали розробляти план майбутньої операції.

Наступного дня зранку Бонасьє, озброєна мобілкою, засіла за козлячий столик. О десятій з під’їзду вийшов Пудель, Бонасьє взялася за телефон: операція почалася.

Біля базару Бетмен побачив, що назустріч йому простує Рудик. Несподівано той вітально замахав рукою. Бетмен уже підносив руку привітатися у відповідь, але Рудик закричав здалеку:

— Привіт, Михо! Що чутно нового? Кажуть, ви орден повернули?

Бетмен нашорошився. Який орден? Як це повернули? Він уповільнив кроки і навіть призупинився, намагаючись не пропустити ні слова з розмови.

— Повернули, — підтвердив Миха. — Сьогодні прикрутимо його на китель! А на злість цим бандюганам родичі нам ще й орденську книжку віддали.

— Та що ти кажеш! — здивувався Рудик. — І не злякалися? А раптом знову поцуплять?

— Ні, тепер не поцуплять. Директор вибив гроші на сигналізацію. Міліція допомогла. Завтра почнуть монтувати, а впродовж ночі, сподіваємося, нічого не станеться!

— Кльово! Молодці! Прийду сьогодні, подивлюся…

— Приходь на одинадцяту. Саме будемо повертати орден. Ну, па-па.

— Бувай здоровий…

Рудик із Михою розійшлися, Артемон подивився на годинник. Льоха з Настею, які спостерігали за Пуделем з кущів бузку, перезирнулися:

— Клюнув! Далебі, клюнув! — прошепотів Льоха.

— Коли все завершиться, я не знаю, що зроблю тому негіднику… — Настя хижо посміхнулася. — Він у мене стрибатиме… Як кошеня….

Об одинадцятій у шкільному музеї зібралося десь з двадцять осіб, усі, кого вдалося знайти й попередити. У присутності директора відчинили стенд і прикрутили до кителя орден, а поруч поклали розгорнуту орденську книжку. Перший, хто поткнувся після цього до стенду, був Артемон. Уважно оглянувши орден і книжку, він підійшов до Михи:

— Круто! — і пішов собі, більше ані пари з вуст.

Миха зітхнув і подивився на Льоху, той випнув великий палець: мовляв, усе клас!

Коли учні розійшлися, Льоха з Михою пішли до міліції. Капітан Слісаренко був десь на виїзді, довелося його чекати, майже годину. Попереджений черговим по мобільному телефону, він приїхав одразу, щойно звільнився.

— Ну, солов’ї-розбійники, що знову надумали?

Друзі розповіли, яку пастку вони приготували голомозим.

— Отже, Пудель Артемон — навідник? Та-а-а-ак… Наживку ви приготували першосортну, це мушу визнати. Тільки маю з цього приводу дуже великі застороги. Двічі в одне й те саме місце? Сумнівно… — Капітан слово в слово повторив те, що сказав учора Льоха. — І взагалі, перш ніж щось робити, треба було узгодити це зі мною. Гаразд, пожертвую вам ніч. Візьму з собою двох оперативників. Але ви вночі в школу не лізьте! Бо в разі чого здатні все зіпсувати, зрозуміло?

— Зрозуміло, — похнюплено відповіли друзі.

— Ото й добре! Ми прийдемо до школи ввечері, десь о восьмій. Щоб там вашого духу й чути не було, детективи-аматори…

О восьмій вечора Льоха, Миха і Рудик, голосно, про людське око (точніше, про людські вуха) сміючись і балакаючи, вийшли на шкільний ґанок. Кілька хвилин вони чекали на Бонасьє, яка дорогою забігла до туалету.

Як саме й коли саме в школу пробралися оперативники, вони не бачили. Друзі розійшлися по домівках. Цієї ночі всі вони спали в пів-віч та в пів- вуха, чекаючи, що ось-ось пролунає телефонний дзвінок, і радісний капітанів голос сповістить їм, що злочинців спіймано. Дзвінок і дійсно пролунав. Коли збентежені батьки розштовхали під ранок нарешті заснулого Миху, він почув геть інше, ніж очікував. У слухавці почувся нервовий капітанів галас:

— Орден! Книжка! Все зникло, чорт забирай! Негайно біжи до школи й друзів своїх прихопи! Дідько з усім цим!

Збиралися, як військові по тривозі. За десять хвилин Миха, Льоха й Рудик були в школі. У музеї стояли троє оперативників і здивовано витріщалися на зачинену й абсолютно цілу вітрину: повернені вчора вдень орден і книжка зникли. В Михи аж захололо всередині, Льоха в розпачі замружився, а Рудик схопився за голову.

— Я не знаю, як це сталося, — наче виправдовуючись, сказав капітан. — Цілісіньку ніч ми не стуляли очей, один сидів у музеї, інший у чергової по школі, а ще один в коридорі. Нікого не було, я готовий заприсягатися!

— А орден зник… — враз захриплим голосом промовив Миха.

— А чого мене не покликали? — почулося від дверей. — Про що ґвалт?

До музею, щулячись від ранкової прохолоди, ввійшла Бонасьє.

— Настю, не до тебе! Орден пропав… І книжка також! — засмучений Миха махнув рукою.

— Та нічого не пропало… — проказала Настя, протираючи заспані очі кулаком.

— Як це так — не пропало? — з підозрою в голосі запитав Льоха. — Ти, либонь, знову щось втнула? Нумо, кажи, сестричко!

— Та я все сховала ще вчора ввечері. Ще що… Нехай їх знову попруть?

— А замок? — вигукнув капітан, тицьнувши в замочок, на який було закрито вітрину.

— Подумаєш… Він же учбовий!

Капітанова рука потягнулася до паску. Він розстебнув пряжку і почав витягати його з штанів.

— Йой! — зойкнула Бонасьє й щодуху дременула з музею.

Бонасьє льотом вилетіла в коридор. Орден і книжку знайшли тут же, в кишені кителя.

— Сховала, що називається, — пробурчав капітан. — Перекажи сестриці, нехай не потрапляє мені на очі, хльосту завдам по перше число, хай тоді батьки скаржаться, куди завгодно.

— А чого їм скаржитися? Ще й спасибі скажуть, — усміхався Льоха. — Я їй сам всиплю на горіхи! Це ж треба було таке втнути, а? Бодай би попередила!

— Ви самі мусили орден заховати! — почулося від дверей. — А якби його знову поцупили?

— Я тобі!.. — капітан знову схопився за пасок. Лунким шкільним коридором хтось задріботів. — Оце вже сестричка в тебе! Отже, так: щоб я вас у цій справи більше не бачив! Мало що я з двома дорослими чоловіками цілу ніч в засідці марно просидів, то ви нас ще й у дурні пошили! Це вам не іграшки! До мене більше не приходити, мене не турбувати, потрібно буде, я вас сам викличу. Зрозуміло? Забирайтеся геть звідси, детективи! Містер Холмс, доктор Ватсон і сестра їхня місіс Хадсон…

Хлопці похнюплено вийшли на шкільний ґанок.

— Ось утрапили… А все сестричка! Оце я до неї доберуся!

— Зате орден не зник! — почулося з кущів.

— Згинь! — закричав Льоха.

У кущах зашаруділо.

— Мене турбує геть інше, — замислено сказав Миха й почухав потилицю.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Рудик. — Капітан же сказав, щоб ми до цієї справи більше не наближалися.

— Рудику! І ти, Льохо! Коли б ішлося лише про ордени, я б так і вчинив, але Кость досі в лікарні! Це справа нашої честі: знайти цих покидьків і повернути нагороди! Може, це не поверне Костю здоров’я, проте вгамує моє сумління. Хіба ти не пам’ятаєш, про що ми домовилися, коли вперше Костя в лікарні відвідували?

— Пам’ятаю, — сказав Льоха.

— Тому вдруге кажу, мене зараз найбільше непокоїть зовсім інше.

— Що саме? — не витримав Льоха.

— Мене цікавить, чому наші кошенята в віконце не заскочили?